Сьогодні не було біля святині нескінченних натовпів народу. За наказом
його святості сардинці оточили увесь святий округ густими вартами, а всередині
залишились тільки жерці, жрекині та повірені короля з його найближчого
оточення. Евмахос задумався саме, як увійти йому туди, не звернувши уваги
жерців, коли з-між сардинців висунувся Горсутен і швидко потягнув його
вбік, на дорогу, яка вела до пристані.
— Не треба, щоб тебе хто бачив у храмі! — сказав пошепки.— Якби люди бачили
богів, не боялися б їх, не цінили б як слід і їх ласки. Ось туди!
Звернув з дороги вбік, над саму ріку, якраз там, де на линвах колихалися
два довгі та високі фінікійські кораблі. При світлі смолоскипів крутилося
біля них кількадесят жовтолицих бородатих постатей у коротких туніках та
хустках на головах.
«Се мої кораблі»,— подумав Евмахос, і раптом захотілося йому зареготатися
на все горло з фараона, який сам вказував йому найближчу дорогу до втечі.
З-над ріки крута стежина вела просто до стіни, якою обведений був святий
округ Гатори. У сій стіні була хвірточка, прикрита по цей і той бік стіни
густими кущами. Горсутен увійшов крізь неї з Евмахосом та показав йому
найближчих вартівників. Вони непорушне стояли на стінах по обидва боки
хвіртки.
— Звідсіля нема ніякої стежки до святині,— пояснив,— але напрям вказують
кущі рожі — аж до святого пагімту, дому жінок, посвячених Гаторі.
Сильні пахощі розцвілих рож огорнули їх, коли вони швидким кроком йшли
до святині. М'який моріг глушив кроки, а густе галуззя кущів ховало їх
від можливих підглядачів. Вкінці зачорніли перед ними високі, дещо скісно
збудовані стіни святого пагімту. Численні вікна були темні, бо всі танечниці,
жрекині та служниці були на торжестві у святині. Зате над самою святинею,
над першим подвір'ям і над діоритовою колонадою стояла заграва в^ц вогнів
смолоскипів та лампад. Дика, розгульна музика доносилася звідтіля, а часом
голосно лунали оклики учасників торжества.
— Як же ж ми доберемося досередини? — спитав Ксант.— Нема в мене крил сови,
ні кігтів кота!
— Не бійся, маловіре! — заспокоював його Горсутен.— Ось тут бачиш сей великий
круглий, вмурований у стіну камінь? На ньому є напис, а в ньому скарабей
— святий жук, прообраз бога сонця. Такий самий напис та скарабей є по той
бік стіни. А тепер придави скарабея ручкою меча! Бачиш? О!
Круглий камінь відсунувся, і обидва перелізли крізь отвір. Тоді Горсутен
знайшов при світлі заграви другого скарабея, натиснув на нього, і камінь
знову вернувся у своє первісне положення.
Обидва опинилися у маленькій кімнаті, стіни якої покривали червоні тканини,
оздоблені золотом. Посередині кімнати стояв стіл із залишками фруктів,
вина, меду та паляниць. Під одною стіною виднілось низьке, вистелене подушками
ложе, а під другою — мармуровий столик, повний всіляких більших та менших
дзбаняток, плящин, мисочок, щіточок. Над ними на гебановій поличці стояв
ідол бога чепурух Беза, подібний до карлика. Третя стіна була вільна, бо
в ній саме знаходився круглий камінь з написом. Четверту заслонила важка
парчева завіса, з-поза якої лилося лагідне світло лампад. Усю кімнату наповняли
задушливі пахощі, але Евмахос не уявляв, звідки вони беруться.
— Тут зостанешся! — наказав Горсутен, розглянувшись.— Там, за завісою,
внутрішня колонада святого пагім-ту, там ночуватиме фараон. А ти,— тут
підняв руку, як учитель, що наставляє учня,— дивитимешся на колонаду і
якщо побачиш кого третього — удариш мечем. Отут маєш перстень його святості,
який знають усі мешканці Кему. На ньому святий змій і сонячний круг зі
скарабеєм. Він відкриє тобі всі входи й виходи, визволить тебе від усякої
небезпеки. Та ти поводься так, ніби його не маєш, бо чим менше людей тебе
бачитиме, тим краще для його святості... ну, й для тебе.
— Авжеж! — відповів Ксант.— Я й сам знаю, що не раз найменше живуть на
світі ті, що знають забагато таємниць. Горсутен стиснув його за плечі.
— Так. Якщо вони сим чваняться, то всякому аж набридне їх життя. Ти зрозумів
усе як слід. Хай просвітить тебе Тот, а оборонить Птаг!
Горсутен щез у отворі стіни, і Евмахос зостався сам. Хвилину приглядався
до дзбаняток, плящин та гладкого сталевого дзеркала і усміхнувся. Се була,
очевидно, одягаль-ня та спальня одної з танечниць або жрекинь. Ах! В сю
мить нагадав собі і пахощі. Се запах піжма та жіночого, розпаленого сном
тіла. Такий самий наповняв його намет після розкішної, при вині та в обіймах
молодих невільниць, проведеної ночі. Ах! Усе єство Евмахоса здригнулося
від цього спогаду, і в сю хвилину згадав собі, що, може, невдовзі проведе
таку саму ніч з Герзет... Мимохіть стиснулися п'ястуки, а очі засвітилися
злим огнем.
— Горе тому, хто забажає її відібрати в мене. Моє серце жадає її, моя рука
вирве її з пащі лева чи з рук короля. Одному богові віддам її та хіба з
життям!
Тим часом у внутрішній святині перед вівтарем богині відбувалися святі
танці. Велетенська статуя Гатори в сидячій позі сягала верха круглої колонади.
Зелені стовпи підпирали стелю, у якій був круглий отвір. Через нього вливав
місяць своє сріблисте світло просто на лоно кам'яної богині. На вівтарі
горів вогонь із сикоморових гілок, а жерці раз у раз сипали в багаття ладан.
Білий запашний дим з сичанням підіймався вгору, окутував коров'ячу голову
богині та розходився ліниво по всьому храмі.
Поміж стовпами, наче вінок квітів лотоса, стояли танечниці у прозорому
одязі, їх голі груди з фарбованими генною бородавочками, підчорнені великі
мигдалевидні очі, їхні тугі, наче з рожевого граніту виточені руки та стегна
яскраво виділялись на потемнілому фоні підсіння.
Усю стелю і дві стіни займав величезний, мальований образ Гатори. Ноги
богині виростали з долівки при вході, простягнені руки досягали долівки
при виході, тулуб заповняв стелю, наче небозвід, а лоном був круглий отвір
у стелі храму. Навпроти вівтаря стояв престол фараона.
Володар обох світів сидів на ньому в королівській подвійній тіарі, але
одягнений був тільки в короткий стен робітника. Якраз такий самий одяг
мало на собі й двадцять статуеток Птага — будівника світу. Вони стояли
по боках перед зеленими стовпами. Як символи плодючості, були вони наче
чоловічим доповненням Гатори.
На вільний простір виступило двадцять жерців у білих хустинах на головах,
закладених за вуха. Всі вони на поданий знак вдарили земний поклін богині,
а в сей момент десь із темряви підсіння, згори чи з боків, почулися тихі,
ніжні, наче подих північного леготу, звуки музики. Похилені жерці піднялися
з землі, а з їх тіл спали білі покривала.
І під повільний ритм музики стрункі голі тіла жерців почали виконувати
танечні рухи, зразу тільки головою та руками, а там і всім тілом почали
крутитися на місці. Звуки музики міцнішали, ритм прискорювався, а слідом
за сим жерці покинули свої місця й стали в коло. Круговий рух ставав щораз
швидший, а одночасно увесь гурт почав звільна обходити довкола кадильного
жертовника. Очі танечників почали блищати у сутіні, істеричне дрижання
стягало їх уста в судорожний усміх, а з уст виривались тихі вигуки не то
радості, не то муки.
Аж ось залунала громозвучна фанфара, а слідом за сим полилася та сама мелодія,
але вже не лагідним ритмом любовної пісні, а гірським потоком розшалілої
пристрасті. Круговий рух тіл став зворотним, рівномірний обхід змінився
у шалений біг людини, яку з допусту богів охопило божевілля. Чимраз швидше
і швидше крутилися жерці, їх очі погасли, одні лиця посиніли, інші зблідли,
на викривлених губах вийшла піна, наче у скаженої звірини. Хрипким крикам
танечників відповідали проймаючі голоси жрекинь і та-нечниць, і в музиці
щораз більше брали верх свистячі сопілки, бубни та літаври, а затихали
струни, дзвінки та труби.
Раптом у руках розшалілих танечників блиснули ножі. Вони калічили собі
лиця та груди, а червона кров дощем падала на землю. Кілька жінок омліло,
а його святість поворухнувся на престолі. Навіть його дратувала ся картина
пристрасті, яка пожирає огнем єство людини та з якої родиться життя. На
те усміхнувся Птахготеп, який стояв за королем, і сказав пошепки:
— Усяка пристрасть жорстока, але кров завжди гасить її. Одно тільки любовне
божевілля черпає з крові ще нову силу та доводить людину швидше до смерті,
ніж до знесилення.
Однак фараон не розумів сього танцю. Його високі плечі здригалися, а довгі
тонкі пальці судорожне перебирали складки стену на худих колінах.
У сю мить замовкла музика, а одночасно з останнім її звуком попадали на
землю скривавлені танечники, як дитячі ляльки, коли урветься мотузок, який
їх рухав. Сильні широкобедрі служниці юрбою приб'ігли і повиносили непритомних
жерців у глибину храму, їх місце зайняла дружина танечниць.
Здавалося, що богиня з усього Кему вибрала найкращі квітки, щоб їх попересаджувати
у свої городи, найсолод-шими пахощами Пунту облила їх прегарні тіла і дала
їм тугість пружин і ніжність пелюсток рожі. Синяві, рожеві, ясно-зелені,
жовті та білі одяги, оздоблені золотими та срібними ниточками, підкреслювали
чарівні форми тіла. Густо нашивані самоцвіти та жемчуги звертали погляди
всіх на приховані принади дівчат.
У сьому чарівному колі, наче самоцвіт у дорогоцінній оправі, стояла дівчина
в золотистому одязі та в чільці, на якому блищали дуговими відблисками
діаманти, смарагди, сапфіри, топази. Вони яскраво відбивались на чорній
хвилі волосся, яке спадало на мармурові плечі. Між двома бездоганними півкулями
грудей звисав оздоблений жемчугами амулет. Однак ні чудові форми тіла,
ні коштовності не полонили зору так сильно, як осліплювала краса личка.
Навіть Рамзеса потягнула вона нестримною силою. На його вдалому лиці зацвів
цеглистий рум'янець, вуха заворушилися, широкі, дещо вип'ялені губи склались
у посмішку, а жорстокий погляд глибоко посаджених очей злагіднів. З-під
низького, назад схиленого чола вп'ялив він погляд просто в очі дівчини
і викликав на її личку рум'янець сорому. Рука володаря піднялася з колін,
наче бажала таки зараз же загорнути сей скарб до себе... Та в цю мить заговорив
ідол богині, а з його голови засвітив раптом якийсь неземний блиск. Все,
що жило, впало ниць. Одна тільки Герзет і фараон зостались на місці...
— Тобі, герою з Кадешу, переможцю підлих хетейців, хоробрий, щедрий жертводавцю,
дарую сю дівчину. Відведи її до свого пагімту і бережи від лихого уроку
та від обіймів чужинця!
Замовк голос ідола. Жерці кинули пригорщу ладану на жертовник, і стовп
диму закрив на хвилину кам'яне тіло богині. Коли розвіявся, сяйво погасло,
а невидимі співаки завели гімн на честь богині. Мелодія пісні,— то могутня
і поважна, то тужлива й розмріяна, то пристрасна й поривчаста,— вколихала
поволі розбурхані пориви дикості в учасників торжества. Кров відпливала
з мозків, напруга м'язів слабла, як на морі опадають після бурі розгойдані
хвилі.
Вкінці втихли слова співу, а останні тони супроводу раптовими переливами
перейшли знову в танечний ритм. Мотив був той самий, але тон зовсім інший.
Се був наче запашний легіт з-над квітастих лугів, який береться наслідувати
пустинний вихор. Він теж сильний та могутній, але не скаженим розгоном,
а непоборною принадою, і пориває за собою не тіла, а почуття.
Враз жолихнулися ряди танечниць повільними, ритмічними рухами. У руках
деяких майоріли барвисті хустини, в інших вінки білого та синього лотоса
або довгі яскраві стрічки. Брязкіт святих калаталень відбивав такт, під
який малі, м'які ніжки ступали по долівці та вигиналися тіла.
Аж знов заграла музика розгульний танець, і вихором понеслися танечниці
у зворотному кружлянні довкола жертовника. В очах темніло від блискавкових
рухів стрічок, вінків, барвистого вбрання, а запах молодого спітнілого
жіночого тіла глушив ладан, кедрову живицю, нард.
По хвилині у мелодії святого танцю зазвучали наче тихі зітхання грудей,
стомлених любовною пристрастю. Вмить зупинились танечниці і, відкинувши
голови назад, завмерли, ніби прислухаючись до якихось звуків. Дивлячись
на сі дрижачі від стриманого подиху тіла, блідли навіть старі, досвідчені
жерці, для яких ніяка викривлена хтивість не була новинкою. Їх висохлі
тіла проймав святий, божественний вогонь Гатори і пожирав їх бажанням з'єднання,
обіймів.
Стоячи на місці, почали танечниці всім тілом, зокрема верхньою його половиною,
виконувати рухи святого танцю богині, у якому дівчата віддаються небесному
коханцеві. Кожний м'яз, кожна лінія прегарного тіла виступала виразно з-під
прозорого одягу. Тіла пружинилися, вигинались, корчились, шаліли, наче
в справжніх обіймах палкого мужа, а квіткові личка, наче дзеркала зі сталі,
відбивали всі відтінки екстазу.
Вкінці, коли захоплення дішло до найвищого напруження, коли здавалося,
що дівчата, вгамувавши бажання самим танцем, зімліють від крайнього знесилення;
Герзет, яка під час хороводу стояла нерухомо перед жертовником, підійшла
на кілька кроків до фараона. Загриміли труби, забряжчали тімпани, задзвеніли
струни, і вмить розскочилася юрба дівчат. Розскочилася і щезла. Тільки
двадцять танечниць зосталось, і кожна з них обняла розпаленим спітнілим
тілом статуетку Птага.
І ось Рамзес піднявся з престолу і підійшов до Герзет. Святий танець розбудив
і в неї кров, яка й обізвалася могутнім голосом бажання. Музика, танковий
шал, пристрасні рухи та захоплення божеських танечниць вхопили її з собою,
розбурхали життєві похоті молодого тіла. Герзет важко дихала, гризла до
крові коралові уста, гострі, фарбовані генною нігтики впивалися у малі
долоні ніжних рученят. Усе квітуче тіло вигиналося назад, наче ждало палких
обіймів коханої руки, наче ждало сповнення солодкої обітниці, яку дає своїм
поклонникам Гатора. Та ось, коли худе, хиже лице володаря наближалося до
неї, з глибини серденька виповзла гадюка та слизьким дотиком вмить остудила
молодечий зрив дівочих бажань. Герзет здригнулася від сього дотику і подалася
назад.
«Богине! — зітхало здавлене серце.— Не дай мене в руки сеї людиниі Се не
фараон, не його святість, се тільки людина... А перед такою людиною щезає
бажання серця, мовкне голос крові, і, наче крокодил з грязюки Нілу, виповзе
з закутий душі відразаі»
Одначе богиня не чула мови серця дівчини, а уста боялися висловити їх голосно.
І вмить худі руки його святості обплели мармурові груди дівчини, наче комашку
довгі ніжки павука. І він потяг за собою умліваючу дівчину геть поза жертовник
у внутрішню колонаду святого пагімту Гатори, де ждало на них обох вкрите
фінікійським пурпуром ложе-Товсті уста Рамзеса ледве ловили повітря, в
кутках показалася піна, наче в голодного леопарда або в ситого крокодила,
а все лице кривилося, наче маска фінікійських патеків.
З трудом добрався фараон до ложа, яке стояло над круглим басейном посеред
колонади. Ніжний шелест водограю та пахощі з позапалюваних кадильниць обіцяли
володареві обох світів розкішну ніч під покровом Ізіди, матері моря та
любові. Засліплений диким бажанням, поклав Рамзес на багряницю зімлілу
Герзет, а коли вона розплющила великі злякані очі, він кинувся на неї,
наче азіатський варвар на здобуту силою невільницю. Висока тіара на голові
перешкоджала йому, він кинув її на долівку біля ложа...
Але в сей момент якась надлюдська сила відірвала худорляві, хоч і сильні
руки володаря від дрижачого тіла дівчини.
— Евмахосе! Сюди! — гукнув фараон, скаженіючи від люті та всією силою вириваючись
з залізних обіймів невідомого ворога. Після довгих зусиль вдалося йому
вдарити когось ліктем у черево. Але в сю мить усі лампади святині засвітили
йому в очах і погасли, а разом з ними погасла й притомність. Ударений п'ястуком
поміж очі, фараон повалився на ложе, наче статуетка Птага, яку переверне
часом танечниця у храмі.
А над Герзет нахилилася голова Ксанта.
— Герзет, не бійся! Се я, Евмахосі Устань і ходи зі мною. Ти моя частка
від богів, і нема сили, яка б узяла тебе в мене.
— Ти сильний,— прошептала дівчина,— ти є моїм володарем, і з тобою піду,
куди хочеш!
По хвилині за обома запав круглий камінь у стіні.
Перед ранком тієї самої ночі його святість звелів віднести себе у носилках
до табору. Прибувши між полотняні стіни свого намету, зараз заслонив хустиною
чоло аж по брови та звелів покликати Горсутена. З облесним усміхом на устах
впав повірник його святості ниць, вигукуючи на честь володаря, але той
звелів йому зараз же встати і спитав:
— Ти знаєш, що було зі мною сеї ночі?
— Покірний слуга є повірником тільки тих таємниць, які зволить йому повірити
володар обох світів, переможець дев'яти народів,— була відповідь.
— Тож слухай!
Тут Рамзес розказав Горсутенові свою нічну пригоду. Він пінився з люті,
скаженів, шалів, а його виступаюче вперед лице кривилося, наче пика горили.
Довго слухав Горсутен прокльони Фараона, який нахвалявся на зорі розіслати
по всіх усюдах посіпаків, щоб спіймали зрадника й богохульника з його здобиччю.
Його мали прибити на хрест, а її прив'язати на гранітній плиті перед лицем
сфінкса, де б її вбили сонце та спрага. Вислухавши все, повірник знов упав
ниць й ударив чолом об долівку.
— Говори! — просолів фараон, переводячи дух.
— Ваша святосте! Дозвольте розказати вам казочку.
— Яку?
— Коли праотець великих Фараонів Хуфу забажав одружитися зі своєю дочкою,
вона втекла від нього з простим рибалкою. Вічно живучий володар звелів
його прибити на хрест, але непослушна дівчина врятувала його від смерті
та багато днів і ночей приймала його у себе, доки... доки не було запізно
вести її до королівського пагімту. Що ж зробив Хуфу? Він усміхнувся приязно,
наче все те сталося за його волею, а навіть з його наказу. Тому ніхто не
посміявся з батька, якого не послухала дочка, ані з володаря, якого переміг
рибалка. За се в сороковому році правління зять-рибалка врятував його від
загибелі, а дочка була підпорою його старості.
— Що ж з того? Я не Хуфу, а Герзет — дочка голяра.
— Так, але часами краще є сховати гнів у серці та протримати його до слушного
часу, ніж силою спиняти божественний Ніл біля Сунна або пісок західної
пустині. Ти знаєш, святий володарю, що жерці озлоблені на тебе. Вони дізнаються
про злочин і скажуть: «Се месть богині, яку образив твій наказ. Ми, жерці,
дали тобі дівчину, а богиня відібрала її в тебе. Підлий чужинець — се тільки
сліпе знаряддя в її руках». А так можеш завтра сказати Птахго-тепові: «Дарував
я моїм воякам одну ніч у обіймах танеч-ниць, та вони знехтували моїм дозволом
через вас. Сьогодні я віддав дарунок богині чужинцеві, щоб ви бачили, що
воля фараона є могутніша від вашої, а ваші бажання не є бажаннями Гатори.
Вона, бач, сама своїм святом звеличила весілля Евмахоса з танечницею Пібасту.
А щоб не досягла його отрута та ніж вбивці, звелів я йому від'їхати і забороняю
всім його переслідувати у втечі».
— На Амона! — аж скрикнув фараон, а його викривлене лице знову набрало
звичайного гордовитого виразу.— На Амонаї Віднині, Горсутене, ти стаєш
моїм першим дорадником! У тобі є мудрість Птага, хитрощі вужа, а красномовність
Тота!
