Make your own free website on Tripod.com
далі... І ІІ ІІІ IV V VI VII VIII IX X XI XII XIII XIV XV XVI XVII XVIII
Жюль Верн
ЗАМОК В КАРПАТАХ
Digital Ukrainian Library
X
Така то була ця сумна історія.
Життя графа Телєка зависло цілий місяць, мов на волоску. Не пізнавав нікого, навіть свого чури Грицька, а в гарячці шепотів ім'я
Стіллі.
Але молодий організм при дбайливій лікарській опіці нарешті переміг недугу. Граф видужав і тільки як згадав пам'ятний вечір у театрі
Сан Карло, не міг стримати болісного оклику:
— Стілля... моя Стілля! і витягав тоді рамена, начеб хотів її обняти.
Як тільки молодий граф піднявся з постелі, переконав його вірний Грицько, що треба вернутися до замку в Крайовій. Перед від'їздом
з Неаполя пішли оба ще на цвинтар Кампо Санто Нуово.
Молодий граф припав до могили Стіллі, Грицько відійшов на бік, шануючи його біль.
Кілька днів пізніше оба були вже в Крайовій у старому родинному замку графа. Але молодий граф не міг нічим ані тішитися ані
цікавитися. Ані віддаль, ані час не могли втишити його болю.
Врешті вірний Грицько намовив свого пана на малу мандрівку в гори, сподіваючися, що там молодий граф дещо розважиться. Вони
зви діли долину обох Солей, подивляли чудову високорівню Вулькану, були на горі Ретязат й нарешті добилися до села Версту до
корчми Йоська.
По відході війта й інших залишився молодий граф тільки з Грицьком у корчмі і потонув у споминах. Грицько був лихий і проклинав у
душі нещасний припадок, що наново пригадав його панові цю прикру неаполітанську історію.
Тим часом війт, учитель і доктор верталися домів невдоволені зі себе, бо хоч і добре сталося, що молодий граф повідомить владу в
Кольошварі і прийдуть жандарми, то все ж ціла та історія в корчмі не ворожила нічого доброго для села.
Молодий граф посидів ще з годину в корчмі, потім вийшов на майдан і почав з цікавістю приглядатися горам Плази, де на високорівні
Оргаль видніли сірі мури старого замку в Карпатах.
— Так ось той замок належить до того чудака, що був причиною цілого нещастя у театрі Сан-Карло,— думав молодий граф.— Але ж
його тут не було від того часу й можливо, що він уже давно не живе.
А втім, пригода лісничого Миколи була дивна. Найімовірніше те, що якісь розбійники замешкали в замку і найліпше було б дати знати в
місті поліції, а все ж цікаво було б поговорити з самим Миколою, думав граф і замість вернутися до корчми, пішов до хати війта„
Була третя година пополудню; війт, побачивши перед своєю хатою графа, ввесь так і розплився з чемності: «йому припала велика
шана, що пан граф зайшли до його хати... ціле село Верст вважатиме пана графа спасителем... бо тільки завдяки пану графові все тут
зміниться... в село заходитимуть знову туристи... й ніхто не буде вже лякатися замку...»
Граф подякував війтові і спитав, чи не міг би побачитися з лісничим.
— Чому ні, пане графе! Він хоча трохи хворий, то радо служитиме вам, пане графе! Правда, Марійко? —"звернувся війт до дочки, що
саме вийшла з хати.
— Так, пане графе,— відповіла Марійка.— Йому вже. Богу дякувати, краще.
Молодий граф подивився з приємністю на гарну дівчину, а довідавшися, що це суджена Миколи, спитав:
— Як зачуваю, то лісничому вже краще... маєте, певно, доброго лікаря в Версті?
— Ще й якого доброго! — відповів війт.
— Так, прошу пана,— докинула Марійка,— маємо доктора Патака.
— Чи.не той сам, що ходив з Миколою до замку?
— Так, пане графе!
— Я хотів би поговорити з Миколою.
— Прошу дуже.
— Не журіться, панно Марійко, не буду його довго непокоїти. А коли ж весілля?
— За два тижні.
— Ну, то, як позволите, пане війте, я запрошуюся на весілля.
— Просимо, просимо! Велика це честь для нас,— говорив війт, а Марійка додала, спалахнувши:
— Коби тільки виздоровів до того часу, бо, як знаєте, пане графе, його хвороба не така собі звичайна...
Вона мала на думці «духів», що причепилися до хвороби Миколи...
— О, тим не журіться, панно Марійко. Впевняю вас, що все -буде гаразд. Я повідомлю владу й жандарми зроблять на замку
порядок,— відповів граф і, не хотячи слухати далі про духів, попросив, щоб його запровадили до Миколи.
Марійка завела його до кімнати, де сидів лісничий у великому старому кріслі й відійшла.
Лісничий Микола знав уже, що два подорожні ночували у Йоськовій корчмі та що'один з них був графом; він чемно привітав гостей.
— Пане лісничий,— заговорив граф, простягаючи руку,— прошу вас, скажіть мені, чи й ви .вірите, що в'замку є духи?
— Я примушений в це повірити, пане графе!
— І справді вас трутила якась рука, як ви хотіли вилізти на мур?
— Щодо цього нема сумніву.
— Чому ви так думаєте?
— Духи не бажають того, щоб хтось дістався до замку.
Лісничий почав оповідати, хоч знав уже від війта, як на ті справи дивиться молодий граф. Дійшовши до того місця, де доктор не міг
рушитися з місця, спитав:
— Як це пояснити, пане графе, що докторові ноги мов приросли до скали?
— Може, доктор став у яку щілину в скалі й тому не міг рушити ногами.
— То була б якась рана, якийсь знак. Молодий граф признав лісничому слушність, не знаючи, що відповісти, а лісничий додав:
— Зрештою, про це н'е можу так добре знати, бо це відносилося до доктора. Знаю тільки докладно, що мені трапилося.
— Так... так... лишім доктора, а говорім про вас,— сказав граф.
— Мене трунула з муру якась рука.
— А нема знаку, нема синця?
— Нічого нема, пане графе, а все ж одна моя рука і цілий бік були мов спараліжовані.
— І це було тоді, як ви хотіли вилізти вже на мур?
— Так, тоді. Я мав іще стільки свідомості, що вхопив другою рукою за ланцюг, як летів у долину. Щойно впавши на землю, я втратив
пам'ять.
Граф недовірливо хитав головою, а Микола говорив далі:
— Те, що. оповідаю, пане графе, не видумка і доказом цього є хоч би те, що вже вісім днів лежу в постелі.
— Не перечу, це був небезпечний упадок.
— Небезпечний і, напевно, була в тому чортівська рука.
— Ні,— засміявся граф,— я в це ніколи не повірю.
— Ну, то виясніть мені, що це було?
— Зразу цього зробити не можу, але побачите, що все виясниться цілком просто.
— Дав би Бог! ;
— А скажіть мені,—зачав знову граф,—чи той замок належав завсіди до родини князів Горців?
— Так, пане графе! Він і далі до них належить, якщо князь Рудольф ще живе, бо вже від двадцяти літ нічого про нього не чути.
— Від двадцяти літ?
— Так, пане графе! Він виїхав і залишив замок на старих елуг, але вони вже всі померли.
— І відтоді - ніхто не був у замку?
— Ніхто.
— Ну, а що говорять люди про князя? . — Кажуть, що, певно, помер.
— Помиляються, пане лісничий — я бачив князя Рудольфа п'ять літ тому.
— Він-живе?
— Так... в Італії... в Неаполі.
— Ви бачили його?
— Так, перед п'яти літами.
— А тепер?
— Відтоді нічого про нього не чув.
Лісничий замовк; якась думка прийшла йому до голови, але не зважувався її висказати. Вкінці рішився:
— А, може, це князь Рудольф вернувся до замку й не хоче, щоби про це хто довідався?
— Ні... це неможливе!
— Бо й справді — чому цін ховався би... і не хотів, щоб хтось побачив його...
— Певно, що так...— притакнув граф, але в душі подумав собі, що гадка лісничого була зовсім імовірна. Князь був завсіди диваком і
дуже можливо, що по пригоді в Неаполі прибув до замку й хоче бути цілком сам, використовуючи забобони темного народу в тім краю.
Але враз пригадав собі, що піддавати цю думку верстянам не було би в його інтересі й заговорив:
— Якби це князь Рудольф, то так виходило би, що князь і чорт — це одно й те саме.
Побувши ще хвилину у лісничого, граф змінив тему розмови. Бажав Миколі скорого видужання, бо весілля з гарною Марійкою вже не
за горами, а він хоче на ньому бути.
Попрощавшися, вернув у глибокій задумі до корчми.
О шостій годині подав Йосько вечерю. Корчма була порожня, але Йосько впевняв, що це лише тому, що люди не хочуть непокоїти
пана графа.
Коло восьмої спитав Грицько:
— Пан граф не будуть уже потребувати мене?
— Ні.
— Піду на майдан викурити люльку.
— Добре, Грицьку.
Молодий граф простягся вигідно у фотелі й потонув у спогадах. Йому здавалося, що він у Неаполі в театрі... що бачить князя Горна в
ложі, як дивиться на молоду співачку, наче б хотів її загіпнотизувати... Потім пригадав собі лист, де його обвинувачують в убивстві
Стіллі...
Так роздумуючи, граф здрімався. Але це був тільки легкий півсон. Нараз йому видалося, що чує якийсь надзвичайно солодкий і
мелодійний голос у салі, де був сам, зовсім сам.
Не знаючи, що це, сон чи ява, почав надслухувати.
Такі Справді, це ця чудова мелодія, романси мистця Стефано й він чує навіть виразно слова:
В садок тисячеквітний Ходімо, моє серденько-Молодий граф знав цю пісню... її співала Стілля на останньмоу свойому виступі...
Ще хвилину плила солодка мелодія з невидних уст, потім спів замовк...
Граф обернувся різко... Хотів зловити хоч іще один звук, хоч далекий відгомін того найдорожчого йому в світі голосу...
Але скрізь було тихо.
— Її голос...— говорив збентежений.— Так... це був її голос... цей голос, що я його полюбив над усе в світі...
Прочунявши цілком, сказав:
— Я спав... це мені тільки снилося!
Жюль Верн 
ЗАМОК В КАРПАТАХ
Пошук в бібліотеці ІнтерNетрів
ІнтерNетрi