Make your own free website on Tripod.com
далі... І ІІ ІІІ IV V VI VII VIII IX X XI XII XIII XIV XV XVI XVII XVIII
Жюль Верн
ЗАМОК В КАРПАТАХ
Digital Ukrainian Library
IX
Рід графів Телєків був одним з найстарших та найславніших у Семигороді. Вже від початку XVI ст., ще поки Семигород не втратив
своєї самостійності, повторюється це ім'я в історії краю в усіх війнах та помітніших політичних подіях.
Згодом залишилася з того роду, хоч він і був щасливіший від роду князів Горців, тільки одна лінія графів Телєків з Крайової. Останнім
нащадком тої лінії був Франц Телєк, той сам, іцо прийшов до Версту.
Дитячі літа провів молодий граф у батьків нк замку; виховали його по великопанськи, як годиться нащадкові славного, старого роду.
Його вчителем був старий чернець, італієць. Коли молодий граф підріс, став пристрасним ловцем, їздцем і славним стрільцем, що
поклав уже не одного ведмедя.
Графиня Телєк померла, коли її син мав щойно п'ятнадцять літ, а кілька років пізніше помер і старий граф.
Молодий Телєк лишився сам, без рідні і приятелів. Довго не міг він найти рівновагу з великого жалю по втраті батьків і сидів три роки
в замку в Крайовій, мов пустельник; за цілий той час був двічі чи тричі в столиці.
Але таке життя вкінці йому набридло й граф, скінчивши двадцять три роки, рішився поїхати в світ. Одного дня покинув замок на
старих слуг, а сам з чурою Грицьком, колишнім жовніром, подався в невідоме. Гриць був дуже відважний, рішучий і прив'язаний до
свого пана.
Молодий граф хотів відбути подорож по цілій Європі й звидіти всі більші міста, щоб поширити своє знання.
На початок вибрав Італію, край, що про нього стільки наслухався від свого старого вчителя. В Італії перебув повних чотири роки,
живучи нп переміну у Венеції, у Флорентії, Римі та Неаполі. З черги бажав звидіти Німеччину, Іспанію, Росію й Англію.
Коли граф мав двадцять сім літ, приїхав до Неаполя. Думав пробути там всього кілька днів, потім оглянути Сицилію й на рік
вернутись до свого замку в Крайовій. Але тут трапилася "йому пригода, що перекреслила ті плани й залишила нестертий слід на цілому
життю графа.
Під час свого останнього побуту в Італії граф часто перебував у товариствах, де сходилися всякого роду й покрою мистці.
Будучи раз у театрі, познайомився з жінкою, що в ній палко закохався. Була це'співачка в театрі Сан-Парльо, молода й талановита,
що захоплювала всіх своїм голосом і грою. Театри в Мілане, Венеції, Флорентії, Римі й Неаполі переймали її навзаводи так, що вона не
могла вирватися за кордон.
Називалася Стілля. Мала двадцять п'ять літ, довге, золоте волосся, чорні очі, удуховлене личко й ціла була, мов статуя, вирізьблена
Праксітелем. А до того голос у неї був чарівний. Льоссе, напевно, сказав би про нього: «Твій спів заносить біль до неба».
Але той спів, що захоплював поетів, можна було передати тільки безсмертними словами: «...це голос серця, що сам пливе до серця».

Але ж ця велика артистка, що з таким чуттям і мистецтвом грала любовні сцени, сама ще не кохала ніколи. Ніколи ще її очі не
відповіли на захоплений погляд, що з сотень очей плив до неї на сцену. Здавалося, що її життя зосередилося тільки в мистецтві, що вона
живе тільки мистецтвом й для мистецтва.
Граф закохався в ній з першого погляду. Це було його перше кохання. Не поїхав уже до Сицилії, як задумав, але залишився в Неаполі;
почав старатися бачитися зі славною співачкою, але її двері були замкнені перед ним так само, як і перед іншими її звелични-ками.
Тепер він жив лиш думкою про Стіллю. Для неї вирішив пожертвувати ціле своє майно, життя і душу.
Але був іще хтось, що подібно, як граф Телєк, ходив, мов тінь, за Стіллею. Це був старший добродій, що його граф уперше побачив
під час своєї останньої поїздки до Неаполя. З виду подобав на великого пана., але ніхто не знав ані його прізвища, ані походження. Його
можна було зустріти завсігди там, де виступала Стілля. Сьогодні в Римі, завтра у Флорентії, позавтра знову в іншому місті. Здавалося,
що її спів є конечний йому до життя, як повітря.
І коли граф жив лише Стіллею від часу, як вперше її побачив, то цей незнайомий жив нею уже від шести літ. А все ж ніколи він не
пробував зблизитися до неї, ніколи не представився їй, ані не писав до неї, хоч ніколи не поминув жодного її виступу й у всіх театрах мав
свою зарезервовану ложу. Одягнений в темну нагортку, у великому, насуненому на очі капелюсі сидів у глибині своєї ложі тихий і
заслуханий. Коли Стілля відспівала останню свою точку, він відходив, а спів- іншого співака чи співачки не міг його затримати.
Хто був той дивний незнайомий? Стілля рада була про це довідатися, бо скрізь, де тільки повернулася, •бачила його таємничу
постать і чула його погляд на собі.
Коли жінка цікава, то завсіди дізнається того, чого хоче. Товаришки доповіли Стіллі, що таємничий незнайомий має в себе її портрет в
дорогоцінних, золотих рамах, що купив його на вагу золота у славного маляра-портретиста.
Щось більше про нього важко було дізнатися, бо він ніколи з ніким не говорив і не бував ніде, а мав тільки одного товариша, не
менше таємничого, як сам.
Приятель незнайомого звався Орфанік. Подобав на вченого, точніше хіміка, що живе на ласці багатого приятеля.
Худий, малий, з дуже блідим обличчям, носив у правому оці чорний монокль. В розмові вимахував руками, а під час проходів говорив
голосно сам до себе. Всі знали й таємничого поклонника співу Стіллі та його дивного приятеля; вони приїжджали щороку в театральному
сезоні до своєї вілли в Італії. Приятелі Стіллі й газетні рецензенти крутилися так довго коло тої вілли, поки не довідалися, хто є той
таємничий незнайомий, а коли граф спитав про його прізвище, то почув:
— Князь Рудольф Горц...
Це діялося тоді, коли Молодий граф приїхав до Неаполя. Від двох місяців театр Сан-Карло був кожного вечора переповнений: всіх
притягав туди спів Стіллі. Ще ніколи не була вона така захоплива й не збирала стільки оплесків.
На кожній виставі сидів граф у своєму фотелі, поруч оркестру, а князь Горц у своїй ложі.
Несподівано рознеслася по Неаполю чутка, що всіх. глибоко пройняла: Стілля хоче покинути сцену! В самому розквіті своєї краси й
таланту! Хіба це було можливе?
А все ж так воно було.
Стіллю почав непокоїти той таємничий незнайомий. Вона наважилася покинути театр, щоб тільки позбутися настирливого погляду його
захоплених очей.
Тому, коли граф Телєк найшов нагоду освідчитися їй, вона згодилася стати його дружиною.
Вінчання Стіллі з графом мало відбутися зараз по закінченні театрального сезону в Неаполі.
Можна собі уявити, яке враження викликала ця постанова Стіллі не тільки в мистецькому, але й в аристократичному світі!
Для князя Горца, що тратив з відходом Стіллі з театру все, що тримало його при житті, були заручини Стіллі з графом Телєком
страшним ударом.
Всі запримітили, що Орфанік не відступає його тепер ані' на хвилину й кожного вечора сидить з ним у ложі.
Вкінці надійшов день останнього виступу Стіллі. Мала попрощатися з публікою у своїй найгарнішіи креації Анджеліки д'Орляндо в
найкращому творі Арконаті.
Цього вечора було стільки публіки, що ледве десята частина дістала білети. Всі сподівалися якоїсь демонстрації проти графа
Телєка, а тим часом піднялася завіса п'ятого акту опери.
Цим разом князь Горц зайняв уже своє місце в ложі, ще заки Орфанік з'явився коло нього.
На сцену вийшла Стілля, ще краща, як звичайно. Відтворювала свою ролю з таким чуттям і таким хистом, що публіка німіла з подиву і
захоплення.
Молодий граф стояв за кулісами і тремтів зі зворушення. Одиноким його бажанням було дочекатися кінця вистави. Тоді прогримлять
останні оплески, він вирве Стіллю раз на все звідсіля-й відвезе її як графиню Телєк далеко, далеко до свого замку в Семи-городі.
Тим часом надійшла ця драматична сцена, де вмирає героїня д'Орляндо. Ніколи ще не дзвеніла так чудово чарівна мелодія мистця
Арконаті... Ніколи Стілля не співала з таким чуттям... Ціла її душа спливала в строфи...
В цій хвилині розсунулася завіса в ложі князя Гйрца й показалася якась голова з довгим волоссям. На Смертельно блідому обличчі
горіла пара очей несамовитим огнем.
Стілля співала останню строфу кінцевої дії... Саме приходили тут ті слова повні туги:
Чую, як моє серце тремтить, Хочу вмерти...
Нараз -урвала... Підняла руку до уст, її лице зарожевіло... Захиталася... й впала... -
Публіка зірвалася зі своїх місць. В ложі князя Горца почули крик... Граф Телєк кинувся на сцену і вхопив Стіллю у рамена... поглянув
на її личко... кликнув по імені- й- закричав: «Не живе!... не живе!... не живе!...»
Стілля справді не жила... Чаша переповнилася вщерть... її лебединий спів об'єднався з її останнім віддихом...
Молодого графа віднесли до готелю в безнадійному стані. Його не- було на похоронах Стіллі.
На цвинтарі Кампо Санто Нуово, де похоронили молоду співачку, виднів на мраморній плиті лиш напис: «СТІЛЛЯ»
Вечором по похоронах прийшов на цвинтар якийсь мужчина і стояв довго з похиленою головою над гробом. Йому здавалося, що чує
ще її чарівний голос...
Це був Рудольф Горц.
Тої самоГночі князь виїхав із Неаполя в товаристві Орфаніка, а рано прийшов на адресу молодого графа такий лист: «Це ви вбили
її... Прокляті будьте » графе Телєк!... Рудольф Горц...»

Жюль Верн 
ЗАМОК В КАРПАТАХ
Пошук в бібліотеці ІнтерNетрів
ІнтерNетрi