Четар мусів подивляти холоднокровність англійця: турки не нападали, тому
пішов спати на корабель, де йому ніхто не перешкоджав, і вернувся за вісім
годин, не тільки виспаний, але й з новими рішучими замислами, що дотеперішню
програну мали повернути в побіду. Як тільки прибув полковник Вільзон, Файзаль
скликав воєнну нараду.
Нарада тривала десять хвилин.
Перед відходом закликав Файзаль старшин та радився, як найрадше видобути
Фатіму, якій завдячував світлу побіду над Мабеірігом і чимало радісних
хвиль. На окуп Мабеіріг, певно, не пристане — треба було або відібрати
її силою, при чім не обійшлося би без пролиття крови, або хитрістю. Маулюд
був за силою, англієць таки радив пробувати окупу, лише четар радив видобути
її підступом.
— Зробіть усі три, як хочете,— усміхнувся остаточно Файзаль.— Найрадше
вжийте всіх трьох способів рівночасно. Робіть скоренько, так, щоби ми могли
разом побідно вмашерувати до Ведж.
— А далеко то принайменше до того Ведж? — запитав четар.
— Ех, що там, дрібничка, яких десять маршів.
— Триста кільометрів,— зітхнув четар.— Та догонимо з певністю.
— Ні! — сказав англієць.— Ще краще ми будемо в Ведж на вас чекати.
Цей чисто англійський дотеп забавив усіх незвичайно.
— Але хто заступить вас тут? — запитався четар англійця.
— Полковник Нюкам уже іменований шефом нашої військової місії у Геджасі,—
ані один м'яз не здрігнувся на гладкім, засмаленім сонцем обличчі англійця.
На другий день (дня 3 січня 1917, як це собі четар записав у щоденнику)
вирушила ціла армія Файзаля на північ. Раннім ранком до зорі роздалась
трубка — знак вимаршу. Всі приготовання були викінчені ще вчера. Невільники
зняли шатро Файзаля. Всі пішли до верблюдів, що осідлані й навантажені
лежали довкруги шатра. Тара-банщик, що стояв коло ібн Дакіля, команданта
прибічної сторожі, вдарив шість-сім разів у великий бубон. Всі втихли і
гляділи на Файзаля. Він саме скінчив розмову з Абд ель Керімом, встав з
дивану, підійшов до свого геджіна, якого тримав невільник, станувши йому
ногою на передню підігнену ногу, хопив руками обидві головки сідла, опер
коліно о бік верхівця і сказав голосно:
— Хай нас Аллах провадить!
Невільник пустив верблюда, що жваво скочив на рівні ноги. В тій хвилині
переложив Файзаль ногу на другу сторону, поправив одежу й плащ та сів вигідно.
Всі інші сідали на верблюдів, що вставали тихо, як це личить добре вихованим
верховим верблюдицям. Тільки деякі жалібно стогнали або ричали. Зразу побігли
верблюди дуже скоро, так, що треба було їх стримувати та міцно триматися
сідла. Коли зрівналися з Файзалем, поклепува-ли верблюдів долонею по голові
та опирали босі ноги на лопатки. Ціла прибічна сторожа їхала вісімками
за штабом. Частина виступила вперед по обидва боки походу. Ціла армія п'ять
тисяч верблюдів і п'ять тисяч піхоти — чекала поки що по обидвох боках
дороги. Файзаль гукав їм весело «Салям алєйкум», і шеїки відділів відповідали
поважно: <Алєйкум салям» та давали знаки своїм відділам прилучитися
до походу. За чолом походу тягнувся безконечний вуж верблюдів, коней і
піхоти. Сонце зійшло ярко, але було дуже свіжо, і четар щохвилі оглядався
на армію та не міг їй начудуватися.
Помітив це Файзаль і промовив до виправців, так голосно, як тільки міг:
— Ег! Ось станьте збоку та придивіться походові докладно.
На це тільки й чекали. Ціла армія підходила до горбка, де стояв гурток,
і сходила скоренько вниз крутою стежкою в вогке русло потока.
Попереду їхав Файзаль, увесь у білім, немов ангел, як подумав четар, побіч
Шарраф у ярко-червонім гаїку на голові й генна червоній одежі та плащі,
за ними три блідо-червоні стяги, обиті золотими цвяхами, тарабанщики, що
вибивали марша, рівні ряди дванадцяти соток верблюдів прибічної сторожі,
у всіх хустки на голові всяких можливих колірів, упряж і верхівці добірної
якости. Всі вони належали до племени Агеіль, яких було звербу-вав ібн Дакіль
на поміч туркам, але як тільки вибухло повстання, прилучився до нього враз
зі своїми людьми.
За ними йшли табори й товпи напівдиких бедуїнів, що не признавали ніякої
карности, не любили порядку, йшли в бій, коли хотіли, нападали й грабували,
кого хотіли.
Не вспів Файзаль відмашерувати на північ, як з Меді-ни прибув гурт арабів
з вісткою, що. турки знову хочуть заняти Джанбо. Приїхав на їх чолі шеріф
Назір, передтеча повстання. Це він вистрілив перший набій до турків у Медіні,
і йому судилося вистрілити й останній в Мусеміє на північ від Алєппо, в
день, коли турки просили завішення зброї.
Скликано нашвидко коротку воєнну нараду, у вислі-ді якої виїхав шеріф Назір
до Файзаля, щоби заохотити його до дальшої виправи на Ведж, помчав гонець
до Абдулли, щоби зараз натиснув на Медіну, а чимскорше спорожнити Джанбо
зі всіх військових припасів. Бойль — джінджер Бойль — як його називали
англійці, рудоволосий, загонистий капітан, мигом при помочі кількасот арабів
з племени Гарб і Джугеіна спакував увесь магазин на <Гардіндж», індійський
транспортовець з великими брамами здовж водної лінії. Там зложено вісім
тисяч крісів, три міліони набоїв, тисячі шрапнелів і гранат, гори рижу
й муки, одіння, пороху й бочки з бензиною. Вкінці наладовано цілу залогу,
арабів, що мали враз з моряками напасти на Ведж від суші з півночи, і бочки
з водою для армії Файзаля. Араби й моряки працювали, як чорти. Це був той
самий англієць, що в пух і прах розбив форти в Ум Лєдж зі своїх корабельних
гармат.
Коли шеріф Назір від'їздив на своїм верблюді, звернувся ще до старшин і
спитав знехотя:
— А чули ви про Гуссеіна Мабеіріга?
Четар аж кинувся з нетерплячки і вже й уста створив, але англієць, немов
прочуваючи, положив йому непомітно руку на плече і сказав:
— Нічого нас якийсь там Мабеіріг не обходить! Тепер кинувся шеріф Назір.
— А то осли! То ви не чули про нього? Таж про нього і Фатіму говорить ціла
Арабія. А, правда, ви не араби. Знайте, отже, що Мабеіріг не удався до
Медіни. В той спосіб хотів змилити погоню. Пішов з Фатімою до...— і повернув
верблюда, щоб їхати дальше.
Четар хотів уже бігти за ним і просити, щоби сказав, але англієць сказав
спокійно:
— До Семна, про це ж, прецінь, усі знають.
— Усі знають? — перепитав шеріф.— Ніхто не знає. Щонайвище, можна би цього
догадуватися.— І пустив верблюда повним бігом. Білий геджін Мазір (малий
вихор) оправдував своє ймення.
— Ну,— сказав англієць,— в той спосіб ми можливо нанкоротшім часі
довідались про Фатіму. А тепер треба ще лише в можливо найкоротшім часі
до неї дістатися. Із коминів на <Гардіндж» ішов густий дим. Корабель
ось-ось мав відчалювати.
— Ану, до пристані. Тих сто англ. миль перебудемо на пароході, куди скорше,
чим Файзаль верблюдами.
Гурток помчав повним гоном до пристані, даючи ще здалека знаки хустками.
Прибули саме в час, коли корабель починав уже відчалювати.
Командант корабля здивувався немало, коли заявили, що їдуть з ним, та просили
тримати курс до Ум Лєдж.
— Ум Лєдж, то Ум Лєдж! — сказав спокійно коман-дант.— Зараз там будемо!
— і повною силою пари пустив машину.
Але корабель витискав усього яких 18 км на годину, і ледви по заході сонця
станули проти темного берега.
До Ум Лєдж здовж берега ціле населення було прихильне Файзалеві. Дальше
на північ деякі місцевости були ще обсаджені турками, отже, з конечности
симпатизували з ними. Розвідчики Файзаля, як казав шейк, уже тут були.
Файзаль за два дні повинен би бути на місці. У всякім разі турки відсувалися
або в напрямі до залізничого шляху на схід, або на північ.
— Чи приходили які втікачі в півдня? — запитав загально англієць.
— Ні, від часу, як "англієць із двома коминами" збомбардував форт, ніяких
чужинців місто не гостило.
— То значить,— сказав пізніше англієць до товаришів, коли вже вийшли з
хати гостинного шейка,— не мусить про все знати, або як знає, не мусить
говорити, бо Мабеіріг має усюди своїх приятелів, а його золото також не
без вартости.
Але коли в одинокім хані теж нічого не знали, треба було вважати за певне,
що втікачів із Рабег тут не було.
— Ще не було? — кинув пригноблено Маулюд.— Сумнівно, чи зненавиджений Мабеіріг
відважився би так поволі посувати перед Файзалем.
— Знаєте що,— предложив Гуссеін,— де як де, але на слід утікачів попадемо
в Бір ель Вагеіді.
І всі на це згодилися. Переночували, а радше перемучилися в хані і досвіта
були вже в дорозі. Подорож не була утяжлива. Верблюди йшли гладко по твердих
піскових склонах, хвилястих надмах, голих хребтах, але порослих у впадинах
густо корчами й на вогкіших місцях де-не-де скупими пальмами. По дощах
грудня в усіх заглибинах кинулася рости трава, очевидно, лиш поодинокі
стебла поміж камінням, так що з сідла просто вниз трави не було видно,
зате коли було глянути здовж долинки під гострим кутом, то помічалося свіжий
блідо-зелений відтинок на сірім та бурім каменистім підложі. Де-не-де трава
була густіша, і верблюди подорожних спасали її з приємністю.
День розпочинався чудово весняний, нічого не нагадувало війни і нечайно
десь здалека бахнув вистріл. Вигідні досі подорожні стрепенулися, покидали
свої мрії та надії і перемінилися в жовнірів.
— Недалеко вже до Керниці ель Вагеіді,— прошептав чомусь Гуссеін.
— Ледви чи там застанемо турків,— додавав відваги Маулюд.
— Ну, якась там стежа.
— Все-таки навіть невеличка стежа може нас як не виправити на тамтой світ,
то поранити нас або верблюдів, а остаточно обрабувати до ниточки,— зауважив
сухо англієць.
Всі спинилися.
— Піду на розвідку,— сказав англієць,— а ви зачекайте на мене в цій долині.
Англієць скинув плащ і яскравий габік, залишив усю зброю і тільки з малим
бравнінгом у руці спрямувався до Керниць. Година для решти видавалася вічністю.
Нараз здалека пролунав протяжний свист — довгий, короткий і довгий — умовлений
знак, що можна йти. Страшний образ представився подорожним: коло криниці
лежало кілька трупів, майже без одягу, з порозбиваними головами; один верблюд
даремно силкувався встати. З малої рани по обидвох боках текла маленька
струйка крови. Побіч верблюда лежав
молодий турецький жовнір з блідим обличчям та чорними очима; Одинокий живий.
Коло нього клячав англієць, і коли інші підійшли ближче, відійшов до старшин
і шепнув, хоч ранений ледви чи розумів по-англійськи:
— Перестрілені легені олов'яною кулею великого калібру, без надії.
Молоденькому туркові тоненькою струйкою стікала кров з кутика уст. Помимо
загару, був смертельно блідий. Видно, що коротка розмова з англійцем втомила
його, бо закашлявся, і кров пішла йому з уст сильною струєю. Скінчив.
— Що тут сталося? — спитав четар пошепки.
— Звичайна історія в пустині. Залишилася тут мала турецька стійка, що ма^гіа
вже відходити на північ. Зловила кількох дезертирів, що втікали з війська.
Між ними й того юнака, що там лежить. Вже мали відходити, коли з півдня
над'їхав більший гурт арабів, і по короткій перепалці турки втікли, але
перед тим вбили дезертирів. Той ось добіг до верблюда, і вже був би утік,
але скинула його, мабуть, арабська куля.
— Так, дійсно, звичайна історія,— згодився четар,— де їх одяг?
— Та, взяли,його або одні, або другі.
Турки в поспіху все-таки залишили багато річей, а араби, видно, не мали
великої сили, бо навіть поважно не нападали. Турки подалися на північ,
араби на схід. В подертім шатрі найшов англієць новий ще однострій турецького
жовніра, що знамените надавався до його су-хощавої постави. Але й Маулюд
знайшов щось, що навело їх на певний слід. Найшов у піску коло криниці
золоту бранзлєту. Не улягало найменшому сумнівові: це була на-ручниця,
яку Файзаль подарував Фатімі. Фатіма, отже, була тут, і то недавно. Хоч
турки, напевно, й дуже квапилися, все-таки можна їх було до вечора дігнати.
Заходило тіль-- ки питання, чи шейк Мабеіріг з Фатімою був тут перед турками,
чи рівночасно з ними. На це питання ніхто не вмів відповісти. По слідах
видно було, що турків було около десяти на добрих верблюдах, що йшли кроком
правдивих геджінів.
— Маю думку,— сказав англієць.— Переберуся за турка й піду до турків на
розвідку. До Семна всього п'ятнадцять англійських миль. Де як де, але там
довідаюся про Мабеіріга. Для вас буду залишати карточки в піску.
Коли верблюди дещо відпочали й напоїлися, англієць від'їхав на північний
захід, а кілька годин пізніше рушила й решта.
Невеселі думки снував четар, який не привик був ще бачити смерть молодих,
здорових людей, а турок міг мати найвище двадцять літ. Мовчки їхав і Маулюд.
Один тільки Гуссеін говорив пильно, а коли помітив, що його ніхто не слухає,
почав сам собі співати. Верблюди йшли за-машисто, а їх кроки майже нечутно
шелестіли по м'ягкім піску. Четареві все здавалося, що за ним гонить смерть
і ось-ось має схопити за карк. Тільки силою волі стримувався, щоби не оглядатися.
Все-таки мало що не звалився з сідла, коли близенько грянув вистріл. Але
не був це напад степових розбійників, ані турків. Це Гуссеін з браку ліпшої
ціли повалив газелю і зараз узявся, щоби перемінити її в печеню. В пустині
м'ясо газелі — це найцінніший дар Алляха, гідний раю Магомета. І дійсно,
мусіли це четар і Маулюд потвердити не так з огляду на рай, де ще досі
не були, як з огляду на м'ясо. Гуссеін пояснив при цьому, що м'ясо газелі
навіть у бідних на пашу і воду околицях дає жирну й м'ягоньку печеню. Гуссеін
не міг нахвалитися печені, якої сам один старабанив чвертку. Гарний шматок
заховав четар для англійця. Коли запили дрібку солонавою водою, пустилися
в дальшу дорогу попри довгий ярок з ляви. На полуднє прибули до Семна,
маленької бази, де вже не застали англійця. Зате перед оазою в піску найшли
лист, зазначений кругом у піску з двома поперечними патичками, де коротко
писав, що поїхав дальше, бо думає під вечір дігнати Мабеіріга і Фатіму.
Як забилися серця обидвох юнаків на звук того імені!
Турки покинули вже оазу, тож рішили їхати дальше до Абу Цереіба.
— Як далеко до того Абу? — спитав четар.
— Але ж рукою подати,— сказав Гуссеін.— Всього-на-всього дві долоні.
— Це не є міра! — застогнав Маулюд.— Ви тут не знаєте іншої міри, як півдня,
і віддалі, як день ходу. А день ходу триває шість або й шістьнадцять годин!
— А так,— боронився Гуссеін,— коли керниця висохне або якась каравана вип'є
усю воду, то треба йти дальше, хоч би й шістьнадцять годин.
— Це щось так, як у наших гуцулів,— подумав собі четар.— В них теж одна
міра «недалічко», а як дальше, то «май, май», а йти можна півгодини або
й кілька днів.
Заночували-таки коло Джерела, бо треба було надіятися передної сторожі
Файзаля. Всі вартували по черзі по дві години, одначе ніч пройшла спокійно.
Досвіта змерзли порядно, бо вогка мряка покрила землю і з півночі подув
не холодний, але таки зимний вихор. Провідник зварив каву, і всі з приємністю
пили солодкий гарячий напиток та закусували паляничками, спеченими в гарячім
попелі. Тісто замісив особисто Гуссеін таки на своїм плащі, мабуть, для
ліпшого смаку. Що як що, але свіжі дактилі, сочисті й солодкі, смакували
всім. Не вспіли поснідати і загрітися легкою бійкою на кулачки, коли нечайно
мряка розійшлася і сонце показалося у всій своїй величі. Помимо сонця,
погода була весела, лагідно-холодна. Дорога була добра, п'ять до десять
кільометрів наліво було Червоне море, що інколи проблискувало вузенькою
смужкою.
— Йдемо тепер через пасовиська племени Біллі, але вони всі посунулися тепер
на схід, а до моря сходять аж під літо.
їхали чимраз скорше, щоби дігнати англійця, але не могли його дігнати,
а що й карток більше не находилося, викупалися, повечеряли та по короткім
відпочинку рішили Гхати дальше, щоби таки дігнати товариша.
Ясно світив місяць, коли десь під північ дібралися до ваді Гальд, долини,
широкої на дванадцять кільометрів, що брала свій початок геть далеко, високо
в горах.
Затрималися аж над отвертою водою, де розсідлані верблюди напилися досхочу,
а подорожні розложили гарненьку ватру, зварили каву та розложилися на грубих
покривалах. Вартували по черзі, але до світанку нічого не трапилося. Всі
розмови оберталися довкруги їх пропавшого товариша. Де він і що з ним?
Всі були переконані, що коли не притрапилося йому яке нещастя, то дасть
собі раду. Все-таки рішили поспішитися. Досвіта збудив їх міцний холод
і вогка мряка, пригнана гострим вітром з півночи. По гарячім чаю з цинамоном
і цукром густоти сиропу рушили дальше.
Четар написав до Файзаля звіт, повідомляв, що бачив на морі дим з пароходів,
які вже підплили до Гальд, та радив розділити армію на кілька відділів,
щоби напасти на Ведж зі всіх боків. Один з пастухів обіцяв доставити письмо
в якнайкоротшому часі. Тепер мусіли переходити один доплив Гамду за другим.
Уся сіра, смагана вітром рівнина була, немов бабуся зморшками, покрита
безчисленними вузькими, зі стрімкими берегами проваллями, з каменистим
дном. Дощі протягом віків повимивали їх у глині. Хоч і як прикро було переїздити
через ті «ваді», одначе там, унизу не віяв вітер і був затишок, де можна
було кілька хвилин відпочати. Помимо того, що на мапі було всього яких
п'ятьдесять кільометрів, спотребували на цю дорогу повних десять годин,
так що добилися до дороги з Ель-кур до Ведж уже підвечір. Тут прилучилися
до гурта верблюдів, що їхали до міста, та непомітно найшлися у сумер-ку
в місті. Тут Гуссеін повів їх до свого старого приятеля, де довідалися,
що на морі появилися англійські кораблі, що ще вчера вистрілили кілька
разів на форти. Гармати з форту стріляли також кілька разів на море і на
північ. Видно, що там щось не в порядку. Про Фатіму і Мабеіріга не чув
нічого.
Четар вийшов на місто і на площі перед палатою губернатора, гарним домиком,
збудованим з коралевого вапняка, як і більшість домів в усіх надбережних
містах, побачив незвичайне видовище. Може, з двісті аскерів, чи не половина
всієї залоги, утворили чотирокутник, і коли четар враз з іншими протиснувся
ближче, вдарив бубон і на середину виступив якийсь турецький старшина з
великими вусами, вельми огрядний та міцно збудований.
— Ого! Сам командант! — шептав сусід четаря, якийсь молодий ще хлопець.
Командант заговорив до жовнірів. Говорив коротко і гостро, а закінчив ось
як:
— Ті прокляті англійці злигалися з тими нешкреб-таними арабами. Одначе
вони всі нам нічого не можуть зробити. Ми, турки, могутніші від них. Коли
нас тут мало, то за кілька днів прийде сюди цілий наш корпус і два корпуси
алєманів. Але до того часу ми, хоробрі османі, мусимо до останньої каплі
крови Тримати Ведж!
Тричі гурра! Залога грімко повторила той оклик. Враз четар помітив двох
аскерів, що тримали третього зі зв'язаними руками. Коли той третій оглянувся,
помітив четар з острахом, що це Льоренс! В тій хвилині й Льо-ренс мусів
пізнати четаря, але ні один м'яз не ворохнувся на його обличчі. Четар оглянувся
пильно на всі сторони і помітив недалеко Маулюда та Гуссеіна. Підійшов
до них і показав очима на Льоренса.
— Треба йому помогти до втечі,— прошептав Маулюд. Четар чув, як мала гаряча
хлоп'яча рука хопила його за руку і потягнула скоро. Обидва сховалися у
товпі. Здалека доходив грохіт бубна, а потім ще чули грізні слова команданта:
— А для приміру, щоби ніхто не важився дезертирувати...
Повернули в уличку базару і побігли кудись темними, крутими уличками.
— Хлопче, веди до пристані! — сказав четар.
— Еввет, ефенді,— відповів хлопець.
— Чи не маєш човна? — запитав нараз четар.
— Човна? — здивувався хлопець.— Ага, ти хочеш дістатися на корабель, до
інглєзі? Човни стоять ось тут. Навіть ключа не треба. О, шило, то чудова
річ!
Попхали човен перед себе по м'ягкім піску, доки не хлюпнуло в воду. Тоді
вскочили в човен, четар, очевидно, замочився при тім по коліна, й Акіб
повеслував жваво від пристані. Четар виняв електричну ліхтарку та зробив
нею три колеса: умовлені знаки. За хвилину блиснуло з моря світло. Корабель
був цілком близько. Ще здалека закричав четар:
— Гальо! Кептеин Бойль!
— Гір! — прийшла коротка відповідь.
— Фаєр оп дзі тозер! Льоренс ін дейнфнер! Короткі слова команди, і враз
гримнули корабельні гармати, аж малий Акіб перекинувся з остраху в воду.
Зі свистом полетіли стрільна прямо на місто.
