Не спалося,— а ніч, як море
(Хоч діялось не восени, Так у неволі). До стіни Не заговориш ні про горе, Ни про младенческие сни Верчуся, світу дожидаю, А за дверима про своє Солдатськеє нежитіє Два часовії розмовляють. Й меньше белой не дарила . А барин бедненький такой. Меня-то, слышь, й подсмотрили; Свезли в Калугу й забрили. Так вот те случай-то какой! Я сам пішов у москалі; Таки ж у нашому селі Назнав я дівчину... Вчащаю І матір удову єднаю. Так пан заклятий не дає: Мала, каже,— нехай дождуся. І, знай, вчащаю до Ганнусі. На той рік знову за своє; Пішов я з матір'ю просити. «Шкода,— каже,— і не проси. П'ятсот,— каже,— коли даси, Бери хоч зараз...» Що робити? Головко бідна! Позичать? Та хто таку позичить силу? Пішов я, брате, зароблять. І де вже ноги не носили? Поки ті гроші заробив, Я годів зо два проходив По Чорноморці, по Дону... І подарунків накупив Найдорогіших... От вертаюсь В село до дівчини вночі,— Аж тілько мати на печі, Та й та, сердешна, умирає, А хата пусткою гниє. Я викресав огню, до неї... Од неї пахне вже землею, Уже й мене не пізнає! Я до попа та до сусіди. Привів попа, та не застав,— Вона вже вмерла. Нема й сліду Моєї Ганни. Я спитав Таки сусіду про Ганнусю. «Хіба ти й досі ще не знаєш? Ганнуся на Сибір пішла. До панича, бачиш, ходила, Поки дитину привела, Та у криниці й затопила». Неначе згага запекла. Я ледве-ледве вийшов з хати. Ще не світало. Я в палати Пішов з ножем, не чув землі... Аж панича вже одвезли У школу в Київ. От як, брате! Осталися і батько й мати, А я пішов у москалі. І досі страшно, як згадаю. Хотів палати запалить Або себе занапастить, Та бог помилував... А знаєш, Його до нас перевели Із армії, чи що? Ну, вот теперь й приколи! І так забудеться колись. Вони ще довго говорили. Я став перед світом дрімать, І паничі мені приснились І не дали, погані, спать. [Між 19 і 30 травня 1847,
|