Здалека нема ріжниці поміж природними скелями
і камінними творами людської руки. Одні, як і другі, мають цю саму розбіжність
ліній, ті самі зариси і цю саму сіру барву на своїй віковій поволоці.
Так було теж зі старим замком у Карпатах.
Він злився зі скелями високорівні Оргаль, де царював високий Вулькан. Інші
скелі бовваніли теж здалека, мов замки — важко було впевнятися, котра з
них справді скеля, котра замкова башта. Так само добре можна було вважати
пошарпаний гребінь верхів оборонним муром замку, як і навпаки. Обриси скель
і замкових мурів були однаково пощерблені. Тому багато туристів думало,
що замок у Карпатах існує тільки в уяві довколишнього населення.
Найліпше було б іще взяти собі провідника
з околиць Вулькану, от хоч би зі села Версту, і піти з ним на високорівню,
а з нею і на старий замок.
А все ж легше було б, може, самому найти дорогу
до замку, як дістати туди провідника з тих околиць. В тій країні, де перепливають
дві Солі, ніхто не повів би туди туриста, хоч би не знати за які гроші,
а вже напевне не пішов би з ним до замку.
А ось що можна було побачити крізь люнету,
ліпшу від тої, що її купив Федь для свого пана.
Вісімдесят до дев'ятдесят кроків від вершка
гори Вулькану сірів грубезний мур з пісковика. Порослий мохом та травою,
пристосовувався до нерівностей високорівні, огороджував площу на яких 40
до 50 сажнів. На одному і другому розі площі здіймалися оборонні башти.
Біля башти справа ріс славний бук, а над ним видно було гострий дашок башти.
В лівій башті містилася сперта на кам'яних стовпах дзвіниця, що її розбитий
дзвін при сильному вітрі гойдався на великий перестрах довколишнього населення.
Сам замок був покритий плоскою крівлею. Був
це міцний будинок з трьома рядами заґратованих вікон. Перший поверх мав
терасу, а над нею шляхетський герб, вимальований на заржавілій блясі. Остання
буря звернула бляху на південний схід.
Що було всередині замку й чи можна було в
ньому мешкати, про це ніхто не знав від давніх, давніх літ. Чутки, що про
нього кружляли в околиці, позволили йому краще зберегтися, аніж здавалося.
Перекази про духів, що в ньому домували, хоронили його ліпше, ніж оборонні
башти, зводжені мости й усяке стрільне приладдя середньовіччя.
Все-таки для туристів чи знавців старовини
було б дуже цікаво оглянути той замок. Саме його положення на високорівні
Оргаль було дуже привабливе, а з плоскої крівлі башти видно було цілу околицю.
З одного боку химерно помотане пасмо гір, що творить границю Волощини,
а з другого — гори Вулькану, одинока вживана дорога поміж сусідуючими округами.
Далі в глибині розкинуті гірські сідла, внизу залісені, по боках вкриті
зеленню, на вершках голі, а понад ними зрізані вершки Ретязату й Парінгу.
За долинами обох Солей станули замки Лівадзель, Льоняй, Петрошень і замок
Петрила. А ще далі за долиною Гатсег і рікою Марош маячіли темні грані
середущих Заліських Альп.
Давніше було тут велике озеро, що в ньому
губилися обі Солі, заки найшли своє річище поміж горами. Тепер стирчать
там високі комини, де росли і колись буки, сосни та смереки, а їдкий дим
прогнав » запах дерев та квітів. В часі, що з нього походить наше
оповідання, ті околиці не втратили ще цілком своєї первісної краси.
Замок у Карпатах повстав у XII або XIII столітті.
В часах, коли панували господарі або воєводи, укріплювалися церкви, замки,
монастирі так само, як містечка та села. Пан-землевласник чи селянин-хлібороб
мусів тоді оборонятися проти всяких нападів. Ось чому замок у Карпатах
мав такий строгий і неприступний вигляд.
Який будівничий збудував його на тій висоті?
Цього не знаємо, як теж і того, чи тим сміливим мистцем не був волох Манолі,
що про нього співають у народних піснях, як то він будував славний замок
Рудольфа Чорного.
Коли є сумніви щодо будівничого замку, то
нема їх щодо його власника. Від непам'ятних часів панами тої округи були
князі Горці. Вони брали участь у всіх воєнних змаганнях Волощини, їх ім'я
повторюється в усіх оповіданнях та піснях волоської старовини. Гаслом для
них була приповідка: «Даю все аж до смерті», й вони справді давали все
в боротьбі за свободу. В її обороні проливали кров, що її одідичили по
давніх римлянах.
Знаємо» що ця кров і ті жертви злагіднили
щонайменше ґніт чужинців над нащадками того хороброго племені. Вони не
осягнули політичної самостійності, а три війни їх знищили, але вони не
втратили віри в краще майбутнє; вони вірять, що їх народ ніколи не загине...
В половині XIX ст. був останнім паном на замку
князь Рудольф. Він уродився таки в замку; замолоду втратив батьків, а потім
рік за роком смерть забирала йому по черзі інших свояків; вони відлітали
від роду, мов конарі від столітнього бука, що про них довколишнє населення
вміло стільки оповідати. Без родини й без приятелів не міг всидіти молодий
князь у гірській глуші, в пустці, що її творила смерть.
Яку мав він вдачу й чим займався? Люди говорили,
що він цікавився музикою; пристрасно любив слухати великих співаків. Одного
дня він покинув старий замок на старих слуг і пропав. За якийсь час наспіли
чутки, що він прогайнував ціле своє велике майно на
подорожі по великих столицях Європи, на театри й концерти, на життя перед
і поза кулісами першорядних сцен Німеччини, Франції та Італії. Та, скитаючися
по чужині, він ніколи не забував свою батьківщину і завсіди леліяв її в
свому серці, а коли в краю піднялося протимадярське повстання, він, не
гаючись, з'явився в Заліссі.
Повстання не вдалося, й землю, що була власністю
нащадків давніх римлян, розділили поміж себе переможці.
Князь Рудольф покинув уже раз на асе свій
замок у Карпатах, що здебільша лежав уже в румовищах. Смерть не завагалася
забрати по черзі старих слуг князя й замок спорожнів цілком. Князь Рудольф
вступив до ватаги Роси Шандора, колишнього опришка, що його боротьба за
волю перемінила на народного героя. На щастя, князь Рудольф ще в пору покинув
ватагу славного опришка, заки ще ватага дісталася в руки поліції, а Роса
Шандор попав до в'язниці з Самош Уйвар.
Між населенням кружляли чутки, буцімто князь
згинув у одній сутичці ватаги Роси Шандора з митними урядовцями. Це здавалося
тим імовірніше, що князь Рудольф ніколи вже не вернувся до замку.
Замок спорожнілий — замок, де «страшить» —
зачарований замок. Буйна уява заміських селян заселила його духами, що
кружляють по замку в глуху північ... Подібні вірування про старі замчища
живуть і по інших краях Європи, не тільки в Заліссю.
Зрештою» як же таке село, як Верст, не мало
вірити в усякі надприродні сили? Воно мало тільки священика і вчителя;
один дбав про спасіння душ свої.х громадян, другий вчив їхніх дітей саме
тих народних пісень і легенд. Чей же на це були докази, що вовкулаки ходять
лісами, а мавки випивають людську кров... що духи приходять вночі на старі
румовища й,коли їм не дати їсти та пити, то вони гніваютьс я й можуть мітитися.
Якже ж, чи нема русалок та диких баб, що їх треба берегтися, та не слід
їх стрічати, головно у вівторок та п'ятницю, погані дні в тижні. Зайдіть
тільки глибше в той мрячний, зачарований ліс, чи не чіпиться вас блуд та
чи не стрінете там лицарів з такими великими головами, що сягають аж до
хмар; або чи не побачите лісового змія, що ловить королівські доньки, алеможе вхопити й кожну іншу молоду, гарну дівчину. Це були злі духи,
а які ж були добрі? Був тільки один.Вуж домашнього огнища, що його
тамошній селянин в цей спосіб приєднував собі, що залишав йому щодня мисчину
молока.
А замок у Карпатах? Чи не був він саме найдогід-нішим
місцем осідку для всіх тих духів і лісовиків? Можливе, що цю самітну високорівню,
що на неї можна було дістатися тільки з лівого схилу гори Вулькану, заселяли
вовкулаки, мавки, русалки, лісовики та духи предків князів Горців. Одним
словом, замок мав погану славу. Ніхто не був би зважився підійти до нього.
Страх і жах простирали чорні крила на милі довкола нього. Було небезпечно
наблизитися до нього навіть на кілька кілометрів, бо можна було втратити
життя на цьому і спасіння душі на тому світі...
Очевидно, все це мусіло б колись таки скінчитися,
якби замок зник з поверхні землі. Так упевняла легенда; вона означила навіть
час, коли це має статися. Існування замку було зв'язане зі столітнім буком,
що ріс на замковім подвір'ю.
Мешканці села» а головно чабан Федь, примітили,
що бук тратив кожного року одну гіляку, відколи князь Рудольф покинув замок.
Коли князь був востаннє на замку, бук мав іще вісімнадцять гіляк, а тепер
мав їх уже тільки три. Кожна гіляка, що всихала й відломлювалася від пня,
приспішувала загибель замку. Як відломиться остання, то провалиться
і замок, а тоді даремно будете його шукати на високорівні Оргаль.
Таку легенду створили собі мешканці села.
Але чи справді той старий бук тратив кожного року одну гіляку, це не було
певне. -Так запевняв усіх Федь; але хто ж ліпше від нього міг про це знати?
Він же мав його все на оці, пасучи вівці в долинах Солі. Зрештою, хто посмів
би не вірити Федеві, коли від най-біднішого до найбагатшого в селі всі
його таки лякалися. Так то Федь виворожив, що замок у Карпатах не постоїть
довше, як три роки, бо його опікунчий бук має вже тільки три гіляки.
Федь ішов саме у село, щоб занести
туди цю велику новину, коли йому трапилася пригода з люнетою.
Велика новина, справді велика.
Над замком було видно дим... Те, чого Федь
не міг доглянути голим оком, побачив крізь люнету. Це не була мряка, це
був справжній дим, що піднімався з замкового комина високо аж до хмар...
А чей же в замку не було нікого... Від довгих, довгих літ ніхто не переступив
порога його брами. Вона, напевно, замкнена, а звисний міст піднятий. Коли
ж хтось перебував у замку, то це могли бути тільки духи... Але чи духи
палили би в печі... Цікаво, чи цей дим з кухні, чи з кімнат?
Федь наглив своє стадо до поспіху.
На його заклик пси зганяли овець докупи та завертали на дорогу, підіймаючитумани пороху. Почала падати вечірня роса.
Зустрілися з ним селяни, що вертались домів,
припізнившися в полі. Поздоровили його ввічливо, але вій ледве відповів
їм. Вони цим дуже збентежилися, бо знали, що аби оминути якесь лихо, треба
було не лише самому поздоровити вівчаря, але й почути від нього якесь прихильне
слово. Але Федь був нині якийсь дивний
та задуманий, а насупився так, начеб половину овець з його стада вхопив
йому медвідь.
Що за мараї — думали люди,— яку це лиху новину
несе Федь у село?
Перший довідався про це війт Кольц. Федь,
як тільки його побачив, кликнув здалека:
— Над замком видно дим, ґаздо!
— Що ти верзеш?
— Те, що чуєте.
— Ти здурів?
І справді, сказати, що в тій купі старезного
каміння спалахнув огонь, це була така сама ні-.сенітниця, якби хтось сказав,
що гора Негой запалилася.
— Кажеш, Федю, що замок горить? — спитав іще
раз Кольц.
— Якщо він не горить, то хтось розклав огонь
у ньому.
— То, певно, мряка...
— Ні, це дим. Ходіть, погляньте!
Оба пішли на середину дороги, де був горбок,
звідки найкраще було видно замок.
Федь подав війтові люнету.
Але війт не знав так само, як ще недавно Федь,
до чого здався цей прилад, і спитав:
— Що це?
— Це така машина; я купив її для вас за два
ринські, але вона варта чотири.
— У кого?
— В мандрівного жида.
— А що з нею робити?
— Приложіть її до ока, оберніться в сторону
замку й погляньте, то будете знати.
Війт зробив так, як Федь йому казав. Довго
приглядався замкові.
Так! Це був дим, що виходив з комина башти.
Вітер ніс його аж на вершок гори.
— Справді дим,— заговорив війт по хвилині
і здивувався.
Під час того підійшла до них Марійка і лісничий.
Вони цікаво приглядалися їм з боку вже довший час.
— До чого це служить? — спитав лісничий, беручи
до рук люнету.
— Крізь це можна далеко бачити.
— Направду?
— Направду! Крізь цю люнету я бачив з самої
полонини, як ви йшли дорогою, а...
Федь не докінчив речення, а Марійка спустила
свої гарні очі до землі. Вкінці не було в тому нічого злого, що багацька
дівчина вийшла проти свого судженого.
Одно за одним брали люнету і дивилися на замок.
Поприходило десяток сусідів і всі оглядали дим.
— Може, грім ударив у башту? — сказав один.
— Або ж гриміло тепер? — спитав війт.
— Де там!Вже тиждень не гриміло,—
відповів Федь.
І ті добрі люди були тим так перелякані,
начеб їм хтось сказав, що на горі Ретязат створився вулкан і димить...
