Перебендя старий, сліпий, 
Хто його не знає? 
Він усюди вештається 
Та на кобзі грає. 
А хто грає, того знають 
І дякують люде: 
Він їм тугу розганяє, 
Хоть сам світом нудить. 
Попідтинню сіромаха 
І днює й ночує; 
Нема йому в світі хати; 
Недоля жартує 
Над старою головою, 
А йому байдуже; 
Сяде собі, заспіває: 
«Ой не шуми, луже!» 
Заспіває та й згадає, 
Що він сиротина, 
Пожуриться, посумує, 
Сидячи під тином. 

Отакий-то Перебендя, 
Старий та химерний! 
Заспіває про Ч  а л о г о- 
На Г о р л и ц ю зверне; 
З дівчатами на вигоні — 
Гриця та веснянку, 
А у шинку з парубками — 
С е р б и н а,  Ш и н к а р к у 
З жонатими на бенкеті 
(Де свекруха злая) — 
Про тополю6, лиху долю, 
А потім —У г а ю; 
На базарі — про Л а з а р я, 
Або, щоб те знали, 
Тяжко-важко заспіває, 
Як Січ руйнували. 
Отакий-то Перебендя, 
Старий та химерний! 
Заспіває, засміється, 
А на сльози зверне. 
Вітер віє-повіває, 
По полю гуляє. 
На могилі кобзар сидить 
Та на кобзі грає. 
Кругом його степ, як море 
Широке, синіє; 
За могилою могила, 
А там — тілько мріє. 
Сивий ус, стару чуприну 
Вітер розвіває; 
То приляже та послуха, 
Як кобзар співає, 
Як серце сміється, сліпі очі плачуть... 
Послуха, повіє... 
Старий заховавсь 
В степу на могилі, щоб ніхто не бачив, 
Щоб вітер по полю слова розмахав, 
Щоб люде не чули, бо то боже слово, 
То серце по волі з богом розмовля, 
То серце щебече господнюю славу, 
А думка край світа на хмарі ґуля. 
Орлом сизокрилим літає, ширяє, 
Аж небо блакитне широкими б'є; 
Спочине на сонці, його запитає, 
Де воно ночує, як воно встає; 
Послухає моря, що воно говорить, 
Спита чорну гору: «Чого ти німа?» 
І знову на небо, бо на землі горе, 
Бо на їй, широкій, куточка нема 
Тому, хто все знає, тому, хто все чує: 
Що море говорить, де сонце ночує. 
Його на сім світі ніхто не прийма. 
Один він між ними, як сонце високе. 
Його знають люде, бо носить земля; 
А якби почули, що він, одинокий, 
Співа на могилі, з морем розмовля,— 
На божеє слово вони б насміялись, 
Дурним би назвали, од себе б прогнали. 
«Нехай понад морем,— сказали б,— гуля!>: 
Добре єси, мій кобзарю, 
Добре, батьку, робиш, 
Що співати, розмовляти 
На могилу ходиш! 
Ходи собі, мій голубе, 
Поки не заснуло 
Твоє серце, та виспівуй, 
Щоб люде не чули. 
А щоб тебе не цурались, 
Потурай їм, брате! 
Скачи, враже, як пан каже: 
На те він багатий. 
Отакий-то Перебендя, 
Старий та химерний! 
Заспіває весільної, 
А на журбу зверне. 

(1839, С.-Петербург]