Древину вибравши, та й цюк! 
Як вирветься сокира з рук — 
Пішла по лісу косовиця, 
Аж страх, аж жаль було дивиться. 
Дуби і всякі дерева 
Великолітні, мов трава 
В покоси стелеться, а з яру 
Встає пожар, і диму хмара 
Святеє сонце покрива. 
І стала тьма, і од Уралу 
Та до   т и н г и з а   до   А р а л у 
Кипіла в озерах вода. 
Палають села, города, 
Ридають люди, виють звірі 
І за Тоболом у Сибірі 
В снігах ховаються. Сім літ 
Сокира божа ліс стинала, 
І пожарище не вгасало. 
І мерк за димом божий світ. 
На восьме літо у неділю, 
Неначе ляля в льолі білій, 
Святеє сонечко зійшло. 
Пустиня циганом чорніла: 
Де город був або село — 
І головня уже не тліла, 
І попіл вітром рознесло, 
Билини навіть не осталось; 
Тілько одним одно хиталось 
Зелене дерево в степу. 
Червоніє по пустині 
Червона глина та печина, 
Бур'ян колючий та будяк, 
Та інде тирса з осокою 
В яру чорніє під горою, 
Та дикий інколи кайзак 
Тихенько виїде на гору 
На тім захилім верблюді. 
Непевне діється тойді: 
Мов степ до бога заговорить, 
Верблюд заплаче, і кайзак 
Понурить голову і гляне 
На степ і на   К а р а б у т а к. 
С и н г и ч а г а ч    кайзак вспом'яне, 
Тихенько спуститься з гори 
І згине в глиняній пустині... 
 
Одним єдине при долині 
В степу край дороги 
Стоїть дерево високе, 
Покинуте богом. 
Покинуте сокирою, 
Огнем не палиме, 
Шепочеться з долиною 
О давній годині. 
І кайзаки не минають 
Дерева святого. 
На долину заїжджають, 
Дивуються з його, 
І моляться, і жертвами 
Дерево благають, 
Щоб парості розпустило 
У їх біднім краї. 
 
[Перша половина 1848, 
по дорозі з Оренбурга до Раїма]