«Породила мене мати 
В високих палатах 
Та й понесла серед ночі 
У Дніпрі скупати. 
Купаючи, розмовляла 
Зо мною, малою: 
«Пливи, пливи, моя доню, 
Дніпром за водою. 
Та випливи русалкою 
Завтра серед ночі, 
А я вийду гуляти з ним, 
А ти й залоскочеш. 
Залоскочи, моє серце: 
Нехай не сміється 
Надо мною, молодою, 
Нехай п'є-уп'ється 
Не моїми кров-сльозами — 
Синьою водою 
Дніпровою... Нехай собі 
Гуляє з дочкою. 
Пливи ж, моя єдиная. 
Хвилі! мої хвилі! 
Привітайте русалоньку...» - 
Та й заголосила, 
Та й побігла. А я собі 
Плила за водою, 
Поки сестри не зустріли, 
Не взяли з собою. 
Уже з тиждень, як росту я. 
З сестрами гуляю 
Опівночі. Та з будинку 
Батька виглядаю. 
 
А може, вже поєдналась 
З паном у палатах? 
Може, знову розкошує 
Моя грішна мати?» 
Та й замовкла русалочка, 
В Дніпро поринула, 
Мов пліточка. А лозина 
Тихо похитнулась. 
 
Вийшла мати погуляти — 
Не спиться в палатах. 
Пана Яна нема дома, 
Ні з ким розмовляти. 
А як прийшла до берега, 
То й дочку згадала. 
І згадала, як купала 
І як примовляла. 
Та й байдуже. Пішла собі 
У палати спати. 
Та не дійшла,— довелося 
В Дніпрі ночувати. 
І незчулась, як зуспіли 
Дніпрові дівчата — 
Та до неї, ухопили 
Та й ну з нею гратись, 
Радісінькі, що піймали. 
Грались, лоскотали, 
Поки в вершу не запхали.. 
Та й зареготались. 
Одна тілько русалонька 
Не зареготалась. 

[9 серпня 1846, 
Київ]