Make your own free website on Tripod.com
далі... І ІІ ІІІ IV V VI VII VIII IX X XI XII XIII XIV XV XVI XVII XVIII
Жюль Верн
ЗАМОК В КАРПАТАХ
Digital Ukrainian Library
XVI
Катастрофа невідхильна. Запобігти їй міг граф тільки в цей спосіб, якщо б міг поставити князя перед доконаним фактом.
Була, може, одинадцята година вночі. Граф почав наново свою працю й за півгодини отвір у стелі був уже такий великий, що він
проліз ним до каплиці.
Крізь вікно впало до каплиці бліде світло місяця, що саме виплив з-поза хмар.
Граф підійшов до дверей углибині каплиці й створив їх. Перед хвилиною зник за тими дверима князь з Орфаніком. Двері виходили на
темний коридор. Граф пустився йти ним, але щохвилини спотикався на якомусь камінні. Небавом опинився перед якимись дверима й
вийшов на галерею.
В тій галереї було також темно й не можна було зорієнтуватися, куди вона веде. Але по тому, що він не йшов ані вгору ані вниз, граф
припускав, що ця галерея веде, мабуть, крізь замкове подвір'я.
По півгодинному ході в галереї дещо прояснилося. Граф приспішив ходи й незабаром опинився біля лівого бастіону на великій площі,
обведеній грубим муром. На площі стояло багато старих моздірів і саме коли граф підійшов до одного з них, він побачив, що з ліса
виходять на високорівню Оргаль якісь люди. Це були жандарми, що їх привів Грицько.
Граф ледве запанував над собою, щоб голосно не крикнути. Вірний Грицько пізнав би зразу його голос, але і для князя була б це
острога і виконав би свій намір скорше, як задумав.
Тому граф тихо перейшов площу й вийшов крізь відчинені двері до галереї, що лучила площу з лівим • бастіоном. З галереї вели сходи
вгору до бастіону й граф пішов ними, врадуваний і щасливий, що вкінці дістанеться до вежі, хоч зразу запримітив, що це не були головні,
але якісь бічні сходи.
Небавом був уже на терасі, а коли кинув оком на високорівню Оргаль, то побачив під лісом цілу сотню жандармів, але вони не мали,
мабуть, наміру тепер наступати на замок.
Щоб не дати князеві змоги втекти, треба було діяти скоро. Граф пустився сходами на другий поверх вежі.
Скрізь було тихо.
В малому коридорі, де граф опинився, він при блідому сяйві місяця побачив ліворуч двері. Почав наслухувати, але й поза ними було
тихо. Потиснув клямку й тихо увійшов до великої салі, що займала цілий поверх вежі.
З цікавістю почав розглядатися. Саля була велика й мала склеплену стелю на багатьох, кам'яних стовпах. У стінах були ріжні
заглибини, а на долівці глушив кроки грубий килим. Обстанова салі була стародавня, вибаглива: образи, дзеркала, фотелі, стільці,
килими й завіси, все було мистецької роботи. Вікна були щільно прислонені, та найдивніше було те, що Одна по-лєвина салі була яскраво
освітлена, а друга потопала в цілковитій темряві.
Наліво від дверей було темно, а по правому боці ясно й тут видно було в глибині малу сцену, прибрану чорним сукном.
Сцена була відділена від решти салі поруччям, а за ним у віддалі яких дванадцяти кроків стояв уже в півтіні старий глибокий фотель
з високою спинкою. Перед фотелем стояв малий столик, накритий килимом, а на ньому лежала чотиригранна скринька, два-' надцять до
чотирнадцять цалів довга й п'ять до шість цалів широка. В ній був металевий циліндр.
Як тільки граф увійшов до салі, побачив, що у фотелі сидить князь Горц.
Князь сидів непорушне й мав примружені очі. Руки спер на столику й придержував ними дивну скриньку.
Хіба це було можливе, що князь залишався ще цю ніч у замку тому, що хотів її тут переспати?
Він був у салі сам і тепер рішуче граф не дасть йому втекти.
Стілля?... Князь сказав Орфанікові, що хоче її чути... ще останній раз, поки замок вилетить у повітря... Де ж вона?
Вся обстанова вказувала на те, що вона співала тут кожного вечора...
Граф міг запитати про це князя, але він так ненавидів його, що не хотів того робити.
Князь в'язнив Стіллю... живу Стіллю... стільки літ... і вона через нього збожеволіла...
Графові вдарила кров, до голови: йому зашуміло . в вухах і вій підійшов тихо до фотелю й підняв над князем кинджал...
Враз на сцені з'явилася Стілля...
Графові вилетів ніж з руки...
Яскраве світло залило естраду, а на ній стояла Стілля з розпущеними косами та витягненими раменами в свому чарівному костюмі
Анджеліки, що в ньому бачив її граф на терасі...
— Вона дивиться на мене своїми прегарними очима... бачить мене—й не закличе... як же ж це можливе,— думав граф і враз
пригадав собі: ах! вона ж збожеволіла!
Хотів бігти на сцену до неї, але Стілля почала співати...
Князь теж, не покидаючи свого фотелю, звернув обличчя до неї, наче в якійсь екстазі. Він пив прямо її голос, вдихав його, мов
найкращі пахощі, й виглядав нині так само у свойому старому замку в Карпатах, як тоді в театрі в Неаполі.
— Так, Стілля співає... співає тільки для нього... її спів, мов той легіт у гарячу спеку, його не видно, але він є... і він належить тільки до
нього...
Граф був зачарований голосом Стіллі тим більше, що не чув його вже від п'яти літ і молився до тої жінки, яку вважав за мертву, а тут
бачить її живу.
А тим часом Стілля співала з таким самим чуттям і вогнем, як колись, кінцеву сцену, де Анджеліка хоче вмерти:
Закохана я, моє серце тремтить, Хочу вмерти...
Граф повторяв слово за словом... і просив Бога, щоб той спів не урвався так, як тоді в Неаполі...
Стримував віддих... а Стілля співала далі, тільки її спів ставав щораз тихіший і здавалося, що в ньому тремтять нотки болю:
Хочу вмерти...
Враз спів урвався, у тім самім місці на тій самій ноті, як тоді в театрі... граф почув крик Стіллі... але побачив, що вона не паде... але
стоїть далі непорушне на сцені... та дивиться на нього...
Кинувся на сцену й став віч-на-віч з князем. Князь крикнув:
— Франц Телєк... як то, ви втекли з льоху?... Але граф нічого не відповів і біг до сцени, кличучи:
— СтіллеІ... дорога моя Стілле!... що я віднайшов тебе тут... живу...
— Живу... живу Стіллю...— закричав князь Горц і зареготався, мов божевільний.
— Чи знову хочете, графе, її відібрати мені?...
Граф був уже на естраді й простяг руки до Стіллі, що далі стояла непорушно.
В тій хвилині князь підбіг до нього й, вирвавши йому. ніж, кинувся на Стіллю...
Граф хотів заслонити собою нещасну божевільну... аде було вже запізно... ніж застряг у її серці...
Почувся крик, якийсь бренькіт і Стілля зникла в глибині салі...
Граф став, мов, укопаний в землю... Не розумів уже нічого...
А князь кричав:
— Хочете знову забрати мені Стіллю... але її голос... її голос тільки мій... він залишиться зі мною... І ніколи ніхто не вчує його більше...
Граф хотів кинутися на князя, але сили його покинули й він упав непритомний на краю сцени.
Князь навіть не глянув уже на нього. Пішов до столика, взяв з нього скриньку й вийшов зі салі. За хвилину був уже на терасі.
Грицько, що виліз на оборонний мур, побачив його там і стрілив. Куля вцілила в скриньку, що її граф ніс під пахою, і розбила на кусні.
Князь почав страшно кричати та ламати руки, бігаючи по терасі:
— Її голос... її голос... ах, які ж це злі люди... розбили його... розбили душу Стіллі!...
Врешті десь зник.
Саме тоді хотів Грицько дістатися на замкове подвір'я з Миколою і кількома жандармами.
Але майже в тій самій хвилині почувся страшний гук, такий, що аж ціле пасмо гір Плази здригнулося. Стовпи вогню підіймалися аж до
хмар, скелі летіли аж на дорогу, що вела до Вулькану.
Бастіони, вежа, оборонний мур і каплиця, усе вилетіло в повітря і зі старого замку в Карпатах заліь-шилась лише купа каміння і
звалища на високорівні Оргаль.
Жюль Верн 
ЗАМОК В КАРПАТАХ
Пошук в бібліотеці ІнтерNетрів
ІнтерNетрi