Петро Франко
ВІД СТРИПИ ДО ДАМАСКУ
Пригоди четаря УСС. 1937 рік
далі... 1 2 3 4 5 6 7
Digital Ukrainian Library

«Сплелась із видумкою правда»
Чотири години йшов отой четар через ліси та пустарі, в темну безмісячну ніч, заки добився до села, де жила його кохана. Але тим разом невесела була то стріча. Зажурена й маломовна була панночка в великому білому панамському капелюсі. Ледви так або ні відповідала на питання четаря, а вісім літ назад безповоротно полонила серце того стрільця саме при нагоді посвячення пам'ятника М. Шашкевича в Підлисю, де, щоправда, ледви кілька слів до себе промовили. Олов'яно-важко волікся вечір, а ніч не принесла полекші. Важкий сон утоми зложив стрільця на білі подушки, але, може, вже за кілька хвилин пробудився з почуванням, що хтось, і то прихильний, перед ким треба берегтися, находиться в його кімнаті. Здавалося йому, що це якась рука сягнула під його подушку. Що вона там шукала? Хотіла, мабуть, позбавити його чогось дорогого. А він же ж під подушку не положив нічого. Сягнув мимохіть рукою. Кусник паперу. Коли засвітив черкальце, побачив, що це був доволі важкий лист. Лихе прочуття справдилося. В листі були три перстінчики, що їх колись подарував він своїй судженій. І кілька слів: «Не можу бути твоєю». Не було чого довго залишатися. Ліжко факірів — дошка, вибита гострими цвяхами, певно, було м'якше, ніж та сніжно-біла постіль.
Досвіта був стрілець на ногах, і ще сонце не сходило, коли вийшов за ворота хати отої химерної панночки, яка в ту хвилину стояла там, за занавіскою, і своїми сірими очима гляділа за відходячим, її серце вагалося поміж двома старшинами, й хтозна, чи не переміг би січовий стрілець, коли захотів би терпеливо облягати оцю твердиню. Але стрілець цього не знав, і його серце кривавилося, немов пробите оцим гарним боєвим кубанським кинджалом, найденим в бою над Стрипою, що його колись також подарував отій химерній панночці з малиновими устами.
Було ще дуже-дуже рано. Проміні сонця ще десь там дрімали за обрієм, і стрілець ніяк не міг припускати, що цей прохід потриває кілька літ та заведе його в чужі краї, де не один залишив свої кости. Зранена гордість гнала його все дальше й дальше від пригоди до пригоди, веліла шукати все нових небезпек, та все-таки стрілець, з печатю любих уст на своїх і в коханні й ненависті, все мусів думати і згадувати любу примховату суджену.
Короткий прохід від судженої перемінився в кількалітню мандрівку по всіх боєвих фронтах. Полк Січових Стрільців засів надовго над Стрипою. Четар, щоб заглушити сердечні болі, брався за всяку роботу. То був при скорострілах, то на стрілецькому курсі старшин у Трускав-ці, то при літаках у Райловац коло Сараєва, де вельми вподобав собі прегарні босняцькі, а особливо мостарські спеки, що доходять до 50° в тіні! Де всі інші лежали покотом і стогнали, любив проходжуватися по соняшних площах або грати ситківку. При тому всьому завзято й скоро вчився по-сербськи й турецьки, й то часто з уст до уст. Але москалі не дали довго спочивати. Як тільки австрійці звикли до спокою, зробили несподіваний наступ, розбили корпус Гофмана, й армія всі сили кинула вперед, щоб залатати пролом під Сосновом. Мало що цілий український легіон не попав у полон. Пробився щасливо отаман Дудинський. Пішов у полон поручник Чмола, як говорили, за Степанівною. Пізніший пролом під Семиківцями залатали знову Стрільці — в тридневому розпучливому наступі, де впала чи не третина корпусу Гофмана. Четар провадив до наступу дві сотні отамана Горука й довів справу до кінця: москалів відперли й багато полонили. Відперли, хоч гармати били з-за Стрипи барабащим вогнем, хоч скоростріли кидали в ряди стрільців цілі рої рвучих ос. На третій день опинився четар з одним тільки стрільцем Островерхою, інші полягли, згубилися або були ранені. А стрілецькі рови, що немов ножем покраяли цілу долину, були завалені трупами. Людина в такий час не'представляє вартости. Задрімав утомлений стрільчик у рові й дістав кулю з сусіднього рова просто поміж очі. Вихилився інший поза рів і дістав кулю в живіт, щоби конати ще два тижні в жахливому спротиві смерти. «Я не хочу вмирати!» — кричав і плакав молоденький десятник, і др. Білозор рвав собі з голови волосся та зробив нещасному впорскнення морфію!
А ось у темну ніч посувалася лінія вперед на лінії москалів, що жевріли безупинним вогнем крісів та скоро-стрілів. Посередині йшов четар, направо від нього хорунжий Берегуляк зі Станиславова, наліво хорунжий Домарадський — обидва хлопці, як оріхи, і шибайголови. Підбігали й знову лягали, щоб дати змогу москалям вистріляти якнайбільше набоГв, а кулі грали та тріскали зі всіх боків. Щохвилини хтось відходив у вічність або попадав у лічницю. Щоякийсь час наступала тиша: це москалі крок за кроком відступали, щоб з дальших ровів пражити здвоєним вогнем. Під час одної з таких передишок вирвалися Берегулякові згірдливі слова: «Хіба це наступ? Та це...» В тій хвилині схопився слабо рукою за груди й приник головою до землі.
— Де дістав? — запитав четар.
— В живіт... Ой, мамо!
І юнак замовк навіки. Дістав зрадливу кулю просто в серце. Москалі почали стріляти кулями дум-дум, щоби за всяку ціну спинити стрілецький і німецький проти-наступ. Геть-геть дальше направо наступав поручник Яри-мович, перший лицар в легіоні, і москалі відходили за Стрипу. А на світанку засіла розстрільна й окопалася. Враз ударили австрійські гармати й градом важких стрі-лен засипали шанці москалів. У російських окопах гамір, крики. Рушили сотні до останнього наступу на багнети! І москалі піддалися. А
в повітрі вивівали білі й сірі дими шрапнелів. Поручник Воєвідка бив і бив зі своїх гав-биць, що видавали такий приязний для нас басовий гомін, кров плила в землю, й труп загачував проходи. Слаба стрілянина тривала ще цілий день, аж під вечір майже все успокоі'лося. Коли вечором ішли отаман Горук, Дудин-ський і четар позад допливом Стрнпи, безпечною долиною під ослоною гори, ще якась спізнена куля прилетіла звідкись з-поза гори, з жалібним свистом перелетіла попри самі голови старшин і тихо
плюснула в затишну воду. Всім, мабуть, перебіг мороз по тілі, а отаман Дудинський сказав:
— От, якби йшов сам і куля поцілила б, впав би у воду, і хоч би навіть був тільки приголомшений, пропав би безслідно. Все треба ходити принай менше вдвійку.
Четар дуже зле заспівав стрілецьку пісеньку: «Летіла куля через гору та й поцілила у грудь мою...»
— Не фальшуйте! — сказав отаман Горук.— Лишіть це радше поручникові Нестайкові.
— Що ж, такий молодий, а вже Нестайко,— говорив про нього сотник Носковський.
Ні люті бої, ні довге затишшя з безупинною важкою працею не втишували сердечного горя четаря. Не спав ночами, помимо батьківських порад Дудинського, й думав тільки про зміну.
Ліворуч стрільців долучили турків, їх прихід заповідали давно. Це була якнайсердечніша співпраця союзників на всіх фронтах. В бою турки були вельми хоробрі, що приписувано їх вірі в кісмет. Але по селах рабували, як у ворожому краю. Нарікання йшли на них за наріканнями, й їх мали знову відправити до Туреччини. Раз одна чи дві турецькі сотні, ні сіло ні впало, покинули свій відтинок, залишили без ніякого догляду простір кількасот метрів, долинку, що аж просилася на нічний пролом. Цілісіньку ніч ні стрільці, ні мадяри не могли найти зв'язку — ніч турка! Тільки чудом москалі тої ночі не зробили наступу — пролом був би запевнений. За таке недбальство дістали турки догану від корпусу. Та й самі турки покарали винних. Уставили сотню, яка провинилася, в ряд, і легко та зручно кат (а в турків їх, мабуть, було немало) зчесав їм усім голови. Алляг керім! Кісмет! Не побачить мила свого судженого.
Четар постановив дістатися до турків і дістав відпустку тим лекше, що позасівав усі простори цибулею, часником та всякою яриною й подався з чурою Василем до Константинополя. Василь був із німецьких кольоністів коло Коломиї, умів по-румунськи, бо нераз працював у буковинських маєтках, умів по-німецьки та по-сербськи. Вмів на безлюдді добувати харчі та взагалі був меткий. Не одна господіца з-над Босни таки не крадьком очима за ним кидала. По дорозі вступив до Відня, де в Союзі Визволення України
одержав поручення нав'язати контакт з Молодотурецьким комітетом, про який тоді взагалі багато говорилося, бо в короткому часі зумів опанувати цілу турецьку політику й Европа мала вражіння, що турки таки опанують положення та не допустять до дальшого розвалу Османської імперії. А через короткозорість, манію вели-кости й крайній консерватизм утратили вже чи не половину колишньої держави. Трохи-потрохи з наймогутнішої держави світу зійшла Туреччина до ролі «недужої людини», з якою дещо пізніше європейські потуги навіть говорити не хотіли. Але й Молодотурецький комітет не спинив дальшого розвалу імперії. Завеликі були внутрішні роз-біжности. Таких великих різниць не в силі була покрити навіть однота віри. Надто вже мало числилися турки з національними вимогами слов'ян, греків, арабів, вірмен. Турки навіть не припускали якогось іншого, відбіжного від державного націоналізму, якого не можна би викурити кількома ударами батога. І тим батогом били направо і ліво... Націоналізм інших зрозуміли турки аж тоді, коли на них станув чобіт іншого народу. Але тоді вже було запізно: імперія пропала. Різні вірмени, замість скріпити, тільки ослабили турецьку державу зісередини. Араби, джерело мусульманської релігії, здавен-давна втрималися в майже самостійних державах, які не відпадали від Туреччини тільки тому, що завзято самі між собою воювали — в чому їм турки допомагали. Спільнота віри творила цемент, що витримав довгі віки просто через інерцію, але перший міцніший вихор розвалив той штучний мур. Довго-.довго загравали турецькі паші одним арабським шейком проти другого. Турецькі дипльомати все вміли ширити непорозуміння поміж арабськими емірами, шейками і шеріфами, так що серед безупинних міжусобиць ані не могли схаменутися та подумати про якусь тіснішу злуку поміж собою, ні про відпір туркам взагалі. І туркам могло здаватися, що ці самі способи, так наївно-дипльоматичні, й надалі втримають великанські простори, принайменше під їх номінальною зверхністю. Всі заходи багатих і хитрих англійців в Арабії, а захланних французів у Сирії розбивалися об родове лінивство арабів та святу віру.
Ось які вісти зібрав четар, участи вже у Відні. Тут познайомився четар з двома єгипетськими студентами, що студіювали торговлю. Зразу дуже.недовірчиві та в розмові обережні, дедалі стали більше щирі. Преса, ласа на сензації, повідомляла дуже часто про повстання в Єгипті та жорстокі репресії англійців. Кілька дрібних прислуг та спільних проходів, і єгиптяни вийшли зі своєї резерви.
— Чи це правда,— запитав четар,— що ваші моло-доєгиптяни потопили одного дня діти англійських урядовців у Німо?
— Коби! — відповів Махмуд.— Коли випадково якась англійська дитина втопилася, це напевно англійці використали, щоби мати нагоду до нових, без того зовсім не-оправданих репресій.
— А от цивільні урядовці, перелякані, опустили Єгипет!
— І це тільки частинно правда. Бачите, половину цивільних урядовців вдягнено відразу в мундури хакі, решта мусить перейти військовий, це значить шпигунський курс десь в Англії.
— З цього виходило би, що кожний англійський урядовець — шпигун.
— О ні, куди там! — відповів Махмуд.— Не кожний урядовець — кожний англієць це шпигун. Тільки що англійці беруть це як спорт, а на чим більшу наражаються небезпеку, тим для них «гра» цікавіша.
— Цікаво! — сказав четар.— Коли ми закладаємо пласт для нашої молоді, то ніколи в шпигунських цілях.
— В такому разі дуже помиляєтеся. Шпигунську службу називають англійці інтелідженс сервіс, бо не тільки вимагає інтелігенції, але й виробляє її. Шпигунство — це для англійця національний обов'язок, це праця для добра батьківщини, бо Англія мусить знати про все, що діється на цілому світі, щоби зі всього скористати, коли прийде до цього слушний час. О, Англія вміє чекати на нагоду.
— Скажіть дещо про Єгипет! — просив четар.
— Єгипет хоче розвиватися, і, вірте мені, англійці нас у тому не стримають. Будемо боротися до повної самостій-ности. Не вдоволить нас автономія з англійським військом і англійськими урядовцями. І військо, й урядовці мусять бути наил! — докінчив завзято, а очі йому іскрилися.
— Чи не думаєте, що тепер була би добра нагода до повстання? — спитав четар.
— Не думаю. Англійці згромадили надто великі сили в Єгипті. Бояться, бачите, втратити Суезький канал. Там, мабуть, не все в порядку.
— Ну, що якби так ваші організації одержали поміч?
— Від кого? Хіба від турків? Але турки падають. Викликали кілька заворушень в Тунісі і горішнім Єгипті, але це їм нічого не поможе. Та й турків маємо досить. Хочемо бути єгиптянами.
Махмуд заходив повільними кроками по кабінетному пансіоні, де вони жили. Видно було, що думками рвався далеко — там, до палкого Єгипту.
— Чи думали ви вже про Австрію? — спитав четар.
— Тому саме ми тут. Думаєте, що нам легко було дістатися до Відня? Але вчимося пильно, мусимо енергійно використати час, бо тільки тим способом поможемо собі. Очевидно, що союзники могли би нам помогти. Англійці почали натиск на Дарданелі, німці зачнуть тиснути на канал Ля Манш. Але воліли би тиснути на канал Суез.
Четар слухав уважно. Це була думка, яку можна було використати.
— І от що, треба нам приятеля, щоби помагав нам не із-за наших гарних очей,— в Махмуда були великі випуклі очі, і він міг це брати навіть особисто,— тільки, щоби шкодити англійцям.
— Ви, може, числите на Німеччину?
— Мабуть, так як і ви! — відпалив Махмуд.
— Бачите, Україна має велитенські засоби харчів, яких бракує Німеччині. Відірвання України від Росії може спасти осередні держави від голоду.
— Велика гра, й ледви чи вдасться, але, знаєте, й Єгипет має дещо до вивозу,—скільки самих англійців могли би ми вивезти! — додав з усміхом.
Обидва засміялися сердечне, хоча четареві здавалося, що це далеко не жарт.
— Чи не маєте якого знайомого в Константинополі? — спитав четар.— їду туди доучуватися по-турецьки.
— А навіщо ж здалася вам турецька мова?
— Бачите, мову сусідів треба знати. Ми з Туреччиною вже від століть у зв'язку.
— Але ж маю єгипетські знайомости, що приймуть вас дуже радо. Найкраще поінформує вас про Туреччину мій старший друг, вірменин Гуссеін Джагід; до нього дам вам поручаючий лист. А по-турецьки найкраще' вчитися з уст до уст.
— Так, як ви це тут учитеся по-німецьки,—додав четар.
До кімнати влетіла солодка віденочка: «Schatz, zur Rutschbahn?» («Скарбе, підемо на тобоген?»)
У Відні четар ходив по міністерствах, їздив до Райх-стадту до табору полонених, взагалі хотів наклонити військові й політичні круги до утворення з полонених українців узброєного легіону проти спільного ворога. Помітив він тоді, що хтось за ним слідить. Коли раз сидів у Пратері в маленькім затишнім ресторанчику та попивав правдиву ерзац-мокку, мабуть, з кори, кукурудзи та жолудів, при-сівся до нього старший уже сотник, представився коротко «Бенеш», четар сказав своє назвисько з поданням легіону. Сотник спитав з віденською роззброюючою ввічливістю, чи позволяє четар йому присістйся, на що четар не міг, очевидно, не згодитися.
— Бачите,— сказав сотник добірною Німеччиною, без відтінку віденського діялєкту,— я маю тут стрічу зі своєю донькою. За хвилину прийде зі своїм нареченим, і тоді звільню тебе від свого товариства, бо, напевно, чекаєш на молодше.
І весело, по-віденськи розсміявся.
Четар з обов'язку почервонів дещо, і розмова про фронт, Галичину, воєнні вигляди поплила свобідно. Ги ворив більше четар, сотник кидав якби нехотя самозрозумілі питання.
— Ну, а де ж мої дгги? - сказав сотник.— Загубилися мені в Люна-парку, побігли на ручбан чи «різенрад». Ага,—додав за хвилину,—ти вчишся по-турецьки.— І почав перекидувати картки книжки, що лежала перед четарем.— Важка мова через оцю граматику, таку різну для слов'ян і герман, та зате вимова не представляє таких труднощів, як ось німецька мова для слов'ян, французька або англійська. Там кожний пізнає чужинця, хоч би той і як говорив граматично. А може, якраз і тому. Якими ж ти, майн лібср, володієш ще мовами? — При тім його сірі, веселі очі дрібочку уважливіше спочили на обличчі че таря.
Четар вичислив зехс маль слявіш (шість слов'янських мов), німецьку, англійську та французьку мову.
— Але тими двома останніми володію дуже слабо, бо не маю вправи.
— Де тепер український легіон? — дещо несподівано спитав сотник.
Четар так привик до подібних запитів, що відповів зовсім механічно:
— Якщо не пішов вперед, то стоїть на старих становищах над Стрипою.
А фронт Стрипи, про яку писали всі звідомлення, тягнувся на кількасот кільометрів.
Очі сотника аж звузилися від усміху на таку дипльо-матичну відповідь.
— Не потребуєш бути такий таємничий,— сказав добродушно.—Стоїть тепер коло Конюхів. Ах! Ось і наші! — додав безпосередньо.
В тій хвилині задзвенів за четарем»срібний, дзвінкий сміх і тупіт скорих ніг.
— А, гер айсрайсер!(Пане втікачу!) Ти вже найшов собі свіжу жертву?
— Але ж, Гільдо! — заперечив сотник дрібочку нез-а-доволений.—Це ніяка жертва, це пан четар з хороброго українського легіону,— представив сотник,— а це моя наймолодша доня Гільда.
— Тому наймолодша, бо -одинока,— докинула панночка, тип веселої віденки з сірими очима, що так скоро вміють брати в полон і так скоро вміють переходити з предмету на предмет, і то не конче неорганічний.
— А це,— представляв дальше сотник, — наречений моєї доні, поручник...
— О, таж ми знаємося! — скрикнув поручник.— Ми стрінулися рік тому вчасною весною в Карпатах...
— Так, так,— додав четар.— Де то було... ага, на горі перед Маківкою. Гострий Верх чи щось подібного...
— Ти бомбардував Маківку своїми двома мерзерами 30.5 цм зі Сколього.
— Ганц ріхтіг! О, там було гарячо. Коли вже москалі зрушилися по проломі під Горлицями, перекинула команда й мене, й мої мерзери геть-геть на південь, ба аж у Туреччину; вони вже в дорозі, а я мушу ось-ось за ними...— додав сумно, з пестотливим поглядом на панночку, що засипувала уданими докорами батька та просила його нічого не говорити мамусі, бо вона також оповість про любовні пригоди татка в Пратері.
— А знаєш, прецінь, яка мутті заздрісна і скільки це тебе може коштувати...
Скоренько заключено обопільну угоду, і розмова стала загальна.
Пригадали собі старшини спільні переживання в Карпатах, де стояли часто з німецькими частинами, що правильно одержували з запілля ферштеркунг (підмогу) в виді товстопузих бочок пива. Скільки разів везено дорогою пиво, стрільці сміялися:
— Наступ ворога відперто, німці дістають підмогу...
Але Гільда радше любила сучасне, ніж якісь там спомини. Вона не на те мала солоденькі ямочки на щічках, щоби не показувати їх щохвилини.
— Да кіс гір(Ось поцілуй тут! ), Еді,— сказала до свого гарматчика, що той, очевидно, негайно виконав.— А тепер лиши спомини. Скажіть ліпше, панове, куди би то піти: чи на човни на старий Дунай, чи на польо у луги?
Гільда засипувала питаннями, часто сама піддавала відповіли і сміялася безжурним сміхом жайворонка у розквіті весни. Чи вона звертала увагу на відповіди? Тоді четар міцно про це сумнівався. Четар довго ще був ворогом жінок взагалі, а особливо молодих, гарних, з мальованими устами, що навіть у сні мучили розкішними, солодкими споминами. А прецінь, і четар аж надто скоро уляг чарові солодкої віденки, тим більше, що Сепль, як називала Гільда свого ігареченого із-за його походження з Грацу, на від'їзді тепло поручив йому свою наречену. За тих кілька днів, що четар був ще у Відні, були з Гільдою всюди: в музеях оглядали давнину, і на Калєнбергу оглядали протилетунські гармати, на старім Дунаю їздили човнами, в арсеналі подивляли невсипущу працю робітників. З батьком Гільди стрінувся ще кілька разів. Раз у міністерстві війни, коли даремно переконував військових референгів про потребу утворення помічного легіону з полонених українців. Вся вимова чстаря розбилася об висказ відповідального чинника: 9
— Під психічною депресією полонені обіцюють, що хочете, але як тільки прийдуть на фронт, перейдуть зі зброєю до ворога.
Так, якби чехи не переходили цілими гуртами до москалів, так, якби не було чехо-словацьких легіонів у Франції!
Коли четар вийшов та стояв перед міністерством, щоби придивитися тим людям, що входили і виходили, підійшов сотник, який прислухувався цілій розмові в міністерстві. і приязно поклепав четаря по рамені:
— Я сондував справу легіонів, як ви мені тільки про це згадали. Ви, українці, маєте тут багато ворогів. Ви хотіли би прилучити Україну до Австрії як третю державу, але тоді мали би ви непереможний вплив на цілу державу, а вплив інших, досі могутніх чинників, вельми змалів би. Тут нічого не вдієте, бо ніхто не стане копати собі гробу власними руками. Казала мені Гільда, що за кілька днів їдете до Туреччини,—докінчив тим самим тоном, не звертаючи ніякої уваги на те, що це, прецінь, новий розділ.
Четар не пригадував собі напевно, чи говорив про це Гільді.
— Тут треба ждати на зміни в вашу користь, а за той час ви висвідчнли би мені велику прислугу там, у Стамбулі.
— З великою приємністю!
— Получите з корисним...— вуси сотника дрібку піднеслися, так що між устами показалися кінчики міцних ще зубів.— Ви мусите ще більше берегтися перед молодими гарними жінками...
Сотник мав дещо прикрий звичай безупинно зміняти тему й лучити розділи, що, здавалося, не мали нічого спільного між собою.
— Думаю, що бережуся,— пробурчав четар і хотів додати, що тут, у Відні, ледви кілька осіб знає про його поїздку до Туреччини, але завчасу стримався — це, прецінь, було тайною сотника.
— Гут, гут!—задобрив сотник.--Ви любите пригоди, й я хочу вам піти в тім на руку. Англія і Франція насилають нам шпигунів головно через Стамбул. Кожний з наших старшин, вже не говорю про курієрів або дипльома-тів, коли їде в якій-небудь важній місії, дістає ангела-хоронителя.
— Розумію,— сказав четар,— вважає, щоби йому що не сталося.
— Вважає радше пасивно,—пояснив сотник.— Стягає увагу на себе й про всі свої спостереження доносить, куди треба. Тільки тим способом, може, вдасться нам найти їх у Стамбулі. Шпигунів є тисячі, але розумних дуже небагато.
— Я, як слов'янин, до цього зовсім не надаюся,— сказав четар.
— Але ж ні! — живо заперечив сотник.— Цим не журіться, ви не будете самі. Одержите отверту військову місію. Мусите кількома необережними словами стягнути на себе увагу.
— О, це я потраплю,— сказав четар.— Маю, отже, бути ліхтарнею?
— Назвіть це ліхтарнею,— сказав весело сотник.
Обидва старшини подали собі руки. Четар згодився, бо це зовсім не перешкоджало ного місії. Мав стягнути на себе увагу ворожих розвідчиків, а ті мали бути сліджені власними спецами, на те тільки, щоби власний курієр міг безпечно переїхати Балкан. Завдання було легке, а інструкція, яку одержав від сотника до прочитання,— докладна. Хто буде ловцем ловців — це четаря не обходило зовсім. Інструкцію по прочитанні зараз спалив і пустився в дорогу, сердечне прашании панством сотниками, а особливо Гільдою, яка так, як і пристало на родовиту віденку, особисто передала кілька поцілунків для нареченого зі строгим приказом доручити їх в неушкод-женім стані по адресі. Четар обіцяв відшукати в Стамбулі батерію свого товариша та, крім того, доручити йому письмо й кілька дарунків.
www.internetri.net

Петро Франко 
ВІД СТРИПИ ДО ДАМАСКУ
далі... 1 2 3 4 5 6 7

Пошук в бібліотеці ІнтерNетрів
ІнтерNетрi