Make your own free website on Tripod.com
далі... І ІІ ІІІ IV V VI VII VIII IX X XI XII XIII XIV XV XVI XVII XVIII
Жюль Верн
ЗАМОК В КАРПАТАХ
Digital Ukrainian Library
XI
На другий день прокинувся граф, як тільки почало зоріти. По неспокійній ночі він був мов запаморочений.
Того дня мав з Грицьком іти до Кольошвару.
Були вже в Петрошень і Лівадзель, а тепер хотів граф побути ще кілька днів у столиці Залісся. Відтіля вони мали поїхати залізницею
на Угорщину.
Граф одягся і вийшов на майдан. Тут почав з приємністю оглядати схід сонця на високорівні Оргаль.
Роздумував, чи повідомити поліцію в місті, чи взагалі не мішатися до цього. Було б добре помогти темним, забобонним верстянам,
але, якщо справді князь Рудольф живе в замку, то краще було цього не робити.
- На майдан прийшов Грицько, а молодий граф оповів йому, про все й запитав, що він про це думає.
— Пане графе,— відповів Грицько.— Це дуже можливе, що князь Рудольф грає там у замку ролю чорта, але пощо ми маємо
мішатися до того? Хай верстяни самі дають собі раду; це не наша справа.
— Добре кажеш, Грицьку,— притакнув граф.— А щодо війта й інших, то вони самі 'повинні знати, що робити,— завважив граф.
— Певно, що так! Повинні самі звернутися до . поліції,— потакнув Грицько.
— По сніданку йдемо, Грицьку, далі.
— Добре. Все готове.
— Але заки зійдемо в долину Солі, підемо ще в гори Плази.
— Пощо?
— Так мені щось захотілося. Втратимо на це не більше, як півдня.
Грицька здивував цей новий план графа; йому здавалося, що це недоцільне, але нічого не говорив, бо бачив, що молодого графа
опанували знову болючі спогади.
Граф був усе ще під враженням співу, що його чув у сні.
Але невже ж це був сон?...
Усе це так дивно вплинуло на молодого графа, що він хотів конечно піти хоч під оборонний мур, коли вже не до середини замку.
Але це хотів так зробити, щоб ніхто з верст ян нічого про те не знав, бо зразу зачались би переконування і просьби, щоб не йти туди.
Тому вирішив, що вийдуть зі села так, наче б ішли до Кольошвару, а потім скрутять на стежку, що її він запримітив з майдану; вона вела з
гори Ретязат на гору Вулькан. Туди можна було дістатися на збіччя гір Плази, не потребуючи йти через село Верст.
Біля полудня, заплативши солений рахунок приємно всміхненого Йоська, молодий граф пустився в дорогу.
Війт, гарна Марійка, вчитель, доктор та інші верстяни вийшли на гостинець, попрощати рідкого гостя.
Навіть лісничий Микола вийшов з хати, а доктор завважив чванькувато, що ще трохи й він його зовсім вилікує.
— Гратулюю,— сказав молодий граф до Миколи,— а вам, панно Марійко, також; це головно ваша дбайлива опіка поставила його на
ноги.
— Дякуємо,— відповіла Марійка на радощах.
— Щасливої дороги! — говорив лісничий.
— Дай Боже! — відповів граф, сумно всміхаючись.
— Просимо вам, пане графе, ще раз дуже, не забудьте сказати в місті про замок,— кликав війт.
— Ні, пане війте, не забуду,— відповів граф.— Але коли б я десь у дорозі затримався, можете й самі в простий спосіб звільнитися
від того непривітного сусідства.
— То легко сказати...— пробурмотів учитель.
— ...І зробити,— відповів граф.— За двадцять чотири години жандарми виполошать усіх «духів» зі замку, як тільки того забажаєте.
— А хіба жандарми дадуть раду духам? — спитав вівчар Федь.
— Навіть духам! — запевнив граф.
— Пане графе,— обізвався доктор,— якщо б ви пішли були тоді зі мною і з Миколою, то певно так би не говорили.
— Ні, пане доктор,— засміявся граф,— все говорив би те саме, що тепер, навіть хоч би мої ноги не раз, а кілька разів приросли до
землі...
— Ноги... так, пане графе, і то в чоботах... Ми попали в царство духів... де все було можливе...
— Не переконаю вас,— сміявся граф,— але думаю, що чоботи жандармів не приростуть до землі, як ваші...
Молодий граф ще раз попрощав Йоська, що низько йому кланявся, війта й усю громаду, та відійшов з Грицвком.
За годину вони були вже на правому березі ріки і спиналися на хребти Ретязату.
Грицько нічого не говорив, бо бачив, що нічого не поможе, боявся тільки, щоб його пан не вліз знову в якусь халепу.
По двогодинному ході граф і Грицько сіли трохи відпочити.
В тому місці Волоська Сіль йшла крутим поворотом направо; з другого боку видно було вже високорівню Оргаль.
Граф і Грицько мусіли перейти на другий беріг ріки, „щоб дістатися до замку. Ця дорога була вдвоє довша, але вони все ж надіялися,
що дійдуть до замку за дня й молодий граф зможе його оглянути. Потім зійдуть на ніч до Лівадзель, а рано підуть до Кольо-швару.
По півгодинному відпочинку подорожні вирушили в дальшу дорогу. Грицько насилу стримався від зав-ваги:
— Це зовсім безпотрібне йти далі! Повернімо я плечима до того проклятого замку й вертаймо.
Перейшовши на другий бік ріки, побачили, що дорога буде дуже тяжка. Грунт був тут кам'янистий; повно було провалів і гірських
потоків. Стежки не було ніякої. Вони обчислили, що за годину будуть на Вулькані, тим часом ішли повних п'ять годин.
Вправді, цей бік гір Плази не був такий залісе-ний як той, що ним ішов Микола з доктором, зате були тут інші перепони. Стрімкі скелі,
глибокі провалля, гостре каміння перегороджувало дорогу.
Годину тривало, заки видрапалися на склін гори й направду здавалося, що замок тому був такий недоступний, що дістатися до нього
було так тяжко.
Вийшовши на високорівню Оргаль, подорожні побачили на її вершку замок, який здалека нічим не ріж-нивсй від диких скель.
Молодий граф і Грицько йшли до замку з північного боку, Микола й доктор ішли туди зі сходу, де була замкова брама і звисиий міст.
Від півночі був тільки оборонний мур й відтіля ніяк не можна було дістатися досередини; але це молодого графа не бентежило; він не
мав наміру входити до замку.
Було пів до сьомої вечором, коли граф і Грицько стали на вершку високорівні. Перед ними сіріли старі мури замку, його башти й вежі.
Біля одної з них видно було старий бук з обломаним гіллям. Південно-західний вітер грався його листям.
І бук і замок виглядали дуже старі й граф переконався, що Федь мав слушність, коли говорив, що замок не постоїть вже довго.
Всередині замку певно були великі салі, стародавні кімнати, зброївні, темні підземелля й покручені коридори.
Ніяке інше місце в світі не було відповідніше на осідок для князя Горца від цього старого, опущеного замку.. Тут він міг жити спокійно,
переконаний, що ніхто про це не довідається.
Але назверх ніщо не вказувало на те, щоб у замку хтось мешкав. З коминів не підіймався дим, вікна були щільно позамикані, навіть
голос пташок не турбував мертвецької тиші старого замчища.
Молодий граф приглядався мовчки й задумано старій будівлі.
Колись у тому старому замку було гамірно, колись кипіла в ньому життя, а на оборонному валі вартувала озброєна сторожа.
Грицько відійшов на бік, залишаючи графа у спокою, та коли сонце сховалося за верхи гір Плази, а долину обох Солей почали
сповивати вечірні сутінки, Грицько заговорив:
— Пане графе... темніє. Наближається ніч-Граф наче не чув.
— Пора вже йти,— почав знову Грицько.— В Лівадзель позамикають усі корчми.
— Зараз, Грицьку, зараз іду,— відповів граі.' і стояв далі, наче вкопаний у землю.
— Не забувайте, що ті скелі ми з трудом пройшли в білий день, а що буде вночі...
— Правда, правда, Грицьку... зараз уже йдемо-Здавалося, що щось здержує молодого графа й він не може відійти від замку.
Може і йому, як докторові, приросли ноги до скелі?...
Ні! Його ноги були вільні, він ходив сюди й туди по високорівні, а коли б хотів відійти, ніщо б йому не перешкодило...
— Пане графе, йдемо? — не витримав Грицько.
— Так, так,— відповів граф і не рухався з місця. Тим часом на високорівні почало вже добре вечоріти. Замок оповили вечірні тіні,
але ані в одному вікні не блиснуло світло.
— Пане графе, та ходім уже! — просив Грицько. Ґраф пустився вже йти до нього, коли враз на замковій терасі там, де ріс
ославлений бук, появилася якась мрячна з'ява-Граф спинився і вдивився в з'яву. Це була молода жінка, її довге волосся було
розпущене, а руки простягнені. Вона мала на собі білий одяг.
Ах, цей одяг! Чи не був це одяг Стіллі, що вона його мала на собі під час кінцевої сцени в театрі, коли траф бачив її останній раз?
Так! Це була Стілля! Вона простягла руки до графа й дивилася на нього палаючими очима.
— Це вона... вона...— крикнув граф, хитаючися, і був би впав лід муром, коли б Грицько його не підтримав.
З'ява зникла...
Як дивно! Одна мить і граф пізнав Стіллю.
— Вона, це вона!... Стілля живе!...— закликав.
Жюль Верн 
ЗАМОК В КАРПАТАХ
Пошук в бібліотеці ІнтерNетрів
ІнтерNетрi