Make your own free website on Tripod.com
далі... І ІІ ІІІ IV V VI VII VIII IX X XI XII XIII XIV XV XVI XVII XVIII
Жюль Верн
ЗАМОК В КАРПАТАХ
Digital Ukrainian Library
V
На другий день лісничий і доктор вже дуже раненько почали збиратися, щоб о дев'ятій годині вирушити в дорогу. Лісничий думав над
тим, котра дорога найближча до замку.
По вчорашніх незвичайних пригодах ціле село ходило, мов запаморочене. Люди говорили пошепки. Ходили чутки, що кілька
циганських родин покинуло село. Всі були переконані, що вчора вечір у Йоська чорт говорив, а його голос чуло з п'ятнадцять, а може й
більше людей. І це було ясне, що лісничого жде загибель, як тільки піде до замку.
Але молодий лісничий не відступав від свого наміру, хоч як Марійка не побивалася й просила його навколішках, щоб тепер саме
перед їхнім весіллям не наражував свого життя.
Але лісничий був упертий і нічого не помогли ані сльози Марійки, ані переконування приятелів; він сказав, що піде до замку, хоч би
мав і не вернутися!
Коли наблизилася година відходу, лісничий пригорнув іще раз Марійку до своїх грудей, а вона зробила тричі хрест над його головою.
А доктор?—
Він ішов також з лісничим, бо не було вже як викручуватися, але обіцяв собі, що при першій нагоді втече...
— Це, що ми вчора чули в Йоська, пане доктор, не торкається вас, тільки мене,— заспокоював його лісничий.
— А коли б вам, Миколо, щось трапилося, то я можу вернутись домів? — питав доктор.
— Це друга справа, пане докторе, а поки що ви обіцяли й мусите йти зі мною!
Усі були вдоволені, що лісничий не сам пускається у цю страшну дороіу, та що буде з ним доктор. Війт, учитель, Федь і Йосько
підпровадили їх до закруту дороги. Війт подивився крізь люнету ще востаннє на замок, але нині диму там не було; небосклін був зовсім
чистий і заповідався гарний день. Видно, що ті природні чи надприродні гості в замку зразу зникли, як лиш побачили, що лісничий не
боїться їх. Це був добрий знак.
Приятелі попрощалися і лісничий, тягнучи за собою доктора, зник за горбком.
Лісничий мав на собі тон одяг, що в ньому завсіди ходив до ліса. На рамені ніс рушницю. Був незвичайно добрим стрільцем; про це
добре знали медведі й вовки.
Доктор був у великім капелюсі й тяжких чоботах з підковами, а в кишені своєї нагортки сховав пістолю. Він ніс ще й сокиру, яку дав
йому лісничий на випадок, якби треба було прорубувати собі в лісі дорогу.
Крім того, вони оба мали в наплечниках харчі на цілий день.
Сховавшися на закруті дороги, Микола й доктор почали спинатись під гору спершу правим берегом потока Няди. Дорога вела на
захід. Якщо б можна було йти так далі, то туди вони найскорше ще дійшли би були до замку, бо потік Няда випливав на високорівні
Оргаль. Однак це було неможливе, бо потік продирався крізь такі скелі й дебри, що туди ніхто не міг перейти, тому треба було
завернути наліво в ліси Плазів.
Колись, як князь Рудольф жив іще на замку, йшла крізь ті ліси стежка до Версту й Волоської Солі, але тепер, по двадцяти літах, не
було з неї й сліду.
Коли лісничий завернув від потока Няди в ліс, спинився на хвилину, не знаючи, кудою йти далі. Замку не було видно, бо ця ціла
сторона гори була вкрита густим лісом. На вершки дерев падало з полудневого сходу проміння сонця.
— Бачите, Миколо... Ми не пройдемо сюди... нема дороги!
— Найдеться,— відповів спокійно Микола.
— Вам легко казати...
— Не трудно й зробити.
— Хочете таки йди далі?...
Лісничий тільки кивнув головою й пустився між дерева, залишаючи доктора позаду.
Доктор подумав скористати з нагоди й непомітно згубитися, але Микола, що саме обернувся, глянув на нього так, що бідачисько
доктор зразу пустився вслід за ним. Потішався ще одною надією, що Микола заблукає в тому лабіринті дерев і мусі-тиме вернути. Але й
тут перечислився. Лісничий прегарно орієнтувався; по галузках дерев він пізнавав, де північ, а де полуднє.
Все-таки перейти той ліс було дуже тяжко. Буки, в'язи, старезні клени, де-не-де дуби, а далі берези, смереки й ялиці з грубезними
пнями, покрученим галуззям, корчі ялівцю й інших дерев сплелися в непрохідну гущавину.
Миколі вдалося відшукати сліди колишньої дороги. Він обчислив, що з полудня діб'ються до замку, а перед ніччю зможуть вернутися в
село.
Перескакуючи колоди, спотикаючися на пнях та вивертах, прорубував гущавину та йшов все вперед, а за ним волікся півживии
доктор.
Враз у лісі почало прояснюватися. Сполохане стадо чорних бузьків зірвалося дужим помахом крил. Лісничий і доктор доходили до
вершка гори. Але тут була така гущавина, стільки вивертів, колод і пнів, що засапанин доктор з розпукою закликав:
— Справді, Миколо, я вже не можу; побачите, це скінчиться тим, що скручу десь ногу або руку.
— Нічо не шкодить, а від чого ви доктор?
— Але ж, Миколо, будьте розумні!... Не можна доконати того, що неможливе...
Лісничий навіть його не слухав і продирався далі крізь гущавину.
Нарешті дерева прорідли й доктор та лісничий вийшли на високорівню Оргаль.
Була третя година зполудня.
Лісничий глянув направо і побачив між скелями потік Няди.
Задоволений, зважився на півгодини відпочинку. Оба були втомлені й голодні, а в наплечниках у кожного з них була добра перекуска й
плящина сливовиці. Зрештою, треба було дещо спокійно обміркувати.
Перший обізвався доктор:
— Пане лісничий, мусимо поговорити, але поважно.
— Слухаю вас,— відповів Микола.
— Думаю, що ми тому зробили собі півгодини відпочинку, щоб набрати сил...
— Очевидно.
— І вернемося до Версту...
— Ні, підемо до замку.
— Але ж, Миколо, ми вже шість годин ідемо й перейшли щойно половину дороги; поки дійдемо до замку, буде ніч, а вночі чей же не
будемо оглядати замку...
— Почекаємо до рана.
— Де?
— Просто переночуємо в замку!
— В замку? — закричав доктор.— Ви хіба збожеволіли, Миколо! Я мав би ночувати в тому чортівському замку? Ніколи!
— Ви обіцяли, пане доктор, що підете зі мною.
— Вдень так, але не поночі!
— Ну, то робіть собі, що хочете, вертайтеся навіть і в село, про мене, бо я йду!
Доктор .задумався: лишитися тут самому вночі, що буде, певно, дуже темна — страшно; вертатись тими дебрами та лісами до Версту
— ще гірше — можна заблукати. І він спробував ще раз переконати товариша.
— Знаєте добре, дорогий Миколо, що я не лишу вас самого, прошу вас, обіцяйте мені, що не підемо вночі до того проклятого замку.
— Цього не можу вам обіцяти, бо мушу переконатися, що там є...
— Переконаєтеся завтра, а тепер переночуймо тут. За дві години буде шоста, смеркнеться, ще заблукаємо де або наскочимо на
ведмедів!
— На ведмедів я маю рушницю, а ви пістолю, пане докторе. Заблукати не заблукаємо, бо будемо йти знову потоком Няди, а щоб за
дня ще зайти, то вже ходім!
— Миколо! Бійтесь Бога, ми ще зовсім не відпочили, мене кожна кісточка болить, не стану на ноги!..
Лісничий устав:
— Бачу, що ви не хочете йти. До побачення!
— Господи, Миколо! Послухайте ще! Підемо завтра!
— Я сказав, що хочу в замку ночувати й буду ночувати.
— Ні! — кричав доктор.— Я вас не пущу! Він не знав уже, що говорить. Лісничий не відповідав, закинув наплечник, рушницю взяв на
рам'я й пустився до потока Няди.
— Підождіть, підождіть! — кричав доктор.— Чорт не чоловік... Вже йду... йду...
І він побіг на своїх коротких ніжках за лісничим.
Була четверта година зполудня. Сонце хилилося до заходу, а його скісне проміння падало на верхи гір Плази. Щоби пускатися тепер у
дорогу, треба було бути справді відважним.
На скельнім грунті високорівні росли карлуваті смереки, сосни й косодеревина. Ноги мандрівників потопали в моху й сковзувалися на
покрученому корінні дерев. Вони п'ялись на стрімкі скелі й не один раз мусів лісничий витягати бідного доктора з провалля. Природа
ставала щораз більш дика; на скелях росли тільки нарізно кущі косодеревини. Подальше видно було вже голі скелі й обриси замку.
Пройшовши ще кілька стіп дороги за потоком Няди, лісничий виліз на круглий верх високорівні, а вхопивши доктора за комір, витягнув
і його на гору. Бідний доктор уже зовсім охляв і впав на землю, мов мішок.
Тим часом лісничий оглядав замок.
Він побачив сірі мури старої будівлі за широким валом і кам'яну браму, що була замкнена, й піднесений звисний міст.
Скрізь було тихо. Не було нікого ані на замковому подвір'ї, ані на терасі, ані на баштах. Дим теж не підіймався з коминів.
Почало смеркатися й вечірні тіні окутали замок.
— Миколо,—просив доктор,— самі бачите, що це було б неможливе йти тепер до замку. Як спустимо у темряві такий тяжкий міст або
як створимо браму?
Лісничий не відповідав. Він роздумував над словами доктора і прийшов до переконання, що справді краще підождати до рана, бо
наомацьки не можна нічого зробити.
Жюль Верн 
ЗАМОК В КАРПАТАХ
Пошук в бібліотеці ІнтерNетрів
ІнтерNетрi