Наче на крилах летів Ксант у табір. Важко сопучи та проклинаючи, поспішав
за ним Лазій. У таборі на кожному кроці видно було наслідки нічної гульні.
П'яні вояки у заяложеній та подертій одежі валялися біля наметів та колісниць.
Невільниці та тверезіші вояки вовтузилися коло них, щоб врятувати їх від
променів убивчого сонця, яке щораз вище підіймалося на темно-синьому небозводі
Від пустині раз у раз подував гарячий вітер. Він обвівав нестерпною спекою
болючі з похмілля голови п'янюг, а навіть затемнював розсудок декому і
здоровому. Задушливе повітря тиснуло груди людей, робило їх байдужими до
всього. З наметів час від часу показувалися голови азіатських невільниць
з виразом смертельної втоми на білих лицях та у великих очах. Спека, духота,
сопух 3 ще збільшували муку неволі.
Коні, осли, мули стояли посоловілі у тіні численних тамарисків, пальм та
сикомор, на яких спали мавпи-песиголовці. Лише верблюди, яких Рамзес привів
з Передньої Азії, спочивали вдоволені. Вони пережовували біля жолобів,
у яких було повно води з Нілу. їх арабські погоничі спали неподалік у тіні
низьких наметів. Вони не почували себе гаразд на землі фараонів і ждали
тільки дозволу всемогутнього «союзника», щоб покинути країну грязі та заглибитись
у суху жовту пустиню, під опіку зір і святих каменів Синаю.
Ледве пробилися обидва воїни до шатра Евмахоса. Воно було більше та вище
за інші, а біля нього стояло ще кілька. Назустріч володареві вибігло з
десяток дівчат з балабонами, сопілками та сістрами. Вони приспівували та
вигиналися всім тілом у ритм сірійського танцю, яким дотепер вдавалося
їм розвеселяти володаря. Одначе цього разу Евмахос замахав тільки руками,
а коли невільниці замовкли, дав наказ усім готуватися до виїзду, збирати
одяг, поживу, скарби та вантажити на ослів і мулів. З острахом глянули
на нього хетійки. їх чорні брови ламались гнівно, повні уста кривилися
від прихованого незадоволення, тим більше, що праця мала відбуватися серед
полудневої спеки. Але не сміли не слухатися наказу, бо в одну мить Лазій
копняком розбудив сплячого візника, звелів покликати йому на допомогу двадцятьох
з дружини Евмахоса, а сам почав особисто підганяти невільниць до праці.
З-за пояса витягнув нагайку і нею вказував на речі, які перш за все треба
було забрати. По хвилині прибігла ще й його власна служба й одержала такий
самий наказ. Табір заметушився в одну мить.
Тим часом Евмахос пішов до шатра, де панував приємний холодок. Там стояло
кілька великих неполив'яних глиняних глеків з водою, яка, всякаючи в глину
і випаровуючись, прохолоджувала повітря та й сама зберігала свіжість, таку
життєдайну після безсонної ночі. Евмахос напився води і вклався на похідну
лежанку, покриту кінською шкурою. Двічі заглядали крізь завіси голівки
дівчат, наче спитати бажали володаря, яка-то хмара заслонила його зір перед
принадою тугих, повних, наче зі сггіжу вилитих тіл. Чи не чує він, як сонце
та кров нагріли їх бажанням? Чи не бачить їхньої чудової золотаво-темної
барви?
Одначе володар і вусом не повів на них, ні одним поглядом не сказав їм:
«Залиштесь! Ваш милий, чарівний вигляд радує моє серце!»
На стомлені очі Евмахоса почала спускатися солодка дрімота, сестриця сну.
Переживання останніх годин вичерпали його сили. Хвилинами здавалося йому,
що казкова поява Герзет — се справді тільки сонна мара, звідний привид,
який наслали на нього неприязні духи пітьми. А тоді він насилу відпихав
від себе нічні картини святих садів Га-тори, і повіки склеплювалися до
сну. Але ось востаннє на квітастому тлі появилася дівчина і її захоплююча
краса. Вона так різниться від усіх тих, що дотикалися його руки, бачили
очі й якими впивалися уста! І вмить ся поява проганяла сон, і він відлітав
знову далеко, наче від поклику журавля тікає пугач... На Афродиту! У руці
бога, який вливає людині у кров нестримне бажання любові, блищить жорстокий,
немилосердний спіж!
Я до твоїх послуг, пане,— почувся раптом біля завіси шатра голос Лазія,
і Ксант одразу здогадався, що його помічник говорить з якимсь достойником.
І справді, двоє нубійських невільників відхилило завісу, а Досередини ввійшов
у чорно-жовтому одязі з широким кармазиновим коміром повірник фараона Горсутен.
З-під його високої перуки струменями спливав піт на штучну козячу борідку,
яка звисала з-під нижньої губи, та змивав з гладкого лиця білу фарбу і
сурму, якою повірник фараона попідчорнював собі очі та брови. Та, проте,
з усієї його постаті так і била погорда високого урядовця та любимця його
святості, коли відповідав на військове привітання пелас-гійця.
— Хоробрий чужинче! Ласка його святості, володаря обох світів, спливає
на нас, наче благодатні хвилі Нілу на ялові піски пустині, а як родючий
намул наповнює країну багатством, так щедра його рука обсипає нас дарами.
І з обережністю вийняв з-за свого одягу і подав Ксантові дорогоцінний,
фінікійської роботи, кубок, наповнений по вінця зернятами золота завбільшки
з ячмінь.
Уперше після великої перемоги на Оронті зраділо серце Евмахоса.
— Чого бажає від мене володар обох світів, коби жив і панував вічно? —
спитав.
— А чи завіси твого намету щільні?
— Сядь біля мене, достойнику, що стаєш по правому боці короля, а твої слова
зостануться, як ті зернята у золотому глечикові.
Ксант відхилив завісу і виглянув надвір, поки Горсутен примощувався на
його лежанці.
Лазій устиг уже відправити до пристані невільниць, позбувшись зайвого крику
і плачу, а сам вів переговори якраз з дружинниками Евмахоса. Вони розмахували
руками та викрикували хрипкими голосами. Прокляття та імена богів сірійських,
єгипетських та пеласгійських летіли градом, наче зерно з віялки працюючого
хлібороба, а шість нубійських носіїв, які принесли носилки Горсутена, приглядалися
байдуже до незрозумілих їм дій.
Побачивши те все, Евмахос звелів двом рабам принести вина й води, і швидко
підкріпив повірник короля свої підупаді сили.
— Тепер говори! — сказав Евмахос, коли раби віддалилися, щоб позбирати
залишки його майна.
— Ти знаєш, що його святість обіцяв вам як нагороду за хоробрість та вірність
солодку розкіш у садах богині Пі-басту. Ось чому привів вас сюди замість
вислати до Танісу або залишити в Арабії.
— Знаю,— відповів полковник поважно та холодно,— але ні я, ні мої воїни
не скористалися дозволом, бо, бач, досить поки що у нас своїх дівчат...
Повірник засміявся сухо.
— Стриманість — се велика чеснотаї — сказав.— Великою є ласка фараона,
але більшою ще буває неласка богів, тому благо тому, хто вчасно уміє послухатися
голосу останніх!.. Щоправда,— додав по хвилині,— вони кому-небудь і не
об'являють своєї волі, хіба обраним...
— Такі — відповів спокійно Ксант.— Вибранцям або чужинцям, які не знають
поведінки і не обізнані з минулим та не уявляють майбутнього.
Він налив у кубки вина, випив сам і попрохав гостя випити.
Горсутен покректував від задоволення, але весь час приглядався до тугих
шкіряних постолів, які зробила для полковника невільниця.
— Хай озолотить Тот, батько премудрості, твої уста, Ксанте,— продовжував,—
бо ти всупереч волі його святості сам пізнав, у чому незгідна ся воля з
волею жер... тобто богів.
З острахом глянув Евмахос на королівського посланця. Невже він приніс йому
неласку або й кару?.. Але в сю мить подумав собі також, що се було б йому
якраз на руку, тому заспокоївся й усміхнувся злегка.
— Я вже змалку радо прислухався до розмов старих моряків та купців, які
привозили з вашого краю золото, срібло, мідь, тканини та широкобедрих жінок,
і не раз чув, як вони повчали новаків: «Кожне слово — як стріла з-поза
заборола: або даремно вилітає, або ранить; але кожна може вбити, і тому
краще, не лінуючись, заслонити себе щитом і від одних, і від других. Недарма
поклали боги перед одним язиком подвійну чергу зубів і дали людині два
уха...»
— На Того! Не тільки у наших храмах є мудреції — закликав єгиптянин.— Є
їх, видно, досить й у пеласгійців.
— Звісної Вони привезли свої мудрощі звідсіляї — ввд-повів чемно Ксант.
Настала хвилинна мовчанка. Евмахос перебирав зернята в кубку і мовчав;
гість сопів та раз у раз брав у руки амулет з малахіту, який висів на золотому
ланцюзі на його шиї. Вкінці обтер спітніле чоло. Захована в амулеті таємна
сила вселилася в нього, і він заговорив знову:
— Його святість, володар обох світів, не подумав як слід про те, що чужинець
не може даром користуватися Добром богині... і дав дозвіл...
— Що ж, ніхто з сього дозволу не скористався,— повторив нетерпляче уже
стомлений балаканиною Евмахос.
— Хвилину терпцю, хоробрий полковнику! Якби ви скуштували заборонених солодощів,
вони б перетворилися у ваших устах у полин або й в отруту... За стриманість
не мине вас нагорода від людей, а ласка від богів, але за дозвіл відповідає
сам фараон, незважаючи на наслідки...
Наче від укусу скорпіона схопився Евмахос з місця.
— Ах! То великий Рамессу боїться!..— крикнув і вмить зрозумів, за чим Горсутен
прибув до нього в обідню спеку...
Але каправі очі єгиптянина, які досі блукали по наметі, вп'ялись в лице
пеласгійця допитливим поглядом, наче намагались до дна просвердлити дуту
героя.
— Хто наказує левам пустині, у кого Амон справа і зліва, той не боїться
нічого! — скартав повірник полковника.— І ніхто, ніхто, кажу, не сміє в
тому сумніватися.
— Не я сумніваюся, але всі ті, що, перемігши лева або леопарда, ховаються
у сітку з волосіні від москітів.
Відверто засміявся Горсутен і добряче поплескав по плечу Ксанта.
— На Тота! — повторив.— Не тільки у нас бувають мудреці. Бачиш, якраз таких-то
москітів остерігається начальник королівського дому жінок. Сьогодні його
святість ночуватиме у храмі Гатори, яка за щедрі жертви дарує йому гарну
танечницю! На ній буде самоцвітів та жемчугів на двадцять талантів золота.
Одначе жертва жертвою, а гріх гріхом. І одно, й друге... Ти розумієш мене,
достойний та хоробрий герою!
— На Геракла! Розуміти розумію, але хай лопну, як жаба під ногою водоноса,
коли знаю, чого від мене хоче його святість?
— Хоче, а швидше хоче цього начальник пагімту, щоб ти був з фараоном цієї
ночі, щоб твій дотеп і твій меч стали між ним і невидимим ворогом. Ти будеш
сторожем найвищого добра Кему.
Наче Зевсова блискавка майнула в очах Евмахоса. Він сам не знав, що й відповів
Горсутенові, але, видно, щось до речі, бо королівський повірник, вельми
втішений, всідався на носилки.
Як тільки затихли кроки носіїв, зірвався Евмахос з місця, на якому сидів,
і раптом почав виконувати в наметі якийсь дикий танець, наче ошалів від
радощів. Його лице аж скривилося від реготу, а з уст виривалися дикі вигуки.
Але ось поза завісою почулися знову спішні кроки, і Евмахос вмить заспокоївся.
При вході до намету помітив налякане лице Лазія.
— Що тобі, брате? — спитав здивований.— Невже ж вино затьмарило твій розум
або вжалила змія-поганка?
— Ах, ти не знаєш, Лазію, яку радість послали мені боги нашої землі! Фараон
призначив мене сторожем своєї ложниці на сю ніч, а як так, то я без труднощів
і небезпеки заберу в нього Герзет, бо я дужчий за нього, а крім нас двох,
не буде нікого у королівських кімнатах. Бач, Рамзес боїться жерців. Ха-ха-ха!
Жваво почали обидва обговорювати справу, вкінці звелів полковник Лазієві
відіслати вояків, а самому йти до пристані та допильнувати, щоб все було
готове на шосту годину.
Та тут змінив Лазій тон і сказав поважно:
— Евмахосе! Не наказуй, не вислухавши мене! Великою є ласка наших богів,
і то не тільки тому, що дали тобі у руки можливість здобути собі бажану
пайку, але й тому, що остерегли тебе перед безоднею Тартару. Я від себе
жертвую їм десяту частину усього, що привезу з собою у Пеласгію. Жертвуй
і ти... Швидко, швидко! — наполягав, коли остовпілий Ксант витріщив на
нього очі.—.Жертвуй, бо може захмаритися їх погідне лице, а любий шелест
святого дуба Додони перетвориться у ворожий шум бурі! Ніхто не знає замислів
мойори, тому кожний повинен купити собі хоч прихильність богів, щоб вони
берегли його у нещасті
— Про мене, жертвую й я! — сказав Ксант. Лазій вилив ще на землю чарку
вина та молився довгий час. По закінченні почав пояснювати, в чому справа.
— Ти чув, Евмахосе, що під час твоєї розмови з голя-рем обидва фінікійці
говорили між собою? — спитав.
— Так, але я не розумів їх мови. Багато, бач, боги сотворили народів, і
різною є їх мова.
— Тож слухай! У мене ще з часу першого походу на синайськмх бедаві є невільниця
з Ніппуру, яка вміє співати прегарні пісні свого краю. Від неї навчився
я мимохіть протягом п'яти чи шести років мови, якою говорять вавілонці.
Се була саме мова, якою обидва купці умовилися захопити нас та наші достатки,
як тільки на обрії покажеться побережжя Кіпру або Крети. Вони й оцінювали
вже нас обох на красу як товар, якого дуже жадають тіррени.
Евмахос зблід. Коліна його затряслися, руки опали вздовж тіла, а смуток
і зневіра опанували ним. Так часом знесилений, спраглий втікач, почувши
дзюрчання води, прожогом кидається туди і наскакує на пропасть, у якій
біліють потрощені кості мандрівників.
— Боги! — зітхнув після довгої хвилини мовчання.— Боги! Якщо я коли приніс
вам у жертву козла та виливав солодке вино на родючу землю, якщо милою
була вам молитва та пахощі печеного м'яса, вкажіть мені дорогу порятунку!
Задумався, але вже по хвилині усміхнувся, махнув рукою і сказав:
— Коли весною в нашій вітчизні теплий легіт стопить сніги та вкриє кущі
й землю зеленню, обізветься ліс криком звірів та птиць, які віддаються
усім єством любовним ласкам, тоді забуває глухар чи олень, що є на світі
швидкі пси та квітучі ловці-молодці. Сліпо віддаються бажанню та й думати
не вміють про інше. Чого тут вагатися? Наші купці — зрадники, то ми з ними
і не маймо справи. Дорога у Таніс чи Себеннітос завжди відкрита!
Але Лазій був іншої гадки.
— Що людина, як олень, тратить здоровий глузд у путах Афродіти,— се правда,
тому закохані повинні завжди позичати голову у приятелів. І ось я надумав,
що ми таки мусимо сісти на фінікійські кораблі, раз ми з ними домовились.
Якщо сього не зробимо, то вони зараз здогадаються, що нас хтось остеріг,
і, не маючи змоги продати нас тір-ренам, продадуть нашу таємницю... жерцям...
Але я підібрав двадцять земляків, яким розповів про підлі замисли фінікійців.
І ми спільно придумали неабиякий план. Ми обидва, тобто ти і я, відправимо
на кораблі не тільки наші достатки та невільниць, але також по десять рабів-невільників,
яких і посадимо до весел. Як тільки засиніє побережжя Кіпру, Крети або
якогось іншого божого острова, то, гадаю, що одинадцять пар дужих пеласгійських
рук порозбивають сих кількох крамарів-грабіжників та доведуть криводзьобі
кораблі до суходолу. Треба тільки зважати, щоб ніхто з наших не попередив
фінікійців про наші замисли. Але навряд чи се станеться. Наші земляки і
самі добре знають, що се таке неволя у Тірі, Сідоні або хоч у Єгипті
Евмахос аж у долоні сплеснув, почувши таке. Так радіє знесилений мандрівник,
який пробивається крізь гущавник у долину, і раптом замість самітної кам'янистої
котловини побачить веселий хутір та почує блеяння вовнистої череди. Замість
кам'яного ложа в холодну ніч прийме його широка, м'якими кожухами устелена
лежанка пастуха, замість завтрашнього труда — солодкий спочинок у гостині.
От так радів Ксант, із вдячності обіймав і цілував свого друга та давав
останні накази дружинникам. Решту дня зайняло перевезення достатків Евмахоса
та його товаришів на фінікійські кораблі, а коли вечором зійшла на небо
вечірня зоря, полковник, вкритий темним плащем, з мечем при боці та короткою
рогатиною на плечі почвалав у святиню.
