далі... І ІІ ІІІ IV V VI VII VIII IX X XI XII XIII XIV XV XVI XVII XVIII
Жюль Верн
ЗАМОК В КАРПАТАХ
Digital Ukrainian Library
VII
Як описати страх, що запанував у Версті по відході лісничого й доктора?
Він не покидав верстян ані на хвилину й ріс з кожною годиною.
Війт, корчмар і вчитель чипіли ціле передпо-лудяе на майдані й приглядалися замкові. Диму не було видно, хоч кожний дивився на
замкові башти крізь далековид. Справді, ті два римські, що коштував далековид, були ніщо в порівнянні з вигодою, що її мали з нього
світочі села Версту.
У полуднє вернувся Федь з полонини й усі почали його випитувати, чи не запримітив чого цікавого. Але він нічого не бачив, ані нікого
не зустрів, хоча пройшов цілу долину Солі.
По обіді, коло другої години всі зібралися знову на майдані.
Тепер було тут майже ціле село; до корчми «Під королем Матвієм» ніхто від учора не заглянув. Йосько ходив від рана зажурений і
неспокійний і переконував кожного, що він перешукав цілу корчму, але нічого підозрілого не знайшов. Він не міг найти собі місця й
проклинав у душі того духа, що вистра-шив йому гостей з корчми, збридив його «шнапс» і сливовицю.
Що буде, як це потягне так довше?...
Коли лісничий прощався з Марійкою, то обіцяв їй, що вечором напевне вернеться. Як ждала-дожидала того вечора Марійкаї Вийшла
з батьком і вчителем аж на закрут дороги. Ждали тут довго, але ані лісничого, ані доктора не було видно. Марійка хвилювалася щораз
більше, та й інші були неспокійні, бо почало вже смеркатися; а до того це був вівторок, той лихий день у тижні, коли верст яни нерадо
виходили з хат по заході сонця.
І справді, треба було хіба збожеволіти, щоб саме у такий день вибиратися до замку!
В селі обізвався дзвін, була вже восьма, надходила темна ніч. Війт сказав, що нема чого радити. На закруті дороги лишився лише
Федь.
Марійка раз-у-раз оглядалася, чи не побачить Миколи, але даремно. Цілий день проводжала його думками, а тепер уже ніч і його
нема... Неспокій і ляк Марійки ставали нестерпні. Хотіла цілу ніч ждати на закруті дороги, але батько казав їй іти додому.
В своїй кімнаті Марійка вибухла голосним плачем. Вона так дуже любила Миколу! Заручилися вони зовсім не так, як це водилося в
Заліссю.
Там кожного року по Петрі відбувалися «ярмарки заручин». Дівчата » цілої околиці приїздили возами на одно місце, одягнені в свої
найкращі одяги, власноручно вишивані сорочки, зі скринями приданого, батьками, свояками й сусідами. Тут збиралися також молоді
парубки й кожний вибирав собі дівчину, що була йому до вподоби. Він давав їй перстень і хустину на знак заручин, а до року з нею
дружився.
З Марійкою й Миколою було не так. їх заручини не були припадкові. Зналися і любилися змалку. А тепер сам Господь знає, чи вона
його ще побачить... А все через той тричі проклятий замок!
Цілу ніч провела Марійка в сльозах, стоячи біля вікна; їй усе здавалося, що чує, наче якийсь голос говорить: «Микола не послухав
остороги!... Марійка не має вже судженого!»
На другий день усі верстяни встали досвіта. Всі дожидали Федя, бо хтось сказав, що він ходив уночі аж до лісів Плази. Війт, Марійка і
Йосько вийшли аж на закрут дороги.
Небавом побачили Федя, але він не давав ніяких знаків, а це не ворожило нічого доброго.
— Ну що, Федю? Бачив ти що? Зустрів кого? — спитав війт, коли наблизився Федь до зібраних.
— Нічого не бачив, нікого не зустрів,— відповів Федь.
— Нікого! — прошепотіла бідна дівчина, а з її очей покотилися сльози.
— Над раном бачив я двох людей,— говорив далі Федь,— на яку милю відсіля. Спершу думав, що це Микола й доктор... але це були
не вони.
— Хто ж були ті люди? — питав Йосько.
— Подорожні.
— Ти говорив з ними?
— Так.
— А прийдуть вони в село? — питав далі Йосько.
— Ні, пішли на Ретязат.
— То це були. туристи?
— Подобали на таких,— відповів Федь.
— А вночі ти нічого не запримітив на замку?
— Ні...— відповів Федь.
— Мій Боже!...— закликала Марійка.
— Треба було спитатися в тих подорожніх, коли будуть вертатися,— докинув корчмар і подумав: коби він хоч нічого злого їм не сказав
про корчму.
Отже, від Федя війт, Марійка й інші не довідалися нічого, а коли до восьмої години ані лісничого, ані доктора не було, всі почали
вірити, що вони вже ніколи не вернуться!...
Марійка була цілком зломана; не могла встояти на ногах. Батько поклав її в постіль. Подвоїлися сльози. Прийшла гарячка. Кликала
Миколу... й зривалася бігти йому назустріч...
Треба було конче щось радити й вирішили, що війт, вівчар і корчмар підуть до замку. Більше не було нікого, хто відважився би йти з
ними. Вчитель так терпів на ревматизм, що не міг ані кроком ступити поза школу.
О дев'ятій годині війт з товаришами, всі добре озброєні, пішли в напрямі гори Вулькану тою дорогою, куди йшли попереднього дня
лісничий і доктор.
Ми не в силі описати того, що діялося, коли вони вийшли з села. Всі ходили прибиті й пригноблені і лякалися,. що одне нещастя потягне
за собою друге.
Обчислили собі, що в найкращому разі, коли не трапиться по дорозі нічого злого, війт, Йосько й Федь зможуть вернутися щойно
вечором.
Яке ж було здивування верстян, коли в другій годині з полудня вони побачили на дорозі чотирьох людей. Марійка миттю очуняла й
вибігла їм назустріч.
Так, це був війт і його товариші, що несли обережно, на ношах, Миколу. За ними йшов доктор.
— Миколо... дорогий Миколо!... Він не живе!... Він не живе! — закричала Марійка.
— Ні... живе,— відповів доктор.— Але він заслужив собі на те, щоб не жити; я також!
Микола лежав на ношах, блідий, обезсилений, без пам'яті, а доктор, хоч тримався ще на ногах, не виглядав краще від нього.
Марійка кинулася на ноші, але Микола не чув її голосу й не бачив Я. Його занесли до хати війта. Тут створив за хвилину очі, а
побачивши Марійку, пробував усміхнутися і сказав тихо:
— Це ніщо... це ніщо!
— Миколо... мій дорогийі — розпадалася Марійка.
— Це тільки з перевтоми... це промине...
І він знову зімлів.
Війт вийшов з кімнати, залишилася тільки Марійка.
Тим часом корчмар Йосько оповідав громаді голосно так, щоб його всі могли чути, про все те, що зайшло, відколи вони вийшли зі
села.
— Коли ми дійшли до лісів ІІлази, ми знайшли там стежку, що її лісничий прорубав, і пішли нею в напрямі замку. По двох годинах ходи ми
побачили перед собою на стежці двох людей. Це був доктор і Микола, спертий об дерево:
— Ми побігли до них і, побачивши, що лісничий зімлів» скоро почали робити ноші. Від доктора не можна було нічого довідатися, бо він
також був напівживий. Поклавши Миколу на ноші, ми вернулись у село.
Що сталося Миколі, про це не знав Йосько, так само нічого, як і війт та Федь, бо доктор досі нічого не говорив.
Тепер щойно він усе ,розкаже. До чортаї Він же ж у своїм селі, - між своїми людьми й не потребує лякатися духів з того проклятого
замку...
— Пане доктор,— заговорив війт,— оповідайте.
— Хочете... щоб я оповідав? Добра шклянка сливовиці, що її Йосько приніс, повернула докторові дар мови й він почав:
— Ми вийшли... Микола й я... Дурні... дурні!... Треба було йти цілий день крізь ті прокляті ліси... Щойно надвечір ми дійшли до замку... Я
ще тремчу... Тремтітиму ціле своє життя... Микола хотів увійти до замку... Так! Він хотів переночувати в одній башті... в тій чортовій
спальні...
Доктор говорив це таким гробовим голосом, що всі присутні тремтіли.
— Я переконував його, як міг, але він не слухав. Ви знаєте, який він упертий... Волосся стає мені дибом, коли подумаю...
— Микола розтаборився на ніч на високорівні... Що за ніч... мої дорогі, що за ніч!... Духи не дали нам заснути ані на годину... ані на
годину!...
З-поміж хмар висунулися вогняні змії, справжні страховища!.. і почали спускатися на високорівню, щоб нас пожерти...
Всі слухачі поглянути з острахом на небо.
— За хвилину почав дзвонити дзвін у замковій каплиці!
Усім здавалося, що чують далекий гомін дзвону...
— Враз,— закричав доктор,— ми вчули страшний рев... і несамовиті крики... В одній башті блиснуло світло, що осяяло цілу
високорівню, аж до ліса... Ми з Миколою глянули на себе... Ах, що за страшний привид!... Ми подобали на двох мерців... що дивляться
один на одного завмерлими очима!...
Всі, що дивилися на доктора, на його схвильоване лице та божевільний погляд, мали справді вражіння, що бачать чоловіка, який
вернувся з тамтого світа.
Тим часом він був такир пройнятий своїми переживаннями, що не міг оповщати далі. Щойно друга шклянка сливовиці придала йому
сили.
— Ну, але що саме трапилося бідному Миколі? — питав війт нетерпляче.
— Настав день... Я ще раз просив Миколу, щоби він закинув свій намір... Але ви знаєте його... Він зійшов у рів і потягнув мене за
собою. Я не тямив уже, що роблю... Микола пішов аж під замкову браму... Вхопив кінець ланцюга від звисного моста... В тім менті я
очуняв... хотів його зупинити, благав, кричав... «Ні!», крикнув мені... Я хотів уже йти геть, признаюся вам, мої дорогі... хотів тікати; це
зробив би кожний з вас, якби був на моїм місці!... Але я не міг рушитися... Мої ноги мов вросли в землю...
І доктор почав показувати, як це було.
Опісля почав знову:
— В тій хвилині я почув крик... і що за крик!... Це Микола так крикнув... і він упав на дно рова, начеб трутила його там угорі якась
невидна рука...
Що сталося потім? Лісничий зімлів, а доктор не міг рятувати його, бо його ноги мов вросли в землю... Враз ця несамовита сила, що
прикувала його до місця, нагло проломилася... Він почув силу в ногах... Побіг до лісничого,— а на це треба було мати відвагу,— й обтер
йому лице замоченою в воді хустиною. Лісничий прочуняв, але не міг рушити лівою рукою й цілий бік його дуже болів. При помочі
доктора видряпався якось на другий бік. Почали йти в напрямі села. По годині ходи лісничий знову ослаб;'мусів спертися об дерево..:
Саме в тій хвилині надійшли війт, Йосько й Федь...
Про стан здоров'я лісничого, про вигляди на виздоровлення доктор не розводився, хоча в інших випадках любив багато говорити.
— Коли б це була звичайна недуга, то можна було б щось радити! Але Миколі заподіяла недугу чортова рука й тільки вона може йому
її відняти...
Таке переконання доктора не ворожило нічого доброго Миколі. На щастя, слова доктора не були словами євангелія. Зрештою,
скільки ж то лікарів від Гіпократа й Галієна ставляло й ставить до нині хибні діагнози! Молодий, сильний організм лісничого вказував на
те, що Микола видужає з тої надприродної хвороби, навіть без помочі чорта — очевидно, коли він не буде надто точно притримуватися
рецептів, приписаних йому колишнім шпитальним доглядачем.
Жюль Верн 
ЗАМОК В КАРПАТАХ
Пошук в бібліотеці ІнтерNетрів
ІнтерNетрi