На панщині пшеницю жала, 
Втомилася; не спочивать 
Пішла в снопи, пошкандибала 
Івана сина годувать. 
Воно сповитеє кричало 
У холодочку за снопом. 
Розповила, нагодувала, 
Попестила; і ніби сном, 
Над сином сидя, задрімала. 
І сниться ій той син Іван 
І уродливий, і багатий, 
Не одинокий, а жонатий 
На вольній, бачиться, бо й сам 
Уже не панський, а на волі; 
Та на своїм веселім полі 
Свою-таки пшеницю жнуть, 
А діточки обід несуть. 
І усміхнулася небога, 
Проснулася — нема нічого... 
На сина глянула, взяла 
Його тихенько сповила 
Та, щоб дожать до   л а н о в о г о, 
Ще копу дожинать пішла. 
 
[13 липня 1858, 
С.-Петербург)