Make your own free website on Tripod.com
далі... І ІІ ІІІ IV V VI VII VIII IX X XI XII XIII XIV XV XVI XVII XVIII
Жюль Верн
ЗАМОК В КАРПАТАХ
Digital Ukrainian Library
VIII
Останні події не зменшили страху мешканців Версту. Ніхто не сумнівався, що в корчмі «Під королем Матвієм» говорив тоді злий дух.
Доказом того був нещасливий припадок Миколи, що не послухав голосу. І чи не була це осторога для всіх, щоб не наближалися до замку
й не ризикували життям? Хто знає, чи Микола вернувся би взагалі, якщо б він переступив був замкову браму?
У Версті, у Вулькаиі і в цілій околиці обох Солей запанувало таке пригноблення, що його ще тут найстарші не затямили.
Тепер, коли в замку вселилися злі духи, не лишалося мешканцям ніщо інше, як тільки перенестися до якоїсь дальшої округи; хіба що
влада зробить тут порядок. Але хто знає, чи замок у Карпатах буде можна взагалі здобути людськими засобами?
Хоч це був червень, люди кидали працю на полі. Бо чи ж не могло трапитися, що при сапанні або при оранці міг враз вискочити із
землі якийсь опир чи інший злий дух? Або чи міг хто знати, засіваючи зерно, що з нього не виросте замість збіжжя якесь чортівське
зілля?
— Це дуже можливе,— говорив Федь, переконуюче й сам боявся іти з вівцями в долину Солі.
Люди не виходили зі своїх хат, позачинявши в них вікна та двері. Переконування війта, що вони не діти, нічого не помагали. Справді
одиноким рятунком було піти до Кольошвару й зажадати допомоги влади.
А дим? Чи видно було його знову над баштою?... Так, багато разів можна було його знову бачити крізь далековид.
А ті хмари вночі над замком? Чи не тому вони такі червоні, що паленіли від чортового вогню?
А той рев, ті несамовиті крики, що про них оповідав доктор? Чи не було їх чути аж в село при подуві південно-західного вітру?...
Люди були такі перелякані, що майже подуріли, і тільки на одному погоджувалися, що далі не можна жити в такому несамовитому
краю.
Корчма стояла пусткою. Від того вечора, коли там чути було голос чорта, всі оминали її, мов місця прокази, а й сам Йосько готов був
звинути цілий інтерес, коли несподівано з'явилися в корчмі подорожні.
Вечором коло восьмої години 9 червня вони застукали до дверей корчми, але двері, так довго не відчинювані, не скоро створилися.
Йосько був уже у своїй кімнатці нагорі й, почувши стукіт, довго вагався, чи зійти на долину; боявся зустріти на порозі непроханих
гостей з того світу.
Вкінці станув під дверима, але не відчиняв їх ще, а спершу спитав:
— Хто там?
— Два подорожні.
— Живі?...
— Зовсім живі, але можуть умерти з голоду на вашому порозі, коли ви не пустите їх досередини.
Йосько відчинив двері й двох незнайомих увійшло досередини.
Вони зажадали двох кімнат на цілу добу.
Йосько засвітив лампу, приглядаючися їм уважно;з трудом переконався, що це справді живі люди. Яке щастя для його корчми.
Молодший з подорожніх міг мати тридцять два роки. Високий, стрункий, з гарним, шляхетним обличчям і чорними очима. Був чорнявий
і мав гарно пристрижену бороду. Сумний, але ввічливий, подобав на справжнього пана, а такий знавець людей, як Йосько, не міг
помилятися.
На запит корчмаря, як їх записати, молодий чоловік відповів:
— Граф Франц Телєк і його чура Грицько.
— А звідкіля?...
— З Крайової...
Крайова — це одно з більших містечок Румунії.
Молодий граф був у туристичному одязі й мав тільки одну валізку, що її приніс Грицько.
Він і його чура були саме тими туристами, що їх Федь бачив місяць тому по дорозі на Ретязат.
Тепер вони верталися й хотіли в Версті трохи відпочити перед дальшою дорогою.
— Маєте кімнати, де ми могли б переночувати? — спитав граф.
— Дві... три... чотири... всі можуть бути до ваших послуг, ясновельможні!
— Вистарчить дві, тільки одна поруч другої,— сказав Грицько.
— А ті будуть вам відповідати? — питав Йосько, відчиняючи двері до двох кімнат.
— Дуже добрі,— відповів граф.
Як бачимо, Йосько не мав чого лякатися своїх гостей; це були справжні люди. Він дуже тішився й дякував Провидінню за щастя, .що
впало на його спорожнілу корчму.
— Як далеко до Кольошвару? — спитав молодий граф.
— Буде з п'ятдесят миль; дорога дуже тяжка й я радив би, вибачте мені таку раду, відпочити перед нею щонайменше кілька днів...
— Дістанемо вечерю? — перебив йому граф.
— За півгодинки буду мати честь її подати, ясновельможний пане графе!
— Хліб, вино, яйця, зимне м'ясо, це вистарчить на нині.
— Зараз служу,— й Йосько кинувся до кухні, але зупинило його одно питання гостя:
— Якось не бачу гостей у вашій корчмі?
— Справді... нині якось нікого нема... це тому, що вже досить пізно... люди йдуть тут спати разом з курами...— викручувався Йосько.
За ніщо в світі він не сказав би був, чому його корчма порожня.
— Правда, що ваше село має чотириста до п'ятсот мешканців?
— Так, ясновельможний пане.
— А чому ж то ми не зустріли ані одної живої душі на дорозі?
— Тому що... нині субота... а завтра свято...
На щастя граф перестав випитуватися й Йосько відітхнув з полекшою, бо весь час страшно боявся, щоб гості не додумалися чогось і
не втекли.
«Коби лиш той голос не відізвався, як будуть вечеряти»,— думав собі, накриваючи стіл.
За хвилину сидів граф, а навпроти нього Грицько при столі, накритому білою скатертю. Оба їли з великим апетитом. До Йоська
більше не відзивалися, хоч він мав велику охоту до балачки. Але граф виглядав на мовчазну людину, а по Грицькові було зразу пізнати,
що нічого не скаже про свого пана.
Йосько пішов приготувати кімнати, але перед тим кинув ще оком по цілій салі й подумав з тривогою: «Коби лиш той клятий голос не
затривожив їх, як будуть спати!»
Ніч пройшла спокійно.
На другий день рознеслася чутка по селі, що двох подорожніх ночує «Під королем Матвієм» й уже досвіта збіглося багато людей під
корчму. Та ніхто не зважувався ввійти до середини. Тим часом молодий граф і його чура, втомлені дорогою, спали ще й щойно біля
восьмої години ввійшли на салю.
Всі поглянули на них крізь вікно й побачили, що їм уночі нічого не трапилося в корчмі й що вони здорові й бадьорі засіли до снідання.
Щасливий Йосько стояв на порозі корчми й, усмі-хаючися привітно, запрошував людей досередини, бо (як самі бачили) подорожнім,
що їх він мав честь гостити, нічого не сталося. А вони не хто-небудь — це ясновельможний пан граф і його слуга!
Війт, подумавши, що його обов'язком є дати добрий примір, переступив, вагаючися, поріг корчми. За ним увійшов учитель і ще
трьох-чотирьох селян, а між ними й вівчар Федь. Тільки доктора ніяк не можна було переконати, щоб увійшов до корчми.
— Моя нога не стане в корчмі Йоська,--відповідав,— ніколи, хоч би давав мені десять ринських за одну візиту!
Треба завважити одно: те, що війт зважився ввійти до корчми, не було це справа простої цікавості, ані не мав він охоти поговорити з
графом. Ні! Його завів туди інтерес.
Молодий граф мав заплатити війтові туристичну таксу за себе й свого чуру.
Поздоровивши графа дуже чемно, війт представив йому свою справу, а той, хоч і здивований дещо, дав війтові гроші.
Потім попросив війта й учителя сісти при його столі. Відмовити не годилося.
Йосько подав найліпшу сливовицю, інші гості зажадали й для себе по чарці й здавалося, що до корчми «Під королем Матвієм»
вернулися давні, добрі часи.
Молодий іраф почав-випитувати, чи часто заходять у село туристи.
— О, дуже рідко,— відповів війт,— а шкода, бо околиця дуже гарна!
— Я теж так думаю. Це, що я бачив з вершка Ретязату, може захопити найвибагливішого туриста.
— Гори тут дуже гарні, дуже гарні,— говорив учитель Гермод,— і ми радили би піти ще на гору Парінг.
— Думаю, що не матиму вже часу,— відповів граф.— Хочу завтра раненько йти до Карльсбургу.
— То вже так скоро хочете нас покинути? — говорив Йосько, солодко всміхаючися.
— Ну, так,— відповів граф.— Зрештою, чого мені сидіти тут у Версті?
— Думаю, що в нашому селі знайдеться не одно, що може зацікавити туриста,— завважив війт.
— А все ж, як самі ви сказали, туристи тут рідко заходять,— відповів граф,— це тому, що в околиці нема нічого цікавого...
— Так справді... нема нічого...— відповів війт, пригадавши собі замок.
— Нічого...— повторив за ним учитель.— Хіба замок...
— Аяі... аяі...— вихопилося Федеві проти його волі.
Граф доглянув їхнє збентеження й це дуже його зацікавило. Він звернувся прямо до Федя й спитав, як розуміти це його безнадійне
«ая! ая!»
Федь подумав собі, що, може, це й добре буде для села, коли він скаже про замок, тому відповів:
— Я так сказав, бо мав до цього причину.
— То справді є тут щось цікавого в Версті? — питав далі граф.
— Цікавого...— повторив війт.
— Ні!... ні!...— закричали всі присутні. А граф, глянувши на їх змінені й перелякані обличчя, запитав знову ще більше здивований:
— Що це таке?
— Знаєте, пане граф,—відповів Грицько,— це замок у Карпатах.
— Замок у Карпатах?...
— Так... саме той вівчар сказав мені про це до вуха,— говорив Грицько, показуючи на Федя, що схилив голову, не сміючи глянути
війтові в очі.
Коли вже прорвалася гребля мовчанки, війт сам оповів молодому графові про все, що відносилося до замку.
Франц Телєк як освічена людина не міг вийти з дива, як можна бути таким забобонним. На його думку, всі ті надприродні явища можна
собі зовсім дуже легко пояснити: в замку мешкають якісь люди, й, очевидно, палять там, тому й дим іде з комина башти. Їм залежить на
тому, щоби ніхто не наближався до замку, тому дзвонять у замковий дзвін і т. д.
Це все говорив молодий граф, голосно сміючися, на великий сором присутніх.
— Але позвольте, ясновельможний пане графе,— говорив війт,— тут є ще щось: до замку ніхто не може дістатйсяі...
— Справді?...
— Наш лісничий і наш доктор пішли недавно тому туди, але це їх дорого коштувало!
— Що ж їм такого страшного трапилося?...— питав граф з насміхом.
Війт оповів докладно всі пригоди лісничого й доктора.
— То кажете,— сміявся молодий граф,— що вашому докторові ноги наче вросли в землю... він не міг рушитися ані вперед, ані взад...

— Ані вперед, ані взад,— повторив учитель.
— Він дуже бояся, той ваш доктор,— говорив граф,— і зі страху втратив владу в ногах...
— Але, ясновельможні,— зачав знову війт,— як це пояснити, що як Микола був уже майже вгорі, на обороннім мурі, його мов
вдарила якась рука...
— Певно ланцюг прорвався, або він зле вхопився рукою.,.
— Він так потовкся,— говорив далі війт,— що лежить до нині...
— Але Думаю, що не вмре? — сміявся далі непоправний граф.
— На щастя, ні...
— У цьому всьому нічого надприродного,— говорив далі молодий граф.— В замку хтось, певно, мешкає. Хто?... В кожному випадку
ніякі духи, але люди, що їм на тому залежить, щоби всі оминали замок. Напевне, це не дуже порядні люди. Може, й розбишаки.
— Розбишаки?...— крикнув війт.
— Можливо.
— Так думаєте, ясновельможний пане?...— говорив учитель.
— Думаю, що в вашому селі люди є дуже забобонні й ті гості в замку про це знають та використовують вашу забобонність.
Усі мовчали, але в душі ніхто не вірив у слова молодого графа.
— Бачу, що не переконаю вас і що ви далі будете вірити в ті всі страховища,— обізвався граф.
— Ми віримо ясновельможному панові, але віримо і в те, що ми бачили,— відповів війт.
— І в те, що справді є,— докинув учитель.
— Дуже жалую, що не маю часу на це, бо щоб вас переконати, що так є, як я кажу, ми з Грицьком пішли би до того вашого замку...
— Що?... ви хотіли би, пане графе, йти до замку?...— крикнув війт.
— Очевидно, й сам чорт нас не спинив би.
Присутні, що слухали того, як молодий граф говорить свобідно й з насміхом про духів, почали непокоїтися, чи це не стягне якого
нового нещастя на село. Бо ж ті надприродні сили чують усе те, що тут говориться й хто зна, чи не заговорить котрийсь з них знову, як
тоді?
Війт оповів ще й про таємний голос графові, але той лише знизав плечима. На його думку, всі мусіли тоді забагато випити й це їм
причулося.
Присутні стояли вже коло дверей, щоб чим-скорше вийти й не слухати далі тих святотацьких слів, але граф відізвався:
— Справді, село Верст, як бачу, ціле живе в страху.
— І це не без причини, ясновельможний пане графе,— відповів війт.
— Ну, добре; я позавтра буду в Кольошварі й, як хочете, повідомлю владу, щоби прислала тут жандармів.
Нічого люди так радо не приняли, як ту звістку, а все ж люди гаки не вірили, щоб жандарми чи військо або хоч би навіть ціла армія
могла здобути замок, коли духи захочуть боронити його своїми надприродними способами.
— Одно ще,— говорив далі граф,— ви досі таки не сказали мені: до кого належить чи належав цей замок?
— До родини князів Горців,— відповів війт.
— До Горців?...— закликав граф,— то це князь Рудольф походив з тої родини?
— Так, пане графе.
— А ви знаєте, де він?
— Ні. Давно вже нема його в замку. Граф поблід, повторюючи мимохіть прибитим голосом:
— Рудольф Горці.

Жюль Верн 
ЗАМОК В КАРПАТАХ
Пошук в бібліотеці ІнтерNетрів
ІнтерNетрi