Не для людей, тієї слави,
Мережані та кучеряві Оці вірші віршую я. Для себе, братія моя!' Мені легшає в неволі, Як я їх складаю. З-за Дніпра мов далекого Слова прилітають І стеляться на папері, Плачучи, сміючись, Мов ті діти. І радують Одиноку душу Убогую. Любо мені. Любо мені з ними, Мов батькові багатому З дітками малими. І радий я, і веселий, І бога благаю, Щоб не приспав 'моїх діток В далекому краю. Нехай летять додомоньку Легенькії діти. Та розкажуть, як то тяжко Було їм на світі. І в сім'ї веселій тихо Дітей привітають, І сивою головою Батько покиває. Мати скаже: «Бодай тії Діти не родились». А дівчина подумає: «Я їх полюбила». (Друга половина 1848, Косарал} |