Петро Франко. ВІД СТРИПИ ДО ДАМАСКУ.

Петро Франко
ВІД СТРИПИ ДО ДАМАСКУ
Пригоди четаря УСС. 1937 рік

В ДОРОЗІ

По вказівках виїхав четар не на Будапешт з державного двірця (штатсбангоф), тільки з південного на Вінер Найштадт та Брук. Льокомотива з трудом, здавалося, дотягнула поїзд до Семерінгу. На гарнім стаційнім будинку, на узбіччю високої гори, висів образ інженіра Гега, що побудував ту сміливу залізничу лінію. В дорозі через Альпи начислив четар — хоч сам не знав пощо — 15 тунелів і 16 віядуктів. Шлях стрімко підносився аж до середини довгого на півтора км тунелю. Вже у Відні на двірці четар пильно, хоч непомітно (для себе самого), стежив за всіма пасажирами. В однім з тунелів мав дозволити на крадіж свого дипльоматичного портфелю, але нічого подібного не сталося. Всі подорожні поводилися цілком звичайно, читали, нав'язували знайомства, курили або й дрімали. Четар побоювався, чи, часом, не переборщив в обережности, і йому дійсно вдалося надто добре перешварцувати портфель з кабінету міністріяльного радника. Може, зачасто хапався за портфель, вдаючи стурбованого. Четар став одним оком голосно подивляти краєвид, а тільки знечев'я зиркав другим за портфелем, що лежав на поличці. Поїзд швидко скочувався у долину. Хоч як уважно приглядався четар своїм товаришам подорожі, але ніяк не міг догадатися, хто це якраз «той». А може, ця неспокійна дама, повненька і кругленька, яка щохвилини зривалася з місця — то подивляла краєвид, то папіроску закурювала, то добувала харчі — взагалі, все за чимсь шукала. Але, мабуть, досвідна розвідчиця так не поводилася би. Але чи ж мусіла бути якраз «досвідною»? Може, це їй тільки на початок дали перевести легеньку пробну «роботу» — от потягнути в курієра його портфель, її сірі, чомусь зрадливі очі доволі-таки часто спочивали, а радше перебігали по четареві і його багажі! Чим більше й обережніше четар їй приглядався, тим більшого набирав переконання, що це «вона». Щоби ліпше її обсервувати, вдався четар у живу розмову з сусідкою, панною Реука, яку скоро позискав кількома наївними анекдотами, так що та жіночка сміялася, як дитина, й просила оповідати ще й ще, й то якнай-масніші анекдоти, але конче лиш їй одній на вушко. Четар скоро помітив, що це, прецінь, дуже милий німецький спосіб оповідання, і надто вже часто наближався до її рожевого вушка, при чім Реука заразливе сміялася, часто й без причини.

Місточко Брук лежить над славною рікою Мурою. Стільки й знав четар з географії. Дальше знав, що Мура славна. Не знав тільки, чому. Висів на хвилину в Бруку, купив часописи та запитав портієра, чим Брук славний, мабуть, там вродилися великі люди.

— Де там,—відповів добряга,—тут родяться тільки малі дгти.

Поїзд весь час мчав серед такої розкішної природи, що четар просто не знав, на що дивитися: чи на гірські краєвиди, чи на п. Реуку. Згодом знудили його і краєвиди, і наївна Реука. Перед самим Грацом неспокій дами зріс ще більше, наскільки це було взагалі можливе. Вона чи не десятий раз перешукувала вже свою маленьку торбинку, врешті звернулася до всіх присутніх, доволі несподівано:

— На підставі мойого двадцятьчотирогодинного досвіду раджу вам не женитися.

— Пропало! — сказав добродушно якийсь уже жонатий.

— Прикрий досвід? — спитав четар спочутливе.

— Ми пібралися вчора в Загребі, поїхали в пошлюбну подорож до Відня, накупили всякого добра для крамниці, й ось, уявіть собі, чоловік посадив мене в поїзд, а сам кудись зник.

— Ну, це нічого. Ви рекордова щодо часу солом'яна вдовичка.

— Так, але без сотика в кишені. Кондуктор чомусь досі не питав мене про квіток, але в Грацу ревізія, а я не маю ні квітка, ні грошей. Дуже прошу, допоможіть мені!

Положення дами було дійсно прикре. Опинилася без виказки й грошей. А одно й друге під час війни могло мати прикрі наслідки. Це вповні вияснювало її поведінку.

Четар знову прикріпив портфель сталевим ланцюшком до полички й радив присутнім зробити збірку для нещасної солом'яної вдовички. Публика кривилася, кожний вимовлявся тим, що не знає її особисто.

Поїзд з гуркотом заїздив на стацію і затримався. Четар кинув останній погляд на портфель, що не хотів зникати, і вибіг з вагону. За кілька хвилин подав дамі квіток до Загребу. Портфель усе ще був на місці, а подорожні пращалися і висідали. Висіла й п. Реука. Дама з Загребу була зпочатку мило здивована, принайменше так четаре-ві здавалося, подякувала й обіцяла в якнайкоротшім часі звернути позичку.

Поїзд покотився- у темну ніч. Дрімота мало-помалу охопила вагони. Турецька граматика погрузила четаря у глибокий сон.

— Штайнбрік! Жідані мост!

Надворі починало світати. Четар простягнувся й передусім зиркнув на поличку. Ну, знаменитої Успіх! Успіх! Портфель зник. Отже, перша частина завдання виконана. Шпигун злакомився на портфель з фальшивими інформаціями.

Жідані мост має дійсно прегарний кам'яний міст, околиця дико мальовнича, серед високих гір.

Четар ходив по пероні, гордий своїм успіхом.

— Молодий чоловіче! — сказала при сніданку молода дама, тепер спокійна. Видно, менше журив її брак чоловіка, ніж брак грошей на дорогу, тож виглядала щонайменше на день молодша.— Ви так смачно спали, що я не хотіла вас будити й переховала ваш цінний портфель. Він зовсім не був прив'язаний до штаби полички.

— Санкта сімпліцітас! — пробурчав четар.

— Що це значить? — допитувалася дама.

— Це така українська подяка за цінну прислугу. Поїзд мчав долиною Сави. Гори зникали в далині, а по обидвох боках шляху плила безконечна рівнина. Помимо буйної рістні, четареві грозив напад мелянхолії. Переїлися не тільки розмови, але й цукорки, чеколяда, книжки, і всі з радістю повитали Загреб. Подорожні знайомства скоро нав'язуються, але ще скорше забуваються. Бувають й виїмки. Коли четар проходжувався по Єлячіч-трг у Загребі, не могла йому не впасти в очі струнка, але повненька дама з жагучими чорними очима. По деякім проході вулицями Іліца, а далі по Тушкане-парку опинився четар з мадяркою в гарній каварні напроти бронзового пам'ятника поета Костіча. До виду, що розкривався перед їх очима, надався чудово лікер шері бранді і ванілеве морожене. Вже по всім просила гарна мадярка че-таря передати лист її знайомому в Стамбулі. Очевидно, четар не міг їй такої дрібнички відмовити й прирік, що листа точно доручить. Очевидно, що лист ніколи не дійшов на місце призначення завдяки одній обставині, і ціла пригода, як і багато інших, пішла би в забуття, якби не той лист, який все ще находиться у зборі четаря. Вельми нецікава рівнина і ще нецікавіше товариство купців, що говорили тільки про товари, завели поїзд до Білгороду. Купцям дуже подобалися літаки, що їх недавно бачили, та їхні акробатичні вичини у воздусі. З літаків зійшла розмова на гармати.

— Чта є ево сільніє — топове іли попове? (Що сильніше - гармати чи священники?) — кинув один глибоко фільософічне питання.

— То — гоо? Мислім, што попове! — рішив другий.

— Мабуть, ні,— сказав четар.— І топове, і попове творять усе одну силу.

Це всім подобалося, і розмова стала загальною. Четар говорив по-сербськи, й, як йому здавалося, добре, «акі срб».

— Ось бачите,— сказав словенець,— як наші мови подібні, я вас зовсім добре розумію, хоч ви говорите по-українськи.

В Білгороді оглянув четар Калямегдан, гарний парк побіч старосвітської твердині, яку важкі гавбиці та мер-зери добре таки пощербили. З парку в далині розлягався прегарний вид на Саву і Дунай, але сам парк по своїй красі уступав, напр., Стрийському парку у Львові. Дуже подобалися четареві симетрично уставлені погруддя сербських учених і поетів. Усі вони поза межами Сербії мало відомі, але самі серби незвичайно їх поважають та шанують, бо вони — серби і зробили, що тільки могли, для піднесення свого хоч би й малого народа.

— Коли то ми,— подумав собі четар,— замість комітетів і безконечних проектів матимемо вулиці своїх діячів та поетів?

Четар збіг по 147 сходах до ріки Сави, де переїхався човном. Голодний, пообідав за 2 дінари в ресторані готелю «Рускій Цар». Четар давно помітив, що серби великі русофіли. Казав собі подати передусім національні джеванчі-чі, на обід сарма, джувече і зелянік. Неготінське'вино розвів наполовину содовою водою, бо було заміцне.

Від Білгороду їхав четар з кількома старшинами; з них один добре грав у шахи, і дорога незвичайно скоротилася, тим більше, що тепер міг слухати, а сам додавав лиш небагато.

Товариство було дібране і засіло вигідно цілий переділ. Розмову звів лікар-сотник Гайнке на свій колишній побут у Білгороді.

— Чи вірите, панове, в чуда? — спитав якось так, без зв'язку.

— Між нами нема, мабуть, неграмотних,— буркнув згірдливо поручник Штробль, зі звання професор історії та географії.

— Очевидно, чуда і забобони дуже посвоячені, все ж таки так безоглядно, насправді, тільки рідкі одиниці позбавлені тих вражінь. Але й висококультурні люди вірять у чуда.

— Розуміється, оскільки не можуть або не хочуть повірити в пояснення, основане на законах природи.

— Хіба ви всі явища поясните? — не без легенької іронії спитав лікар.

— Ну, щодо мене особисто, то під ніякою умовою не повірю у чудо, волію гіпотезу, але научну,— не уступав Штробль.

— А ось що мені притрапилося,— нав'язав знову лікар.— Ви знаєте Білгород?

— Перебув там чи не півроку,— відізвався скромно четар.

— А були в дільниці Ятаган-Малі?

— Ятаган-Малі? — мала шабля. Ні, я не чув про таку дільницю,— засоромився четар.

— А це немала дільниця, тягнеться чи не на три кільометри по міських пустарах, без вулиць, навіть без домів.

— Цікава дільниця, навіть без домів?! — перепитав поручник.

— Стоять, а радше похилюються там малі кучки з болота і двох-трьох дощок кожна. Мешкає в них сама, очевидно, аристократія: свіжо випущені з в'язниць, ті, які ще не попали до в'язниці, безробітні, цигани, качаки, волохи, альбанці — збиранина з цілого краю. І от у тім чеснім зборі жила трилітня Руша Саріч, свого рода знаменитість. Допоміг їй до цього язик.

— ЇЇ власний? — спитав сотник Реш, що віз батерію полівок (полевих гармат).

— Так, так.

— Кількома мовами говорить? — спитав четар.

— Белендичить, і то тільки одною. Вона, бачите, показувала язик. І ось помічено, що на язиці дівчинки виступають усякі букви: латинкою, кирилицею, грецькі, ба навіть арабські. Чудо! Чудо!

— Очевидно, це все ствердили неграмотні мешканці того Ятагана? — спитав Штробль.

— В цілім Ятаган-Малі аж загуло. Всі говорили про те, щоби записати всі оці букви, що змінялися щодня, бо це, напевно, нове божеське об'явлення. Але одна біда—ніхто з них не вмів писати,—тож звернулися до мене за поміччю. Ну, і як поясните це чудо? — звернувся лікар до Штробля.

— Одно лиш знаю, що як тільки звернулися до вас — чудо зникло.

Лікар засміявся.

— Ха-ха! Слушно! Знаки, очевидно, залишилися, хоч, може, вже й вилічилися, але чудо зникло дійсно. Ці знаки могли бути буквами тільки в очах тих, що не вміли писати й читати. Це було запалення слізної оболони, т. зв. лінгва географіка.

— І чим це все скінчилося?

— Думаєте, що ятаганяне повірили в мої небилиці? В їх очах я затверділий грішник, що не хоче вірити в те, що бачить наглядно, а іменно в чудо. Таж циганки в їх очах куди мудріші. І ось мала Руша, свідома своєї всесвітньої ваги, довго ще, мабуть, сиділа та показувала знаки на язиці старим циганкам. Може, навіть витворився новий

— Так, так. Кому подобається чудо, а кому научне пояснення. І одних і других дуже важко переконати.

— Особливо тих других,— воркнув Штробль. Білгород — Палянка — Ніш — Софія — Філіпополь зійшли на веселій гутірці, сні, їдженню, запиванню вином та кільканадцяти матах. Поїзд мчав берегом славної ріки Маріци, про яку четар пригадав собі, що вона «нещасна шумить скривавлена, а дєвіца плаче люто ранена».

— А ось тут, у Македонії,— сказав сотник Реш,— трапилася ось яка пригода. Цілком таки балканська. Та і в Европі правна розв'язка була би, мабуть, доволі важка. Недалеко сербської границі в селі Маревац, коло Глілян жив собі був рільник Айруля Байряновіч. Ціла його заслуга полягала в тому, що мав гарну, й то, вірте мені, дуже таки гарну жінку.

— Хоч що хоч — а це таки заслуга! — зажурився четар.

— Остаточно всі жінки цілого світу мають одну спільну прикмету,— зауважив Штробль цинічно. Всі притакнули.

— Отож недовго нею тішився. Приходить раз утомлений до своєї «кучі», а жінки нема. «От заковика»,— подумав четар.

— Втікла,— вставив поручник.

— Куди там, це ж не Европа! Прийшли сусіди Мемет Ахметовіч і Шабан Сінановіч та й жінку зрабували.

— Го-го, таж це кривава обида. Зараз буде й кров! зауважив лікар.

— Ще прошу хвилинку зачекати, обійшлося, маб\п, без медичної допомоги. Подумав-подумав Айруля шкода жінки — та ранком післав сусідів до тих двох б;і шибожуків.— Віддавайте, мовляв, жінку, бо біда буж

— Ну, і як?

— Нема в нас його жінки, кажуть, це не для нас бул.і Пашія. Ми її вкрали для брата Мемета, для доброді/. Мурада. А той Мурад мав уже одну жінку.— Ідіть, кажі Айруля, до Мемета і Шабана, хай приведуть жінку назад. бо біда буде. Пішли, просять — куди там!

Підстеріг їх Айруля та й положив гарненько у полі Побіг до хати, захопив молодшого брата, щоб охоронит' від кривавої пімсти, та й у ліси. Але бо головного ще н сповнив. Совість його гризла. Так довго ходив ночами колі хати Мурада, аж той опинився йому перед цівкою рушниці. Світив прегарний місяць, можливо, що и соловейко співав любовні пісні, а з хати дзвенів срібний голос Пашії_ Здригнулася рука в Айрулі, хотів поправити з другої цівки, але вибігла перша жінка й прилягла свого чоловіка. Схопили Айрулю і засудили.

— На смерть?

— Куди там? На дві смерти з» обох убитих і половину.

— Як-то половину?

— Коли за половину смерти почислити п'ятнадцять років в'язниці за намірений злочин.

— А Пашія?

— Не згадували про неї в суді.

— Отже, той Айруля з любови до жінки поповнив ті морди? — зацікавився четар.

— З любови до жінки? Ледви. Тут відіграла ролю обида його особи.

— В такім випадку ті дикуни нічим, мабуть, від нас не різняться,— буркнув Штробль.

Вскочили до Адріянополя. Штробль до кожної місце-вости зумів додати дотепне та вчене слово, і всі слухали його дуже радо і дуже радо всі вчені слова забували.

— Це все є в підручниках історії і географії, отже, пощо це все пригадувати,— боронився четар.

А чей же це ж там, на фортах Адріянополя, на полях Кіркіліссе, коло Лілє Бургас, Чорлю кривавились геройські болгари та відтиснули невірних турків і їх кількасто-літнє ярмо аж по лінію Чатальджі. Здавалося, що сповниться чиясь там ворожба, що півмісяць знову перепливе Босфор та поселиться в Азії, звідки прийшов, а на Агія Софії знову засяє предковічний хрест. Та колесо історії дещо стрималося. Адріян.опіль — хоч добутий ціною крови, та ще значна область занятого вже краю від устя Маріци в Егейському морі аж по Светі Степан на Чорному морю — залишились при Туреччині. Сп-асення європейських земель завдячують турки виключно прегарно розбудованій лінії Чатальджі. Сотник фон Реш знав цю лінію, як свою кишеню, бо відбув тут свої бої враз з болгарами.

— Здовж багнистої Кара Су вже від 1877 року розбудували підзорливі турки оцю жахливу лінію, довгу тільки на 30 км, від озера Деркос над Чорним морем до другого озерця Біїк Чекмедже над морем Мармара. Тут не помогла ні велика численна перевага болгар, ні їх хоробрість. А, мабуть, шкода — зітхнув сотник.— Болгари — це такий гарний нарід!

Четар з подивом глядів на німця, який хвалив слов'ян.

— Це сентимент з мого боку,— додав сотник у формі оправдання.— Але ж, бачите, я з доброї волі пішов помагати гнобленому народові проти тих зарозумілих турків.

— Чому ж ви, пане сотнику, пішли на війну, якщо можна знати? — відважився четар.

— Ех! Родинні справи. А попри це, ніщо вже мене не бавило, навіть кіно,— втомлено усміхнувся сотник. Його обличчя раптом постаріло. Коло уст лягла прикра зморшка.

— Але скажіть, чому ви радше не пішли до турків, де вже служило кількох німців та де умовини служби були куди кращі?

— Я, бачите, на ордери і на дзвінку монету не звертаю уваги. Мене цікавила й тепер ще цікавить тільки війна.— Його обличчя знову оживилося.— Війна й тільки війна родить почування і пристрасти, не знані нідеінде. А турків я не любив здавна. Вони горді, чванькуваті і крайньо некультурні — очевидно, старшини. Нарід ще дурніший — адже в Туреччині всі анальфабети.

— Є й виїмки,— зауважив Штробль.— Правда, болгари вчаться запопадливо, але й турки, коли б позбулися своїх муллів, тих усіх своїх священиків, то скоро пішли би вперед. В турків релігія виключає всякий поступ.

— Турки дійсні азіяти. Вирізали цілі купи вірмен, ще й гніваються, коли про це говорити,— це, бачите, в них самозрозуміле.

— Тих кількох дійсно європейських турків, яких знає Европа, просто заперечують всякі звірства або їх не знають.

— Знаю турків,— продовжував сотник,— які просто посуджують вірмен. Це, бачите, вірмени самі себе вирі зали, щоб вину звалити на нещасних турків.

— Ну, ось і доїздимо до Стамбулу, найкращої столиці світу,— закінчив Реш.

— Тут наші дороги розходяться,—додав з жалем лікар.— Як би там не було,— звернувся до всіх,— в гарячім краю найрадше вбирайтеся і їджте, як автохтони, в противнім разі захворієте дуже скоро.

— Ага, це гігієна тропів,— буркнув Реш.

— А так, тубильці вміють приноровитися до обставин через традицію, ми мусимо через науку. Коротко: не вживайте алькогольних напитків, їджте в спеку якнайменше, ходіть і думайте якнайповоліше; а найрадше, якщо можете, не ходіть і не думайте цілком.

— Четар, мабуть, привик до того традиційно,— добродушно зауважив Реш, раз тому, що недолюблював слов'ян, а друге,- що любувався в афоризмах.

На двірці зголосився четар в австрійській команді, одержав кватиру і того ж самого дня кинувся до полагод-жування всіх справ. Експрес, яким приїхав, об'їздить великим луком Стамбул від сторони моря, від Жеді Кілє. Одначе з поїзду міста не видно. Вже перед самим Сіркед-жі-Іскелєссі (головним двірцем) залишає наліво Серай з величезним парком та шпиталь Гіль Хане. Вигідна араба (фіякер) завезла четаря через новий міст понад про-ливом Золотий Ріг до стисненої Гадяти. Четареві пригадалася «Гамалія» Шевченка. Далі вгору видрапалася араба до європейської дільниці Пера. Кватиру одержав у німецькім клюбі Тевтонія при вул. Велика Пера. Умився, причепурився і створив свій курієрський портфель. Замість своїх фальшивих докуметів найшов записку: «Не орієнтуєтеся. Такої наївности ще не стрічала. Ваша Р.». Четар ніколи не довідався, хто це встругнув йому такий дотеп, чи наївна Реука, чи хто інший. Як би там не було, але мав причину почервоніти, хоч ніхто цього не бачив. Все-таки написав коротенький звіт до сотника.

Щоби нав'язати знайомства і повіддавати листи, треба було звидіти ціле місто, розкинене мальовничо на півостровах. А скільки питомих українських споминів в'язалося з тим мільйоновим містом, що кипіло життям і воєнним одушевленням! Ось тут йшли на торг тисячі невільників і невільниць. Сюди припливали на чайках завзяті запорожці під проводом Сагайдачного, Хмельницького і інших полководців, що шарпали береги Анатолії: заїздили до Царгороду запалити з пожару люльку. Але й пізніше зв'язки України з Туреччиною не вривалися. Четар пильно придивлявся містові.

Властиве турецьке місто стиснулося на Золотім Розі, і визнатися в тих усіх крутих та тісних вуличках дуже важко. Четар поглянув чергового дня з Пери на Галяту і Стамбул та подумав, що, ледви знаючи турецьку мову, багато часу стратить, щоби порозносити оці листи. А часу мав небагато. Треба було збирати всі відомости про Туреччину, її засоби, можливости постачання запасів людей та воєнного остаткування, притім треба було вірити тільки власним очам, і то обережно. Коли Туреччина мала стати союзником визволюваної України, то наперед треба було ту Туреччину докладно пізнати. Особливо і"і' провідних, чільних людей.

— Кануджі! — звернувся четар до придверника готелю, правдивого героя, що вигідно сидів на стільчику коло входовоГ брами та вигрівався на сонічку.

— Молім, господіне! — несподівано відповів кануджі по-сербськи.— Аг, ентшульдіген зі,— додав по-німецьки,— зі віншен?..

— О, то ви серб! — сказав четар по-сербськи.— Дуже приємно! Ви, напевно, знаєте тут якого хлопця, що опро-вадив би мене по Стамбулі. Очевидно, з винагородою.

— Але ж розуміється, господіне? — відповів врадуваний кануджі.— Ось ходи сюди, Селіме! — звернувся до одного хлопчика, що стояв по противній стороні вулиці.

Селім, чорноокий хлопчина, жваво прибіг.

— Говорить дещо по-англійськи, французька ну і, очевидно, по-турецьки,— представив його кануджі.— Злодій лиш тоді, коли має що вкрасти, поза тим сповнить усяке ваше поручення й піде з вами, куди хочете. А Стамбул знає, як свою кишеню.

Могутній кануджі у всій своїй величі положив свою правицю, якої' не повстидався би Геракль, на волосся хлопця. Широкі шаравари, золотом ткана камізолька та панчохи творили мальовничу цілість. Кануджі по сповненню такого важкого завдання знову сів на стільчику, що чомусь не завалився, щоби дещо відпочити, а Селім попровадив четаря долі вулицею в напрямі моста. Та не витримав, і як тільки опинився поза досягом руки кануджія, заспівав пісоньку:

Крісло мене запросило,

Сідай кануджі,

Але ж сідай,—

День бо такий довгий.

Ти замолодий, щоби так важко працювати,

А нема нічого кращого, як сплячий сторож.

Кануджі люто схопився, витягнув з-за пояса страшенний кинджал та загрозив Селімові різнею всієї' родини, від «майки» починаючи. Четар ледви вспівав за не дуже, мабуть, зляканим Селімом. Скоро перед очима четаря розкинувся розкішний вид на Золотий Ріг. Проливом снувало безліч кораблів з вітрилами, пароходів та каяків. Декуди, немов дельфін, поров синє море скоробіжний моторовий човен. А сонце сяло з блакитнього неба і розливало свій чар на цілу природу. Там на Заході греміли громи: гук корабельних гармат і фортів доходив аж до Стамбулу. Місто жило в непевності. Великі транспорти війська ки-нено на Галіполі. Всі батерії розсіяно здовж європейського й азійського берега Дарданелів. Помимо англійських та французьких воднолетів (гідроплянів), життя у місті кипіло. Дещо наліво від нового двірця блестіла розкішна Аджа Софія, давня церква Софії — Божої мудрости, світло яко? плило й на Україну. Четар стояв і глядів, як очарований.

— Ха-ха! Одушевляйтеся! — сказав за ним відомий голос.— Е, бо й є чого!

— От, як ми скоро знов стрінулися, пане сотнику,— сказав четар, щоби щось сказати.

— Світ спільних інтересів такий маленький,— запевнив Штробль.— От там із чотирьома мінаретами — Агія Софія — брилянт східньої віри, алмаз могаметанської — і хтозна, чи внедовзі знов не засяє на ній золотий широкий хрест.

Але четар і собі хотів докинути якесь слово:

— Чи не звідси пішов знак могаметанського світа півмісяць із зіркою?

— А так, уже за Павзанія в 2-гім ст. по Хр. був це знак міста. Маленька осада дорійців у 6 ст. перед Хр. росла й росла вглибину. Переросла поза первісні мури давнього Бізантіону, далі Септіма Севера, Константина і тепер виривається поза мури Теодозія. Всі оті мури, з найстарших тільки сліди, заховалися й до сьогодні. А от там направо від Софії' — прегарна мошея султана Ахмеда. Пізнати її по шістьох струнких мінаретах. Зараз за мостом Ені-Валіде-джамія (мошея) дальше вгору джамі султана Баєзіда.

— А як називається ота висока біла вежа, ще дальше направо?

— О, це славна вежа араскірів, а коло неї довга будівля -- це міністерство війни. Направо від міністерства, а ближче до Золотого Рога величезна Сулєйманіє-мошея із двома високими і двома низькими мінаретами. Решту доповніть собі з автопсії й от того провідничка. Ну, до побачення!

Сотник пішов горі вулицею, а четар поспішив за Селімом униз Галятою на новий міст. Вже на мості стрінув їх такий натовп, що четар боявся безупинно згубити Селіма, але малий драбцюга незвичайно проворно всі відшукував свого пана, щоби за хвилину знов пропастг в натовпі і виринути із цілком неожиданої сторони.

Попри стрункого черкеса мовчки протискалися му ринки, одягнені в чорні шовкові, міцно протерті шати Звідки взялися в Стамбулі? Чи, може, це потомки давні' невільників, яких зганяли до Стамбулу зі всіх сторін сві та? А кілько тут було українців і українок? Четар зара постановив собі відвідати гріб Роксоляни, що в ніжних руках так довго зуміла втримати віжки наймогутнішої держави світа. Великим голосом захвалював вуличнин продавець свій дешевий крам. Поважні, огрядні перси вельми різнилися від галасливих грецьких недоростків. що взялися попід руки і в безличний спосіб із якоюсь го лосною піснею вельми масного змісту пхалися вперед та відштовхували всіх набік, навіть жінки. Серединою вулиці їхала поволі фіра, наладована вщерть кримськими татарами в зелених, червоних та синіх каптанах. А ось! Дві жінки! І що за жінки. Це левантинки з чорними очима, смаглявими личками, розкішним станом, чаруючий усміх на тлі останньої моди шовкового плаття. Ноженята в білих черевичках ледви торкаються землі.

Четар мимохіть задивився на ті крас'авиці. Красу виду псував жахливий вірменський жебрак із покривленими руками і ногами, що простягав руку на краєчку моста. Кілька дервішів із високими білими фезами пройшло поважно, далі громада брудних циган у пестрих строях, повоз-ка якогось паші з прегарними кіньми трохи не черкнула четаря. Товпа гула і переливалася, неначе вода через ло-токи великого млина. А всюди військові: піші, кінні, вози, запряжені мулами, гармати. Те все спішило на всі боки, здавалося, без ладу й порядку.

Коли так четар стояв без власної гадки, відчув на собі чийсь погляд. Це неприємне вражіння усім відоме. Звичайно люди відповідають на нього так, що півсвідо-мо звертаються убік, куди то притягає чужий міцний зір. Одначе четар уникнув тої похибки. Удав, що спокійно розглядає Золотий Ріг та могутній німецький панцирник «Гебен», що його англійська фльота загнала аж у Дарда-нелі. Про подвиги «Гебена», як потім показалося міцно переборщені, писали всі звіти. Турки перемінили назву того могутнього панциря на «Султан Джавус Селім», на що Селім гордо звернув увагу четаря. Панцир, окружений товпою торпедовців, що крутилися довкруги нього, наче песики коло дика, робив усякі звороти, тож цілком природно очі четаря, що слідили всі його рухи, повернулися поволі туди, звідки вийшов зоровий удар. Байдуже посунулися очі по товпі турченят і на коротку хвилину спинилися на гостроначертанім профілю поставного добродія з чудовою льорнетою у руках, що спокійно повертали наставник скол. І добродій пильно дивився на турецьку фльоту. Одначе час від часу кидав бистрий, наче. потрібний погляд довкруги. Все оль райт? Четар оперся на поруччя мосту і через маленьке зеркальце в лівій руці невпинно слідив •усі рухи незнайомого. Ось! Права рука поволі опустила скла, ліва відлучила від дальновиду якусь частину і сховала в кишеню. Не було сумніву: ліва половина цайсів-ського скла це був маленький світливний апарат. Тільки звідун мав потребу робити таємні знимки.

— Селіме, поклич скоренько тайного агента! Тут є ворог твого султана.

Селім метнувся у товпу, а четар не спускав ока з чужинця, по вигляді грека або лєвантійця. За хвилинку до четаря зблизився непомітно добродій, що потайки показав на кляпі сурдута знак тайноі" поліції.

— Де? — запитав по-німецьки.

Четар показав очима.

Поліцай свиснув у свиставку, але звідун мався на обережности: кинув у воду щось, що мав у кишені, й, наче заяць у лісі, зник у товпі. Агент і кількох поліцистів кинулися прожогом за ним. Селім і собі хотів бігти, але четар затримав його і сказав:

— Айван Серай (дільниця у Стамбулі).

— Еввет, ефенді,— так, пане,— відповів хлопець і повів четаря здовж берега Золотого Рога на північний захід, в противнім напрямі, як побіг шпигун.

Помимо війни, рух у пристані був оживлений. Особливо воєнна пристань, з якої саме вибігало кілька старих панцирів та кружляків, притягала товпи цікавих.

На вид фльоти Селімові очі заясніли гордістю, але права рука затиснулася у кулак.

— Прокляті англійці!

— А що ж завинили тобі англійці? — запитав четар.

— Ефенді, тут була англійська військова місія, що мала нас учити обходитися з кораблями і всі кораблі зіпсувала.

— Добрі вчителі!

— Ми вибудували в Англії два великі кораблі за наші пара, зібрані з цілого народу, й от, хоч війни ще не було, англійці забрали собі обидва кораблі.

— Це дійсно негарно.

— Аж німці дали нам кілька гарних кораблів та навчили нас плавати на них. Я також хочу йти до фльо-ти,— закінчив гордо Селім.

На яких 12 км тягнулися здовж протилежного берега Золотого Рога морські арсенали. Селім помітив, що четар звернув увагу на величаву будівлю із білого мармору.

— Це Діван Хане — міністерство плавби,— сказав Селім,— зараз направо касарні, за ними парк пті шамп і ось видно звідси вершки англійського посольства. Але там нема англійців, вони всі вже забралися і хочуть тепер силою знов тут дістатися, щоби все в нас позабирати.

— Го-го! Німецька пропаганда не спить! — подумав собі четар.

Здовж берега тягнувся мур. Коло муру ліпилися бідні хати, переважно жидів і христіян. Сонце починало пригрівати, і робилося душно. Запахи були цілком неро-жеві й нагадували прямо канал. Скоро минули кілька брам, колись гарних, тепер доволі обдріпаних. Зацікавила четаря тільки болгарська церква уся з заліза. В дільниці напроти жило багато греків і всюди чути було грецьку мову. Селім знов нахмурився, видно, не любив греків. Повернули в кілька крутих, брудних вуличок і з трудом віднайшли конак (дім), поданий єгиптянином на листі. Тут жив нестарий ще вірменин Гуссеін Джагід. Мовчки завів четаря до світлиці (впрочім доволі темної) та запитав про причину відвідин.

— Прошу вибачити,— сказав четар,— що осмілююся зас турбувати. Я в Стамбулі чужинець, а наш спільний знайомий у Відні пан Н. передає вам ось того листа.

В міру, як вірменин читав листа, обличчя його розпогодилося.

— Можете на мене числити, молодче,— сказав приязно.— Пише наш приятель, що досліджуєте турків.

— Так,— сказав четар,— і коли б ви захотіли послужити мені інформаціями...

— Але ж дуже радо, і то якими тільки хочете. Я тепер, бачите, на двомісячній відпустці. Виздоровлюю по черевнім тифі, якого набавився в Арабії.

— Ох, вибачте,— і четар представився найпослуш-ніше.

— Але ж, прошу, я запасний сотник, а в цивілю я професор, університет кінчив у Відні на праві. Але що вас цікавило би найбільше?

— Передусім сучасний стан молодотурків і їх вигляди.

— Го-го, багато нараз жадаєте. Але попробую скоротитися...

— Тільки прошу вибачити, чи це з мойого боку не буде недискреція...

— Але ж я вірменин. Турки кілька років тому вирізали цілу мою родину... Для того, як бачите, я вступив до турецької армії... Нус, старий Абдул Гамід II, легенько довів до революції. Ха-ха! До цього довели корупція і шпіонажа,— а одно і друге це ми — вірмени. Так військо,— чуєте, військо! — домагалося скликання парля-менту. Але старий лис не пустив так легко. Купив собі заскорузле духовенство, отих перших шпигунів держави, і почав протиреволюцію. Повісив, очевидно, кількох. Але перечислився. Вже за 10 днів Магмут Шевкет паша стояв із македонською армією перед Стамбулом. Ми тут у місті захопили в свої руки шеік іль ісляма — ха-ха! — турецького папу і ніжно сказали: підпиши або шибениця! І Абдул пішов, а його брат Магамед V прийшов, і прийшов Молодотурецький комітет Іттігад-і-Тереккі, це, знаєте, значить єдність і поступ. Але для нас, вірмен, і інших меншостей мало що змінилося. Тут, у Стамбулі, думають добре, але там, на узберіжжі, валі (президенти провінцій) роблять, що хочуть.

— Але, вибачте, прецінь, султан є рівночасно головою церкви,— як міг його шеік іль іслям усувати.

— Правда, правда, султан рівночасно й каліф і іменує шеіків іль іслям, але коли вже зробив вибір, тоді в релігійних справах він старший, а коли султан присягнув на коран і зложив присягу,— певно, що за згодою того ж самого шеіка іль іслям,— але вже була ключка. Іттігаді прийшли до влади. Міністри виконують тільки волю того комітету. Всюди є місцеві комітети, що висилають своїх представників раз у місяць до Стамбулу, де вони радять під проводом Таляат-бея. О, то хитрий лис! Але тісніший виділ радить безпереривно, і це є тепер ціла влада Туреччини. Замість одної деспотичної особи маємо тепер десять, а в дійсності панує Таляат-бей, бо султан мусить підчинитися волі комітету. Ось що сказав секретар комітету др. Назім-бей: «Ніхто поза нами не сягне по владу. Сила султана це наша сила, в хвилині, коли б хотів піднятися понад комітет, упаде, бо опиниться сам один».

З повною головою і записником вийшов четар від вірменина, якого так легко позискав. І дійсно, добродушний вигляд четаря, його сині очі, повний брак усякої наду-тости, якою частенько грішили австрійські, а особливо німецькі та турецькі старшини, скоро з'єднювали йому симпатію, особливо гарного пола. За той час Селім гарненько пообідав і виспався в огороді вірменина.

— Хитрі оті вірмени,— говорив Селім.— У нас їх усюди повно. Усі банки в їх руках. Один жид ошукає десятьох турків, один грек ошукає десятьох жидів, але один вірменин ошукає сто греків.

Четар не хотів уже вертати пішки, тому Селім повів його до беріжка Айван Серай, де сіли на малий пароплав, що за годину завіз їх до пристані коло нового моста. Четар не міг налюбуватися розкішним видом блискучого міста в західнім сонці. В Галяті сіли до линвової підземної колійки, що за десять хвилин доставила їх наверх коло самої великої Пера вулиці. Четар купив Селімові горіхів, але не радив кусати їх зубами, і Селім розбивав їх собі каміньчиком, де тільки міг на хвилинку пристати. Селім порадив ще четареві вийти на близеньку вежу Га-ляти, звідки відкривається чи не найкращий краєвид на розлогий Стамбул. Збігли скоренько кільканадцять кроків униз і почали входити на вежу.

Четар випередив сторожа, якого Селім хотів було кликати, і посвітив собі електричною ліхтаркою. В тій хвилині хтось почав скоро бігти сходами догори. Очевидно, четар і Селім кинулися й собі сходами догори й задихані вбігли до просторої кімнати, де саме сиділо двох людей від огневої сторожі, що, перелякані, схопилися на вид старшини.

— Де він? — кричав Селім.

— Побіг нагору! — відповів один із сторожів, і четар із Селімом пігнали ще вище; хоча, властиво, не знали, чому саме біжать. Але така вже вдача людини: кривдить слабшого і біжить за тим, хто втікає.

Голосні кроки задудніли горі сходами, й обидва вибігли ще три поверхи вище. Ціла вежа на 41 м знімається понад зеркало моря.

— Де він, де він? — кричав дальше Селім, мабуть, для того, щоби додати собі відваги.

Але нагорі нікого не було. А прецінь, у воздух ніхто не міг полетіти. Четар казав Селімові станути коло входу, а сам із пістолею у руці почав обходити горішню плят-форму вежі. Знизу дочулися голоси. Четар вихилився, щоби поглянути вниз, і помітив людину, що розпучливо трималась горішнього берега каменя, а цілим тілом повисла над пропастю. І руки, й обличчя були цілком близько до четаря, і четар відразу пізнав ранішнього шпигуна. Це ж аж досі гонили його по цілім Стамбулі. Очі нещасного зраджували безнадійну тривогу, а уста наче шептали і просили ласки. Четар зрозумів мову очей загнаного звіря і крикнув до Селіма:

— Біжи вниз сходами і кажи, що шпигун спустився на шнурі вниз. А кричи голосно!

Цього Селімові не треба було повторяти. Як буря, помчав униз, а кричав, що аж дудніло. За той час четар витягнув шпигуна, що вже почав омлівати. Без слів повернувся четар, щоби йти, але шпигун втиснув йому щось до руки, промимрив сенкс (дякую) й осунувся на підлогу. Коли четар зійшов до вартівні, побачив, що вона по-рожна. Навіть обидва вартові прилучилися до погоні. Доволі легкий предмет всунув четар до кишені й, коли зійшов вниз, не застав уже погоні: побігли всі вниз Галятою.

В готелі викінчив четар звіт і передав через консулят до Відня. З пращ" одного дня був задоволений, тому спав сном праведного.

На другий день довідався в двірцевій команді про місце постою важкої батерії й сказав до Селіма, якого винагородив он гурушом, себто десятьома п'ястрами, вартости яких 2 австр. корон понад тарифу.

— Ну, Селіме, Гду до Чанак Калєссі, бувай здоров!

— Ах, ефенді! Там стоїть з батерією мій батько. Візьміть мене зі собою.

— Це неможливо,— сказав коротко четар.

Але не знав ще Селіма.

— Ефенді, я переберуся за вашого чуру, я це вже пробував. Ми однакового росту. Як тато втішиться, коли мене побачить.

Четар усе ще вагався, але коли Селім прибіг за хвилину перебраний, згодився, бо Селім про все по дорозі міг цікаво оповідати. Коло нового моста сіли на малин торпедовець, що весело побіг по зелених лагідних хвилях. Із Чорного моря тягнула міцна струя, а крім того, знявся вітрець і малим корабликом міцно кидало. Досвіта минули острів Мермер Адассі (Мармара), що, як пояснив Селім, надало морю свою назву.

— Ну, а хіба острів мраморний? — запитав четар.

— А так, там зломи чудового білого мрамору. Вивозять його ще й тепер на всі сторони.

— А що це за місто там, на північ?

— Це Текір Даг, або, як кажуть франки, Родосто. Кілька років тому знищив його землетрус.

— А чому ж Родосто франків називається у вас Те кір Даг? — зацікавився четар, хоча не знав, чому воно називається Родосто.

— А то, бачите, ефенді, через оцю високу гору коло міста, вона ціла з лупака, а лупак по-нашому й називається Текір,— вив'язався Селім.— Не тільки Родосто, але й інші міста знищив землетрус,— зітхнув хлопець.

Торпедовець скоро поров зелені й голубі хвилі моря і докотився до просмику Дарданелів. По обидвох боках та дорога відмежовує Европу від Азії ледви на 1—7 км широка. Береги горбуваті, високі на 200 — 300 м. На протязі довгих століть тут родилася історія. Майже кожний закуток берега плекав історичні перекази. Міцна струя зі сходу ревно помагала торпедовцеві. Четар через далековид розглядав пильно обидва береги в надії, що відкриє добре поховані в ярах батерії, а за той час Селім, як правдивий чічероне, широко оповідав про Великого Олександра, Ксерксеса, хрестоносців. Скоренько минули Галіполі, нужденне містечко, знищене ще 1912 р. землетрусом. Здалека могло здаватися, що торпедовець, хоч і як малий, не перетиснеться через найвузче місце Дарданелів, але коли наблизилися, русло було все-таки на 1300 м широке. Тут плавали Геро, Лєандер і Байрон. Котрий з них утопився, а котрий вмер пізніше й на яку недугу, четар не знав, а навіть Селім не міг собі пригадати. Дальше по обидвох боках проливу розсипалося дев'ять фортів, розбудованих сучасно. Десь далеко на заході гуділи зрідка важкі гармати. Це могутні фльоти антан-ти бомбардували зовнішні укріплення Дарданелів у надії добитися до Стамбулу. Дальша дорога була заложена полями мін, і без військового лоцмана плисти було неможливо. Ториедовець причалив скоренько до Чанак Калєссі, або Дарданелів, містечка, від якого названо пролив. На європейському березі пишався мальовничий Кілід іль Бар із мурами і високою баштою, на якій повівав червоний півмісяць. Це був шпиталь.

В пристані, де висіла сотня піхоти та виладовувано скоро скрині набоїв, довідався четар, що мерзери поміщено в батерії Гамідє, недалеко від форту тої ж назви. Це був всього кільометр дороги. Командаьт двірця додав жартом, що коли хоче доручити листи Бравнерові ще на цім світі, то нехай поквапиться, бо батерія уже раз розліталася і грозить нове бомбардування. Четар рішив поквапитися. Все ж таки краще, коли його приятель вилетить у воздух або «розлетиться» у нових рукавичках та теплій вовняній камізольці (спека грозила порядна), над якою працювали білі ручки п. Гільди. До батерії везли гарматні стрільна, і четар прилучився до транспорту. Селім побіг до Кале і Сультаніє, де, як казав, находиться його батько.

Старшини привиталися незвичайно сердечно. Коли четар виладував свою торбу та передавав дарунки, помітив ще один лист. Обгортка розклеїлася, -і коли поручник читав листа від Гільди, четар не міг стриматися, шоби не прочитати листа своєї короткої знайомости. «Дорогий чоловіче! Ти так негарно покинув мене, а я користаю з кожної нагоди, щоби передати тобі вістку про себе. Вже четвертий лист передаю тобі через четвертого .любчика. Напиши, як він тобі подобається? Бачиш, як тебе люблю! Твоя Марішка».

І то той лист мав четар доручити особисто заздрісному, може, отаманові. Ну, на такі дотепи здібні хіба тільки огнисті мадярки, палкі в любові й ненависті.

Поручник скінчив свого листа і скинув з ока сльозу.

— Не знати, чи побачимося. Рукавички придадуться цілком певно, особливо вовняник,— додав уже весело.— Але найцінніша, очевидно, чоколяда. Велике спасибі за доставу.

— Ну, скажи, яке тут положення? — цікавився четар.

— О, тримаємося знамените, то значить ті, що остали в живих. Вбитих дуже багато. Але знаєш, ті турки витримують спокійно навіть найгірший вогонь. Вправді, гарматчики ще нас точно не «вимацали», але кілька прикрих гранатів ми вже обірвала.

І дійсно, турецькі гармаші й сапери скоренько кінчили направу розвалених примурків і визорів. Сипано і втов-кано свіжу землю та закладано бетони. В глибину землі вели лисячі нори, глибокі на 20 м.

Бравнер спроваджував четаря по всіх усюдах та показував усе цікаве.

— Бачиш, я примістився тут зі своїми двома мерзера-ми і жду на нагоду, щоби пописатися. Б'ють мої пукавки на 20 км, і я уже помагав у боях. Тільки...— тут говорив шепотом, хоч ніхто з посторонніх не міг цього чути,— маю мало набоїв, бо довіз дуже важкий.

— Але ж у пристані...— перервав четар.

— Так, це, знаєш, порожні скринки, а радше повно в них каміння і цементу. Добре для шпигунів.

Старшини заїдали шоколяду, грали в шахи, четар всюди говорив по-турецьки. А вид на Дарданелі був прямо розкішний. Сади пишалися у повнім розквіті й різко відтиналися на блакиті неба та синеві моря. Тільки щебетання пташок переривало повну тишу. Спокій і мир. І ось протяжний свист, рев вибуху, і чорний велит підняв чорну бовдуристу голову, десь серед саду. Старі турецькі форти не представляли великої боєвої вартости, особливо на велику віддаль сучасних далекобійних гармат. Більше грізні для ворогів були мінові поля, заложені під проводом німецьких інженерів. Щовечора підкрадалися англійські та французькі травлєри, виловлювали та розстрілювали міни — мостили великим панцирям дорогу. Турки ловили ті кораблики в сітку рефлекторів і не випускали, аж прибережні батерії, зручно поховані в проваллях і садках,-- діравили їх на сито. Щовечора гинуло кілька травлєрів та міноносців. День у день важкі корабельні гармати вишукували оті прикрі поховані батерії і старалися утихомирити їх навіки. Батерії мусіли часто зміняти свої стоянки. Тільки бідні мерзери мусіли триматися свого місця, бо вимагали мурованих підстав.

Четар користав із поміжбоєвої передишки, ходив по всіх довколичних фортах, купався у морі, знайомився зі старшинами и аскерами та привикав до палкого південного сонця. Ввечері, особливо під повню, ночі були лагідно-теплі й тиснулися у душу недавніми споминами. Соловейки, вишневі садки, старенька церква над рікою у тіни велитенських лип та кленів. Дніпро.

Вечером строго було заборонене запалювати неосло-нені вогні, тому четар із здивуванням помітив раз світло в одному селі. Світло виходило на море.

— Хтось забув заслонити вікно; ах, ті цивілі! — подумав четар.— Де це може бути?

Щоби краще придивитися та тямити напрям — вночі дуже важко означити віддаль світла,— поглянув четар через далековид поручника, який того дня взяв із собою. Коли шукав за світлом, помітив виразно темні й ясні блиски. Знайшов світло, і блиски зникли — світло світило стійно і не мигало. Повернув далековид убік, і знову світло заморгало. Довгі й короткі блиски — виразно знаки Морза. Четар ще з Пласту навчився знакувати, але це вже був, мабуть, кінець, і то шифрованої депеші, й четар не зрозумів нічого. Оглянувся —

геть-геть далеко на морю блиснуло світло і згасло. Усе повила темна ніч. Світла вже не було. Четар не знав, що робити. Йти в напрямі світла? Як далеко? Самому? Це могло скінчитися дуже зле, коли це дійсно були шпігуни, а про це не сумнівався. Назначив місце, де стояв, і напрям світла та пішов до батерії.

— Що це за льорнета? — запитав поручника.

— Ах, замість моєї гарматної ти взяв через помилку льорнету до спектральних дослідів. Бачиш, має бути небавом затьма сонця, а я, прецінь, фізик. Ось тут на однім склі нарізка тоненьких рівнобіжних черток, около тисячу на міліметер; світло, коли на нього дивитися збоку, розщіплюється на тій діфракційній сітці, й дістаємо дуго-вину. Коли ж глядіти прямо, розщіплення нема і льорнета побільшує, як кожна інша. Але чому питаєш?

Четар оповів свою пригоду.

— А тепер поясни мені, чому при розщіпленню світла бачив я блиски і затемнення, а прямо тільки однородне світло?

— Цього я вже не знаю. Теоретично це було би можливе тільки тоді, коли джерело світла не мало би всіх промінів луговини, але це для ока помітне не було би. Очевидно, що в луговині буде тоді темна прогалина, прим. в синій або жовтій частині.

— Як це зробити?

— Та шпигун мусить мати якесь відповідне уладжен-ня, якого ми не знаємо. От коли спитаємо того добродія, то довідаємося,— докінчив жартом.

— Тим світлом можна би, мабуть, і вдень знакувати. Старшини негайно пішли і вартували цілу ніч, але світло не появилося. Три дні і три ночі уставляли варти, але не появилося нічого. Обережно перешукали всі сади і всі хати, які тільки могли входити в рахубу. Не найшли нічого. Не найшли навіть хати, з якої світло могло походити. Вже хотіли закинути цілу справу в думці, що шпигун уже, мабуть, перенісся деінде.

Одного дня помітили, як турецька стежа серед погроз та проклонів копала і била прикладами крісів якусь людину в лахміттю.

— Шпигун, шпигун! — кричали турки.— Розстрі ляти його!

Штовхали його в напрямі до стіни форту, щоби там вигідно, по приписам доброго тону, подірявити кількома кулями. Обірванець, властиво, не ставив опору, але все так палав і заточувався, щоби бути якнайдальше від неприємної стіни. Просився захриплим голосом і благав на Аллаха не завдати смерти бідному, правовірному жебракові, що саме збирається на прощу до Мекки. Він ніякий шпигун, йшов до своєї землянки і заблудив уночі. Вояки завагалися.

Четар спитав десятника, звідки знає, що це шпигун.

— А ось ходив уночі по наших окопах та приглядався, де стоять гармати.

— А може, втомлений, дійсно заблудив? — зауважив четар.

Жебрак помітив, що його боронить якась вища влада і ще жалібніше просив пустити його на прощу. Зворушений четар дав йому п'ястра, вояки кілька копняків і штурханців, нагнали на дорогу та грозили, що як ще раз тут появиться вдень чи вночі, то його вкинуть у море, а тоді ще скоріш допливе до своєї Мекки. Жебрак безупинно накликував на обидвох спасителів благословення Аллаха і штикульгав, як міг найскорше.

Нагло четар, що вже хотів іти за поручником до ба-терії, станув, як вкопаний. Жебрак якось надто виразно опирався на кулях, згорблені плечі видавалися знайомі. Осада голови на плечах...

— Десь я його мусів уже видіти,— подумав четар.— Але де? Чи не в Стамбулі? Чи то не від нього одержав ручку до писання?

Через роздерту свитку блиснуло щось білого. Щоб жебрак мав таку білу скіру або білизну?

— Зараз прийду! — гукнув услід поручникові і, немов кіт на миш, подався обережно за жебраком. Жебрак невпинно, хоч непомітно, оглядався — річ, зрештою, зрозуміла — і поспішав дорогою.

— Ану, чи скрутить наліво в напрямі світла?—думав четар і ще обережніше підходив ближче. Жебрак присів на добру хвилину, а коли впевнився, що за ним ніхто не слідить, кинувся бігом у гущавину так скоро, що четар ледви встиг помітити напрям. Четар добре-таки мусів бігти, заки знов доглянув жебрака. Схований за дерева, бачив, як жебрак розсунув густі корчі дернини, витягнув дошку і, схилений удвоє, заліз до якоі'сь землянки. Тепер уже четар не сумнівався, що це шпигун. Ходив, мабуть, по фортах та збирав відомости. Жебрак сів собі коло входу та почав заїдати. Сонце спровола котилося за обрій. Четареві знудилося чекати, пішов до батерії і переповів усі свої підозріння поручникові.

— Ану, берім льорнету й двох стрільців та ходім, бо скоро потемніє. Сутінь опанувала вже яруги, тепер кинулася на садки й долинки та море. Десь далеко на виднокрузі блиснув меч. Це фльота і форти здоровилися рефлекторами. Всі чотири дібралися перед землянку жебрака і ждали, що буде. Рішили, що хоч би нічого не помітили, жебрака затримають і зревідують. По двох годинах терпеливого дожидання блиснуло світло, і з землянки вдарив ясний промінь. Поручник глядів через льорнету з сіткою.

— Ага! — прошептав.— Ось сигнал. Чертка, точка, чертка, точка, чертка!

— Це зазив після Морзе,— пояснив пошепки четар, який записував знаки.

Але знаки побігли так скоро, що поручник, невправ-лений в знакуванні, скоро згубився.

Зітхнув:

— Що робити?

— Все одно знаємо досить,— сказав четар.— Жебрака на всякий випадок арештуємо. Ходім до землянки, та обережно, щоби пташок не втік.

Всі чотири почали крок за кроком підкрадатися. Не спускали ока з ясного вікна. Але хоч як було близько, голими очима не відрізняли знаків. Старшини з револьверами в руках пішли до дверей, а стрільці станули коло вікна, радше невеликого отвору в стіні.

— Руки догори! — гукнув поручник, коли обидва станули в хижі, як показалося, доволі великій пивниці. Жебрак послушно виконав приказ. Вже не просився і не благав: побачив, що його спіймали остаточно. Випростував згорблені плечі й твердо глядів на старшин. Перед отвором стояв пеньок, на ньому тиква з очеретяною руркою, закінчена пальником. З пальника виходило міцне ацетиленове світло. При підношенні рук догори кинув жебрак якусь шибку, що розлетілася з брязкотом.

— Ану, в'яжіть його! — приказав поручник, і обидва стрільці побігли з-перед вікна до дверей.

В ту хвилину жебрак копнув пеньок, світло згасло, а серед гуку вистрілів поручника почули регіт, і коли четар засвітив свою електричку, в корчах лиш зашелестіло.

— За ним! — гукнули старшини й кинулися надвір. У дверях міцно зударилися зі стрільцями, й коли вкінці сутолока прояснилась, жебрак мусів бути далеко. Розбіглися у розстрільну й почали погоню. Вирішили гнати жебрака до моря й там спіймати. Місяць освітив ясно горбки, й на кількасот кроків перед собою, як тільки перебігли через садки, помітили втікача, що почав свистати.

— Десь має спільників! — кричав поручник і почав стріляти, щоби звернути на жебрака увагу фортів. І дійсно, кількох турецьких вояків зі свіжими силами кинулися навздогін. Жебрак, хоч знав про своє безвихідне положення, біг просто до моря, біг так швидко, що ще збільшив віддалення. Але все одно, коли вскочив би до моря, то його все-таки спіймають. Всі бігли за ним і думали, що з ним зроблять, коли вже його зловлять. Нечайно з-під берега, немов ластівка, випорхнула моторівка. В ній сидів жебрак і привітно махав на пращання рукою. Густі стріли посипалися на втікача, і ще видно було, як шпигун ухопився за голову руками і впав на дно човна. А човен пропав у вечірній імлі, немов привид, тільки ще якийсь час чути було двигун, що журкотів усе тихіше й тихіше, наче млинок на воді, поки не занімів зовсім. Тільки соловейки, байдужі на війну й інші дикунства, дальше виливали свої любовні пісні.

Обидва старшини довго ще говорили про випадок та обдумували всякі можливости. Завинило у всьому добре серце четаря, зглядно його слов'янська розлізлість. Очевидно, що поручник висловився в першій хвилині куди простіше. Коли вже все успокоїлося, додав у формі пояснення:

— Ох ви, слов'яни! Ви зі своїм Достоєвським, Толстоєм і Горким якраз надаєтеся на те, щоби всі вас ошукували, побивали і випереджували!

Не було що відповідати, і засоромлений четар лише сказав:

— Ліпше грішити, милуючи, ніж караючи. Вже й те добре, що шпигуна прогнано, а нехай вішають його деінде.

Поручник уставив у землянці варту, на випадок, коли б зголосився якийсь спільник шпигуна. Четар зібрав пильно відломки скла, стовченого жебраком, і переслав враз із докладним звітом до Відня.

Хоч усе заповідало нові бої, природа про війну не хотіла й чути, від соловейків заразилися і аскері та співали любовні пісні, а Селім усе ще сидів на ріжку півострова Галіполі, де йшли божевільні бої, бо англійці висадили десант, щоб йти на Стамбул сушею. Одначе поломали собі кости: турки в бравурних протинаступах скинули їх у море. Така сама судьба стрінула й французів на азійськім березі. Зате злучені фльоти зрівнали з землею старі турецькі форти Кум-Калє і Седіль-Бар. Це була підготова до наступу на просмик

водою. Турки готовилися до очайдушної оборони.

Ранесенько на другий день по втечі шпигуна обидва старшини були вже на ногах, оглянули ще раз батерію, обходили всі лисячі ями, кинули оком на вали. Четар вийшов на горбок і через далековид доглянув на обрію кілька стовпів диму.

— Будемо знову мати пуканину. Той шпигун наварить нам ще каші. Знаєш що, я тобі дам лист до моєї нареченої і негайно завези його до Стамбулу.

— Ані не думаю! — буркнув четар.— Одинока нагода . бачити кораблі в бою, а ти хотів би мене позбутися. Знаєш що, ти візьми свої мерзери, а я буду орудувати тими 35.5-центиметрівками.

— А пощо тобі, властиво, наражатися? — здивувався поручник.— Напевно, дістанемо кілька куферків, що цілу батерію можуть розбити на атоми.

— О, в товаристві це не буде таке прикре. З тих атомів потворяться, напевно, якісь нові хемічні сполуки.

— На впертість ще не винайдено ліку. Тільки вважай, ми маємо всього по десять гранат. Стріляти можна тільки напевняка й то на малу віддаль, бо як тільки кораблі помітять блиск, зараз б'ють сальвами.

— Буде що буде! — кісметично вставив четар.

— В тебе нема телефону, мусиш, отже, провадити вогонь безпосередньо.

Легесенький західний вітрець нагорнув на батерію хмарку розкішного запаху з мігдалових і оливних гаїв, обсипаних густо білим і рожевим квітом.

— Розкіш, розкіш! — вдумувався четар та вдихав повними грудьми бальсамічний воздух.

— І тиша інша, як у манастирі,— додав по хвилині.

— Зараз буде по розкоші й по тиші. Година 10.45 перша граната на форт...

Рев недалекого вибуху перервав тишу, а вітрець приніс дим з ліддиту.

— От і по розкоші. Але знаєш, я все ще тобі раджу від'їхати чимскорше, бо за хвилину може бути запізно. За півгодини відходить кутер з пристані.

Пронизливий свист, і над пристанню виріс бовдур з чорної землі і жовтого диму. Пристань заніміла. Кутер зник.

— Від смерти не втечеш,— подумав четар.— А прецінь, тут так гарно!

— Це з замку Сарос прилетів подарунок із надред-нота Квін Елізабет,— довідався у телефоні поручник.— Перелетів собі понад Галіполі і Чанак Калєссі. От так собі 20 км.

В тій хвилині ревнуло кілька сальв, одна за одною. Велитні, по ЗО—40 метрів високі, важкими кроками, від яких дудніла й дрижала земля, зближалися до форту і батерії. Особливо потерпів старий форт Чіменлік.

На запіненім коні пригнав сотник Восідльо.

— Тримайтеся! Надходить ціла антантська фльота! Гоню по набої! — і зник у хмарі куряви. Не вернувся ніколи...

3 телефону летять назви англійських та французьких велитнів. Спрямували на землю гармати 15, 18, 22, 30.5 і 40.5 цм. Вершок мінарету в Чіменлік полетів собі з вітром, село Кілід-Бар запалахкотіло. Море зароїлося сотнями кораблів, з-поміж яких, немов учителі поміж шкрабами, сторчали могутні панцирі. Семафори мигали в воздусі. Алярм. Падає голосний приказ:

— Алєман аскер топ беші ме! Німецькі стрільці до гармат!

Жахливий вінок панцирів підсувався все ближче і ближче. Німецький далемір спокійно, немов на вправах, подавав віддаль «15 000», «14 000». Все ще задалеко. А дредноти і кружляки ричали й танцювали по запіненім морі та сипали, сипали! Форти зникали в поросі й димі. Турецькі форти з Галіполі, щоб відтяжити азійські бате-рії, почали бити в кораблі. Фльота з черги звернула свій вогонь на форти Немаска, Мешідє, Гамідє Румелі.

Четар бачив над тими фортами одну хмару диму, звідки виривалися тільки вогнені язики на знак, що форти ще відповідають.

— І пощо я лишився! — жалів четар.— І треба ж було пхати здорову голову під Євангеліє. Зараз таке буде й тут. Дійсно, не мож нарікати на тишу й брак вражінь.

Враз правий бік «Квін Елізабет» зі всіх гармат ударив на Гамідє. З виттям, немов стадо голодних вовків, перелетіла перша сальва понад батерію.

— Де поціл? — спитав четар.

— П'ятьсот метрів за нами,— відповів поручник.— Зараз доберуться до нашої шкури. Агов! До лисячих нор!

Друга сальва впала у форт. Бараки зникли, немов віл язиком злизав. Поручник у розпуці заломив руки:

— Ах! А наш риж, чудовий риж на молоці! Розумієш: кожне зерно окремо!

— А так, тепер уже всі зерна окремо! — застогнав четар.

— 13 000! — зголошував далемір.

Рев і рик. Сальва впала на батерію. Кусні гармат полетіли догори. Чимраз частіше падали гранати на батерію.

— Завзялися на нас. Знають точно наше положення,— скреготів зубами четар.

— 12 000!

Чобіт великана топтав форт і батерію.

— 11 000!

— Наша черга! — гукнув поручник.— Година 13-та! До гармат! Протипанцирна граната. Ціль: дреднот напереді. Віддаль 10 500!

— Від лівого... фаєр! (Огня!)

З виттям полетіли наші перші шерщені, й на хвилину всі задеревіли в дожиданні.

— Дістав! Дістав! — крикнув далемір.

— До нор! Ховайсь! — приказав поручник, і всі кинулися, немов перестрашені крілики. Та вже був найвищий час. Саме в пору помітив далемір блиски гармат на панцирі. Французи після кількох соток гранат, мабуть, не сподівалися оборони. Тепер, розлючені, всі свої гармати пустили в рух. Сотнарові відломки розпалених вибухом гранат гуділи воздухом. Полетіли вгору дерева, шатра, будинки. Земля плакала під залізним гураганом гранат. Невиносима спека добре давалася взнаки. Порох і дим заслонювали очі, запирали віддих. Залунав безоглядний приказ:

— До гармат!

— Буве завертає! — крикнув далемір.— Віддаль 9000!

— Вогню!

Ах! Чи ж це можливе! На француза кинувся великан із білої пари, немов араб у плащі. Дігнав його знизу брудно-сірий стовп диму. Напруження нервів зросло до крайніх меж. Донісся далекий гук вибуху, неначе землетрус. Перед корабля піднявся високо вгору, ще кілька секунд, і велит пішов на дно! Наперед висунувся «Го-льоо», якого човни рятували розбитків. Море пінилося й кипіло від безчисленних ударів гавбиць і моздірів, похованих по яругах і лісах. Великани один за одним відходять. Вогонь слабне.

— Чи вже кінець? — питає четар, увесь чорний від пороху й диму.

Немов сокіл, прилетів ворожий літак і кружляв над батерією. Скоресенько перебігала по землі велитенська тінь.

Заричала «Королева Єлисавета». Перша сальва задалеко. Але радість була передвчасна. Літак зараз випустив клуб диму. Обидвох старшин раптом підкинуло аж під стелю форту. Довкруги море вогню і їдких газів. Це ворожі гранати дісталися в підземелля і вибухли. А там у пивницях амуніція й кількасот сотнарів старих набоїв з чорним порохом. Довкруги стогін і плач ранених та вмираючих. Обидва старшини видісталися через прозір.

— Вибухне чи не вибухне? — сверлувала одна думка мозок четаря, а друга зараз її доганяла: — І чого я тут лишився?

Порунник у закривавлених руках тримав далеко-вид.

— Вогню!

І батерія знову здригнулася. Турецькі стрільці, чорні, покривавлені, у лахміттю, сповняли автоматично всі' прикази. Летіли останні гранати.

Ворожа фльота відпливала. Пішли на дно ще два англійські панцирники.

Суша, подібно, відперла наступ моря.

Рани обидвох старшин були незначні, були легко присмалені і в кількох місцях мали здерту шкуру. Крім того, були гарненько «на м'ягко» потовчені.

Коли санітет залив рани йодиною та сяк-так забан-дажував, засіли до чаю і партії шахів. Це їм справедливо належалося.

По бою не сиділося вже четареві в батерії. Все заки-дував собі, що це через нього згинуло стільки людей. Поручник потішав його, як міг:

— Мали шпигуна не могли й так багато придатися, бо з кораблів видно точно блиски наших гармат і гармаші били на полум'я.

Четар, як тільки Селім з'явився в нього щасливий і гордий, що також він брав участь у такім поважнім бою, та безконечно вдячний за це четареві, чимскорше вернувся до Стамбулу докінчувати почате діло. Хотів навіть вертатися до легіону, але одержав лист з Відня, в якому сотник писав, що аналіза виказала в склі первні рідких земель празеодим і неодим. Таке скло перепускає всяке проміння з виїмком жовтого і червоного. Слідувала сердечна подяка за звіт і доручення податися, коли це тільки можливе, до Арабії з німецькою армією, зглядно з яким-небудь австрійським відділом. До листа був долучений отвертий приказ від стаційного команданта УСС, яким приділювано його аж до відкликання до розпорядимости сотника Бенеша.

Четар не знав, що робити з чурою Василем, бо той. просився додому, зате Селім просився на чуру. Остаточно вдоволив усіх трьох, бо й сам був вдоволений з заміни.

Селім аж підскочив з радости, коли довідався, що не мусить розлучатися з гарним стрілецьким одностроєм.

— Куди передати почту панові четареві? — зголосився Василь перед від'їздом.

— Принесеш до Дамаску,— сказав четар.

— Приказ, пане четар! — і чура від'їхав на північ, а четар став приготовлятися до дороги на південь. Чекав лише, аж рани вигояться зовсім. Оглядав пильно Стамбул та вчився по-арабськи таки в правдивого араба, який в одній турецькій каварні подавав правдиву несо-лоджену мокку. Селім усюди товаришив четареві та дотепно оповідав про величне минуле Стамбулу. А тих історичних пам'яток було безліч!

Особливо глибоке вражіння зробила на четаря гробниця Роксоляни, -положена на схід від великої мощеї Сулєймана І.

— Джамі Сулєйманіє!— кинув одного дня слово четар.

— Еввет, ефенді,— відповів Селім.

Каїм (сторож) подав обидвом пантофлі. Всередині обидва скинули шапки. В огородці за мошеєю находився восьмикутник тірбе (гробниця) двох Сулєйманів і Ахме-та II та дещо на схід менша тірбе Роксоляни, другої по Анні Русинці українки, що за границею дійшла до світового значіння.

Хто в Галичині не пам'ятає Роксоляни!

Четар оглянув ще мінарети, куди вступ звичайно заборонений, школу, купелі, дім для вбогих та бібліотеку,— все це тулилося до тої 'найкращої мошеї Стамбулу. На півночі находився осідок папи османів шейк іль ісляма.

Каїм просив приходити ще і не приняв ніякого бакші-шу. З мінарету відізвався грізний голос муезіна, що взивав вірних до молитви, і каїм поспішив у мошею.

На другий день заглянули принагідне на базар біїк чарші (великий торг), де четар купив собі турецький фез, щоби свобідно ходити по вулицях. На це мали право всі чужинні війська, стаціоновані в Туреччині. Базар — це невелика дільниця, де кожний купецький фах має окремі склеплені вулички. На базар ведуть окремі брами, що замикаються з приходом ночі. Навіть удень світло доходить доволі скупо через склепіння, і на базарі панує про-і холода. Четар йшов поволі та придивлявся всяким східнім товарам, звичайно німецького походження. Правдиві ручні вироби лежать у скринях і показуються тільки тим, що хочуть Їх купити. Коли четар схилився над гарним килимом, мало не збила його з ніг якась'дівчина, що прожогом вибігла з-за вугла. Немов серна, метнулася у вузький прохід

і знов повернула за вугол. Не встиг четар прийти до себе та віднайти як слід рівновагу, коли оце наскочив, на нього турок, який розмахував руками й кричав густим басом:

— Тримайте злодійку! Тримайте!

Важко задиханий, оперся до четаря. Селім негайно кинувся за дівчиною, як тільки вона штовхнула четаря. Чи вона що вкрала, чи ні — це було Селімові, мабуть, байдуже, але що осмілилася трутити його четаря, о! — це була важка провина. Турок віддихнув і поспішив за Ьугол, а четар і собі пішов туди поволеньки. З-поза вугла почув удари, погрози й грубу турецьку лайку, згодом жалібний плач і скорі-скорі слова дівчини, яких не міг зрозуміти. Повернув за вугол і побачив передусім широкі плечі турка, що підніс догори п'ястук, наче довбню. Перед ним, немов мурашка перед слоном, лежала в поросі дівчинка, лебеділа й плакала та притискала щось обидвома руками до грудей. Селім тримав одною рукою дівчину за плече, а другу підніс догори, спинюючи руку турка. Коли четар наблизився, Селім пояснив ситуацію.

— Бідна дівчина, вкрала хліб, а той грубий хоче її бити.

— Так, дійсно, та злодійка потягнула в мене хліб, мушу її покарати! — і знов підніс свій кулачище, неначе меч Дамокля.

Ось-ось вдарить.

Четар, навчений досвідом, рішив не милосердитися. Треба хоч раз показати, що він, слов'янин,— не баба, тільки твердий, наче кремінь, січовий стрілець.

— Селіме,—зарядив рішучо,—приведи поліцая!

— Благаю вас, сіді, тільки не поліцая!

І раптом блиснули на нього очі, й бліде личко піднеслося догори. Ах! Які це були очі! Темні-темні, немов ніч у зимову пору, а личко біле, наче платок жасминового цвіту.

— Пожди, Селіме, тут щось не так... Селім, зрештою, не квапився, бо й сам бачив, що «тут щось не так».

— Змилуйся, сіді! — продовжувала дрижучим голосом.—Мій батько голодує й лежить у гарячці!

— Так всі злодії говорять! — не вгавав турок, але його кулак поволі опадав усе нижче й нижче, а пальці випростовувалися. Видно, й він починав набирати переконання, що «тут щось не так».

Дівчина знову заговорила, але так скоро і таким діялєктом, що четар не зрозумів ані словечка. Зате Селімові виступили на очах сльози, а турок, що одержав від четаря п'ястра за хліб, махнув рукою, відійшов два кроки, обернувся ще раз, погладив дівчину по голові, кинув їй люто четаревого п'ястра, буркнув «Аллях акбар!» і пішов собі важкою ходою.

Дівчина сиділа і вже почала усміхатися крізь сльози. її личко було худе й помарніле; встала з трудом, хоч Селім помагав їй з одного боку.

— Веди нас до свого батька! — сказав четар.

— Добре, сіді! — і дівчина повела крутими вулицями поміж найбіднішими домами, аж станули перед обідраним конаком.

— Це тут,— сказала несміло.

— Ну, чого ж станула? — спитав четар. Але дівчинка стояла, й сльози знову, немов горох, котилися їй долі личком.

— Сіді, мій батько могутній шейк з племені Бені-Алі, коли ти скажеш йому...

— Ні, не скажу йому нічого.

Дівчинка завела їх до конаку, де на витертім коврику лежав старий араб.

— Це ти, Фатімо? — спитав слабим голосом.

— Так, тату, я принесла хліб...

— Кого це ти привела зі собою?

— Саалям алєйкум! — привітав четар, щоби увільнити дівчину від відповіли.

— Саалям...— непевно відповів араб.

— Я довідався, що ти тут, могутній шейку, і прийшов відвідати тебе.

— Вибач, гостю, що не можу тебе як слід привітати, але вхопила мене гарячка в тім проклятім Стамбулі, куди я прийшов шукати справедливости. Я продав туркам свої верблюди, а вони заплатили мені папером і казали прийти за тиждень...— Старий важко закашлявся.

Четар відразу догадався, що це мусіла бути воєнна контрибуція, і попросив показати йому папір.

Це було дійсно заняття вісімсот найліпших верблюдів і п'ять тисяч овець, по ціні 15 фунтів за верблюд і один фунт за вівцю, платне... так платне, коли буде можна. В той спосіб турки хотіли втримати племена в невільничій від себе залежности. Без верблюдів араби з номадів мусіли переходити до управи ріллі, мусіли платити правильні податки.

— Хочуть, щоби я орав зі своїми воїнами поле, як який фелляг, як людина з землисто-сірим обличчям! — Очі араба запалали вогнем ненависти.

— Думаю,— замітив обережно четар,— що справа ваших грошей стоїть зле.— Хотів сказати — безвиглядно, але очі Фатіми глянули на нього так благально, що не міг вимовити це страшне слово.

Було йому жаль старого й Фатіму.

— І я це бачу! — зітхнув старець.— Сім місяців оббиваю вже тут пороги. Прийшов я сюди від цілого племені, бо ні в Медіні, ні в Єрусалимі та Дамаску нічого не міг вдіяти. А плем'я без верблюдів загине або піде в неволю!

Настала хвилина важкої мовчанки.

— Ефенді...— відізвався несміло Селім.

— Чого?

— Вам, франкам, наші не відмовлять нічого... Четаря забавила така віра Селіма. Шість тисяч двіста фунтів — це, очевидно, для держави дрібничка, але для племени кочівників — це означало існування.

— Уся готівка та прикраси Фатіми пішли на дарунки для тих грубих турків, що все находили якусь перешкоду. Живемо ще з останків,— а без грошей не вернусь до племени.

— Куди ж ви вже ходили? — з чемности зацікавився четар.

— Де вже я не був, сіді, але остаточне рішення залежить від дивану (міністерства). А там молодотурки, які не сприяють нам, арабам.

Залягла мовчанка.

— Чи не позичите мені на день-два тої картки? — спитав четар.

Без тіни недовір'я, хоч четар був для нього зовсім чужий, а ця картка представляла ввесь його маєток, передав шейк папір четареві, якого сердечно пращали. Залишив арабові кілька порошків аспірини, а Фатімі всунув незамітно два фунти.

Четар узявся до праці. Вже давно помітив, що Мах-муд спрямував його виключно до ворогів Туреччини. Всі вони конспірували тихо, але безпляново. Лучила їх тільки ненависть до гнобителя, але навіть мріяти не могли, щоби з'єдинитися разом, так багато було між ними розбіжностей. Навіть тактику кожний мав іншу: від крайньої революційної до повільної еволюції. Треба було приглянутися самому господареві, що так зле господарив і поми-мо того тримався.

Четар познайомився з визначними представниками комітету Іттігад-і-Террекі (єдність і поступ), але скоро зрозумів, що без визначної допомоги не вдіє нічого. «Нема грошей, хіба аж по війні». А приватної «Араби можуть виздихати». Австрійський полковник обіцяв допомогти, «коли це потрібне для Відня». Конечне! Поручаючий лист зробив чудо. Там, де досі не було ні шеляга, де ніхто не важився ні на крок відступити від напрямних політики Талаат-бея, голови комітету «Єдність цілої держави», тепер президент виділу Мідат Шікрі-бей дав свій всемо-гучий підпж. Не міг відмовити Австрії такої дрібниці. Але до Факрі-бея в Арабії післав свої вказівки. Справа була за кілька годин полагоджена, гроші передані бедуїнові, що за тиждень просто на очах видужав. Шейк заприсяг четареві вічну приязнь. При найближчій зустрічі торже-ственно вручив свій коштовний кинджал. На вістрю золотом блестів знак оружника, місто Медіна і рік 1243 після мослємітського календаря (1825 по нар. Хр.).

Четар спитав:

— Що означає той напис? Бедуїн дещо зацукався, але сказав:

— Сібасуль бісль ер расуль — вбивай в ім'я пророка. Це боєвий клич мого племени!

— Ля, валлях! Ні, на Бога! — сказав четар.— Це твоя особиста збруя, а ти їдеш у пустиню. Коли стрінемося в Медині,— четар усміхнувся, бо до Медини цілком не вибирався,— подаруєш мені інший кинджал у приязні.

Четар знав, що без важної причини ніяк не можна відмовляти дару, особливо із-за того, що дар надто коштовний: це була би кривава обида.

Араб довго глядів на юнака, поклепав його вкінці по рамені й всміхнувся вдоволено.

— Візьми отсей коран,— сказав шейк до четаря і положив йому на шию малесенький коран у щкуряній торбинці.— Знають ного всюди в пустині, й кожний беда-ві стане тобі братом.

Четар одержав приказ дослідити іслямську Азію і найближчим поїздом подався через Малу Азію до Алек-сандрети і дальше на південь.

В Алєппо дихнуло теплом, але в Дамаску арабська спека, немов меч із ясного неба, впала на подорожних.

Всі заніміли. Зате товариш подорожі Маулюд, із походження вагабіт, розговорився. Заговорив про Ара-бію — там на півдні. В безмірі сонця видно було тільки світло й тіні. Зникли всі краски, немов у місячнім сяйві. Здалека видно було білі доми й темні вулиці. Дехто надів темні окуляри, щоб охоронитися перед надто вже палким промінням південного сонця. Два дні четар задержався в Дамаску, щоби відпочати, а тиждень в Єрусалимі. Пильно вчився по-турецьки і ще пильніше привикав до спеки. Завзято тримався

вказівок лікаря: їв якнайменше, пив воду, коли мусів, тратив деко за деком і з 74 кг скоро дійшов до 65. На тій вазі затримався довший час. Де тільки міг, ходив босо, а на голову і плечі накидав арабський бурнус, що добре хоронить очі.

В Дамаску царив усевладно Джемаль Паша. Царив, немов деспот. Без сумніву, французи в Сирії нав'язували зв'язки з арабами. Англійський консуль в Бейруті спалив завчасу свій архів, але недбальство французького урядовця мало страшні наслідки. Слідство тривало два роки, і перший воєнний суд видав на ганебну шибеницю тридцять трьох молодих арабів із найбагатших і найзнатні-ших родин. Між ними були кревняки Маулюда.

— Кривава месть між нами й турками,— скреготав зубами той хоробрий вагабіт.— Всього тиждень перед їх приїздом переведено ту екзекуцію, що посіяла ненависть серед арабів до турків.

Четар міцно стиснув руку араба..

«Хто сіє вітер, збирає бурю». І буря стояла в серці вагабіта й у воздусі.

Хотів зараз піти, щоби вбити Джемаля.

Четар, що не признавав терору, одобрив той плян і подав юнакові свій бровнінг.

— Іди і вбий ворога. Тільки турки виріжуть усіх твоїх кревних.

Маулюд спинився:

— Твоя правда, сіді,— й звернув пістолю.

— На місце одного прийде десять ще гірших. Треба так зробити, щоб на місце турків прийшли араби.

Маулюд слухав уважно, а його груди підносились високо. Ще хвилина, й араб опанував себе зовсім. Його смагляве обличчя не зраджувало більше ніяких почувань. Відтоді трималися разом. Нераз четар для забави, в розмові з турками, згадував про різних вірмен, і обидва спокійно приглядалися, як турки казилися. На точці національних меншин турки були засліплені. Ані на хвилину не припускали, що через якихсь там вірмен чи арабів мала хоч частинка держави відпасти. Радше вже вирізати до кінця тих зрадників, і

буде все в порядку. Втрати в Африці та Европі приписували не своїй заскорузлості та нерозумінню кожночасних обставин, а, звичайно, чужим переможним впливам.

— Тільки ідіот міг би подумати, що Вірменія або Арабія могли би коли-небудь відірватися від Анатолії.

На такі слова Маулюд стискав п'ястуки.

Гот штрафе Енглянд (покарай, Боже, Англію) — повторяли турки за дайчами та враз із ними ділили англійські кольонії; брали собі Африку та Індію — решту лишали іншим. Побіда над Дарданелями зробила турків ще більше зарозумілими, як були досі,— оскільки це взагалі було можливе, як висловився четар. Турецькі старшини дуже зле поводилися з простими стрільцями, коли це були вірмени, слов'яни або араби. Тільки курдів шанували, бо це був завзятий нарід, помагав різати вірмен і не прощав обиди. Коли раз молоденький турок ударив курда — то так скоренько простягнувся неживий з ножем у грудях, що інші навіть не могли його оборонити. Хоч курда й повішено, але научка остала тверда. Всіх інших турки лупили без милосердя.

Ціла четверта армія рушила за десятитисячним німецьким добірним відділом на здобуття Єгипту. В той спосіб хотіли дайчі при помочі турків відтяжити європейський фронт. Турки рушили радо, бо почували, що другого такого наступу на Дарданелі їм не витримати. Але дайчляндські старшини куди тверезіше дивилися на положення. Особливо журилися ворожою пропагандою, якій небагато могли протиставити. Де могли, посилали своїх агентів з твердими, переконуючими аргументами. Не одну вдачу завдячували своїй карності та рішучості, але чули добре, що голод і жахлива пере-. вага таки їх зломлять, коли війна потриває дальше. Поки що побідний корпус під проводом фраигера Креса перейшов цілий Синайський півострів та зарився у пісок здовж Суезького каналу. Стежі побували навіть у Єгипті.

Четар вибрався до Мекки враз із новим шеріфом, свіжо іменованим султаном. До Медіни вигідно заїхали поїздом, але до Мекки, куди, прецінь, тягне кожного правовірного, було ще 360 км, і Мекка вже була під владою Англії, під старим Великим шеріфом Мекки Гуссеіном. Гуссеін підняв правдиву зелену хоругов пророка та проголосив святу війну всіх правовірних проти турків, що запродалися невірним зайдам, які їдять свинину. Але про суми, які одержав від англійців, не згадував ані словечка. В той спосіб повстали дві святі війни, одна проти другої. Одну підпомагали дайчі, другу англійці. Обидві сторони засипували краї, заняті противником, численними агентами, що підбурювали та організували збройні виступи. Араби робили те, що вважали за найвідповідніше: помагали тим, які найліпше платили. Могутній емір племен Шаммар діставав на переміну гроші від дайчів і від англійців. Хто більше дав, до того в ту хвилину належав тілом і душею, але лиш так довго, аж противна сторона не дала ще більше. В той спосіб араби хиталися на обидва боки. Це відносилося, очевидно, до арабських провідників. Загал населення втримувався на основі інерції та одновірства при отоманській державі. Але на одновірстві турки пере-числилися грубо. Араби, особливо бедуїни, цілком не прив'язували до віри такої ваги, як це туркам здавалося. Тільки незвичайно мудра національна політика могла втримати цілий арабський загал. Але такої політики в турків не було. Турецькі вояки просто забирали в христіян і арабів усе, що хотіли. Тільки рідко, і то старшини, виставляли реквізіційні посвідки. На всякі жалі арабів у Медіні відповідав Факрі-бей: «Це війна, а війни без жертв не буває».

Впрочім, Факрі-бей не скривав зовсім своєї ненависної погорди-до тих арабських запроданців, яких треба вчити канчуками. Четар просто не міг дивитися на всякі насильства та грабіж! й нераз протиставився Факрі-беєві.

— Що би ви зробили з арабами? — запитав прямо бей.

— Позискав їх іншими способами.

— Так тільки нерозумним може здаватися,— буркнув бей, що взагалі не числився зі словами.

Край був непевний. Із півдня напирали ватаги арабів. День у день посилано значні роз'їзди на всі сторони. Один роз'їзд пригнав із пустині гурт повстанчих арабів. Маулюд довідався, що вони навіть не повставали, тільки не хотіли віддавати своїх останніх верблюдів. Цілу ніч і цілий жахливий день підганяли їх .багнетами турецькі вояки, що їхали на верблюдах. Дійшла тільки половина, решта своїми трупами встелила пісок пустині. А й тим, що прийшли, стояла смерть за плечима. Вечором запізно вже було на розстріл, а Факрі-бей хотів зробити малу нараду,— загнано їх усіх до маленької пивнички без вікон, двері зачинено щільно і поставлено варту. Пити й їсти їм не давали. нічого, бо це й так було би злишне. Того ж вечора великий гурт дійсних повстанців напав на Медіну. Але ж бо приязні туркам араби повідомили Факрі-бея заздалегідь. Араби скористали з темної ночі й підсунулися аж під саме місто.

Скоро і легко висипали шанці з піску. Але дальший наступ спинився. Міські окопи були добре обсаджені. Араби опинилися під густим вогнем. Враз ціле поле залило світло рефлекторів. Заскреготали зубами скоро-стріли і ревнули гармати. Світляні ракети й пістолі магне-зовим світлом залили побоєвище. Араби втікали, немов стадо овець. Вилазка турків захопила п'ятьох арабів з племени Бені-Алі. Від них довідався Факрі-бей, що між повстанцями находяться рівно ж племена Абеіль та Атеіба. Це були незвичайно важні відомості, бо це значно, що повстання поширюється. Полонені, між якими був рівно ж син шеіка племени, впали до ніг Факрі-бея і просили помилування.

— Буду говорити з вами аж тоді, коли ціле плем'я стане перед мною,— дав неозначену відповідь командант.

Араби переглянулися поміж себе. Вони не любили турків за здирство, але життя любили куди більше. Коли ж командант говорив так лагідно, значить обійдеться на певних формальностях. Ще якийсь час треба буде вдавати приятелів турків.

— Позволь, о сіді, післати одного з нас по шеіка племени,— попросив син шеіка.

— Хай іде,— приязно згодився Факрі-бей. Один з полонених зник у пітьмі, немов газели. Араби не могли бути далеко, все-таки минуло півтора години, заки з темноти виринули білі постаті. Кілька відділів племени Бені-Алі прийшли піддатися, але під умовою, що Факрі-бей пощадить їх село і передмістя Авалі, звідки походили.

— Тепер мушу спочати,— сказав турок,—" ідіть тим часом до своїх домівок.

Араби послухали зарядження і віддалилися.

— Аж тепер я їм покажу, що то значить робити повстання. Тим псам здається, що то можна вбити двох-трьох турків і знову вернути до хати! — заскреготав зубами Факрі-бей.— О другій генеральний наступ. Всі на свої місця!

Старшини відійшли до своїх відділів. Тої ночі не грозив уже ніякий новий наступ арабів, бо араби відмовили рішучо йти на гармати. Турецька нагайка піднеслася високо у воздух. Четар ані не пробував переконувати турків, що це варварство не гідне культурної людини. В Европі турки, може, й наслідували європейців, але в Азії...

— Ну, ще хочеш стояти по стороні турків? — буркнув Маулюд.— У мене вже душа горить, і я готов турків різати без пощади.

— Я дуже радо поміг би арабам, коли б тільки трапилась до цього нагода, але помагати одним і оста-вати при других — це не лицює. Але знаєш, тепер усі пішли до Авалі, ходім увільнимо принайменше полонених з пивниці. Вони, мабуть, умирають зі спраги. Візьмім для них води.

Цілком не потребували ховатися, бо ніч була темна, вулиці порожні. Навіть коло пивнички не було сторожі, бо й чого? Зісередини ніяка сила не могла створити важких дверей. Вартові приєдналися, мабуть, до карної експедиції. Двері знадвору були заложені грубою, залізною штабою і замкнені на колодку.

Маулюд другою штабою, що не була замкнена, розбив колодку, вийняв штабу й створив двері.

Але з пивниці вдарив на них такий сопух, що мало не попадали. Це був труп'ячий, отруйний сморід людей, загнаних на смерть. Маулюд скоро заговорив по-арабськи. Відізвалося лише кілька голосів. Небавом вилізло на руках і ногах кілька людей, їм дали напитися води. Оставили їм решту води і два ножі та сказали, куди мають спасатися.

На небо вдарила заграва, хоч до сходу сонця було ще далеко. Передмістя горіло. Густі вистріли й дикі вигуки доходили аж до старшин.

— Ходім! — шарпнув Маулюд.

— Не можу дивитися на різню безборонних,— кинув четар крізь затиснені зуби.— Ходи, там, прецінь. Фатіма.

Четарем кинуло. Таж там стояв конак шеіка племени. Там мешкала Фатіма. Там гостив враз з Маулюдом і Селімом кілька разів.

— Біжім!

Побігли обидва щосили. Четар більше не вагався.. Тут турки — гнобителі, там араби — повстанці. Чим ближче, тим дужче роздавалися вистріли та крики. Кожний стріл та стогін бив юнаків, немов бич по обличчі. Це турецька нагайка мала довести арабів до розуму. Конаки і хани (гостинниці), висушені довгою спекою, горіли, немов смолоскипи. Хто вибіг на вулицю, гинув від багнета або кулі.

Турки пльондрували, насилували, різали, а живе і мертве — кидали в огонь. Юнаки пробилися до конака шеіка, що находився оподалік серед пальмового гаю. Ще не горів, але турки вже були всередині. Чути було їх грубі вигуки. Обидва, неначе вихор, кинулися досередини. Зараз при вході спіткнулися на теплого ще трупа. Це була стара пістунка Фатіми. Мала перерізане горло і лежала в великій калюжі крови. Четар світив ліхтаркою / і бігли до гаремліку. Знали дорогу, тож могли надіятися, що випередять турків, які в першу чергу кинулися рабу-вати дорогоцінности. Але коли вгналися у вивалені двері, побачили, що вони не самі. Фатіма кидалася в обіймах турецького старшини, що ніс її в куток до дивану. Одним скоком дістав ного Маулюд і п'ястуком звалив турка. Всі троє покотилися на долівку в розпучливій боротьбі. Старшина пізнав Маулюда:

— То ти, арабський псе! Ось так усім зрадникам!— і блискавкою витягнув пістолю.

Четар, що вже перший замахнувся нагайкою, з якоюсь дивною насолодою стягнув недавнього ще союзника ручкою по голові.

— Ось тобі нагайка за нагайку! — прохрипів важко. Турок крикнув якось прикро і простягся долі.

Згинув чи зімлів? Маулюд копнув зневажливо «турецьку собаку» і хотів ради формальности перерізати йому горло, але четар відтягнув його набік, ухопив на руки зімлілу Фатіму, загорнув її у плащ поручника, й обидва вибігли чимскорше. А була вже крайня пора, бо в двері добувалися турецькі аскері, а дім горів, неначе свічка. Вояки перед домом розступилися перед ними, бо вважали за рівних собі рабівників, що відходили з чесно награбованим добром.

Ще сонце не сходило, як усе було в порядку. Передмістя згоріло дотла. На кватирі четаря Фатіма не скоро прийшла до себе. Мала гарячку, помимо аспірини, а коли заговорила, говорила не до речі. Бідна дівчина збожеволіла.

www.internetri.net

Петро Франко
ВІД СТРИПИ ДО ДАМАСКУ

далі... 1 2 3 4 5 6 7

Пошук в бібліотеці ІнтерNетрів

ІнтерNетрi