— Ти чув, Ксанте, образу? — спитав червоний мов рак товариш полковника.
Ксант притакнув.
— Не раз дуже погане слово вибігає поза забороло зубів, наче стріла Сардинського
розбишаки! — вздповів.— Та годі сперечатись з богами, володарями і жінками.
Вони могутніші за нас. А ти корися, Лазію, великим сього світу!
— Звичайно! — засміявся Лазій.— Бог або володар, який гнівається на підданого,
завжди могутніші за нього і доїдуть йому кінця швидше чи пізніше, але жінка...
— Жінка, Лазію, ще могутніша від богів та володарів. Не було ще того, щоб
жінки бігали за Зевсом, а, бач, не одна з них чваниться потомством від
сього бога. Видно, він бігав за ними. А щодо володарів, розказав би я тобі
про те, що було тому десять літ у Тірінсі в Пеласгії, та не хочу згадувати
любої вітчизни у чужій землі. Легко тоді очі мужа промиваються слізьми,
як очі малої дитини, що кричить за грудьми матері, яка довго не вертається
додому.
— Говориш, як старець, Ксанте, а тобі, може, буде тридцять літ або й то
ні. Мені вже сорок стукнуло, та багато було в мене діла з жінками. Але
я завжди вживав до них одного способу, й виходило добре.
Тут Лазій витягнув з-за пояса коротку шкіряну нагайку.
— Якщо котрійсь мої любощі невлад, то я тоді ось чим її угощу. Вона зразу
м'якне, мов віск.
— Бо невільниця!..
— На всі витвори підземелля! Яке мені діло до тих жінок, що сідають при
вогнищі у мегароні. У мене нема хати, то й жінки не треба. А тобі... Одначе
ми пусте торочимо, а страва стигне.
Розпакували кошики та ножами і пальцями розривали м'ясиво й печиво, часто
запиваючи вином. Довго їли ось так, в кінці крикнув Ксант на найближчого
вояка, щоб приніс йому води в шоломі й забрав зайвий посуд. Обидва обмили
руки та витерли об скатерть, якою жрекині накрили стіл. Тільки високі скляні
чаші з напитком зостались перед Ксантом та Лазієм. Довго ще насолоджувались
мендезій-ським нектаром та заїдали напиток фруктами. В кінці Ксант вихилив
одним духом чару й обтер уста.
— Щоправда,— сказав,— довга ніч надокучить немало.
— Поділімся! — запропонував Лазій.— Киньмо жереб! На кого випаде, той буде
вартувати до півночі, а другий — з півночі до ранку.
Але Ксант не погодився.
— Не можна! Кожної хвилини може надійти яка-небудь жрекиня зі святині або
паломниця з міста, а якщо вояки будуть знати, що я сплю, зачеплять її,
зчиниться крик, і тоді хіба негайно сідати на кораблі та вертатись додому.
— Невже ж твоє серце, Ксанте, не бажає повернення? — спитав Лазій.— Ти
згадай тільки, як мило подуває там легіт від моря, як чарівно шумить ліс,
як солодко тьохкає у кущах соловейко? Пригадай собі, як заспані ще та розв'язані
снами жінки й дівчата йдуть вранці зі дзбанками на головах до криниці.
При вигляді чоловіка, що не має ще законної жінки, оживає їх заспаний погляд,
бедра вигинаються розкішне, підносяться з бажанням обіймів круглі груди,
і кожна оглядається, чи не знадить бажаного у прибережні кущі... Гей! Після
цієї єгипетської наготи і шалу...
— Цить, Лазію! — крикнув Ксант, а його очі мимохіть заблищали від спогаду
про картину далекої вітчизни.— Цить! Не знати, навіщо пригадуєш мені це!
Моє серце, як олень, що жадає води, виривається звідсіля. Не задовольняють
мене ні мендезійське вино, ні музика, ні спів, ні білі коліна хетійських
та ассірійських невільниць, ні даний фараоном пир. І в шатрі, і тут мовчить
моє серце, тільки часом зітхне важко: «Горе тому, кому ніколи не засяє
вже день повернення!»
— Як так, то чому не вертаєшся хоч би й зараз? Війна скінчена. Фараон радо
відпустить тебе з усіма маєтками, невільницями та золотом і сріблом.
— Чому?
Ксант зірвався та сполошив своїм рвучким рухом двох котів, які розтягали
під столом залишки вечері.
— Чому? З саме тієї причини, про що ти щойно згадував у розмові. Горе тому,
хто з годованцями божими, володарями, заведе приязнь, але тричі горе тому,
хто зв'язався з їхніми жінками!
— Жінками, жінками володарів? А-аа! Бачиш тепер, що мій нагай кращий, ніж
усе інше...
— Осудиш сам, послухай! Моє ім'я Евмахос, а Ксантос — це тільки кличка,
яку дали мені жінки через моє русяве волосся. Я жив у Тірінсі, де володіє
Архелаос, чоловік Андрофіли. Десять літ назад вона була у повному розквіті
краси. Архелаос зате був уже старий, беззубий, а його руки тряслися від
міцного вина та мужелозтва.
— Я знаю її,— перебив Лазій,— ще дівчиною бачив її в Мікенах.
— Як так, то будеш, певно, знати, що вона не звикла підкорятися кому-небудь.
Порадиться, бувало, зі своїм чоловіком своєю незрозумілою мовою, висварить
його, а сама наказує. Боги! Які-то накази виходили з її уст! Хіба тут,
у Єгипті, слухає народ таке з уст вічно живучого фараона? Накаже, бувало,
у самі жнива ламати каміння в горах, її кретійські ратники повиганяють
усіх з нижчого замку, а не-задоволених шмагають воловою жилою, аж шкіра
лускає. Ми, місцеві аристократичні роди, мусили будувати собі житла у середньому
замку і давати потрібну службу королю та королеві. І ось раз закликали
мене...
Ксант попив вина, наче бажав додати собі відваги. Його лице було бліде,
а в очах спалахнув жах.
— Не одного кликали так у замок, але багато з них не вернулось ніколи під
родинний дах. Наче Гадес кликав їх на службу у підземелля, щезали квітучі
юнаки серед товстих мурів верхнього замку і не з'являлися вже більше. Страх
охопив нас усіх, а всілякі казки про страхіття тірінського замку почали
поширюватися в околиці. Розказували про потвору з головою бика, що живе
в підземеллях замку та пробуджується тільки раз на місяць, і тоді треба
погодувати її людським м'ясом. Говорили і про те, що Андрофіла походить
з танталідів, які самі люблять людське м'ясо, та багато-багато інших страхіть...
Тікати не було як, бо чотири кретійці ждали рже на мене. Блідий від переляку,
пішов я за ними, але ще в останню хвилю захопив з собою спіжевий ніж, який
сховав під хлайною. Мене повели на західну сторону замку до потайних східців,
висічених у скалі. Відчинили важку хвіртку й штовхнули мене туди, а самі
залишились за стінами. Я опинився в темряві без вогню та кресала. На бедрах
мав я овечу шкіру, на плечах хлайну. Навпомацки почав я ступати вперед
і раптом наткнувся на тепле тіло жінки...
— Ходи! — сказала вона мені і повела довгими хідниками у якусь затишну
кімнатку, де я й заснув у її обіймах...
Пробудився я на майдані замку серед служби, яка варила сніданок. Однак
ніхто не гуторив, не сміявся, хіба тільки кретійські наставники та збройні
ратники, які пильнували стін. Протягом усієї днини ніхто не кликав мене
ні до якої праці. Тільки раз вийшов король зі спальні, повів своїми каправими
очима по майдані, побачив мене, скривився, наче сатир, який замість німфи
знайшов під кущем стару бабу, і пішов далі. Королева сиділа біля палати,
а коли я, за звичаєм, упав ниць, ласкаво спитала мене про ім'я і дала кілька
наказів кретійцям. Ті завели мене до одягальні, де стояло чимало високих
запашних скринь з одягом, і я вибрав собі єгипетський стен, у складках
якого сховав свій ніж, та нову синю, нашивану золотими бляшками хлайну.
На голову взяв я смугасту хустку, як та, що її носять жерці Гатори, а там
і пішов подякувати королеві за щедрий дар. Я нахилився до її колін, та
в ту мить здалося мені, що впаду неживий біля її ніг... Мої ніздрі вчули
ті самі пахощі, які оп'яняли мене вночі серед тихої темної кімнатки. Я,
очевидячки, провів ніч з королевою... Моє збентеження не уникло її уваги,
її усміхнене лице споважніло вмить, і вона тільки раз глянула на мене...
Ах, дивлячись у її очі, побачив я Медузу і раптом зрозумів, де ділися мої
товариші, від яких і сліду не залишилося серед сих несамовитих стін...
Але свідомість моєї молодечої сили дала мені сміливість титана. Королева,
яка була моєю підбічницею, не була страшна. Я прямо в очі глянув їй, а
вона по хвилині опустила свої вниз і почервоніла.
— Відійди, Ксанте, і будь вірним! — сказала. Я вклонився ще раз, і ми розсталися.
Увесь день тільки й було праці у мене, що пирувати та попивати вино, яке
все приносили мені служниці. Аж вечором прийшла до мене німа кретійська
дівчина, яка служила Андрофілі. Вона завела мене у задню палату. Королева
ждала мене при світлі, і аж тут побачив я, яка чудова була Андрофіла. Усю
ніч провели ми разом, а над ранком сказала вона мені:
— Ти, Ксанте, точнісінько такий, якого я собі шукала. Серце моє хоче тебе,
тіло моє кохає тебе і бажає зостатись з тобою назавжди. Ті, що були перед
тобою, боялися мене, короля кретійців, власної тіні, тому я й знищила їх.
Ти один мужчина між усіма твоїми, тому убий цього проклятого лилика ' у
мегароні і будеш царем! Усі ратники на моєму боці, але вони слуги царя
Міноса з Кноссу, то їм годі вбити царського намісника. Бач, приїхали б
зараз же довгі кораблі з Крети, а тоді хрест або вогонь не минули б убивців.
«Так, але що буде зі мною?» — хотів я спитати, та якийсь бог замкнув мені
уста погордою та вадразою до Медузи.
— Добре! — сказав я.— За твою любов, Андрофіло, готовий я навіть на кіл
чи вогонь. Дай мені тільки зброю!
Тоді вона почала присягатися на Зевса, що вона не боїться суду Міноса,
бо хоча ратники не можуть самі вбити Архелая, то можуть не знати, якою
смертю помер старець, і мені нічого не буде за мій вчинок. Заспокоївся
я, але відраза зосталась. Я вибрав собі сильний меч, два списи, шолом,
щит і все те склав у задньому виході з палати. Увесь день переспав я, а
надвечір, наївшись досхочу, почав ходити по двору, доки в одному підсінні
не знайшов довгий мотуз та кілька жердок. Коли почала наближатися пора,
прив'язав я здобуту зброю до мотуза та перекинув кінець через стіну.
Усі пішли вечеряти, бо цієї днини підготувала Андрофіла великий пир. Ще
зранку зарізали ратники вола, а тепер закладали на рожни куски м'яса. Шафарі
ставили мішалки на вино та виносили череваті смолисті амфори. Сам король
випив першу чарку, а за ним пили інші, пили багато. Одначе шафар, який
наливав вино, за кожним разом виливав напи-ток на землю, коли черга доходила
до мене. Тоді я зрозумів, що королева бажає таки справді цього вечора убити
мужа. Тому я непомітно вислизнув назад до палати, де була зброя. Коло задньої
хвіртки лежав п'яний ратник, і я без труднощів виліз на стіну. За собою
витягнув я зброю, а там по мотузці спустився вниз. Звздсіля не тікав я
на південь, бо тут напевно зловили б мене посіпаки Андрофіли. Я попрямував
на схід, у Арахнейські гори. Тут зустрів я гурток утікачів з Аргосу, Мікен,
Корінфу, яким набрид уже гніт намісників Міноса. Ми збудували судно і припливли
у Себеннітос. Було се тому десять літ. Архелай уже давно не живе, але є
якийсь інший король, що вбив старця і забрав його жінку, ну і вона сама
ще там. Ось чому не спішу я до рідної вітчизни.
Ксант замовк і почав прислухатися до нічного гамору. Здалека доходили звуки
розгульної музики та співу у святині, а з саду раз у раз долітали крики
п'яної та ошалілої від статевої похоті юрми.
— Не видержу-таки! — сказав по хвилині Лазій.— Піду в табір та приведу
собі й тобі дівчину!..
— Ні, зостанешся тут! — відповів Ксант поривчасто.— Як підеш, то не один
піде за тобою, а тоді ні ти, ні я, ні боги не відвернуть від нас чорної
загибелі. Йди й оглянь сторожу довкола садів, то відпаде тобі охота гратися
з чарами Афро-діти саме тоді, коли вона розпалить смертні тіла безсмертним
шалом.
Наче вдарена собака, похнюпився Лазій, бо вчасно згадав собі, що він не
в Пеласгії, а в Єгипті, де за непослух карали хрестом. Мовчки взяв шолом
та спис і пішов уздовж валу, який обрамляв сад.
Ксант-Евмахос зостався сам.
Розмова з Лазієм, спогади про минуле та солодке вино дещо затьмарили зір
його очей, але скріпили й оживили уяву, яка вмить з міркувань та мрій зіткала
узорчастий серпанок...
Справді, чому не поспішав він між чорні смереки, жовтаво-зелені оливки,
до рідні, приятелів, знайомих? Доки зноситимуть пеласгійці гніт чужого
панування? Чи не час уже повалити проклятущих кретійських загарбників?
Він сам зі своїми товаришами зайняв би величаву мальовану палату в Тірінсі,
прогнав би Андрофілу, а поки припливуть довгі кораблі з Крети, впадуть
Аргос, Мікени, Корінт... До діл рветься душа воїна, до діл та любові...
Але не до цієї, яку дарувала єгипетська Гатора, ассірійська Іштар та фінікійська
Астарте, а до іншої, тієї, яку оспівує соловейко в арахнейських лугах...
Задумався Евмахос, і видно, що туга не була тільки його тугою, бо ось з-над
ріки, де стояла пеласгійська варта, полинула до зір пісня:
Зійди, Селене, ночі богине,
На небозвід зійди,
Шлях шві пишній у море синє
Ти сріблом постелиі
Стели шлях сріблом, наче луг
Весна листками криє,
Неси у хмари людський дух,
Що в падолі марніє.
Покажи світу блиск звіздний,
Лагідний та могучий,
Що з оков світу в царство мрій
Дух здійме невидючий.
Нехай огонь, що груди рве,
Нагріє грудь дівчини,
А серце, що краси жажде,
Нехай до тебе злине!
Евмахос схилив голову на груди та закрив очі руками.
