Село Верст таке собі незамітне, що його не найдеш на звичайних картах.
Воно й сусіднє село Вулькан, що називається так від гори Вулькану, лежать
мальовничо розкинені на склоні гір Плази.
Відколи повстав вугляний басейн, збільшився торговельний рух у містечках
Петрошень і Лівадзель, а також і в околиці на кілька миль довкола. Але
ані Вулькан, ані Верст не мали з промисловими осередками нічого спільного
і залишилися такими самими, як п'ятдесят літ тому та якими будуть ще певно
за других п'ятдесят літ.
Поважну частину населення тих сіл творять жандарми, митні урядовці і граничники:
додайте до того ще селян, то будете мати чотириста до п'ятсот мешканців
Версту.
Село має тільки одну головну вулицю. Ця вулиця веде аж до головного шляху
і нею гонять купці воли, вівці, свині та везуть овочі. Деколи заблукається
на ній і який подорожній, що не встиг на залізницю до Кольошвару та долини
Марош.
Природа вивінувала ті околиці дуже щедро. Поміж горами Бігар, Ретязат і
Паріно земля дуже врожайна, а крім того має справжнє багатство копалин:
копальні солі в Торзі дають річно більш як 20 міліонів тонн солі; гора
Парейд має сод; залізні гути в Тороцьку працюють вже від Х ст. Копають
там також олово. Далі славні мінеральні води у Вайда Гуняд; копальні вугілля
округи Гатшег у Лівадзель і Петрошень, що дають річно 250 міліонів тонн
і вкінці копальні золота в Офенбаня біля Топанфальва, де сотні тисяч дуже
простеньких млинків перебирає пісок ріки Вереш-Патак і виловлює рік-річно
на два міліони ринських того дорогого металу.
Околиці, як бачимо, дуже багаті, а проте населення того краю здебільша
вбоге. Правда, Тороцько, Петрошень та інші промислові осередки нагадують
вже своїм виглядом дещо європейські промислові міста, мають навіть багато
домів з балконами та верандами, але ви даремно шукали б за тими річами
в селі Версті або Вулькані.
Село Верст має щонайбільше шістдесят хат, наріз-но розкинених по обох боках
вулиці. Хати мають химерні дахи з круглими віконцями. Хата й стайня під
одною крівлею, а побіля неї стодола, крита соломою, спереду хати город.
Тут та там журавель, а до нього прив'язане відро, дві або три калабані,
що під час дощу наповнюються водою, і береги річок, ось і ціле село Верст,
збудоване поміж горбами. Але все це свіже й цікаве; квіти цвітуть у городцях
і по вікнах хат. Зелень вкриває муровані стіни. Тонке, мов волосся, зілля,
мішається зі старим золотом колосся та чіпається пнів тополь, буків, сосон,
в'язів і кленів, що ростуть при хатах так високо, як лише можуть. А за
тим усім гора за горою і знову гора, аж до синіх верхів, що наче підпирають
небо.
В селі, крім тих, що живуть тут з діда-прадіда, є ще кілька циганських
родин. В тій окрузі і кількох селах осіли цигани. Вони говорять мовою населення
і ходять до церкви. Ті з Версту творять свій окремий гурток і мають свого
начальника; поза тим вони пристосувалися до місцевого населення.
Верст і Вулькан мають одного священика; він мешкає у Вулькані, віддаленому
від Версту на півмилі.
Культура, наче повітря і вода. Вона проникне скрізь, хоч би через найменшу
дірку. Але, на жаль, ніякої дірки не пробито в тій частині південних Карпат,
а село Верст було найтемніще в окрузі Кольошвару.
Мало село вчителя і війта, але вчитель не грішив надто великим знанням.
Його освіта обмежувалася доволі поверховою грамотністю. Історією,
географією чи літературою він не цікавився; зате знав він напам'ять усі
народні пісні та легенди. Цього «предмету» вчив він дуже пильно, а що мав
теж трохи фантазії, то дехто з його учнів багато на цьому користав.
А війт Кольц? Очевидно, він був найвизначнішою людиною в селі.
Це був п'ятдесяти п'яти- до шестидесятилітній чоловік, низького росту,
з рідким, сивим волоссям та ще чорною бородою й більш лагідними, аніж живими
очима. Ходив порядно вдягнений, як годиться ґазді. Носив шапку, широкий
черес зі спряжковд, сердак без рукавів і короткі широкі штани, впущені
в шкіряні чоботи.
Більш ґазда, ніж війт, судив спори між сусідами й завідував громадськими
справами, не забуваючи при тому про власну кишеню. Всі купна й продажі
приносили йому дохід, не кажучи вже про оплати, що їх складали йому купці,
трафіканти чи туристи.
Тому й жити він міг достатньо. Не так як більшість селян, що сиділи по
вуха в жидівських кишенях; того хата й грунт були необдовжені. Він не те,
що сам не мав довгів, але міг позичати іншим й не дер стільки за проценти,
як це робили жиди. Мав кілька полонин для своїх овець, добре управлене
поле, а навіть, йдучи за духом часу, плекав' виноград й тим дуже гордився.
Не треба й казати, що хата Кольца була найкраща з усіх у селі. Збудована
з каменя, мала двері поміж третім і четвертим вікнами і стіни, вкриті зеленню.
Перед нею росли два височезні буки, а на грядках під ними квіти. За хатою
був город і сад. Всередині були дві просторі кімнати, кухня і спальня з
гарною обстановок): постіллю, столиками, лавами, стільцями та полицями,
де виблискували горшки й миски. Стіни були завішані барвистими веретами,
а тяжкі
скрині, повні одягів, були накриті тканими, вовняними накривалами. На стінах
були розвішані ікони та портрети народних героїв, що між ними був і славний
воєвода з XV віку Вайда-Гуняді.
Гарне мешкання, може й завелике для одної особи, але війт Кольц не був
самітний. Хоч і був від кільканадцяти літ вдівцем, але мав доньку, гарну
Марійку, що її всі знали від Версту до Вулькану, а може, й ще далі. Тепер
була це вже двадцятилітня гарна дівчина, з русявими косами та темними очима,
люба та привітна. А яка чарівна була вона в своїй біленькій вишиваній сорочці,
червоній спідниці та синій запасці, з золотим поясом, що перехоплював її
гнучкий стан! Носила маленькі чобітки з жовтої шкіри, а на голові легеньку
хустину, що з-під неї спливали довгі коси, закосичені скиндячками та дукачами.
Справді, дуже гарна й багата була Марійка. Чи добра господиня? Очевидно,
вона ж вела хатню господарку батька. Чи вчена?... Справжня дама! У школі
вона навчилася поправно читати, писати й рахувати, ну, а далі тільки тому
не вчилася, що цього їй не було треба. Зате вона знала всі народні пісні,
перекази та легенди, подібно, як її вчитель. Знала легенду про Леань-Кі,
Скалу Марії, де одна князівна вирвалася з татарських рук; легенду про печеру
велетнів в королівській долині, легенду про твердиню Деві, що її збудували
ще в часах русалок; легенду Детунати, вбитої громом на місці, де стоїть
скала, подібна до величезної кам'яної скрипки, що на ній грає чорт у кожну
бурю; легенду про гору Ретязат, з якої один чарівник зрізав вершок; легенду
про ланцюг гір Торди, що їх розрубав св. Володислав ударом меча. Марійка
додавала до тих легенд ще дещо й зі своєї фантазії, але це не відбирало
принади молодій дівчині.
Вона подобалася багатьом, й не тільки тому, що була дочкою найбільшого
багатиря в селі. Але що ж — вона була вже заручена з лісничим Миколою Деком.
Це був гарний двадцятип'ятилітній парубок, високий, сильний, з гордо піднесеною
головою. Носив сиву шапку й вишиваний кожушок. Його весела вдача й рішучість
робили його дуже милим хлопцем, що кожній дівчині міг подобатися з першого
погляду. Тому й Марійці він припав до серця. Був лісничим, а що мав іще
поле в околиці Версту, то подобався й її батькові.
Вони мали повінчатися вже за два тижні. Ціле село ждало на це весілля,
бо всі знали, що війт, хоч і любить гроші, не жалує їх, коли трапиться
«оказія». По весіллю мав Микола замешкати в хаті війта, а тоді Марійка,
маючи його біля себе, певно не буде боятися в довгі зимові вечори, як заскриплять
двері або затріщить стіл, і їй не буде здаватися, що це духи з її улюблених
легенд.
Щоб уже закінчити список чільних людей Версту, слід згадати ще про двох,
не менше важних, себто про вчителя і лікаря.
Вчитель Гермод був високий, в окулярах, мав п'ятдесят п'ять літ і все можна
було його бачити з глиняною люлькою в роті. Його волосся було рідке і розкуйовджене,
а лице поморщене. Найважнішою справою було в нього; стругати пера своїм
учням; він забороняв їм писати сталевими перами — з переконання. Але зате,
як він видовжував кінці гусячих пер своїм старим гострим ножиком! З якою
точністю він це робив та як прижмурював при тому око!
Перш за все — гарне письмо; про те він старався з усіх своїх сил, це вважав
він завданням кожного дбайливого вчителя. Наука і її зміст стояли в нього
на другому плані — але всі знали, що молодь уміє лише те, чого навчилася
в його школі.
А тепер про лікаря Патакія.
Як то, в Версті був лікар, а люди вірили в чари і надприродні явища?
Так, але Патакія титулували «паном доктором» тільки в селі, в дійсності
він не був доктором, так само, як і війт Кольц не був суддею, хоч його
так називали.
Патакі був малий, грубий, мав сорок п'ять літ і любив почванитися своїм
знанням. Лікував людей у Версті й околиці, своєю незрушною певністю та
красномовством з'єднав собі людей. Всі мали до нього таке довір'я, як до
вівчаря Федя,— а це немало значило. Продавав свої ради й свої зела, але
вони ніколи не шкодили його пацієнтам. Зрештою, люди в тих околицях хорували
дуже рідко; повітря там чудове, пошесні недуги були тут невідомі, а коли
хтось і вмирав, то тільки тому, що навіть у Заліссю колись людина вмерти
мусить.
По правді, «пан доктор» з Версту не студіював ніколи ані медицини, ані
фармації, а був тільки колись шпитальним доглядачем; у Версті мав пильнувати
при-держаних на границі подорожніх під час перевірюван-ня їхнього здоров'я.
Більш нічого; але цього було доволі, щоб стати популярним. Треба ще додати,
що Патакі був людиною сильного духа, як і годиться тому, що в його руках
було життя людей. Не вірив у забобони й дуже насміхався з того, що люди
говорили про замок. А коли хтось оповідав при ньому, що від давен-давна
ніхто не зважувався підійти до замку, то він відповідав кожному, хто лише
хотів того слухати: «Тільки не дратуйте мене, бо піду до тої вашої старої
буди!»
