Make your own free website on Tripod.com
далі... І ІІ ІІІ IV V VI VII VIII IX X XI XII XIII XIV XV XVI XVII XVIII
Жюль Верн
ЗАМОК В КАРПАТАХ
Digital Ukrainian Library
IV
Новина, що її Федь приніс, рознеслася миттю по селі. Війт Кольц з люнетою в руці. Марійка й Микола Дек пішли до хати. На майдані
залишився тільки Федь, оточений мужчинами, жінками й дітьми, між ними було й кількох циганів; вони не менше від інших були зворушені незвичайною новиною. Всі обступили Федя й засипали його запитами, а він відповідав самовпевнено, як той, що бачив щось таке, чого ніхто не бачив.
— Так,— говорив він,— в замку горіло, воно горить ще досі і буде так довго горіти, аж камінь на камені з нього не залишиться!
— А хто ж запалив там той вогонь? — запитала одна жінка, складаючи руки, мов до молитви.
— Чорт,— відповів Федь,— а він, проклятий, вміє ліпше запалювати вогонь, ніж гасити!
Приявні зверталися в бік замку, щоби побачити той дим і всі одноголосне впевняли, що його бачать, хоча з тої віддалі не можна було
нічого бачити.
Це зробило на всіх нечуване враження, бо коли всі лякалися замку, як він був порожній, то тепер, коли там хтось був — і то бозиа хто
— це наводило на людей вдвоє більший жах.
У Версті було одно місце, де сходилися п'яниці, але приходили там і такі, що не пили й хотіли лиш побалакати про буденні справи;
очевидно, останніх було куди менше. Це була корчма. Одинока в селі.
Корчмарем був Йосько. Це був шестидесяти-літній жид з чорними живими очима, горбатим носом, сивим волоссям та традиційною
бородою. Чемний та услужливий, позичав людям невеликі гроші; не настоював дуже на запоруку, не натискав на своїх довжників, а все
ж дбав про те, щоб гроші вернулися до нього назад в означенім речинці. Коби всі такі жиди були в Заліссю, як корчмар Йосько, то це
була б ласка божа!
На жаль, Йосько був винятком. Інші заліські жиди, купці й корчмарі, старалися лиш усякими способами дерти шкіру з селян так, що
найгарніші селянські грунти переходили кусник по кусникові в їхні руки й якщо обіцяної землі не буде в Палестині, то певно побачимо її на
географічних картах Залісся.
Корчма «Під королем Матвієм» — так вона називалася — стояла на майдані, при головній вулиці напроти хати війта. Це була стара,
простора хата, збудована з каміння і дерева, її одряпані стіни вкриті були зеленню. Входові двері були від вулиці й мали шкляні шиби.
Всередині була одна велика саля зі столами на шклянки та зі стільцями для гостей. В куті стояла полиця, а на ній тарілки, чарки й
пляшки, а за лядою сидів Йосько.
Два вікна в тій кімнаті виходили на майдан, а другі два в сторону лісу. Одне з них було зовсім закрите зеленню, а крізь друге
простягався вид на ланцюг гір Вулькану. Внизу котив грімко свої хвилі потік Няда. З одного боку видно було високорівню Оргаль з
замком на вершку, а з другого шуміли всі допливи Волоської Солі.
Всередині корчми, крім тої великої салі, було ще кілька малих кімнат для подорожніх, що хотіли відпочити під «Королем Матвієм».
Вони могли тут дістати добру перекуску по приступній ціні, добрий тютюн, що його услужний корчмар купував для своїх гостей у
найліпших трафіках. Сам Йосько спав у кімнатці на піддашші, що мала округле віконце, цілком заслонене зеленню.
В тій корчмі зібралися вечором 29 травня всі визначні люди села Версту: війт Кольц, вчитель Гер-мод, лісничий Микола Дек і багато,
багато інших з вівчарем Федем на чолі. Бракувало тільки «доктора», що пішов саме помогти вмерти одному свому старому пацієнтові.
Всі говорили про незвичайну новину, не перестаючи при тім їсти та пити. Цього вечора корчмар Йосько мав дуже багато роботи.
Одним приносив кукурудзяні малаї до молока, другим наливав у чарки «шнапс», але найбільше було таких, що пили сливовицю, напій
дуже поширений в околицях, де родиться багато сливок.
Йосько знав з довголітнього досвіду, що ті гості, що сидять, їдять та п'ють більш як ті, що стоять, але нині в корчмі булб так глітно, що
забракло для всіх стільців. Йосько бігав від стола до стола, забуваючи навіть деколи, скільки кому дав чарок.
Було пів до десятої вечором. Всі говорили тільки про замок та дим, однак ніхто не знав, що робити, бо якщо в замку справді хтось
мешкав, то це була така небезпека, як підложити порох під місто.
— Це дуже важне,— заговорив війт Кольц.
— Справді, дуже важне,— повторив учитель, пихкаючи люльку.
— Замок мав уже й так погану славу,— докинув корчмар Йосько.
— А тепер буде ще гірше,— закликав учитель.
— І так було все мало подорожніх...— сказав зажурено війт.
— А тепер то зовсім їх не буде! — докинув сумно Йосько.
— Багато людей мусітиме покинути село,— озвався хтось із кутка п'яниць.
— Я перший,— відповів хтось,— як тільки продам свою винницю.
— Кому її продаш, чоловіче, нема купців,— завважив Йосько.
Такі й тим подібні розмови вели верст яни. Часи ставали чимраз гірші й кожний думав, що все лихо лежить у поганій славі замку;
дотепер він був хоч порожній, але що буде тепер, коли там хтось цілком явно почав господарити?
Вівчар Федь зачав дуже тихо:
— А може би, може би?...
— Що таке? — спитав війт.
—...піти поглянути?
Всі стрепенулися, зирнули один на одного, але скоро спустили очі й замовкли.
По хвилині Йосько обізвався пошепки до війта:
— Ваш вівчар добре каже; треба би піти й переконатися, що там діється.
— Піти до замку?...
— Так,— говорив далі корчмар,— коли куриться з комина, то там є вогонь, а як є вогонь, то його мусів хтось розпалити...
— Але хто? — завважив один старий дядько.
— Все одно хто, сам не запалився. Переконатися треба. Це перший раз куриться з комина в замку, відколи князь Рудольф його
покинув...
— А може, вже коли й курилося, але ми цього не завважили,—сказав поважно війт.
— Неможливо! — закликав учитель.
— Чому ні, ми ж не мали дотепер люнети, щоб могти добре придивитися, що діється в замку.
Ця заввага війта була влучна; дим міг уже й давніше бути, але пастух Федь не завважив його голим оком. А коли так, то вогонь
запалили там хіба люди, що поселилися в замку.
— Люди! Не вірю в це,— заперечив учитель. Чому мали б якісь люди саме в замку мешкати;
з якої причини й як вони там дісталися?
— Ну, то хто б це міг бути? — закликав війт.
— Духи,— відповів учитель самопевно.— Чому не мали б це бути лісовики, мавки, або може яка лиха чарівниця, що деколи
прикидається гарною жінкою?
Всі глянули на двері, на вікна, на піч в кімнаті «Короля Матвія» і кожному здавалося, що бачить одно з тих страхіть.
— Коли духи,— зважився сказати Йосько,— то пощо вони палили б у печі? — Духи ж не потребують варити...
— А хіба їм не потрібний огонь до чарів? — відповів Федь.— Ви забули про це?
— Очевидно,— сказав учитель таким тоном, що виключав усякий спротив.
І всі на це погодилися, що не люди, але духи запалили вогонь у замку.
Один тільки лісничий Микола Дек не брав участі в розмові. Він уважно прислухувався всьому, що говорили інші. Старий замок, його
середньовічні мури й башти його більше цікавили, аніж лякали й він мав велику охоту піти туди й поглянути.
Але Марійка відводила його від того наміру, бо було б чисте божевілля виставляти тепер життя на небезпеку, коли він був заручений.
Але Микола Дек був упертий, рішучий і відважний, й до того ж тепер не було Марійки при ньому.
Він бачив, що коли Федь запропонував присутнім піти до замку, вони всі замовкли, а потім кожний відмовлявся від того, наводячи
всякі причини. Війт був уже застарий на таку одчайдушну дорогу. Вчитель мусів пильнувати своєї школи, а Йосько своєї корчми... Федь
мав пильнувати овець, інші мали також ріжні діла до полагоди. Ніхто не розкрив справжньої причини, чому не хоче йти, а саме: піти до
замку значило не вернутись відтіля ніколи!
Враз двері корчми голосно відчинилися й усі жахнулися.
Та це був тільки «доктор», а не дух чи який чарівник, що про них учитель щойно говорив.
Його пацієнт помер — на глум медицині — і «доктор» прийшов іще під «Короля Матвія».
— Нарешті, й він! — закликав війт. Доктор почав вітатися зі всіма, приговорюючи:
— Отже ж, мої дорогі, ви все ще говорите про замок... про замок і чортаї... Ах, нісенітниці!.. Якщо він курить, хай курить собі здорові...
А чи ж наш професор не пускає диму з люльки цілими днями? Справді, ви надто переймаєтеся дурницями. В селі теж про ніщо інше не
говорять, тільки про замок і дим... І чого б то ті чортівські духи мали грітися там у замку? Видно, поголодніли. О, ті духи люблять собі,
певно, добре попоїсти...
Присутні дали йому виговоритися, вкінці заговорив війт.
— То ви, пане доктор, не прив'язуєте ніякої ваги до того, що діється в замку?...
— Ніякої,— відповів доктор.
— А чи ви не казали, що пішли б туди... якщо б вас хто визвав?
— Я? — відповів доктор, що ніколи не прив' язував до своїх слів ніякої ваги.
— Як то?... Ви не говорили це та не повторяли кожному? — спитав учитель.
— Так... говорив... і можу ще раз це сказати...
— Не треба казати, але зробити,— обстоював учитель.
— Зробити?
— Так... і ми всі замість вас визивати... ми, вас просимо це зробити,— докинув війт.
— Але ж зрозумійте... дорогі приятелі... тепер... така пропозиція...
— Ну, якщо ви відмовляєте нашій просьбі... то ми вас визиваємо! — закликав корчмар.
— Визиваєте мене?...
— Так, пане докторі
— Йоську, ви сказали це зарізко,— завважив війт.— Пана доктора не треба аж визивати... Ми ж знаємо, що доктор зробить це й так
для добра села, краю... Це чесний чоловік, що додержує слова...
— Як то? То це не жарт? Ви справді хочете, щоб я пішов до замку? — питав далі доктор і йоро лице сильно поблідло.
— Домагаємося цього,— сказав війт.
— Прошу вас... дорогі приятелі... прошу вас... подумайте...
— Нема що думати,— відповів Йосько.
— Але ж будьте розумні... Пощо мені йти до замку?... Кого я там найду?... певно кількох людей...
— Ну, то чого боятися, як там є люди,— переконував учитель,— познайомитеся з ними.
— Коли б вони мене потребували... то думаю... післали би по мене... Зрештою, я нікуди не звик ходити задурно...
— То вам заплатимо,— сказав війт.
— Хто мені заплатить?
— Я... ми... скільки схочете! — відповіла більшість йоськових гостей.
Доктор проклинав у душі свою дотеперішню звичку й шукав способу, як би викрутитися з тої халепи, але присутні настоювали далі:
— Мені здається, що вам, пане доктор, нема чого боятися,— говорив учитель,— бо ви не вірите в духи...
— Ні.. не вірю, але коли б мене там затримали, то що буде, як хтось тут у селі буде мене потребувати?...
— Тим зовсім не турбуйтесь, пане доктор,— упевнював війт.— В селі нема ані одного хворого, відколи ваш пацієнт помер.
— Ну, пане доктор, кажіть, підете чи ні? — наглив Йосько.
— Ні! — закликав доктор.— Не зі страху... Ви ж самі знаєте, що я в усі ті забобони не вірю... Але це було б смішне... Тому що якийсь
дим показався над баштою... що може в дійсності не є димом... Ні!... Не піду до замку...
— Я піду!—сказав лісничий, що сидів дотепер мовчки.
— Ти... Миколо? — злякався війт.
— Так... але доктор мусить піти зі мною. Це було звернене просто до доктора, а він за всяку ціну хотів якось викрутитися.
— Що кажете, пане лісничий? Я маю іти з вами? Але ж очевидно... це була б дуже приємна прогулянка... коли б вона не була
непотрібна. Зрештою, хіба знаєте, як то далеко... ми не дійдемо...
— Я сказав, що піду, то піду,— відповів лісничий.
— Але... я не сказав!...— закликав з благанням доктор.
— Ви казали... казали...— говорив Йосько, а всі присутні одноголосне це потвердили.
— Такі... такі...
Доктор, притиснений до муру, не знав зовсім, що 'йому робити. З одного боку, він дуже боявся іти до замку, знову ж, з другого боку,
коли б не пішов, то всі з нього сміялися би; тому зрезигновано простогнав:
— Добре... коли ви всі того хочете... піду з Миколою, хоч це непотрібне!
— Славно!... пане доктор! — закричали всі гості Ясська.
— А коли підемо? — спитав доктор лісничого непевним голосом, що зле вкривав його муку.
— Завтра рано,— відповів лісничий.
По тих словах залягла глибока мовчанка, й хоч чарки і дзбанки були порожні, хоч було вже пізно, всі сиділи далі й нікому не спішилося
додому. Йосько подумав, що добре було б подати свіжу сливовицю...
Саме тоді почувся серед загальної тиші чийсь голос:
— Миколо, не йди завтра до замку!... Не йди туди!
Що це було?... Чий то був голос?...
Усі присутні завмерли зі страху. Ніхто не смів ворухнутися, ані слова промовити.
Найвідважніший був, очевидно, лісничий; він хотів переконатися, звідки той голос виходив. Він перший, хоч це саме до нього той
таємничий голос звернувся, підбіг до шафи й створив її...
Не було нікого.
Він перешукав кімнати в корчмі, глянув крізь вікна...
Нікого.
Створив двері, вибіг на подвір'я, з подвір'я на майдан, а відтіля на вулицю...
Нікого.
За якийсь час війт, учитель, доктор, вівчар, лісничий і всі інші гості вийшли з корчми, а Йосько замкнув за ними двері на два замки.
Тої ночі всі мешканці Версту не спали спокійно й добре забарикадовувалися в своїх хатах...
Над селом запанував страх.
Жюль Верн 
ЗАМОК В КАРПАТАХ
Пошук в бібліотеці ІнтерNетрів
ІнтерNетрi