Make your own free website on Tripod.com
далі... І ІІ ІІІ IV V VI VII VIII IX X XI XII XIII XIV XV XVI XVII XVIII
Жюль Верн
ЗАМОК В КАРПАТАХ
Digital Ukrainian Library
І
Ця історія не є фантастична; вона тільки дещо романтична. Коли наше оповідання видається неправдоподібне сьогодні, то воно може бути правдиве завтра завдяки науковим здобуткам майбутнього. Тоді ніхто не назве нашої історії легендою. Зрештою, тепер не повстають уже легенди ані в Бретанії, країні сміливих зайдиголов, ані у Шотландії — землі карликів і гномів, ані в Норвегії — батьківщині азів, ельфів, сильфів і валькірій, ані навіть там, де могутні Карпати творять таке природне тло для всяких фантастичних з'яв. Все ж у тій країні найбільше поширені перекази давніх віків.
Одного року двадцять дев'ятого травня пас вівчар вівці на зеленій полонині. Під полониною шумів ліс, а за лісом простяглися селянські поля.
На самій полонині не було ані одної деревини й зимою гуляв тут північно-західній вітер та голив високорівню, мов бритвою. У селі говорили, що це гора голить бороду, і справді воно так виглядало.
Цей вівчар не мав у собі нічого аркадійського; внизу, біля його ніг, обутих у полатані постоли, шуміла гірська річка Волоська Сіль.
Федь Федорчак з Версту, так звався наш герой, що жив зі своєю маржиною на краю села, в загороді, подібній до купини кертовиння.
Лежав на жмінці сіна і дрімав одним оком, бо другим пазив за вівцями. Курив коротку люльку й час до часу посвистував на собак або гукав на вівці, а відгомін нісся горами.
Була четверта година пополудня. Сонце схилялося за гори. На сході затягнулися верхи мрякою й тільки від південного заходу продиралося крізь мряку сонячне проміння.
Ця закарпатська околиця Залісся належала до Кольошварської округи.
Залісся — це найбільш висунена на полудень частина австрійського цісарства, по-мадярськи «Ердей», тобто «країна лісів». Вона межує від півночі з Угорщиною, на полудні з Волощиною, а на заході з Молдавією, і має 60 000 квадратних км, себто б міліонів гектарів землі. Зі своїми зеленими полонинами, розкішними долинами, гордими верхами та химерними проваллями, це наче друга Швейцарія, але наполовину більша, хоч не так густо заселена. Тут випливають ті численні гірські потоки й річки, що несуть свої води до Тиси та синього Дунаю, де Залізні Ворота замикають гори Балкану на границі Угорщини та турецького цісарства.
Залісся — це колишня країна даків, завойована Трояном в першому столітті по Христі. Свобода, що її заживав цей край під Заполією, тривала аж до 1699 р., коли то Леопольд І приєднав Залісся до Австрії. Але які б там у ній не були політичні відносини, вона стала захистом для всяких рас і народів: румунів, волохів, мадярів, циганів, секлерів молдавського походження, слов'ян, а навіть помадярщених саксонців.
До якої національності належав Федь Федорчак? Чи був він нащадком старовинних даків? На це питання важко було б відповісти, побачивши його довге розкуйовджене волосся, замащене обличчя, велику бороду, настовбурчені руді брови, та ні то зелені ні то сині очі під важкими повіками. Те, що він мав шістдесят п'ять літ, було неважко пізнати. Але він був іще сильний, високий та сухий і держався ще просто, під своєю витертою кожушиною; не один маляр малював би його дуже радо, коли він стояв опертий на костурі, з лицем старого крука під високим солом'яним брилем, сірий і непорушний, мов скеля.
У хвилині, коли від заходу продиралося проваллям проміння сонця, Федь обернувся, прислонив рукою очі й глянув уважно перед себе.
У віддалі доброї милі замаячіли невиразні обриси старовинного замку, положеного на сідлі гори Вулькан.
Враз він похитав головою і заговорив голосно:
— Старий замку!... Старий замку!... Не довго тобі вже стояти на цій горі! Ще три роки, бо твій бук має вже лиш три гіляки.
Той височезний бук чорнів у віддалі, мов вирізаний з паперу, але не кожний побачив би його з такої віддалі, як Федь.
— Так,— повторив він,— три гіляки... Ще вчора була четверта, але сьогодні вночі відламалася... Залишився тільки пень з того боку. Можу добре почислити, є їх тільки три... Тільки три, старий замку!... Тільки три!...
Федь, як і всі карпатські чабани, був задумливий і любив помріяти. Ці чабани вдивляються в небо, читають з зір, розмовляють з ними, хоч по правді це люди прості та неосвічені. Люди приписують їм надприродні сили і кажуть, що вони знаються на чарах і вміють кидати вроки на людей і худобу. Такі пастухи продають чар-зілля, люби-мене, знають ліки та всесильні заклини. Чи ж не бувало вже так, що коли такий вівчар кинув каменем на чиюсь межу, то поле переставало родити, або як глянув лівим оком на чиїсь вівці, то в череді приходили на світ тільки неживі ягнята?
Такі й тим подібні повір'я водилися по всіх краях від давніх давен. Навіть у більш освічених селах не пройшов ніхто біля такого чабана, щоб не поздоровити його ввічливо і першим не заговорити до нього. Люди вірили, що таке ввічливе поздоровлення захистить їх перед не одним лихом, а в мешканців Залісся вросла ця віра куди глибше.
І Федя Федорчука вважали за чарівника; вірили, що він має силу викликати духів; говорили, що до нього збираються лісовики й мавки, а декотрі навіть божилися, що бачили, як він темною ніччю, коли місяць зайшов, розмовляв з вовкулаками.
Федь не заперечував тих пліток і користав деколи з них. Але насправді він був так само побожний, як і інші в селі і не вірив нітрохи в свої надприродні сили, що про них у селі оповідали чуда-дива.
І тепер хоч побачив,що старий бук втратив цієї ночі четверту гіляку, не спішився зовсім занести цю новину в село.
Зібравши поволі свою череду, перейшов березовий лісок і почав сходити дорогою до села. Його собаки бігли коло стада. Це були два кудлаті, люті вівчурі, що від них можна було скоріше сподіватися, що поз'їдають ягнята, ніж що їх припильнують. Разом з ягнятами була в Федя яка сотня овець. Було тут з тузин ягнят, що ще не мали року; решта то були три- й чотиролітки.
Його стадо належало до війта з Версту, Кольца. Кольц мав найбільшу вівчарню в цілій околиці і був дуже задоволений, що Федь у нього вівчарив, бо ніхто не вмів так, як він, ходити біля овець, і ніхто так не розумівся на овечих недугах та не вмів так добре лікувати овечої мотилиці.
Стадо бігло, блеючи, а попереду йшов найбільший баран з дзвінком на шиї.
Зійшовши з гори, вийшов Федь зі своїм стадом на стежку що вела крізь поля, засаджені високою кукурудзою. Далі стежка повертала вбік і йшла попри сосновий ліс. Між великими соснами та ялицями було вже темно. Внизу пінилася по камінню бистра річка;запізнені робітники пускали по ній останні ковбки дерева.
Вівці й пси зійшли очеретом до берега і зачали пити криштальну воду.
Село Верст було вже недалеко, треба було лиш перейти ще загайних, що простягався аж до гори Вулькану, а далі на схилах гір Плази
розкинулося село.
В цю пору не було вже нікого на полі й нікому було поздоровити Федя, як це було в звичаю. Стадо розбіглося, й саме тоді, коли він почав його зганяти докупи, побачив на закруті ріки, на яких п'ятдесят кроків перед собою, якогось чоловіка.
— Гей, хто там? — закликав.
Це був один з тих мандрівних торговців, що швендяються скрізь зі своїм крамом. Можна їх зустріти по містечках, по селах і на найбільш відлюдних шляхах. Порозумітися з ними легко, бо вони говорять всякими мовами. Чи цей був з Італії, Німеччини чи Волощини? — ніхто того не міг знати, видно було тільки, що це жид, високий, худий, з закарлюченим носом, рідкою борідкою та живими очима.
Він продавав окуляри, годинники, термометри, барометри й інші метри. Те, що не вміщалося в його наплечнику, завісив на шлийках та ремені від штанів й виглядав, мов мандрівна крамничка.
Видно, що жид трохи злякався вівчаря й тому не поздоровив його перший. Щой-но, коли Федь закликав його, він підійшов ближче й мішаючи румунську та слов'янську мови, заговорив:
— Здорові були, що чувати?
— Дякую, як звичайно.
— Погода нині була гарна, дякувати Богу.
— Але завтра буде дощ.
— Що кажете? Дощ? — закликав жид.— Хіба ж у вашому краю паде дощ, коли нема хмар?
— Вночі надтягнуть хмари... ось, відтам... о, з тої сторони.
— По чім ви це пізнаєте?
— По вовні овець, що суха й настовбурчилася, мов віхоть.
— О, то зле для тих, що мандрують.
— Але тим ліпше буде тим, що сидять у хаті.
— Маєте свою хату?
— Ні.
— А ви жонаті?
— Ні.
Тепер почав випитувати Федь, бо така вже в селі була звичка, що кожного стрічного треба випитати.
— Відки йдете?
— З Германштату.
Германштат — це одно з найбільших міст Залісся. Перейшовши його, входимо вже в долину Угорської Солі, що пливе аж до замку Петрошень.
— А куди Бог провадить?
— До Кольошвару.
Щоб дійти до Кольошвару, треба зійти в долину ріки Марош; потім перейти Карльсбург і податися в Бігарські гори. Це була дорога більш двадцяти миль.
Вівчар поглянув на крам жида з цікавістю, хоч, по правді, не було там ані одної порядної речі, але для Федя було це все нове й цікаве, він не знав, до чого служать усі ті рурки та годинники. Тим часом жид почав хвалитися, що він представник фірми «Сатурн і Спілка» та що його товар славний на весь світ.
— Чуєте,— відізвався Федь, витягаючи руку,— що це за калатала теліпаються на вашому ремені, мов пальці мерця?
— О, це дуже й дуже пожиточна річ. Вона всім потрібна,— відповів жид.
— Всім? — здивувався Федь.— Навіть і вівчарям?
— Навіть і вівчарям.
— А це що? — спитав знову Федь.
— Котре? Це? — заговорив жид, показуючи Федеві термометр.— Це покаже вам, коли є зимно, а коли гарячо.
— О, мої любі, я це сам найліпше знаю, пріючи під кожухом, або дзвонячи зубами в сірачині.
Видно було наглядно, як мало досі цікавився Федь науковими винаходами.
— А це що за дивний годинник? — спитав за хвилину знову, показуючи пальцем на барометр.
— Це не годинник, це такий прилад, що показук, яка буде погода, чи буде дощ, чи гарно...
— Справді?...
— Справді.
— А йдіть з тим! Я не купив би того, хоч би це коштувало лише один крейцар. Чи. ж я не знаю, яка буде погода вже на добу наперед, як лише гляну на верхи? Подивіться, ось ті хмарки там коло сонця, це дощ на завтра.
І справді, Федь, великий знавець хмар і верхів, не потребував барометра.
— То, може, купите годинник? — питав далі продавець.
— Годинник? Я маю годинник на небі. Сам ходить і не треба його накручувати. Послухайте лиш, любі:
коли він стане над оцією горою, то це полуднє, а коли дійде до цього провалля, то це шоста вечором.
— Ах,— бідкався жид,— коли б я мав лише таких покупців, як ви, то я умер би з голоду. Направду нічого вам не потрібно?
— Нічого.
І вівчар, піднявши костур, хотів уже йти. Враз побачив ще щось на шлийці жида і спитав:
— А до чого здалася ця рура?
— Це не рура.
— А що?
—Це люнета,—відповів жид.—Вона побільшує предмети п'ять до шість разів, або їх приближує до вас, що на одно виходить.
Зацікавлений Федь взяв люнету в руку й приглядався їй уважно. Поглянув на шкло, обернув її кілька разів і розкрутив.
Вкінці спитав:
— Люнета?
— Так. Ще й яка знаменита. Крізь неї будете бачити далекі предмети, мов на долоні.
— О, я й так добре бачу. Коли повітря чисте, то порахую всі скелі на обрію й бачу найменше деревце на Вулькані.
— Що кажете?
— Те, що чуєте. Це роса скріплює так мої очі, бо сплю під голим небом.
— Що... роса? Вона може хіба пошкодити на очі.
— Але не вівчарські...
— Вірю, що маєте добрий зір, але крізь мою люнету видно ще дальше, як найкращими очима,— говорив жид, прикладаючи люнету до очей.
— І справді видно щось крізь цю цівку?
— Певно, що видно. Попробуйте!
— Хто? Я?
— Так.
— А це нічого не коштує?
— Нічого! Хіба що захочете мати цю люнету. Заспокоєний Федь узяв люнету й, прищуривши ліве око, приклав її до правого.
Спершу подивився на гору Вулькан, потім повернув люнету в сторону Плазів, вкінці зупинився на селі Верст.
— Так. Справді краще видмо... Бачу дорогу в селі... Пізнаю людей... О, лісничий вертається з лісу з рушницею на рамені...
— Я ж казав вам!— завважив жид.
— Так... так... ваша правда. Лісничого виразно бачу. Але що це за дівчина в червоній спідниці, що вийшла з хати Кольца йому назустріч?
— Дивіться добре, а зараз пізнаєте...
— О, справді!... це ж Марійка... .гарна Марійка!... Ах, ті дівчата, ті дівчата!... Цим разом не зможе вже казати мені, що ні, бо я сам бачив крізь оцю руру, що вона до лісничого виходить.
— Ну, що тепер скажете на цей струмент?
— Нічого собі!...
— Не казав я вам? — говорив жид.— Але дивіться на дальші предмети. О, гляньте сюди...
— А не буде мені це більше коштувати?
— Ні. Зовсім ні.
— Ну, гаразд! Погляну тепер на Угорську Сіль. О, вже бачу дзвіницю в Лівадзель... Хрест на ній має тільки одно рам^я... А там у долині видно дзвіницю Петрошень... і когутика на ній!... А внизу, поміж деревами, це, певно, вежа Петрила. Але, скажіть, не буде це мені дорожнє коштувати?
— Ні.
Федь звернув люнету на високорівню Оргаль, а потім на вкриті лісом гори Плази й враз його шкло схопило обриси замку.
— Так! — закликав він.— Четверта гіляка відламалася... Я добре перше бачив!... І ніхто не піде за нею, щоб запалити нею святойванський огонь... Ні, ніхто... я також ні!... Бо можна би втратити тіло й душу... Але не журіться!... Там найдеться вже такий, що запалить нею свій огонь...
Це сам чорт з пекла!
Можливо, що продавець хотів запитатися, про що вівчар говорить, але Федь не дав йому прийти до слова й говорив далі, хвилюючись:
— Що це за мряка, мов дим підіймається над замком?.. Але це неможливе! Від довгих, довгих літ ніхто вже там не палить?
— Коли бачите дим, то це таки дим.
— Ні, ні! То певно шкло у вашому струменті нечисте.
Федь протер шкло люнети рукавом сорочки й приложив її знову до ока.
Це був справді дим, що виходив з коминів замку й підіймався вгору.
Федь не говорив нічого. Ціла його увага була звернена на замок, що виразно зарисовувався на високорівні Оргаль.
Враз він відложив люнету й, сягаючи рукою в бесаги, запитав:
— Скільки коштує ця ваша рура?
— Півтора ринського,— відповів жид. Коли б Федь поторгувався, дістав би її за ринського. Але вівчар не думав тепер про гроші; понишпорив у бесагах і витяг гроші.
— Ви для себе купуєте цю люнету? — спитав жид.
— Ні, для війта Кольца, що в нього служу.
— То він зверне вам гроші.
— Певно, два ринських...
— Як то, чому два?...
— Е, не маю коли з вами розбалакуватися. Бувайте здорові!
— Добраніч,— відповів жид. Федь свиснув на собак й пішов за чередою. Жид дивився вслід за ним хвилину, похитав головою й сказав сам до себе:
— А то дурень з мене! Він був би заплатив за люнету куди більше...
Упорядкував свій крам і пустився правим берегом Солі до Кольошвару.
Жюль Верн 
ЗАМОК В КАРПАТАХ
Пошук в бібліотеці ІнтерNетрів
ІнтерNетрi