Make your own free website on Tripod.com

Петро Франко
ВІД СТРИПИ ДО ДАМАСКУ
Пригоди четаря УСС. 1937 рік
далі... 1 2 3 4 5 6 7
Digital Ukrainian Library

У ФАЙЗАЛЯ
На другий день Факрі-бей, упоєний побідою, в окруженню цілого штабу оглянув поле бою і висловився самопевно:
— Повстання скінчене.
— Оскільки не розгориться наново,— замітив четар.
— Ех ви, м'ягкосерді європейці, не вам тут місце!
— Зголошую свій від'їзд.
— Чим скорше, тим ліпше! — і відвернувся до четаря плечима.
Тої ночі четар, Маулюд і ще кількох арабів з турецького війська покинули Медіну.
Селім, хоч правовірний турок, не хотів розставатися з четарем. Фатіму, напівпритомну, забрали зі собою. Тільки небагато арабів із спаленого передмістя здужали вихопитися із кривавої купелі.
— Вибач, ефенді,— з плачем говорив Селім,— не всі турки однакові. Ті дикі курди та анатолійці гірше диких звірів. Вони й рідного батька заріжуть. Це вони робили різню вірмен, а вина спадає тоді на нас усіх. Але я... я ненавиджу їх усіх і всюди піду з тобою.
Селім розридався, як мала дитина, і його треба було вспокоювати, бо ще не відійшли далеко на захід і ворожі чети тепер могли їх обстріляти.
В першу хвилину Селім був би сам різав тих турків, що соромили його батьківщину. Не знав, куди їде четар, але це було йому байдуже. Прив'язався до нього за тих кілька місяців і не хотів розлучатися.
Гурток утікачів подався слідом за повстанцями, на захід, до гір. Треба було пройти сто кільометрів майже безводної пустині. Мали добрих свіжих верблюдів, які Маулюд забрав із пасовиська. Бені-алі знали тут кожний кутик і проводили, немов удень. Завдяки обидвом старшинам легко минули стійки турецької армії. Фатіма, перебрана за хлопця, в отупінню сиділа на верблюді, здавалося, що спить, але щохвилини хапалася за чоло і тихо стогнала. В її голові все ще палахкотіла пожежа її міста, гуділи вистріли, спрямовані в її рідню, носився плач насилуваних... А зорі мерехтіли, немов нічого не хотіли знати про людське горе, і злобу, і кров...
Верблюди один за другим ішли довгим кроком. М'я-генький пісок шелестів тихо, немов пересилувався у кляпсидрі. Араби, як діти, ніколи не вміють опанувати свого захоплення, обурення чи злости: як тільки вважали, що небезпеки нема, дали волю своїм почуванням:
— От і воюй з тими товстими вепрами, де хто коли в пустині чував, щоби ворог насилував наші жінки, вбивав діти або палив чуже майно!
Араб закляв довжезно, плюнув кілька разів і замовк зажурено. Забракло йому слів, щоби висказати так велику погорду. Другий бені-алі, з рукою, перев'язаною гаїком, продовжав за нього:
— Вбивати піших, ганьба на них, почорнити їм голови, їм і синам їх синів.
Араб напереді затримав на хвилину верблюда, щоби поправити перев'язку на голові, з якимсь жахливим спокоєм сказав тихим голосом:
— Не буде тепер згоди, ні вагання, всі як один станемо проти турків. І нехай ми шакалі й гієни, коли пощадимо хоч одного турка!
— Такої кривавої пімсти не покинемо до останнього турка. От коби тепер який турок находився.— І хоробрий араб цвяхнув шаблею.
— Ой, мабуть, турки нападають збоку,— шепнув враз провідник, і хоробрий араб пропав десь у пітьмі, але в противнім напрямі.
— Агов, Ахмете! — гукав провідник.— Та це не турки, це були струсі!
Всі реготалися, коли засоромлений їздець прилучився до каравани.
— Ну, коли б це не ти,— сказав глибоко обурений до провідника,— то син мойого батька не простив би тобі тої обиди.
— Ну, турків не потребуємо боятися,— думав четар,— у мене папери як слід.
— Якраз неграмотним курдам подобаються твої папери. Вб'ють арабів і тебе з ними, як спільника. Так само вбили би якогось турка, коли б думали, що має гроші!
— Погоня за нами вельми правдоподібна,— міркував Махмуд,— ми взяли двадцять найкращих верблюдів, та й нас самих Факрі-бей позбувся би дуже радо. А в пустині зробити це найлекше.
На всякий випадок ліпше було не попадати в руки турків. В опівночі дещо припочили. Верблюди тихо стогнали, немов хорі люди, й так жалібно, що четар запитав:
— Чого це верблюди так жалібно стогнуть?
— Ось яка про це історія,— сказав провідник. — Ішла пустинею каравана, розтягнена в одну лінію. Попереду, як це майже завжди буває в Арабії, їхав хлопчик на нужденнім ослі. Перший верблюд стогнав за кожним кроком, аж слідуючий спитав: «О брате, чого стогнеш?» А перший відповів: <Стогну, бо, гляди, яка наша судьба: ми найшляхотніші й найбільші зі сотворінь Аллаха, а веде нас паршивий осел». І один верблюд за другим почав стогнати. От і тепер вони стогнуть.
Нараз провідник припав вухом до землі й сказав за хвилину затурбовано:
— Кроки за нами. Чи погоня, чи ні, треба бігти. Ану, розбіжіться направо і ліво, до гір все одно недалеко.
Тепер гнали верблюди повним кроком. Четар, хоч навчився їхати на верблюді, мусів міцно держатися сідла і передав Фатіму провідникові. Наліво і право зникли бедуїни, неначе привиди.
Малий загін поспішав прямо на захід. Грунт під ногами поволі перейшов у рінь, а далі чимраз більше каміння перешкаджало скорому бігові. Помимо цього, про відник наганяв і наганяв верблюдів. Аж за дві години такс пекельної їзди, коли в четаря і Селіма не було вже і одної
цілої кісточки, зменшив скорість бігу. Верблю провідника, хоч правдивий геджін (верхівець), втомився найбільше, тож Фатіма перейшла знову до четаря. Верблюди порскали, спотикалися й дихали важко. Пустиня зіпсувалася, як думав четар. їхали якимись проваллями або дном потока, ваді, куди тільки в дощ пливе вода.
Зоріло. Фатіма спала. Четар обгорнув її плащем і притиснув до грудей.
Мабуть, щоби переконатися, чи має гарячку, приложив кілька разів уста до її чола. Але чому в такім разі прикладав рівно ж уста до її бурої щічки, а навіть до уст?
Досвіта дігнали задню сторожу армії Файзаля. Араби йшли, як хто хотів, без ладу й порядку. Узброєні переважно в старі, довгі рушниці, набивані зпереду чорним порохом. Всі мали ножі й пістолі. Зброя назагал цілком негодяща. Тільки прибічна сторожа еміра мала сучасні кріси і ленти з набоями через груди. Багато було ранених. Ще вночі поховали вбитих. Спішили в гори, де знали, що турки за ними не будуть гнати, принайменше тепер. Перекидалися з втікачами кількома словами і на жахливу вістку про різню викликували:
— Аііі, аііі, хай будуть чорні обличчя у турків, у їх батьків, у їх цілій родині.
Всі були пригноблені та крайнє люті. Коли б хоч частина їх погроз збулася, то з турків уже не було би ні сліду.
Кілька жінок ревно плакало.
Четар підозрівав, що це фахові'плачки, бо звідки мали би стільки сліз?
Прикрий, острий запах арабів не разив уже четаря. Хотів спати й спати. Не думав цілком, чому прямо не поїхав залізницею до Єрусалиму, чому властиво прилучився до повстаючих арабів? Чи що поможе в їх повстанню проти могутніх турків та їх помічників дайчів? І що його властиво обходила та ціла арабська авантура, в якій міг легко втратити життя від кулі або згинути зі спраги десь у безводній пустині. Рішив примістити десь Фатіму і вернути чимскорше до краю.
І в тій хвилині подумав собі — а чого до краю? Але рішив вернутися, як тільки виспиться.
В'їхали в гори. Як тільки піднялося сонце, настала арабська спека. З пустині дихнув гарячий вітер. Араби розклали табор, то значить кожний клався, де хотів і де було вигідне місце. Провідник теж вибрав місце за скелею, що хоронила перед спекою, та почав розкладати вантаж із верблюдів. Інші пильно помагали, збирали сухий гній верблюдів, розложили малу ватру та почали в кітлику варити каву. Четар уложив Фатіму на коцик і взявся мостити над нею шатро, коли станула перед ними висока постать у білій шовковій одежі. На блідім, невиспанім обличчі аж дивно чорно відбивали чорні вуси та невеличка борода. На голові мав сірий завій, перев'язаний ярко червоним шнурком з золотими нитками. З трудом підняв утомлені повіки, і здивування відбилось ясно на його обличчі. Провідник клякнув перед арабом на одно коліно і поцілував у руку. Махмудові Файзаль подав руку, рівно ж четареві. Вистарчило кілька слів пояснень. Четар просив примістити десь хвору Фатіму, доньку шеіка племени Бені-Алі.
На згадку Бені-Алі Файзаль наморщив брови: це ж через їх зраду мусів відступати з важкими втратами. Четар представив ціле положення і виправдував, як міг, Бені-Алі, так що вкінці Файзаль промовив:
— Алєйкум саляам.— Ви мої гості!
Зложив руки на своїм багатім штилєті та втомленими очима поглянув на схід. Але пустиня іскрилася несамовитим блеском і завмерла в безрусі: турків не було видно. Файзаль уставив варту, просив утікачів прийти до нього, як відпічнуть, і пішов дальше оглядати табор. Останні слова Файзаля звучали дуже здалека, бо четар засипляв твердо.
www.internetri.net

Петро Франко
ВІД СТРИПИ ДО ДАМАСКУ
далі... 1 2 3 4 5 6 7

Пошук в бібліотеці ІнтерNетрів
ІнтерNетрi