Не повним руслом протікав Ніл крізь казково і плодовитий намул дельти.
Очищена вже, синява хвиля наповнювала сотні каналів, про- ток, рукавів,
природних та штучних, хоча обидва береги зеленіли вже благодатним даром
богині Непт, а при березі у повному розквіті широкою смугою ріс лотос.
Сині та білі квітки підіймалися вгору понад рухливою хвилею та злегка хилилися
на пружних стеблах, відкриваючи свої жовто-помаранчеві осередки назустріч
променям сонця. Легесенький північний легіт розвівав задушливі пахощі цинамонової
кори, які пливли з білих та синеньких квіток, і відносив їх ген у далечінь,
де спочивав уночі володар світу, триясне сонце Ра.
«Се я, лілея, пречиста між квітами, що яснію в городі бога сонця Ра»,—
казала квітка, а останній погляд божих очей цілував її маленьку голівку,
наче очі дівчини.
Дещо далі, на ставах і мокляках, гордо маяли височенні віяла папірусу,
а серед них раз у раз чулися крики всілякої птиці. По тихих плесах плавали
гуси та лебеді, а рожеві фламінго розчищали і розправляли на грудях пір'я.
При тому вигинали свої довгі шиї, наче пагони лотоса, тріпали крилами та
раз у раз підносили й опускали цибаті ноги. З малого болотистого горбка,
залишків колишньої греблі над каналом, приглядався до рухливих птиць поважний
довгодзьобий ібіс, свята птиця бога Тота. Два червонодзьобі бузьки стояли
на високому шпилі великої святині Бастет-Гатори, а їхній клекіт супроводжував
засинаючий день.
Дещо далі, на лівому березі Абарійського рукава ріки, скрипіли дерев'яні
журавлі та черепки, які вибирали намул і воду з каналів. Одягнуті в брудні
фартухи мужики сіяли зерно і перепорпували намул гакуватими мотиками та
дерев'яними сохами. Під двома віялами з різнобарвного пір'я сиділи наставники
та вигуками підганяли робітників. Деколи кликали до себе то сього, то того
з-поміж них, а коли хтось лягав ниць перед достойником, на його худий,
оголений хребет спадав град ударів тростини або пальмового батога як кара
за лінощі чи знесилення. Поруч сидів писар і пильно записував міри висіяного
зерна та оберемки папірусу, що його вирубували робітники над ставом.
Усі ті люди спішилися: мужики з страху перед буком, наглядачі та писарі
— з обов'язку. Однак і ті, й інші раз у раз поглядали на той бік ріки,
де на штучному насипі стояло місто Пібаст, а біля нього ще більше місто
різнобарвних наметів. На шпилях святині Гатори майоріли зелені прапори,
та здалека виднілись сурмачі. Вони-то мали при заході сонця дати знак усьому
живому, що починається теху — щорічне свято плідності та статевої спроможності
богині Гатори. Вона, як і богиня Бастет, допомагає породіллям, вона, як
Ізіс, кормить Гора, який є Озірісом і Амоном в одній особі. З неї почалося
все життя богів, людей та тварин. Ніл живить усе живе, Гатора плодить його
в обіймах Ра...
Аж ось показалася величезна громада човнів. Вони пливли вниз рікою від
Мемфіса, а в них роїлося від чоловіків та жінок. Одні гребли веслами і
в такт співали святий гімн. Інші наливали в чарки темне густе вино, пили
самі і давали жінкам, які пили не менше від чоловіків. Деякі лежали вже
без пам'яті на рогожах, якими було застелено дно човнів, або на колінах
товаришів чи товаришок. Інші тримали в руках калатала, якими здіймали нечуваний
шум та тріск. Сей гамір принаджував населення сіл та містечок на береги
ріки. Тоді-то жінки на човнах починали насміхатися з глядачів.
— Порпайтеся в намулі ви, що думаєте тільки про ячмінні паляниці та пиво
для ваших чоловіків! Гей! Вони чорні, брудні, смердять часником та гнилою
рибою, а у вас по-репана шкіра на руках, на одязі плями від олії та ще
від чогось... Ха-ха-ха! Сидюхи, сидюхи! Гей, до нас ходіть, до нас! У святиню
великої богині! Вона дасть вам чудові пахощі, солодку любов та легкі пологи.
З нами ходіть, з нами! Човни ждуть, хлопці ждуть вас, сидюх-недотеп!
Високо миготіло яскраве вбрання жінок, а блискуче тіло рожевіло під ним
від погасаючих променів сонця. Паломниці вигиналися всім тілом, наче в
любовному шалі, а їх пристрасні, безсоромні рухи надили жінок та чоловіків...
Була се щорічна проща до Пібаста на свято Гатори. З кожної оселі випливали
човни з учасниками і приєднувалися до походу біля Мемфіса, звідки уже разом
пливли до Пібаста.
Саме коли човни порівнялися із самітним ібісом на березі, червона сонячна
куля торкнулась обрію та звільна почала западати у західну пустиню, куди
за Озірісом їдуть душі померлих. А в сю мить заграли зі шпилів сурми...
ВраЗ наче хто нове життя влив у похилені постаті робітників, наставників,
писарів. Мотики, плужки попадали в намул, свиней, які втоптували посіяне
зерно, погнали пас-стухи додому, згортки папірусу, тростинові пера та фарби
було сховано в сумки, а наставники з поспіхом бігли до човна, який плив
до Пібаста. Опустіли поля, а зате місто запалало тисячами вогнів, смолоскипів,
загомоніло від вигуків п'яних або збуджених паломників, тріскотні калатал,
реготу жінок, реву худоби та від звуків сурм.
Ожив і табір. З останнього дволітнього походу проти хеттів, з-під далекого
Кадешу над Оронтом, вернувся саме володар Верхнього та Нижнього Єгипту
— фараон Рамессу, а з ним вертався цвіт його війська та полки сардинських
і пеласгійських найманців. В нагороду за труднощі довгого походу через
сірійську пустиню дозволив фараон усім єгиптянам узяти участь у святі богині
Пібаста та й сам на чолі найвищих воєначальників і офіцерів вибрався до
храму.
Похід фараона відкривав відділ пеласгійських найманців. Баскі каппадокійські
коні тягли двоколісні, ковані спі-жем колісниці з високими передками. По
боках колісниць висіли шкіряні сагайдаки на стріли та рогатини, на лук
і топір. Віжки тримав візник у повстяному капелюсі та легкій туніці з короткими
рукавами. Біля нього стояв вершник у великому спіжевому шоломі з китицею.
На колісницях їхали начальники, а за кожним виступали більші або менші
гуртки піхотинців. Начальники мали на шоломі по дві або й три китиці з
фарбованої кінської волосіні. На тілі носили всі широкий черес, кований
спіжевою бляхою, на ногах — спіжеві наголінниці, а на лівому плечі — величезний
.довгастий щит з волячої шкури, вкритий спіжевими пластинами. З того ж
металу був і великий гуда в центрі щита. При боці у кожного — широкий меч-аор
у важкій піхві, кованій міддю, спіжем або й золотом, а права рука тримала
два списи з зазубцями.
Дуже пишно та войовничо виглядали пеласги. їх лиця були значно біліші від
мідяних лиць єгиптян. Серед чорноволосих єгиптян та сардинців відзначалися
пеласги тим, що їх волосся було яснішої, каштанової або й світлої барви,
а очі дивились з-під насуплених брів синьо або сіро. Ця барва волосся та
очей найбільше відстрашувала мешканців Пі-басту. Між усіма пеласгами вирізнявся
високий, стрункий воїн з трьома китицями на шоломі, з-під якого спадала
на плечі хвиля золотистого волосся. Сині, мов вода Нілу перед розливом,
великі очі дивились гордо на яскраву юрму галасливих та вертких паломників,
робітників, єгипетських вояків, продавців води, вина, бубликів, фіг, цибулі,
часнику та винограду. Він був, видно, начальником відділу, бо на шоломі
та щиті ясніло чимало золота, в ушах блищали багаті заушниці, а на руці
— два звинені золоті вужі. Його туніка була з фінікійського пурпуру, обшита
золотою бортою, а упряж його арабських коней аж капала від срібла та жем-чугів.
За ним їхав присадкуватий, кремезний сорокалітній воїн з карком бика, м'язами
Геракла і лицем крамаря. Він хитро, скоса оглядав товпу єгиптян та раз
у раз ділився своїми спостереженнями з молодим полковником.
За полком пеласгійців бігли оголені бігуни з довгими тростинами і нещадно
розганяли юрму криком та влучними ударами.
— Місце для походу володаря обох світів, Амона Ра в його власній особі,
фараона Амен Рамессу, володаря То-мурі і Тореші, Кушу, Пунту, Ретенну та
Кадешу, володаря дев'ятьох народів, мужа вдови, батька сироти, якому підкоряється
лев пустині і який надає землі плодючість, краєві — щастя та спокій, а
душам обіцяє всі блага Озіріса в Аменту!
Так кричали окличники, а юрма верещала з болю та переляку або вигукувала
на честь фараона. За окличниками ступали жерці зі статуєю богині Гатори.
Вона мала голову корови, бо корова була образом богині з"млі. За нею несли
інші жерці три статуї богинь Мут, Сехмет і Бастет, культ яких поєднувався
подекуди з культом Гатори у вшануванні божественної жіночої плодючості.
В кінці безпосередньо перед дружиною фараона несло кілька жерців статую
Ізіди, яку щороку на свято Гатори привозили з Мемфіса. Над усміхненим лицем
богині виднівся круг місяця, охоплений рогами корови, при її повних грудях
лежало дитинча — Гор, син її й Озіріса, перший володар Єгипту, що перевтілюється
у всіх фараонів. Ізіда, як найбільш шанована в Єгипті богиня, і богиня
Сехмет через свій страшний вигляд викликали в глядачів найбільше захоплення.
Чимало, бач, було в натовпі людей, які добре знали, скільки сили, завзяття,
відваги та кровожерливості має левиця, а саме голова левиці прикрашала
статую Сехмет. З другого боку, не один зазнав під опікою могутньої богині
Ізіди солодких обіймів любові, опікункою якої була вона в Мемфісі, Саїсі
і Тебах.
Хоча поняття про богинь та їх вшанування всіляко перехрещувалися та поєднувалися
всюди, проте кожна мала своїх жерції- і жрекинь, а Гатор та Ізіс мали ще
й служниць, співачок, музиканток і танечниць, які брали у святі діяльну
участь.
У прозорому одязі різних відтінків, з квітами лотоса у волоссях, на шиї
та бедрах ступали вони повагом, а чудові пахощі амбри, нарду та мірри здіймались
над ними, наче над квітником. Жерців проводжали архієреї у шкурах леопардів,
криваві пащі яких спадали на груди, а лапи обіймали шию та бедра. Усе тіло
жерців було поголене. Гладко голену голову покривала смугаста полотняна
хустина, а її кінці обрамляли лице, ніби голову сфінкса. Молодші жерці
несли у довгих металевих ложках вогонь, на який раз у раз сипали ладан
та кедрову живицю. Синяві запашні дими обдавали фараона та найвищих достойників
немовби туманом. З-посеред нього виднілись фарбовані полотняні панцирі,
а поверх них — розмальовані коміри. Одяг іскрився від безлічі коштовностей,
наче риб'яча луска. На голові Рамзеса була подвійна корона Верхнього та
Нижнього Єгипту. Воєначальники мали невеликі шоломи з півмісяцями або китицями
зверху. Поруч з королівською колісницею ступали слуги з віялами, а за фараоном
ішов найвищий суддя у нарядному одязі. Висока перука покривала голову,
а за вухом стриміло перо — символ судової влади. Разом з ним ішли начальники
складів золота, книг, зброї. Відділ піших сардинців Шардана з широкими
мечами та круглими щитами замикав похід, їх сталеві мечі й рогатини давали
їм у рукопашній боротьбі велику перевагу навіть над ассірійцями.
Серед гучних окликів в'їхав фараон на велике подвір'я святині, вимощене
червоним гранітом і освітлене безліччю смолоскипів. Отут стояв на кількох
східцях жертовник, біля якого ждав на прихід його святості слуга Гатори.
Жерці стали півмісяцем по боках вівтаря, а служниці, танечниці та музикантки
заповнювали підсіння. З даху приглядалися до здвигу народу коти, яких безліч
виводилося у святих садах Пібаста і які були посвячені богині.
Фараон зліз' із колісниці і ступив до вівтаря, щоб принести Гаторі безкровну
жертву з оливи, вина та пахощів. Старший жрець відступився праворуч володаря,
ліворуч став жрець із золотою ложкою, у якій курився ладан. Статуя богині
потонула на хвилину в синявому димі кадила, а хор жерців заспівав похвальний
гімн. Раз у раз озивалися сі-стри, супроводжуючи гімн своєю музикою. Урочиста
мовчанка залягла у величезному натовпі народу, коли фараон молився за весь
край. Навіть варвари-найманці мовчали під враженням всенародного настрою,
а їх думи мимохіть летіли у скалисті краєвиди Сардинії. Там на високих
горбах тулилися круглі самітні вартівні, гроби предків або жертовники рідних
богів. Іншим згадувалася мікенська скала, над якою два леви бережуть вхід
у палату божого годованця — короля... Також азіатам, яких чимало мешкало
в Єгипті, привиджалися піски пустині, самітні дуари та повні невимовних
радощів свята Іштари й Адона.
Нишком молився фараон, а потім поклонився богині. Водночас заграли вдруге
сурми, і все, що жило, впало ниць перед величністю богині і фараона.
Опісля володар у супроводі жерців, жрекинь і придворних пішов у святиню,
де мали відбутися святий танець та пир для всіх учасників. Пеласгійці мали
охороняти святиню довкола, щоб ніхто не насмілився перервати святий обряд.
Бічним ходом повели жерці пеласгійців у сади Гатори.
Тінисті закутини, покриті лотосом ставочки, альтанки, лавочки та м'який
моріг так і надили до спочинку у літеплу ніч під сяйвом місяця. У звичайний
час багаті жертводавці приймали у сих чарівних садах солодкий дар Гатори
з жре-кинями і танечницями храму. Сьогодні усе було безлюдне, бо жрекині
брали участь у обході, а жертводавцем був сам фараон.
Тихою ходою ступали пеласгійці за русявим своїм полководцем та за вказівкою
жерця розташовувались з обох боків валу, який оточував сади.
— Отут подадуть вам згодом вечерю і вино,— говорив жрець,— а принесуть
вам се служниці. Тільки не задержуйте їх тут надто довго,— додав,— бо вони
потрібні нам! Він вказав на ясно освітлений прямокутник святині й засміявся
нервово. Видно, урочистий обхід починав і в нього будити приховані нахили
до статевого шалу.
— Ви погани,— сказав, і його очі блиснули ворожо,— а тіла, посвячені Гаторі,
віддаються тільки її поклонникам.
— Так? — спитав басом присадкуватий товариш полковника.— То навіщо присилати
німф до сатирів? Звісно, що наші вояки не є жерцями Таніти, ані сторожами
тебан-ського пагімту. Покажи їм тільки дівчину і побачиш! Краще пришли
з поживою чоловіка, осла, мавпу, тільки не жінку.
Товсті м'ясисті уста жерця прошептали заклинання.
— Я сам знаю, що так є! — відповів він.— Прокляття Таніті та всім поганським
богам, але бачиш, такий наказі
— Чий?
— Його святості! Тільки ви, будь ласка, не користай-тесь так дуже ним,
бо часами і те, що дає фараон, буває нездорове і навіть пагубне!
У сяйьі місяця побачив полковник скривлене скаженою злістю лице жерця і
зрозумів, про що йде річ. Жерці не хотіли віддати своїх служниць поганам,
хоча фараон і бажав нагородити за вірну службу своїх вояків святою розкішшю
божих жрекинь. Тому за наказом володаря посилали воїнам жрекинь, але водночас
грозили помстою полковникові. А він занадто довго був у Єгипті, щоб легко
важити погрозою жерця.
— Достойний пророче, чи як тебе там,— відповів за нього товариш,— ніхто
з наших вояків не затримає при собі твоїх кішок. Хай вони собі нявкають
на ваших дахах. З ласки Зевса та володаря, у всіх наших шатрах ждуть на
нас ще не такі обійми. Хетійські, сірійські, арабські дівчата, наче голубки
в голубнику, сваряться між собою, котра з них має ділити ложе з паном.
Але зате пришліть якнайбільше вина!
— Не бійтеся! В усьому Єгипті за весь рік не вип'ють люди стільки вина,
що в сю ніч у Пібасті.
Жрець щез у темряві, а полковник та його товариш суворо заборонили своїм
воякам не лише затримати при собі жрекинь, але взагалі доторкатися до них.
— Бо то, бачите,— з'ясував їм товариш полковника,— єгипетські жрекині —
то як кішки. Натовп розірве на шматки кожного, хто їх зачепить, а щонайменше
відріже йому те, що йому самому потрібне на жертву Гаторі. Тьфу на її коров'ячу
голову!
Вояки зареготали, і ні один не висловив незадоволення.
Полковник з товаришем відійшли до малої альтанки, у якій думали провести
ніч, а незабаром при світлі смолоскипів дві стрункі служниці богині у зовсім
прозорому одязі принесли в кошиках вечерю: різне печиво, печеню, рибу,
карчо-хи, молоді пагони папірусу, фіги, дахтилі та кавуни та ще й два смолисті
дзбани з мендезійським вином. Вони поставили усе на стіл посеред альтанки
і запалили лампу, яка на ланцюжку звисала зі стелі, а самі посідали біля
полковника з товаришем.
—Їїжте і пийте, переможці! — просили тихим, звучним голосом.— А ми послужимо
вам.
Палкий погляд глибоких великих очей зустрів сині зіниці молодого полковника,
а біле його лице спаленіло. Приємним тремтінням пройнялося його тіло, але
вчасно пригадав собі прохання чи погрозу жерця.
— Не треба нам послуги! — відповів.— Відійдіть! У німому здивуванні переглянулись
молоденькі жрекині і разом засміялися глумливо.
— Споживайте самі дари його святості! — сказала одна з них.— І хай вам
присниться те, чого наяву не бажає... скопець.
