Були на хуторі пани, 
І пан і пані небагаті. 
І дочечка у їх росла, 
Уже чимала піднялась; 

І генерал її посватав, 
Бо страх хорошая була, 
А генерал був страх багатий, 
От і талан господь послав 
На вбогий хутір, ублагали 
Царя небесного! Взяли 
її гарненько одягли 
Та у неділю й повінчали, 
І генеральшею назвали, 
І цугом в Київ повезли. 
Було на хуторі погане 
Мале байстря, свиней пасло, 
Петрусем звалось; на придане 
Воно за панною пішло 
У генеральськеє село 
Свиней же пасти, безталанне. 

За балом бал у генерала, 
За генеральшею чимала 
Орда панів і паничів; 
І генеральша уночі 
Тихенько плакать собі стала. 
«Занапастила мене мати, 
Зов'яне марне у палатах 
Краса і молодість моя». 
«Ти, душко, плачеш?» — «Хто се, я? 
Ні, я не плачу...» — «Знаєш, Маню, 
У городі тепер армяни, 
Купи собі, мамуню, шаль». 
«Мені не треба тії шалі». 
«Не завдавай же серцю жалю! 
Купи, голубко! Не печаль 
Мого ти серця! А весною 
В Париж поїдемо з тобою 
Або поїдемо в село, 
Як схочеш, серце». 
Тихо, тихо 
Зима минала, кралось лихо 
Та в самім серці й уляглось 
У генеральші молодої. 
Поїхали в село весною, 
В селі банкети загули, 
А генеральша плаче, плаче, 
А генерал того не бачить, 
А всі вже бачили в селі. 
 
З нудьги із двору погуляти 
Якось, задумавшись, пішла, 
Та аж за царину зайшла, 
Та й бачить, що пасе ягнята 
Мале хлоп'яточко в стерні. 
«О горе, горенько мені! 
Що я робитиму на світі? 
Се ти, Петрусю?» — «Авжеж, я». 
«Ходім до мене, будем жити, 
Як там на хуторі колись 
Жили, жили». Та й похилилась, 
Очей не зводячи, дивилась 
На Петруся. Одним одна 
1 виростала, й дівувала, 
І за старого генерала 
Занапастили, продали! 
І вкупі гроші пропили... 
І тяжко, тяжко заридала. 
«Ходімо, серце, погулять! 
Ходім, Петрусю, в сад, в палати» 
«А хто ж тут буде доглядать, 
Хто попасе мої ягнята?» 
«Нехай хто хоче!» — Й повела 
Його в палати. А в палатах 
Причепурила, одягла, 
А потім в школу оддала. 
І любо їй. Нехай радів, 
Поки надія серце гріє, 
Поки росте з того зерна 
Або кукіль, або пшениця. 
Бо ми не знаєм, що твориться 
У його там. А він хоч зна, 
Та нам не скаже. Якби знала 
Матуся горенько твоє, 
Чи оддала б за генерала 
Дитя єдинеє своє? 
Не оддала б... А втім, не знаю... 
Бо всякі матері бувають. 
 
Минають дні собі поволі, 
Петрусь до школи та із школи 
З книжками ходить та росте. 
Сама аж ніби молодіє, 
І генерал собі радіє, 
Що діло, бачите, святе 
Удвох-таки вони зробили. 
 
Петра на волю одпустили, 
Зимою в Київ одвезли, 
І там у школу оддали, 
І там чимало поповчили. 
Вернувся з Києва Петрусь 
Уже Петром і паничем, 
І кучері аж по плече, 
І висипався чорний ус, 
І ще... Та се ще не втече, 
Розкажем іноді колись 
Про те, що снилося Петрові. 
А генеральші чорнобровій 
Що тепер снилося? то ми 
Оце й розкажемо. 
 
Перед іконою пречистої 
Горить лампада уночі. 
Поклони тяжкії б'ючи, 
Ридала, билася... нечистую 
Огненную сльозу лила. 
Вона благала пресвятую, 
Щоб та її... щоб та спасла, 
Щоб одуріть їй не дала — 
Пренепорочная! І всує. 
Молитва їй не помогла: 
Вона, сердешна, одуріла, 
Вона, небога, полюбила 
Свого Петруся. Тяжко їй! 
Душі негрішній, молодій! 
Та що ж робить Не стало сили, 
Сердега разом одуріла. 
Та й як його одній святії 
Прожити літа молодії? 
Вони ж не вернуться! Як хоч, 
А лихо, кажуть, перескоч, 
А то задавить. Генеральша 
Не перескочила, бо їй 
Хотілось жити, молодій! 
Хотілося б... Густенька каша, 
Та каша, бачте, та не наша, 
А наш несолений куліш — 
Як знаєш, так його і їж. 
 
«Петрусю! Друже мій єдиний! 
Моє ти серце! мій ти сину! 
Рятуй мене, рятуй! рятуй! 
О матер божая! розкуй 
Мою ти душу!» І ридала, 
І батька й матір проклинала, 
І все на світі. А Петрусь, 
Її єдиная дитина, 
Гуляв собі пренеповинний 
В саду та арію якусь 
Мугикав стиха. Більш нічого 
Петрусь не бачив. А небога 
Сама не знає, що робить? 
І що їй діяти з собою? 
Або сховатись під водою, 
Або принамені розбить 
О стіну голову... 
«Поїду в Київ, помолюся. 
Молитва, може, прожене 
Диявола... О! мій Петрусю! 
Молитва не спасе мене, 
Я у Дніпрові утоплюся!» 
 
Моліте господа, дівчата, 
Моліте господа, щоб мати 
І вас отак .не завдала 
За генерала, за палати 
І вас отак не продала. 
Любітесь, діточки, весною. 
На світі є кого любить 
І без користі. Молодою, 
Пренепорочною, святою 
В малій хатині буде жить 
Любов та чистая. І буде 
Святий покой ваш стерегти 
І в домовині. Що ж то буде 
З превосходительною? Що ти 
Тепер робитимеш з собою, 
З своєю божою красою? 
Хто стерегтиме твій покой, 
Украдений твоїм Петрусем? 
Хіба архістратиг?  Та й той 
Не встереже тепер. Боюся, 
І вимовить боюсь тепер 
Твоє грядущеє... 
 
У Київ їздила, молилась, 
Аж у Почаєві була. 
Чудовная не помогла, 
Не помогла святая сила. 
А ти аж плакала, молилась — 
Та й занехаяла. Везла 
Назад гадюку в серці люту 
Та трошки в пляшечці отрути. 
Не їла три дні й не пила, 
Вернувшись з прощі. І три ночі 
Не спала; впали карі очі, 
Засохли губи; і вночі 
Щось, ходя, шепче сміючись. 
Аж тиждень так собі нудила, 
А потім трути розвела 
І генерала напоїла 
Та й спать, упоравшись, лягла. 
«Тепер старого поховаю, 
А молодого привітаю 
Та й буду жить собі та жить, 
Петруся-серденько любить»,— 
Подумала чи то сказала. 
Хотіла спать, але не спала. 
І ждала світу, і дожить 
До світу божого боялась. 
 
І задзвонили вранці-рано 
По генераловій душі; 
Заговорили щось погане, 
До генерала ідучи 
Прощатись, люде. Аж гуде, 
З усіх усюд народу йде, 
Та щось шепочуть про отруту 
І судових неначе ждуть, 
І разом стихли на минуту. 
Приїхали; ножі беруть, 
І генерала розчиняють, 
І яд находять в животі. 
Громада глухо присягає. 
Заприсягла. Питає суд: 
«Тепер скажіте, християни, 
Хто отруїв його?» Гудуть, 
Мов стиха дзвони. «Пані! Пані!» 
Громада зично загула. 
 
Тойді на ґанок виходжає 
І до громади промовляє 
Петрусь. І каже: «Я зробив, 
Я генерала отруїв, 
А ви не знаєте нічого!» 
Взяли Петруся молодого 
Та в город в путах одвезли. 
Його недовго мордували 
В тюрмі, в суді, а в добрий час 
В кайдани добре закували, 
Переголили про запас; 
Перехрестивсь, отак убраний, 
І поволік Петрусь кайдани 
Аж у Сибір... 
 
[Перша половина 1850, 
Оренбург]