Марина
 
Неначе цвяшок, в серце вбитий, 
Оцю Марину я ношу. 
Давно б списать несамовиту, 
Так що ж? Сказали б, що брешу, 
Що на панів, бачиш, сердитий, 
То все такеє і пишу 
Про їх собачії звичаї... 
Сказали б просто — дурень лає 
За те, що сам крепак, 
Неодукований сіряк. 
Неправда! Єй-богу, не лаю: 
Мені не жаль, що я не пан, 
А жаль мені, і жаль великий, 
На просвіщенних християн. 
.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  . 
І звір того не зробить дикий, 
Що ви, б'ючи поклони, 
З братами дієте... Закони 
Катами писані за вас, 
То вам байдуже; в добрий час 
У Київ їздите щороку 
Та сповідаєтесь, нівроку, 
У схимника!.. 
Та й те сказать: 
Чого я турбуюсь? 
Ані злого, ні доброго 
Я вже не почую. 
А як, кажу, хто не чує, 
То тому й байдуже. 
Прилітай же з України, 
Єдиний мій друже, 
Моя думо пречистая, 
Вірная дружино, 
Та розкажи, моя зоре, 
Про тую Марину, 
Як вона у пана злого 
І за що страждала? 
Та нищечком, щоб не чули 
Або не дознались. 
А то скажуть, що на шляху 
Чинимо розбої, 
Та ще дальше запровторять. 
Пропадем обоє... 
.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  . 
.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  . 
. . . . Недавно це було. 
Через село весілля йшло, 
А пан з костьолу їхав, 
Чи управитель, а не пан. 
За вихилясами придан, 
За зиком та за сміхом 
Ніхто й не бачив, як проїхав 
Той управитель, лях ледачий. 
А він так добре бачив, 
А надто молодую!.. 
За що пак милує господь 
Лихую твар такую, 
Як цей правитель?.. Другий год, 
Як він з німецькими плугами 
Забрався голий в цей куток. 
А що тих бідних покриток 
Пустив по світу з байстрюками! 
Отже й нічого! А жонатий 
І має двоє діточок, 
Як ангеляточок. 
Дивітесь, вийшла погуляти, 
Мов краля, пані молодая 
З двома маленькими дітьми. 
Із коча ' пан мій вилізає 
І посила за молодим. 
А потім діточок вітає 
І жінку, кралю молодую, 
Аж тричі, бідную, цілує. 
І, розмовляючи, пішли 
Собі в покої... Незабаром 
І молодого привели 
< (3 весілля та в гусари).> 
Назавтра в город одвезли 
Та й заголили в москалі! 
Отак по нашому звичаю 
Не думавши кончають! — 
А молода? мабуть, без пари 
Судилось господом зносить 
Красу і молодость... Мов чари, 
Розсипалось та розлилось, 
І знову в люде довелось 
Проситись в найми? Ні, не знову: 
Вона вже панна покойова, 
Уже Марисею зовуть, 
А не Мариною! Найпаче 
Сердешній плакать не дають, 
Вона ж сховається та й плаче. 
Дурна! їй шкода мужика 
Та жаль святого сіряка. 
А глянь лиш гарно кругом себе,— 
І раю кращого не треба! 
Чого ти хочеш, забажай, 
Всього дадуть, та ще й багато! 
«Не треба,— кажеш,— дайте хату!» 
Цього вже лучче й не благай, 
Бо це... сама здорова знаєш... 
Дивися, огирем яким 
Сам пан круг тебе походжає, 
Уже чи добрим, чи лихим, 
А будеш панською ріднею, 
Хіба повісишся!.. За нею 
 
Приходила мати 
У пана просити. 
Звелів не пускати, 
А як прийде, бити,— 
Що тут їй робити? 
Пішла ридаючи в село. 
Одним одно дитя було, 
Та й те пропало. .... 
 
Неначе ворон той летячи 
Про непогоду людям кряче, 
Так я про сльози, та печаль, 
Та про байстрят отих ледачих, 
Хоть і нікому їх не жаль, 
Розказую та плачу. 
Мені їх жаль!.. Мій боже милий, 
Даруй словам святую силу — 
Людськеє серце пробивать, 
Людськії сльози проливать, 
Щоб милость душу осінила, 
Щоб спала тихая печаль 
На очі їх, щоб стало жаль 
Моїх дівчаток, щоб навчились 
Путями добрими ходить, 
Святого господа любить 
І брата миловать... 
Насилу 
Прийшла додому, подивилась: 
Цвіти за образом святим, 
І на вікні стоять цвіти, 
На стінах фарбами хрести, 
Неначе добрая картина, 
Понамальовані... Марина! 
І все Марина, все сама! 
Тілько Мариночки нема. 
І ледве-ледве вийшла з хати, 
Пішла на гору, на прокляті 
Палати глянуть, та й пішла 
Аж до палат, під тином сіла 
[ ніч цілісіньку сиділа 
Та плакала. Уже з села 
Ватажники ватагу гнали, 
А мати плакала, ридала. 
Уже і сонечко зійшло, 
Уже й зайшло, смеркати стало 
Не йде, сердешная, в село, 
Сидить під тином; проганяли, 
Уже й собаками цькували — 
Не йде, та й годі. . . . 
А Марина в сукні білій, 
Неначе білиця, 
Богу молиться та плаче, 
Замкнута в світлиці. 
Опріч пана, у світлицю 
Ніхто не вступає, 
Сам і їсти їй приносить, 
І просить, благає, 
Щоб на його подивилась, 
Щоб утерла очі... 
І дивитися не хоче, 
І їсти не хоче. 
Мордується лях поганий, 
Не зна, що й почати? 
А Марина в'яне, сохне 
У білих палатах. 
Уже й літо минулося, 
Зима вже надворі, 
А Марина сидить собі, 
Уже й не говорить, 
І не плаче... отак її 
Доконав, небогу, 
Той правитель... а все-таки 
Не вдіє нічого, 
Хоч заріж її, та й годі, 
Така вже вродилась. 
Раз увечері зимою 
Марина дивилась 
На ліс чорний, а з-за лісу 
Червоний діжою 
Місяць сходив... «І я колись 
Була молодою...» — 
Прошептала, задумалась. 
Потім заспівала: 
 
«Хата на помості, 
Наїхали гості, 
Розплітали коси 
Та стрічки знімали, 
А пан просить сала, 
А чорт їсти просить. 
Гуси, гуси білі 
В ірій полетіли, 
А сірі на море!..» 
.  .  .  .  .  .  .  .  .  . 
Завили пси надворі, 
Зареготалися псарі, 
А пан червоний, аж горить, 
Іде в світлицю до Марини, 
Як   К и р и  к   п'яний... 
Ніби в хаті, 
На холоді сердешна мати 
Під тином, знай собі, сидить. 
Стара неначе одуріла. 
Мороз лютує, аж скрипить, 
Луна червона побіліла, 
І сторож боязно кричить, 
Щоб злого пана не збудить. 
Аж глядь, палати зайнялися. 
Пожар! пожар! І де взялися 
Ті люде в бога? Мов з землі 
Родилися і тут росли; 
Неначе хвилі, напливали 
Та на пожар той дивувались. 
Та й диво там таки було! 
Марина гола наголо 
Перед будинком танцьовала 
У парі з матір'ю! — і страх, 
З ножем окровленим в руках, 
І приспівувала ..... 
 
«Чи не це ж та кумася, 
Що підтикалася!.. 
Як була я пані 
В новому жупані, 
Паничі лицялись, 
Руку цілували!..» 
 
(До матері).
 
А ви до мене на весілля 
З того світу прийшли? 
Мені вже й косу розплели, 
Та пан приїхав... Гиля! Гиля! 
Чи то не гуси, то пани, 
Дивися, в ірій полетіли — 
Агу! гиля! — до сатани, 
До чорта в гості! Чуєш! Чуєш! 
У Києві всі дзвони дзвонять. 
Чи бачиш, он огонь горить, 
А пан лежить собі, читає 
І просить пити... А ти знаєш, 
Що я зарізала його?.. 
Дивися, онде головнею 
Стоїть на комині. Чого, 
Чого ти дивишся на неї? 
Це мати! мати! Не дивись! 
А то з'їси. Ось на, давись! 
 
(Дає дулі і співає).

«Полюбила москаля, 
Та ще й зуби вискали! 
Москалі! москалі! 
Запасок навезли, 
Паничі 
Дукачів, 
А поповичі з міста 
Навезли намиста!.. 
Бий, дзвоне, бий, 
Хмару розбий, 
Нехай хмара 
На татари, 
А сонечко на хрестьяне, 
Бий, дзвоне, бий!» 
 

Мати 
 
Мариночко, ходімо спать! 
 
Марина
 
Ходімо спать, бо завтра рано 
До церкви підемо; поганий, 
Дивися, лізе цілувать. 
Ось тобі, на!.. 
 
Мати 
 
Ходімо спать. 
 
(До людей). 
 
Хрещені люде, поможіте! 
 
Марина
 
Беріть мене! беріть, в'яжіте, 
Ведіть до пана у світлицю! 
А ти чи підеш подивиться, 
Якою панною Марина 
У пана взаперті сидить? 
І в'яне, сохне, гине, гине 
Твоя єдиная дитина, 
Твоя Мариночка .... 
 
(Співає).
 
«Ой гиля, гиля, сірії гуси, 
Гиля на Дунай. 
Зав'язала головоньку, 
Тепер сиди та думай». 
І пташкам воля в чистім полі 
І пташкам весело літать, 
А я зов'янула в неволі. 
 
(Плаче).
 
Хоча б намисто було взять, 
Оце б повісилась... От бачиш, 
Тепер і шкода... хоч топись! 
Чого ж ти, мамо моя, плачеш? 
Не плач, голубочко, дивись, 
Це я, Мариночка твоя! 
Дивися, чорная змія 
По снігу лізе... Утечу, 
У ірій знову полечу, 
Бо я зозулею вже стала... 
Чи він у гості не приходив? 
Убили, мабуть, на войні? 
А знаєш, снилося мені: 
Удень неначе місяць сходив, 
А ми гуляєм понад морем 
Удвох собі. Дивлюся, зорі 
Попадали неначе в воду, 
Тілько осталася одна, 
Одна-однісінька на небі,— 
А я,- неначе навісна, 
В Дунаєві шукаю броду, 
З байстрям розхристана бреду. 
Сміються люде надо мною, 
Зовуть покриткою, дурною, 
І ти смієшся, а я плачу, 
Ба ні, не плачу, регочусь... 
Дивися, як я полечу, 
Бо я сова...— Та й замахала, 
Неначе крилами, руками, 
І пострибала через двір 
У поле, виючи, мов звір. 
Пошкандибала стара мати 
Свою Марину доганяти. 
Пани до одного спеклись, 
Неначе добрі поросята, 
Згоріли білії палати, 
А люде тихо розійшлись. 
Марини й матері не стало. 
Уже весною, як орали, 
Два трупи на полі найшли 
І на могилі поховали. 
 
[Друга половина 1848, 
Косарал]
 

Ukrainian internet directory