Make your own free website on Tripod.com

Петро Франко
ВІД СТРИПИ ДО ДАМАСКУ
Пригоди четаря УСС. 1937 рік
1 2 3 4 5 6 7
Digital Ukrainian Library

ЧЕРЕЗ ПУСТИНЮ
— Гей-гей! — подумав собі четар.— Таж початок травня, а спека, спека! Що би нам тепер, Маулюде, робити? Ведж заняли, турки і Мабеіріг повтікали, аж закурилося. Фатіми нема, хтозна, що там з нею у пустині сталося.
— А що могло статися, вона, певно, поїхала з Мабеірігом і або сидить уже в Маан, або в Медіні.
— Шукай вітра в полі. Якщо в Медіні, то можна би евентуальне здобути Медіну.
— А як у Маан, то напевно здобудемо Маан,— з кпинами перервав Маулюд.
— Саме наші араби без гармат підуть здобувати Медіну.
— Ну, нам не треба здобувати Медіну, вистарчить перервати порядно залізничу лінію, і Факрі-бей мусітиме піддатися.
— Незла гадка,— погодився Маулюд.— Ходім до Файзаля. Треба щось робити, бо тут занудимося. Навіть у шахи не можемо грати.
І дійсно, коли четар виграв у Маулюда всі гроші, не було як грати. Треба було ждати на новий похід і на нову здобичу. Поскидали сандали й босі пішли до великого табору. Гартували в той спосіб підошви на твердий камінь і спеку. Це їм за кілька тижнів удалося чудово: підошви дістали грубі й такі тверді, що могли, здавалося, ходити не тільки по тупих цвяхах, а навіть по голках. Табор розложився на коралевій лавиці. Сам верх заняли видні здалека шатра Файзаля. Наче проміні від сонця, збігали вниз широкі долинки. Там кишіли шатра Агеілів, Атеіба, Біллі, єгиптян, гармашів. На малім майданчику розложився ярмарок, на якім усе була нестримна су-толока. Вже здалека доходив гамір, спочатку глухий, потім точно вже могли відрізнити поодинокі голоси продавців, що захвалювали все можливе: іголки, верблюди, дактилі, килими, зброю, а навіть дівчата і хлопців, продавані потайки в неволю. Невільництво в Арабії не вигасло й до сьогодні, хоча суспільне положення невільників назагал добре: вважається їх майже за членів родини. Минули базар і стрінули Льоренса, так само босого, як і вони самі.
— Галльо! — привітали його радісно. — Як там плечі?
— Можна витримати. Прямо встилаюся тепер, що я так легкодушно зімлів. А прецінь, не дістав ще навіть сто буків.
— Одного не розумію,— задумався Маулюд,— чому ви не призналися, що ви не дезертир?
— Цілком просто, хтось почав припускати, що я англієць, який підняв арабське повстання.
— Ну...
— О, дуже просто, моя голова ціниться тепер доволі високо. Коло стовпа, де я стояв, висів плякат із моєю, скажім цілком безстороннє, доброю світлиною — і підписом самого Факрі-бея.
— Чому ж він повісив там вашу світлину? — зацікавився четар.
— Бо мене ще не повісив, але коли б хто допоміг йому в тому,— о, для того щедрий Факрі дає сейчас і власноручно п'ять тисяч фунтів.
— Та це ж цілий маєток! — аж крикнув Маулюд.
— Пс! Тільки не кажіть того так голосно. А не то моя голова готова буде помандрувати, забувши навіть про ноги. Знаєте, та арабська голота доводить мене часто до неймовірних прямо гадок. Прямо соромно мені перед самим собою, що я аж так до них зовнішнє подібний. Коли я нераз був серед муринів і дивився на їх дикунські забави, то одно лиш мене потішало: їх лиця так не подібні до наших.
Четар і Маулюд зглянулися.
— Ви сьогодні ще не в гуморі. Ми хочемо предложи-ти Файзалеві, щоби вирядив малий експедиційний корпус та перервав залізницю, і то стало. Коли займемо, от хоч би...— четар задумався на хвилину.
— Муадам,— піддав англієць.
— Так якби мені з язика зняли, тоді Факрі-бей скапітулює.
— Це чудова гадка,— погодився англієць,—але її переведення коштувало би нас задорого.
— Вас? Задорого? — не повірив Маулюд.
— Нас, то значить Англію. Добре перервана, ломимо наших літаків, панцирних самоходів та скорострілів, не обійдеться без значних жертв у людях. Число около тисячі вбитих і яких 4000 ранених. Не забувайте, що Факрі-бей знає, що ми хочемо напасти на Муадам. Про це говорять усі араби. Навіть його розвідчики. І Муадам укріплене в залізобетон. Панцирні поїзди миттю довезуть гармати і німців із обидвох боків. Отже, нечайно Муадаму не захопимо. Але припустім на хвилину, що ми дійсно захопили Муадам, ваша бравурова піхота,— звернувся до че-таря,— зайняла стацію й укріпилася там так, що всі наступи від сторони Медіни і з півночі не повелися. Факрі-бей піддався. То, думаєте, що ми на тім щось виграємо? Ми му-сіли би годувати тих десять тисяч у Єгипті та ще й сторожити.— Англієць розговорився.
Видно, за час недуги пильно обдумав усі подробиці дальшої акції. Старшини набрали переконання, що хто як хто, але тон непоказний чоловік доведе справу до кінця.
— Ходім до Файзаля!
І усі три почали продиратися поміж шатра ,Агеілів. Шатра Файзаля зросли в числі. До звичайних подорожних полотен прибули великі парадні шатра, де Файзаль приймав достойних гостей, шатра для штабу, гостей, слуг. Зближалися від сторони суші й впали на тісний гурток арабів, які завзято над чимсь диспутували.
— А що там таке? — гукнув Маулюд. Спершу ніхто не звернув на нього уваги, всі були пильно заняті.
— Гей! Чи ви поглухли? — гукнув юнак. Один агеіль пізнав ад'ютанта, оглянувся і буркнув нехотя:
— Та от, найшли бомбу, яку кинув англієць, як ще тут були турки, й ми її розбираємо.
— Залишіть її! — ревнув Маулюд і хотів кинутися вперед, але вже було запізно.
Оглушаючий рев, гураган перевернув усіх догори ногами, а коли прийшли до себе, посипалися руки-й ноги, полотна були густо заляпані кров'ю, а кількох арабів стогнало важко.
— Що сталося? — запитав Файзаль, який виглянув із шатра.
— Звичайна історія, — відповів за всіх англієць.— Бавилися бомбою.
Файзаль оглянув побоєвище.
— Чудова бомба! Прийдеться змінити шатра! І видав невільникам відповідні прикази. Очевидно, що невільникам шкода було палити гарні нові шатра, вимили тільки, а плями під палким сонцем скоро облізли.
В шатрі Файзаля йшла жива розмова. Файзаль тиснув на якийсь великий крок, який підняв би його повагу в цілій Арабії, Сирії та Палестині. Але холодний англієць вилив йому ведро води на голову.
— Невправлені на європейський лад війська не можуть нападати на укріплені становища, бо це вимагає повного зіграння піхоти, скорострілів, бомбометів, панцирних самоходів та літаків. Та й саме добування могло би потривати й тиждень, від бльокгавзу до бльокгавзу. Але й до витривалої оборони, як це ми нераз бачили, наші кочівни-ки не придатні: в них надто запальний, непостійний характер. Але що найважніше, при цім усім ми не використаємо тих талантів, якими так щедро обділив нас Аллях!
Англієць мусів добру хвилину спочати. Розважував кожне слово. Хотів переконати Файзаля й арабських полководців.
— Таж ми виграємо війну без боїв і без великих жертв. Ми маємо витривалість, довір'я у власні сили і бравуроау відвагу, а що найважніше — знаємо кожну п'ядь землі. Наші прихильники просякнули цілий край. Приятелів, що тільки ждуть на нас, маємо не тільки в цілій пустині аж до Евфрату, але й по всіх містах, в Єрусалимі й Дамаску. Араби здобудуть власну державу.
Знову довга павза. Вкінці ефектовне закінчення:
— Наші маленькі відділи в сотнях місць рівночасно підгризатимуть турків на цілій лінії від Медіни до Маан. І щоби боронити тих п'ятьсот англійських миль , мусять турки утримувати тут цілу армію. А коли впаде Єрусалим і Дамаск...
Дамаск! То слово могло зелєктризувати всіх арабів! На звук того слова всі були згори рішені зробити все, що скаже англієць.
— Га, в такім разі до праці! — гукнув Файзаль.— Сьогодні Джугеіна відходять до брата Абдулли до ваді Аіс, щоби Факрі-бей не міг спати вночі!
— Ми,— сказав Нюкам за себе і полковника Горнбі,— з малими відділами йдемо рвати залізницю.
— Я,— сказав четар,— як тільки Бойль здобуде кріпость Акаба, полечу там на літаку і теж буду коло Мудоввара.
Поли шатра відхилилися, і ввійшов Бойль. По звичайних привітах запитав його Льоренс:
— Як там Акаба?
— Стоїть!
Це значило, що гармати фортів тої кріпости прогнали кораблі Бойля. Мав заслабі гармати. Наступила прикра мовчанка. Знадвору почулися крики, й до намету, наче газеля, вбіг ібн Дакіль та впав на найближчу подушку. Його груди ходили важко. Ледви міг ухопити воздух. Коли всі ще витріщували на нього очі та чекали на пояснення, крики знадвору згусли, впали вистріли й імення ібн Дакіль з погрозою носилося воздухом.
— Ах, то твої Агеілі! — усміхнувся Файзаль.— Пере-.солив ти їм, мабуть, своєю карністю. Ти все забуваєш, що то не європейці! Кажи, що сталося?
— Бунт! — простогнав ібн Дакіль. Файзаль гукнув:
— Прибічна сторожа! — і босий, як був, схопив свою дорогоцінну шаблю і, наче буря, кинувся із шатра.
Всі поспішили за ним. Бунтівники на його вид спинилися. Але Файзаль уже був лютий. Плазом почав лупити і пігнав перед собою цілу купу. Але в таборі Агеілів стояло ціле пекло. Шатра ібн Дакіля були перевернені, майно розграблене, а невільники побиті на квасне яблуко. Файзаль сів на коня і на чолі гвардії кинувся на бунтівників. Стратував кількох крикунів, а коли Агеілі хотіли кинутися на Атеіба, щоби вирівнати з ними якийсь старий рахунок, прибічна сторожа почала ударами шабель відтискати їх до моря. Стрілянина устала скоро, бо Файзаль за кожний стріл із рушниці казав пустити в них одну світляну ра--кету. До вечора сиділи по шию в воді, а тоді на ціле плем'я наложив Файзаль грошеву кару, провідники дістали по двадцять буків, але Агеілі випросили собі нового вожда.
Не вспіло ще заспокоїтися і всі вертали вже до своїх шатер, коли одно шатро, призначене для гостей, почало горіти. Зайнялося, мабуть, від забутої люльки. В нім спали свіжо прибувші гості, а шатро горіло так скоро, що заки побудилися і вибігли, трьох із них міцно попарилося.
Величезна радість запанувала в таборі: шатро дійсно горіло величаво. Всі ричали з радости, прилучилися навіть Агеілі. Коли вже все спопеліло, пригадали собі любих гостей, що не могли рушатися, і спровадили до них англійського лікаря.
— А то що за день? — бурчав Файзаль.— Тут бунт...
— Ну, як там? — запитав Маулюда, що вертав саме зі шпиталю.
— Легесенько,— запевнив прибічник.— Двох убитих і тридцять ранених.
— Лишень? — зачудувався Файзаль.— А здавалося, що ми лупили таки порядно.
Але день мав принести ще й радісну хвилину. Вже віддавна старався Файзаль позискати найславнішого лицаря північної Арабії, незмірної відваги шеіка племени Абу Таі, старого Ауда. Кілька днів тому прийшов від нього в посольстві ібн Зааль, поцілував Файзалеві руку, раз за Ауда, раз за себе, та передав від дядька привіт. Файзаль дуже тим утішився, але цього було мало, Льоренс наставав, що із Ауда треба поговорити особисто, без цього не можна на того кочівника числити. Всі рахунки були надто непевні. Тому Файзаль відповів послові:
— Тішиться моє серце, що славетний лицар Ауда питає, які мої прикази, але перекажи йому, що не скорше втишиться наше бажання, аж наші очі побачать світло його очей тут, у Ведж.— І відпустив посла з багатими дарами і ще багатшими обіцянками.
При каві прийшли до табору п'ять шеіків племени Шерарат з пустині на схід від Тебук і принесли в дарі струсині пір'я, яких там є багато, потім зголосили невільники вождів племени Говеітат з околиць Маану. Тоді прийшов , посол від племени Руальців, син шеіка Нурі Шаляна. Це все вказувало, що повстання поширювалося. Користи з тих надбань поки що не було жадної. Безпосередну користь на найближчу мету міг принести тільки Абу Таі. По дорогах до Ведж кишіло тепер від послів і шеіків. Це заохочувало до більшої
підприємчивости малодушних, особливо пасивні досі Біллі рвалися до війни. Всі новонадбані мусі-ли присягати на коран у руках Файзаля!
— Оставати, коли він остає, йти, коли він іде, не слухати турків, приязно відноситися до кожного араба, ц чи будь він із Багдаду, Алеппо, Сирії або кочівник чистої крови, та дати до розпорядимости життя, родину і майно.
А завести мир поміж ворогуючими племенами — це було важке завдання. Аж тут показалося, кілько вже підготовив старив шеік. Ворожі племена мусіли ставитися перед обличчя Файзаля та класти на вагу свої провини. Не тільки четар, але й англієць мусіли подивляти правоту характеру Файзаля. З безмірною терпеливістю вислухував усі скарги. Якнайточніше вирівнував зиск і втрату. Дуже часто виплачував решту зі свого приватного маєтку. Ніколи не випустив недокінченої справи, не видав хитромудрого рішення, що
скорше чи пізніше мусіло довести до нового спору. І ні один араб не оспорював засуду. Своїм розумом, основанім на неймовірній пам'ятливості, опановував усіх номадів від Медіни до Дамаску. А всіх зумів получити в спільнім змаганні проти турків. А повстання треба було поширювати, коли не мало всякнути в пісок. Бо араби — це був солом'яний вогонь. Літаки, панцирні самоходи, скоростріли, гармати, які давали англійці,— то все було добре, але того всього було дуже мало: два літаки, два панцирні авта, чотири нужденні гармати — це довго арабів загріти не могло.
Треба було здобути кріпость Акаба. А прецінь, Бонль із цілою фльотою мусів відступити, і мине кілька місяців, заки направить подіравлені кораблі.
До шатра вступив Сулєйман, кватирнии, і шепнув щось Файзалеві до вуха. Файзалеві засвітилися очі, й, лед-ви стримуючи зворушення, сказав до Льоренса:
— Ауда прийшов!
Не вспів Льоренс крикнути: «Що, Ауда Абу Таі?» — і попри відхилене полотнище ввійшла висока постать та дужим голосом привітала «нашого високого пана, можновладця усіх правовірних».
Файзаль схопився на рівні ноги. Ауда поцілував його в руку, аж дивна світськість зі сторони того степового розбійника з худощавим обличчям і диким виразом. За ним ішов його, може, десятилітній синок Могамет. І ось уперше зійшлися ті два так не подібні до себе вожди! Один уосіб-лення почуття права, другий уосіблення сили та очайдушности. Другий мав промостити першому дорогу. Цей меч мав своєю силою зробити дорогу правові!
Представлення тривало коротко. Ауда довго дивився на кожного, начеби, щоби добре собі усіх затямити.
Англієць шепнув до четаря:
— О, з тим львом і його відділом добудемо Маан! .До того договорилися дуже скоро. Коли сідали до вечері, вже ні тіни непевности не було в нікого. Веселе товариство засіло до вечері. Шеріф Назір, що саме прибув із табору Абдулли, оповідав веселі речі, як то приємно ра-бувати турецькі каравани; Льоренс оповідав, що то за забава висаджувати динамітом шини, Ауда, незвичайно скромчий, оповідав свої пригоди, але говорив про себе в третій особі:
— І от, той дурний Ауда,— або обмовляв себе самого, або присягав на всі святощі, що бачив усякі неможливі речі, як-от каравану, зложену з десяти тисяч зелених верблюдів.
Раптом схопився, крикнув: «А най мене Аллях боронить» — і вибіг надвір. Всі зглянулися і почули знадвору, як щось товк. Коли Льоренс вийшов, побачив, що араб розбивав каменем штучну щоку. «Я забув,— пояснив Ауда,— дав мені її Джемаль Паша. Я їм турецькими зубами хліб мойого пана».
Але що любив м'ясо, то брак зубів спричинив йому чималі прикрости, бо почав хорувати.
Коли Льоренс віддалився на день із табору, Нюкам, Гарлєнд, Шеріф Шарраф та Маулюд, якому не сиділося, таки переконали Файзаля і сейчас вибралися із частиною племени Біллі на мулах, з гарматами та скорострілами, щоби здобути форт Муадам і заняти залізничу лінію аж по стацію Медаїн Салі. Для скріплення нападу Дівенпорт мав стягнути трохи єгипетського війська, а Вільзон обіцяв особисту допомогу. Коли Льоренс вернув, експедиційний корпус був уже далеко. Льоренс хотів махнути рукою на ціле арабське
повстання та відплисти до Каїра. Але на <Гардіндж» застав Селіма! Очам і вухам не хотів вірити, коли турок закликав його слабим голосом:
— А ти що тут робиш?
— Сіді! Фатіма в Акаба, в замку команданта кріпости. Мабеіріг від'їхав до Дамаску і вертає у повню і з нею ожениться. Я хотів утікати з нею, коли над'їхали кораблі англійців, але нас переловили і мене мертвого кинули в море. Я не був мертвий, сіді, то їм лише так здавалося. Я ожив і. доплив до корабля.
— Ех,— буркнув Бойль,— замість Акаба я здобув того хлопця!
— Знаєш Акаба? — запитав Льоренс.
— Я там крутився цілий місяць і знаю кожний куток, кожний камінь...
— А зі сходу?
— Від пустині нема укріплень. Пустиня боронить кріпости, як мачуха свою дитину.
— А ти ще дуже хорий?
— З тобою, сіді, можу їхати й нині, коли мене пустять,— тут глянув на Бойля.
— Гоу он,— буркнув Бойль.
— Пощюшу ще дві тисячі фунтів золотом! — додав Льоренс.
— Даю! — буркнув Бойль і обіцяв дальшу поміч.
За п'ять хвилин золото, Льоренс і Селім плили човном. В голові Льоренса блискавично дозрів плян ділання.
Наперед порозумівся з Аудою. Купив його і його триста войовників на протяг місяця.
З Файзалем рівно ж не тривало довше.
— За три тижні здобудемо Акаба і Фатіму. Тоді ціла лінія аж по Маан буде під обстрілом наших летних відділів. Зможемо переривати її цілком до вподоби. Факрі для оборони і латання лінії буде змушений збільшити стійки щонайменше до двадцяти мужа. Проти наших дев'яти тисяч стоятиме більше турків, чим проти стотисячної англійської армії, яка посувається через си-найську пустиню.
—Їїдьте і привезіть Фатіму, — рішив Файзаль.— Боюся тільки одного. Коли тої кріпости не здобув Бойль із кораблями і двома тисячами війська, то ви з двома сотнями, без гармат...
Треба було обійти пустинею шістьсот англійських миль, щоби заняти слабо укріплені становища, легко досяжні для гармат від сторони моря. Але не було іншого виходу.
— Золотом і динамітом усе можна! — гукнув Ауда. Так, золотом і динамітом... Коли четар запитав англійця, чому він рішив згинути якраз під Акаба, відповів той, навіть не почервонівши:
— Мусимо здобути Фатіму, хоч би прийшлося її одну виміняти за кріпость. Коли я говорю, Файзаль дається переконати, але як мене нема, одна тільки Фатіма вміє так довго співати і танцювати, аж забуде про всякі воєнні походи, або показати таке невдоволення, що Файзаль зараз рішається на наступ. З нею зв'язане повстання.
І вирушав 9 травня 1917 р. Провадив шеріф Назір, а «солодшого» провідника годі було собі подумати, бо свою веселість умів зручно вщеплювати цілому окруженню. Для агітації додав Файзаль дамаскенця Незіб ель Бекрі, зручного, доброго політика.
Файзаль згори побажав виправі успіхів, і верблюди почали свою мандрівку. Рівним, спокійним кроком проходили милю за милею. Пустиня почала скоро всипляти подорожних. Як тільки замерехтіли зорі і виринув місяць, далеко на переді Ауда заспівав своїм могутнім басом пісню Говеітатів, що складалася з вічного гогого у трьох басових нотах. А Назір розмріявся і розговорився цілком несподівано. Покинули його дотепи, заволоділа ним тьмяна мелянхолія:
— І чого це мені, багатому емірові з Медіни, волочитися з шукачами пригод по пустині? Ось уже два роки товчуся по всіх усюдах, кидаюся у кожну пригоду, всюди роблю перший крок, а в моїй палаті вирубують турки мої сади, .пальми, в яких тіни ходили десятки поколінь!
По короткім нічнім відпочинку рушили дальше на схід. Спека палила немилосердно, тільки Ауда крякнув час від часу задоволене, але білий пісок і скелі по обидвох боках дороги кидали хвилі сліпучого світла. Очі пекли, голова боліла й крутилася на всі боки. Замкнути очі й не думати про ніщо! З якою ж радістю привитади зелені городи Ель Кур! Білі шатра світили поміж пальмами. А в таборі привитали подорожних Садім, Абдулля, доктор Магмуд, ба сам Маулюд!
Ель Кур — це великий город, яким піклувався старий сивий белюві Даіф Аллях зі своїми доньками. Посередині города стояла керниця з холодною, чистою водою. Рано і вечером черпав з неї старець воду і вливав у глиняні жолобки, що провадили у всіх напрямках через цілий город. Низенькі пальми своїм великим віттям хоронили землю перед посухою, і під їх охороною буйно ріс тютюн, фасоля, біб, огірки, кавуни і обергіни. Даіф мешкав зі своїми жінками в нужденній колибі з пруття. Коли Незіб ель Бекрі запитав старого, чи бажає, щоби Арабія була свобідна, той запитав, чи тоді кожний буде міг випити і- з'їсти більше, ніж досі. Але Незіб не уступав:
— А ось той город, чи не приємно тобі, Даіфе, що він тільки твій?
Одначе ці тонкости важко було старому зрозуміти, він випростувався, вдарився в груди й гукнув:
— Я-я — Ель Кур!
Поза своєю особою не розумів ніяких інших самостійницьких ідей.
А вечером по смачнім обіді розляглися м'ягкі пісні по городі. Співали дамаскенці солодкі любовні пісні. Замовкали всі розмови, всі шепоти, аж поки остання, строфка не розгубила усіх переливів під тінистими пальмами. Тільки старий Даіф стояв коло керниці і черпав воду, свято переконаний, що ще, прецінь, хтось прийде та купить у нього ярину, як тільки скінчаться оці глупощі.
У Ведж монтував четар чимскорше свій літак, щоби раннім ранком вилетіти оглянути Акаба згори, попробувати, чи не догледить де Фатіми.
Перші проби показали, що мотор працює справно. Четар кілька разів переїхався по піску, а тоді піднявся у повітря. Земля скоренько побігла кудись назад.
Четар спрямував літак на північ. Перед самим містом спостеріг відділ арабів. Це мусів бути Ауда...
Перелетів понад містом, але не помітив ніякого руху. Всі, мабуть, поховалися. Почав приглядатися, де би то кинути бомбу. Від вибуху піднявся дим.
— Неначе пальмове дерево,— подумав четар і почав зачеркувати колеса все нижче й нижче. Тепер у місті заворушилися. На північ помчав гурток кінноти, за ним бігли верблюди.
— Ану, хто скорше,— подумав четар і спрямував літак на північ. Не встигли втікачі відбігти й на кільометр, коли і'м над головами загуркотів літак. Для постраху пустив четар скоростріл.
Їздці розскочилися по пустині й полягали на всі боки. На місці залишилися всього-на-всього два верблюди і жінка в жіночій лектиці. Вона вискочила й почала давати знаки гаїком.
Четар надлетів зовсім низько і пізнав Фатіму. Вибрав рівненьке місце та осадив літак. Ризика великою не була, бо з півдня вже над'їздили відділи Ауда і Льоренса.
Акаба і Фатіма були здобуті. Дорога на Дамаск стояла отвором. Вмашерував туди четар разом з військом Файза-ля. Англієць був тепер полковником.
Фатіма співала й танцювала, її палкі очі палили че-таря. Коли четар ішов раз коло двірця, станув перед ним Василь і зголосив так, начеби розлучилися тільки вчора:
— Пане четар, голошу слухняно, лист з дому. Остовпілий четар, немов у сні, взяв лист, створив і прочитав:
— Любий, чому не вертаєш? Дзюнка.
Перед очима зникнули прегарні будівлі Дамаску, зникнули золоті піски і зелені оази, залиті сліпучим світлом. Зникнули чорні очі Фатіми і її танки.
Ясні очі далекої дівчини там, на півночі, яка стоїть у тіні кріслатих лип, заступили все інше.
Четар враз з Василем вернулися літаком до легіону.
Кінець
www.internetri.net

Петро Франко
ВІД СТРИПИ ДО ДАМАСКУ
1 2 3 4 5 6 7

Пошук в бібліотеці ІнтерNетрів
ІнтерNетрi