Make your own free website on Tripod.com

Петро Франко
ВІД СТРИПИ ДО ДАМАСКУ
Пригоди четаря УСС. 1937 рік
далі... 1 2 3 4 5 6 7
Digital Ukrainian Library

АНГЛІЄЦЬ
При наступі на Бір Аббас ствердив четар ще раз, що з арабів піхоти, здатної добувати хоч слабкі укріплення,— не буде ніколи. Гук гармат розганяв арабів на всі вітри. Були переконані, що ділання відповідає гарміде-рові. Хоч смерти й не дуже боялися, та вже сама думка, що їх може розірвати граната,— а це деколи траплялося — була для них нестерпна. В розмові з англійцем дійшли, одначе, до переконання, що повстання, хоч і як не велося, все-таки з'єдинило припадкові гуртки принагідних розбійників у суцільну
боєву силу проти турків.
— Чи оплатиться вам доставляти арабам зброю, а особливо гармати?
Англієць злегка усміхнувся:
— Наші війська, щоби в цей самий спосіб відтягнули турків, коштували би щонайменше сто разів більше. Ми це обчислили до сотика. Хто знає, чи араби не заступлять нам нашої цілої армії.
— Так! — погодився четар.— Завзятість, одушевлен-ня племен, особливо в боєвій полосі, вказує на те, що повстання прибирає національний характер.
— Твориться нова нація, хтозна, може, й нова держава. Поняття національної свободи п'янить тих первісних людей, для нас це вже вода, яку п'ємо щодня: немає смаку.
— Що ви тепер задумуєте робити? — спитав Файзаль, який приступив до обидвох старшин.
— Ваше положення в горах, наскільки я розслідив, добре. Це просто рай на всякі засідки. Круті яри, тут одинокі дороги декуди всього на двадцять метрів широкі, по-ломані, з бічними стінами на триста до тисячі метрів високими, з граніту, базальту та порфіру: цього не розіб'є ніяка атилєрія.
— Ах! Артилерія! — зітхнув Файзаль.
— Мушу сам про неї постаратися в Каірі. Пораджу там заложити операційну базу-десь...
— Може би, в Джанбо? — піддав Файзаль.
— Джанбо? Хай буде Джанбо. Ближче вам буде тут у горах доставляти звідтам харчі і муніцію.
— А гармати?
— Може, позискаємо вам охотників з полонених.турецьких старшин. Може, дістанемо й наших активних старшин на інструкторів і помічників.
— Але, все... вертайте самі, і то якнайскорше.
— Я не жовнір і не люблю війська. Маю пильну роботу в Каірі. Коли вже все піде добре, то, може, начальство позволить мені вас відвідати.
— Маєте якесь бажання, яке я міг би вам сповнити?
— Ще раз дякую за розкішний арабський одяг і попрошу дати мені провідників до Червоного моря.
На другий день досвіта рушив англієць з ескортою шерифів через скелисту пустелю, поперегинану тоненькими сухими руслами, немов павутинням.
Пізніше оповідав англієць четареві, що з Джанбо поїхав кораблем «Сува» до Джідда. Капітан «Суви» Бойль погорджував усіми неанглійцями, а що Льоренс був в арабськім одязі, тож мав для нього денно точно відчислених чотирнадцять слів. Поза тим безупинно студіював «американську конституцію». Зате адмірал Веміс на «Евріялі», який завіз Льоренса до порту Судан, вельми цікавився арабським повстанням, випитував про всі подробиці, помагав особисто придоставах, помагав своїми корабельними гарматами, як тільки міг, позичав арабам не тільки скоростріли, але й висадні відділи. Веміс поїхав залізницею з Льоренсом до Хартуму, де перебував сірдар (головнокомандуючий) єгипетської армії сер Реджінельд Він-гейт, якому поручено теж опіку над арабським повстанням. Вінгейт дуже зрадів добрим вісткам, бо це повстання від ряду літ було його мрією. Долі Нілем поплив Льоренс
до Каїра. Про цю плавбу висказувався маломовний звичайно англієць у суперлятивах:
— Це були просто вакації!
В Каірі, як тільки взявся до рисування мап, видавання звітів з арабського фронту та звітів про турецьку армію, казав його шеф генерал Клєйтон вертатися негайно до Файзаля.
— Там, у Каірі, їм здавалося, що це так легко тягнути за собою кілька корпусів турецької армії, що мали би на меті вилапувати арабських повстанців, а тут іде все без пляну, кожний шейк робить, що хоче, воює, грабує, йде додому — зовсім до вподоби.
Але не було ради. В Джанбо перша добра вістка: араби розбили в горах більший відділ турецької кінноти і верблю-дарів. Здобич. Запал. В Джанбо Абд ель Керім і його шеріфи всадили мене на порядного верблюда, й ми рушили в дорогу. Той Керім — це славний їздець: він усе намагався їхати тричі скорше, як можливо. По трьох годинах гострої їзди наші банцики розтряслися цілком. Коли я заїдав хліб і попивав його гарячою кавою, Керім завів на своїм диванику до молитви вільну борбу з одним із шеріфів, потім усі посідали й оповідали всякі історії, звичайно масні, опісля весело танцювали й реготалися. І я з ними. Божевільним темпом гнали ми дальше аж до гір. Вгору верблюди йшли дуже поволі, але зате згори, хоч вже було темно, гнав Керім на зломану голову, так, що я й не зчувся, як ми опинилися в Накль Мубарак, де находяться найкращі плянтації дактилів племен Джугеіна. Аж тут несподіванка! Ціла долина залита вогнями, ревом верблюдів, вистрілами й вигуками! Шеріф завів нас у якісь ворота, заложив набій у свою рушницю та, неначе пантера, зник долі вулицею на розвід. Ніч була холодна, й наш одяг, перемочений потом після гострої їзди, спровола сушився. По півгодині вернувся Керім з вісткою, що це корпус верблю-дарів Файзаля та що зараз йдемо до нього. Ми мусіли, неначе плуг через тверду ріллю, перетискатися крізь товпи арабів і верблюдів. Недавно була дощева повінь, і рінь ваді Джанбо була покрита ховзьким намулом. Верблюди мусіли йти дуже обережно. Безчисленні вогні засипали зовсім простору долину. Всюди лежали араби, варили каву, їли, кляли або спали, як мертві, загорнені в свої плащі. Верблюди жалібно ричали, а мули ганяли всюди з задертими хвостами.
Посередині ваді, серед усього того гармідеру побачили острів супокою й тиші. Це був немов образок із тисячі і одної ночі. Неначе статуя, стояв чорний невільник з срібною лямпою в руці. Ніч була тиха, й отверте полум'я рівно світило серед важкого воздуху. У світлі клячав Маулюд і писав приказ під диктат Файзаля. Секретар читав якийсь звіт. Файзаль сидів на своїм килимі, накиненім на камені, коло нього іперіф Шараф, Кайма-Кам з Імарету і четар.
Файзаль усмішкою привітав англійця, докінчив диктувати, перепросив, що приняття випало без формальностей, та кивнув невільникам, щоб відійшли. Нечайно пригнався сполоханий верблюд, що з диким ревом мчався просто на Файзаля. Маулюд схопив за уздечку, щоби його затримати, але верблюд поволік Маулюда, а при тім ціла його ноша, яких 300 кг сіна, немов лявіна, розсипалася на цілий гурт.
— Алляхові дяка,— сказав поважно Файзаль,— що це не масло, ні міхи з золотом.
Відтак Файзаль почав поясняти англійцеві зміну в положенню. По першій удачі араби стали дуже необережні, й турки бічними стежками обійшли заставу в ваді Сафра й напали на неї ззаду. Плем'я Гарб розсипалося у паніці, неначе листя під час бурі, й по двох-трьох пробивалися через турків тільки їм відомими стежками. Турецька кіннота зовсім вигідно впала тепер несподівано на передню сторожу під проводом еміра Зеіда, брата Файзаля, розбила її, й араби, неначе газелі, кинулися до утечі в напрямі Джанбо. Файзаль зі своїми п'ятьма тисячами верблюдів кинувся сюди, щоби стягнути на себе увагу турків, стримати їх ще два-три дні, а за той час укріпити Джанбо.
Десь аж до четвертої рано полагоджував Файзаль звіти, просьби й нарікання; за той час табор успокоївся; втомлені звірі й люди позасипляли, холод і вогкість пройняв усіх до костей, ранішня мряка накинула на землю свій вогкий серпанок, всі з'їли тепер по жмінці дактилів та простягнулися на вогкім диванику. Четар бачив ще, як вартові накрили обережно сплячого Файзаля своїми плащами. Старшинам дуже придалось принесене верблюдом сіно. Але лиш півгодини вдавали, що сплять, холод так проймав їх до кости, тож радше встали, виконували принагідні вправи, назбирали пальмових сухарів та розложили ватру. Тепло і гаряча чорна кава смакували чудово.
— Розкішна річ такий вогкий холод,— буркнув англієць. Всі витріщили на нього здивовані очі.
— А так, бо аж тепер ціниться тепло,— закінчив англієць.
За цю правду його відповідно збоксовано. З усіх боків приходили гінці з вістями, що турки наступають. Грозила паніка, тож Файзаль казав ударити в бубни. Всі сідлали і в'ючили верблюди. На другий знак усі посідали на верблюдів та рушили направо і ліво. Широкою дорогою, що в той спосіб утворилась, їхав Файзаль на своїй клячі зі свгоєю прибічною сторожею.
Крок за Файзалем їхав Шарраф, потім Алі з Недж, хорунжий, могутньої будови тіла вагабіт, прегарно убраний зі соколиним обличчям, на особливо поставнім верблюді. За ним їхала товпа старшин, шеріфів, шеіків та невільників, разом яких вісімсот люда. Три дні зміняли безупинно місце побуту, кидалися то назустріч ворогові, то відступали, і в тих днях тривоги, коли відпали племена північних гарб, коли долучилися різні втрати в людях та воєннім виряді, блиснув Файзаль своїм дійсним величним характером. З безмежною терпеливістю вислухував усі скарги, не відправив з нічим навіть найнужденнішого погонича. Зрідка заступав його Шарраф або Фаіз. Спільні жалі виводили гурти арабів у той спосіб, що в пітьмі обсідали шатро Файзаля і починали многострофний хоровий спів.
Файзаль умів влити навіть найбільше пригнобленим довір'я у власні сили.
Коли прийшов післанець від Зеіда, щоби знати звіт із пораження, висміяв його Файзаль і казав зачекати. Тим часом приняв шеіків Гарб і Агеіль, яких неувага спричинила ціле те нещастя. Ах, як умів їх натягати! Шейки прямо не знали, кули дівати свої очі, та клялися на всі святощі, що вдруге турки їх не захоплять, як дітей.
Тоді казав Файзаль зняти зі свого шатра хоругов, знак, що тепер прийшла черга на маловажні приватні справи, і закликав післанця.
Англієць шепнув до старшини:
— А знаєте, тепер побачите, що то значить слово Файзаль!
— А що саме? — запитав четар. Але Файзаль зробив місце на свойому диванику і сказав до післанця:
— Ходи. Розповідж ще дещо про свої ночі та інші чудові геройські діла. От, нехай посміємося.— Сказав це таким гарним, дзвінким, мельодійним голосом, що всі розсміялися.
А між тим треба було спішно взятися укріплювати Джанбо, бо турки натискали міцно, а радше було відійти добровільно на ліпші позиції, чим утікати в паніці. Поїхав туди Льоренс на гарнім темно-бурім верблюді через гори Агіза, бо пряма дорога була вже загрожена турецькими стежами. Над раном по утяжливій дорозі дібралися до Джанбо, і Льоренс, розбитий тридневим переходом та безупинними алярмами, положився на першій-ліпшій лавці, щоби вже раз нарешті виспатися. Але не вспів положитися, як збудив його вартовий.
— Сіді, ходи скоро, йде шеріф Зеід з побитими відділами.
Треба було подивитися, їх було яких вісімсот. Ішли тихо, але зовсім не були пригноблені. Як тільки в'їхали до міста, звернувся Зеід до губернатора Абдіель Кадіра, що їхав побіч нього:
— Що я бачу! Місто дуже занедбане! Зараз зателеграфую до батька по сорок мулярів, щоби поправили принайменше публичні будівлі!
І зробив це дійсно. Льоренс передусім звернувся телеграфічне до капітана Бойля (як найстаршого фльотови-ка на Червонім морі), що Джанбо поважно загрожене. Бойль відповів, що ціла його фльота буде небавом у Джанбо. Всі тим незвичайно втішилися, бо турки ось-ось ціле повстання могли скупати в Червонім морю, а ледви чи чудо Мойсееве повторилося би у тім місці й з тими людьми. Бо ось уже на другий день прибіг післанець від Файзаля з вісткою, що біда, а там надтягнув і Файзаль. Льоренс приняв його в медінській брамі світливним апаратом і помітив, що армія Файзаля числить усього яких дві тисячі війська. Бракувало особливо племени Джугеіна. Пахло втечею чи навіть зрадою. Льоренсові закрутилося в голові. Чи ж це остання дія повстання? Поспішив до Файзаля. По чорній каві
розказував Файзаль, що лучилося:
«Турки натиснули трьома куренями піхоти та верблюдаря-ми й заняли Накль Мубарак, де я не встиг ще усадовитися. Я післав на ліве крило плем'я Джугеіна, і воно зачало відтискати турків, моя середина і праве крило почали окру-жати турків, що засипували нас стрільнами із сімох далеконосних гармат. Але ми тим разом мали атилєрію». Файзаль якось дивно всміхнувся. Про ту артилерію говорив пізніше її командант Разім, бувший шеф батерії в турецькій армії. Це були два старі доробала без мірників, далекомірів і
бездимного пороху. Стрільна ще з часів бурської війни вибухали деколи в люфі, а ще частіше не вибухали зовсім. Разім аж за живіт тримався на вид такого способу воювання, зате араби, що бачили таке вдоволення команданта, набрали відваги.
— На Аллаха! — сказав один.— Це правдиві гармати, ті гудуть!
Разім присягав, що турки кладуться цілими покосами, а араби рушили живо до наступу. Здавалося, туркам буде біда, аж знечев'я ліве крило спинилося, завернуло і в непорядку вернуло до табору. Файзаль погальопував до Разіма, гукнув йому, що Джугеіна втекли, нехай спасає гармати. Разім від'їхав, файзалівці за ним і з Файзалем в задній сторожі рушили до Джанбо.
Джугеінівців враз з їх провідником шеріфом Абд ель Керімом і турків оставили на полі бою.
Ціла хата кляла тепер напереміну обидвох зрадників, і коли проклонів нікуди вже було степенувати, передерся Абд ель Керім через гурт невільників, приступив до Файзаля, поцілував у привіт його шнур на голові й присів до старшини. Файзаль витріщив на нього очі й вицідив за довгу хвилину:
— А то як? А на це Керім:
— Дивуюся, чого це ви так усі повтікали? Я й брат мусіли самі цілу ніч битися з турками без гармат і набоїв, і коли вже нас турки почали обходити, мусіли відступити. Мій брат якраз уходить із половиною війська в місто.
Файзаль усе ще не вийшов із здивування:
— А чого ж ви вийшли з половини бою до табору?
— Тому, щоби зварити собі горщик кави. Ми билися від ранку, під вечір втомилися і мали велику спрагу.
Коли вже всі викачалися і прийшли трохи зі сміху до себе, пішли поглянути, що можна би зробити для оборони міста.
Джанбо лежить на коралевім півострові, яких 6 м понад поземом моря, облите з двох сторін водою. Від сторони суходолу піски й мокравина без ніяких корчів, без ніякої питної води. Під ослоною гармат і скорострілів удень не до до-буття. Через день приплило до Джанбо п'ять воєнних кораблів капітана Бойля. Вечором почалася гра рефлекторів. Гармати вигідно могли взяти усе передпілля під острий обстріл. Араби згорнули на скору руку порядний вал, що забезпечував добре проти крісового від біди і легкогарматнього вогню. Уставлено, де можна, скоростріли, протягнено дещо кільчастих дротів — модерного вигляду. Все те зроблено серед вигуків, стрілянини (із радости) і дикого одушевлення, але як тільки стемніло, всі пішли спати до хат. В одинадцятій год. передні сторожі підняли тривогу: надходили турки. Рефлектори почали живу гру. Араби тихенько, без одного стрілу, заняли призначені становища. Але турки не напали.
— Де ж турки? — цікавився остаточно Файзаль.
— Мабуть, злякалися воєнних кораблів,— завважив Маулюд.
— От би тепер виспатися!— зітхнув четар.
— Іду на корабель,— сказав Льоренс і додав по хвилині: — А де ж Фатіма?
Наче тінь заснувала обличчя усіх.
Гуссеін Мабеіріг ніччю нагрянув на Рабег, захопив Фатіму й як невільницю потягнув у гори, а звідтам до турків.
www.internetri.net

Петро Франко
ВІД СТРИПИ ДО ДАМАСКУ
далі... 1 2 3 4 5 6 7

Пошук в бібліотеці ІнтерNетрів
ІнтерNетрi