Коли творці будували світ, вони спершу розлили аж до найдальших окраїн
усього, що існує, океан — безмежний простір валів-хвиль, піни, глибин та
мілин. І дали йому мову — той тихий, приємний гомін води, об яку вдаряє
легіт. Посеред сього простору поклали землю, наче смарагд у сталевій оправі,
і заселили її людьми. А люди мали вслухатися в чудову музику хвиль і з
неї збагнути велич сил та умів, які створили світ. Одначе люди не розуміли
величі творчих умів та боялися моря. Вони й не шанували творців, а тільки
тих, що були посередниками між творцями і ними — богів! Боги були для обмеженого
людського духу володарями світу, а морським богом став химерний старець
Протей. І веселий він, як дитина, і грізний, як пустинний вихор, і приязний,
як кохана дівчина, і сумний, як опечалений батько, і щедрий, як плідна
земля, і зажерливий, наче голодний бегемот. Щоднини, щогодини змінює він
своє лице та показує його морякові, щоб дивувався з його багатств та навчився
життєвої правди, що найпостійнішою в житті є непостійність.
Тому з тривогою в серці ступає моряк на поміст корабля, але, коли знову
вернеться на суходіл, з тугою оглядається позад себе, де у глибині дрімає
мінливий Протей, а його діти, сапфірні хвилі, з тихим говором ударяють
об кораблі, наче сказати бажають: ходи до нас, вернись ще раз і не такі
ще чудеса побачиш!
Під голубим небом Фінікійського моря, на сапфірних хвилях, з подувом теплого
вітру, наче білі лебеді на озері Наату, пливли дві нави. На щоглі першої
з них майорів багряний прапор, а на жовтому вітрилі виднівся образ єгипетської
богині Ізіди — на знак, що корабельник був під опікою володаря Єгипту.
В каюті на вистеленій подушками лежанці спочивав корабельник Магарбал.
Звідсіля бачив він усе, що діялося на палубі, й давав розпорядження морякам.
Далі на південь пливла друга нава, дещо менша по величині, але у всьому
іншому зовсім схожа на першу. Обидві були довгі й невисокі, бо сиділи досить
глибоко у воді.
Обидві мали криві дзьоби, по одній низькій щоглі з широченним вітрилом
та високі корми з будою зверху. Під бу-дою була каюта, а ще нижче, на самій
палубі, кімната для керманича і залоги. Палуба щільно покривала нутро корабля,
а на ній сиділи прив'язані до лавочок гребці. Сорок їх сиділо біля весел,
а двадцять моряків виконували службу або сиділи у кімнаті керманича.
В каюті більшого корабля спочивав Ксант, а біля нього на м'якій жовтавій
подушці лежала Герзет. Чудова, ніжна її постать, одягнута в прозоре вбрання,
відрізнялась від інших жінок, які сиділи та лежали у каюті Вже з зовнішнього
вигляду можна було пізнати, що вони тільки служниці єгиптянки. Пізнати
було також по їх покорі та мовчазності, що вони без спротиву віддали їй
перше місце в серці Евмахо-са і як азіатки не бачили в сьому нічого дивного.
Усі жінки відкривають обійми Адонові, та він химерний, наче метелик, всілякі
квітки знаходить, а то й на власну красу задивиться... Хто знає, може,
завтра повернеться лице володаря до них та пошукає давньої любки, кажучи:
«Мандрівник-купець, який збирає скарби по всьому світу та бачить всілякі
краї, вертається-таки вкінці під віяла пальм та плоский дах біленької хати
над широким Євфратом чи над бистрим Оронтом і вітає радісно матір своїх
дітей». Ось так вернеться, може, й він... О, Мілітто!
Тіло Евмахоса тісно облягав хітон із синього тонкого полотна. На ногах
мав м'які постоли, а пахощами зрошене волосся придержував золотий обруч.
Рум'яні уста складалися до усміху, а сині очі здавалися відбитком небозводу.
Тому, наче у небозвід, задивилася у них Герзет, наче у яку неземну музику,
заслухалася у його голос.
— Ще один день — і бажаний та довгожданий суходіл привітає нас,— говорив
Евмахос.— Осядемо в тіні мікен-ської скали, бо не знаю, чи живі ще батьки
мої в Тірінсі та чи змінилося серце убиваючої чоловіків Андрофіли. Тому
боюсь йти туди. Нема в нас у Пеласгії великих скарбів золота, міді, нема
самоцвітів, ні дорогих паволок, тому багачем повернусь я у землю моїх батьків.
А на багатого ласкавим оком глянуть і годованець божий — король, і співгромадяни.
Він дасть мені місце при своєму столі, де збираються знатніші люди, а вони
віддадуть мені перший голос у судовому крузі. І тобі, Герзет, не бракуватиме
гарних та роботящих невільниць. Ніколи не забракне тобі й солодкої любові,
бо у нас у Пеласгії одна тільки жінка орудує не тільки домом, але й серцем
чоловіка.
— Ох, Евмахосе! — усміхалася Герзет.— Скільки разів згадую Птахготепа,
фараона, стару Ату зі святині, скільки разів бачу й п'яного жерця з покусаною
танечницею, покривавлені тіла ошалілих від танцю дівчат. А тоді здригається
моє серце, наче від нічної чи полуденної змори. Все те, все те позад мене,
а передо мною щастя! Так, о так уявляла я собі при боці любимого, у колі
рідні, при домашньому вогнищі. Хай побережуть його твої й мої богиі
— Наші боги, Герзет! — сказав Ксант.— Вони одні для всіх, тільки по-різному
називаються.
— Так, як любов, Евмахосе,— відказала дівчина,— хай проведе нас до неї
Ізіда, цариця моря!
І, взявши арфу, вдарила кілька акордів, а вслід за сим під синє, вечоріюче
небо попливла пісня.
Ізідо, мати світлих гір,
Ізідо, мати моря,
Злети з пустих Синаю гір,
Сповни життям мертвий простір,
Добром країну горя.
— Земля! Земля! — залунав раптом голос моряка, що стояв на помості.
Враз заворушилося все на кораблі. Позривалися дівчата і побігли між моряків
Магарбала.
Устав й Евмахос, і раптом щез з його лиця вираз любовного захоплення. Засвітилися
очі, грізно стягнулися брови.
— Коханий, що з тобою? — налякалася Герзет. Але Ксант не відповів. Із-пзд
лежанки добув шолом з трьома китицями, кований черес, величезний щит та
меч, схопив у руку два списи, які стояли при вході в каюту, і одним скоком
опинився біля східців на палубі Довкола нього зібралося вмить десять чоловіків
у перепасках на бедрах, які бували тільки у рабів. Були се його дружинники,
які виконували моряцьку службу нарівні з моряками Магарбала. Евмахос підійшов
до великої скрині, яка стояла біля керманича, і вдавані раби відчинили
її. Щити, шоломи, череси, ножі заіскрилися в їхніх очах, і вони вмить порозхапували
їх між себе з вправністю, властивою воєнним людям.
Тим часом Магарбал, вислухавши пісню Герзет, усміхався солодко у передчутті
тієї хвилини, коли чудова єгиптянка заспіває сю пісню і йому. Раптом почув
оклик вартового, і його солодкий усміх перейшов у насмішку, яка гарне ще
лице азіата викривляла у пику сатира. Він швидко зійшов східцями на палубу,
звідкіля саме бігли всі моряки нагору. Дарма гукав на них Магарбал здалека.
Вони спішили, щоб побачити ще перед заходом сонця береги Кіпру. Коли, одначе,
суворе лице корабельника появилося між ними, вони згуртувалися й пішли
ловити пеласгійця. Лови на людей були їх звичайним ділом, а сим разом не
треба було й побоюватися, що здобич буде боронитись. Він не сподівався
нападу, тож хоча би навіть і знайшов собі ножаку або дрючок, не зміг би
пошкодити юрбі напасників.
Азіатські дівчата почули, про що йде річ, бо добре знали фінікійську мову.
І вмить зрозуміли, що ув'язнення їх володаря — се для них горе, хто знає,
чи не більше самої неволі. Замість веселого, привітного чи байдужого Ксанта
став би їх володарем жорстокий, загонистий, нахабний азіат, а з його рук,
наче товарина, пішли би вони на поталу кіпрійсь-ким селюхам. Селюхи за
рік-два виссуть з невільниць всю красу, принаду, молодість, а там і викинуть
з кімнат до челядної між смердючих рабів носити воду та землю до винниць.
Тому, знаючи се, кинулися дівчата остерегти Ксанта перед небезпекою. Та,
на жаль, їх наміри збагнув проворний купець-корабельник і наказав затримати
їх. Двоє моряків з нагаями стало на сторожі біля гурту наляканих красунь.
Одночасно натовп, якихось двадцять фінікійців, підходив нишком до задніх
східців. Ось вони вже й перед ними та перед темним отвором кімнати керманича.
Перший азіат з зашморгом у руці почав поволі спинатися на східці, коли
раптом заверещав нелюдським голосом і з глухим стуком покотився під ноги
Магарбала. Він вертівся, наче притоптаний хробак, і обома руками притискав
розпорений списом живіт, з якого випливали кишки та бухала чорна кров.
А в сю мить з-під східців, з темного отвору керманичевої кімнати, вилізло
чудовисько. Спершу показалися вістря двох списів. Одно було блискуче, чисте,
з другого стікала кров пробитого моряка. За вістрями висунувся, наче велетенська
черепаха, щит, а над ним три китиці шолома, з-під якого грізно дивились
очі Евмахоса.
Враз подалися фінікійці, їх пройняв переляк, а тривога впала на темні лиця
блідим відтінком смерті.
Евмахос випрямився на весь зріст і, взявши один спис в ліву руку, підняв
правою рукою другий вгору й засміявся. Дивно відбивався сей голосний регіт
від кректання та харчання конаючого моряка. Здавалося, що вбитий береться
піднімати на глум убивцю.
— Ти прорахувався, крамарю! — говорив Ксант.— В Єгипті навіть ті, що не
знають мови фінікійців, розуміють їх підлі замисли. Небесні боги гидують
ними і покарають їх руками вибранців. Недарма обіцяв я їм десятину майна.
Тепер ось додаю до сього четвертину твого.
Магарбал хотів відповісти і виторгувати бодай мир та прощення. Виявилося,
одначе, що він і в сьому прорахувався, бо з останніми словами Евмахос кинув
спис, вгородивши його в тіло найближчого ворога. Вслід за сим з чорного
отвору кормової кімнати вилізло ще десять таких самих потвор. Засвистіли
списи, й ні один не пролетів даремно. Бо чим була ся боротьба на гладкій
білій палубі корабля проти важких боїв з хетійцями серед пісків пустині?
Крики, зойки, загальна втечаї Моряки ховалися поміж гребцями, які були
вельми раді з погрому немилосердних володарів і копали їх ногами та викидали
назад на палубу. Деякі бігли на поміст між дівчат, а сі з вереском ховалися
по кутках, щоб і їх не влучив де в пітьмі якийсь навмання кинутий спис.
Інші бралися до зброї... Та все те було даремно! Згинули всі, а останнім
упав Магарбал, який сховався на носі корабля.
Один тільки керманич зостався живим. Він поклявся довести наву до берегів
Пеласгії і то якраз навпроти мікен-ської скали.
Коли на небо зійшов місяць, оглянувся Ксант за другим кораблем. Не міг
його, одначе, побачити у темряві й тому звелів запалити в'язку смолоскипів
на шпилі щогли... І ось далеко у південній стороні заблимало незабаром
таке саме червонясте світло, а опівночі обидві нави зустрілися. Першим,
що побачили очі пеласгійців, був труп Регаба, а першим словом, яке почули,
було поздоровлення Лазія:
— Привіт, переможцю Рамзеса! Страшно крихкі кості у сих крамарів. Аж дивно
мені, чому його святість не потрощить їх зразу. Двісті пеласгійців та тисяча
єгипетських водоносів було б аж надто для сього.
У тіні мікенської скали збудували захожі з Фінікії та Єгипту майстри нову
домівку для багатого купця з Себен-ніту, який купив собі у короля на се
право. Справді купець був вельми схожий на пеласгійця, але золото та дівчата-азіатки
були зовсім справжні. Тому король і не допитувався про минуле купця, а
радів, що здобутими дарунками наповнить опустілу скарбницю. Купець на ім'я
Евмахос піддав йому ще й гадку, щоб без великої небезпеки, повстанням,
з Пеласгії позбутися кретійських ратників. Він сам брався навіть згуртувати
довкола мікенського короля всіх наємни-ків, які мали невдовзі вертатись
з Єгипту. Не дивно, отже, Що Евмахос став першим другом короля.
Величавий був дім Евмахоса. Зелені, червоні, сині та жовті стовпи, одвірки,
стіни та ворітниці були оздоблені різьбою, фігурками, малюнками, а тут
і там блищали навіть полірований спіж або мідь. По двору в нього ходило
чимало рабів та невільниць, а на гнойовищі роїлося від товстих баранів
та широкорогих волів і корів. Собаки стерегли хату, а новий поріг швидко
вигладили постоли гостей, посланців та приїжджих купців з Крети, Кітери,
Евбої, Йонії, Карії, а навіть і з далекої Дарданії.
Росло майно, значення Евмахоса, одначе найкращим самоцвітом його щастя
була й зосталась Герзет. Всупереч звичаєві Єгипту, вона засіла при огнищі
Евмахоса, як жрекиня при жертовнику, а коли надходили на неї спомини розгульного
життя Пібаста, казала собі: «Не шукай щастя у багатьох, бо даєш його тільки
одному!»
