Зоре моя вечірняя, 
Зійди над горою, 
Поговорим тихесенько 
В неволі з тобою. 
Розкажи, як за горою 
Сонечко сідає, 
Як у Дніпра веселочка 
Воду позичає. 
Як широка сокорина 
Віти розпустила... 
А над самою водою 
Верба похилилась; 
Аж по воді розіслала 
Зеленії віти, 
А на вітах гойдаються 
Нехрещені діти. 
Як у полі на могилі 
Вовкулак ночує, 
А сич в лісі та на стрісі 
Недолю віщує. 
Як сон-трава при долині 
Вночі розцвітає... 
А про людей... Та нехай їм. 
Я їх, добрих, знаю. 
Добре знаю. Зоре моя! 
Мій друже єдиний! 
І хто знає, що діється 
В нас на Україні? 
А я знаю. І розкажу 
Тобі; й спать не ляжу. 
А ти завтра тихесенько 
Богові розкажеш. 
 
Село! — і серце одпочине. 
Село на нашій Україні — 
Неначе писанка село, 
Зеленим гаєм поросло. 
Цвітуть сади; біліють хати, 
А на горі стоять палати, 
Неначе диво. А кругом 
Широколистії тополі, 
А там і ліс, і ліс, і поле, 
І сині гори за Дніпром. 
Сам бог витає над селом. 
 
Село! Село! Веселі хати! 
Веселі здалека палати, 
Бодай ви терном поросли! 
Щоб люди й сліду не найшли, 
Щоб і не знали, де й шукати. 
В тому господньому селі, 
На нашій славній Україні,— 
Не знаю, де вони взялись,— 
Приблуда князь. Була й княгиня. 
Ще молоді собі були, 
Жили самі. Були багаті, 
Високі на горі палати, 
Чималий у яру ставок, 
Зелений по горі садок, 
І верби, і тополі, 
І вітряки на полі, 
І долом геть собі село 
Понад водою простяглось. 
 
Колись там весело було. 
Бувало, літом і зимою 
Музика тне, вино рікою 
Гостей неситих налива... 
А князь аж синій походжає, 
Та сам несмілих наливає, 
Та ще й покрикує «віват!»' 
Гуляє князь, гуляють гості; 

І покотились на помості... 
А завтра знову ожива, 
І знову п'є, і знов гуляє, 
І так за днями день минає, 
Мужицькі душі аж пищать. 
Судовики благають бога... 
П'яниці, знай собі, кричать: 
«І патріот! і брат убогих! 
Наш славний князь! Віват! Віват!» 
А патріот, убогих брат... 
Дочку й теличку однімає 
У мужика... І бог не знає, 
А може, й знає, та мовчить. 
Княгиня взаперті сидить. 
її і в сіни не пускає 
Убогих брат. А що ж робить? 
Сама втекла і повінчалась. 
І батько, й мати не пускали, 
Казали: «Вгору не залазь». 
Так ні, за князя. От і князь! 
От і пишайсь тепер, княгине! 
 
Загинеш, серденько, загинеш, 
Мов ряст весною уночі. 
Засхнеш, не знатимеш нічого, 
Не знатимеш, як хвалять бога, 
Як люде люблять живучи. 
А жить так, господи, хотілось! 
Хотілось любити 
Хоть годочок, хоть часочок 
На світ подивитись. 
Не довелось, а все було, 
Всього понадбала 
Стара мати. Саму тебе 
Мов намалювала, 
Хоч молись перед тобою, 
Мов перед святою... 
Красо моя молодая, 
Горенько з тобою! 
Жить би, жить та славить бога 
І добро творити, 
Та божою красотою 
Людей веселити. 
Так же ні. А молодії 
Та карії очі 
Щоб марніли в самотині... 
Може, бог так хоче? 
Боже! Боже! Даєш волю 
І розум на світі, 
Красу даєш, серце чисте... 
Та не даєш жити. 
Не даєш на рай веселий, 
На світ твій великий 
Надивитись, намолитись 
І заснуть навіки. 
 
Невесело на світі жить, 
Коли нема кого любитьОтак і їй, одній-єдиній, 
Ще молодій моїй княгині, 
Красу і серце засушить 
І марне згинуть в самотині 
Аж страшно!.. А вона молилась 
І жить у господа просилась, 
Бо буде вже кого любить. 
Вона вже матір'ю ходила, 
Уже пишалась і любила 
Своє дитя. І дав дожить 
Господь їй радості на світі. 
Узріть його, поцілувать 
Своє єдинеє дитя 
І перший крик його почути... 
Ох, діти! Діти! Діти! 
Велика божа благодать! 
Сльози висохли, пропали, 
Сонце просіяло. 
І княгиня з дитиною 
Не тією стала. 
Ніби на світ народилась — 
Гралась, веселилась... 
І княжні своїй маленькій 
Сорочечки шила. 
І маленькі рукавчата 
Шовком вишивала, 
І купала, й колихала, 
Сама й годувала. 
Бо княгині тілько вміють 
Привести дитину. 
А годувать та доглядать 
Не вміють княгині. 
А потім оха: «Забуває 
Мене мій Поль або Філат!» 
За що ж воно тебе згадає? 
За те хіба, що привела? 
А моя свою дитину 
Сама доглядала. 
А п'яного свого князя 
І не допускала. 
Мов яблучко у садочку, 
Кохалась дитина. 
І говорить уже стало, 
І вчила княгиня 
Тілько «мамо» вимовляти,. 
А «тато» не вчила... 
І книжечок з кунштиками 
В Ромні накупила. 
Забавляла, розмовляла, 
І богу молитись, 
І азбуку по кунштиках 
Заходилась вчити. 
І що божий день купала, 
Рано спати клала 
І пилиночки на неї 
Впасти не давала. 
І всю ніченьку над нею 
Витала, не спала. 
Надивлялась, любувалась 
Княжною своєю... 
І жениха їй єднала, 
І раділа з нею, 
І плакала; довгі коси 
Уже розплітала 
І, лишенько, свого князя 
П'яного згадала — 
У мундирі. Та й закрила 
Заплакані очі. 
А дитині ніби сниться, 
Мов вимовить хоче: 
«Не плач, мамо, не розплітай 
Мої довгі коси — 
Посічуться...» Що день божий 
Радості приносить 
Своїй матері щасливій 
Дочка уродлива. 
Мов тополя, виростає 
Світові на диво. 
Виростає... Та недовго 
Буде веселити 
Свою матір. Бог карає 
Княгиню на світі... 
А за віщо? Чудно людям, 
Бо люде не знають, 
Чому добре умирає, 
Злеє оживає? 
Занедужала княгиня, 
І князь схаменувся. 
За бабами-знахурками 
По селах метнувся. 
Наїхали... Заходились. 
Лічили, лічили... 
Поки її, безталанну, 
В труну положили. 
 
Не стало на селі княгині, 
І гусла знову загули. 
А сирота її в селі, 
Її єдиная дитина! 
Мов одірвалось од гіллі, 
Ненагодоване і босе, 
Сорочечку до зносу носить. 
Спеклося, бідне, на жару. 
Лопуцьки їсть, ставочки гатить 
В калюжах з дітьми у яру. 
Умийся, серденько! Бо мати 
Он дивиться й не пізнає 
Межи дітьми дитя своє. 
І думає: тебе не стало... 
Умийся, серце, щоб пізнала 
Тебе, єдиную свою... 
І господа б благословляла 
За долю добрую твою. 
Умилася. А добрі люде 
Прибрали, в Київ одвезли 
У інститут. А там, що буде, 
Побачим. Гусла загули, 
Гуляє князь, гуляють гості, 
Ревуть палати на помості, 
А голод стогне на селі. 
І стогне він, стогне по всій Україні. 
Кара господева. Тисячами гинуть 
Голоднії люде. А скирти гниють. 
А пани й полову жидам продають. 
Та голоду раді, та бога благають, 
Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав. 
Тойді б і в Парижі і іному краї 
Наш брат хуторянин себе показав. 
А бог куняє. Бо се було б диво, 
Щоб чути і бачить — і не покарать. 
Або вже аж надто долготерпеливий... 
Минають літа; люде гинуть, 
Лютує голод в Україні, 
Лютує в княжому селі. 
Скирти вже княжі погнили. 
А він байдуже — п'є, гуляє 
Та жида з грішми виглядає. 
Нема жидка... Хліби зійшли, 
Радіють люде, бога просять... 
Аж ось із Києва привозять 
Княжну. Мов сонечко зійшло 
Над обікраденим селом. 
Чорнобрива, кароока, 
Вилитая мати. 
Тілько смутна, невесела... 
Чого б сумувати? 
Або, може, вже такою 
Воно й уродилось? 
Або, може, молодеє 
Чи не полюбило 
Кого-небуть? Ні, нікого. 
Весела гуляла, 
Мов ласочка з кубелечка, 
На світ виглядала 
З того Києва. Аж поки 
Побачила села 
Знівечені. З того часу 
Стала невесела. 
 
Мов сизая голубонька, 
Село облетіла. 
У всіх була, всіх бачила, 
Всі повеселіли. 
Там словами привітала, 
Там нагодувала... 
Що день божий обходила 
Село. Помагала 
Усякому. А сироти 
До неї в покої 
Приходили. І матір'ю 
Своєю святою 
її звали. І все село 
За неї молилось... 
А тим часом жиди в селі 
З грішми появились. 
Радіє князь, запродує 
З половою жито. 
І молотить виганяє 
Людей недобитих. 
Змолотили, нівроку їм, 
За одну годину 
І з клунею провіяли... 
Князь і не спочинув, 
На могорич закликає, 
Та п'є, та гуляє 
Аж у гаї... Бо в покоях 
Дочка спочиває. 
 
Гармидер, галас, гам у гаї, 
Срамотні співи. Аж лящить 
Жіночий регот. Завиває, 
Реве хазяїн: «Будем пить, 
Аж поки наша доня спить!» 
 
А доня взаперті сидить 
В своєму сумному покої 
І дивиться, як над горою 
Червоний місяць аж горить, 
З-за хмари тихо виступає. 
І ніби гори оживають, 
Дуби з діброви, мов дива, 
У поле тихо одходжають. 
І пугач пуга, і сова 
З-під стріхи в поле вилітає, 
А жаби крякають, гудуть. 
Дивітесь, очі молодії, 
Як зорі божії встають, 
Як сходить місяць, червоніє... 
Дивітеся, поки вас гріє, 
А зорі спати не дають. 
Головою молодою 
На руку схилилась, 
До півночі невесела 
На зорі дивилась 
Княжна моя. Дивилася... 
Та й плакати стала. 
Може, серце яке лихо 
Тихо прошептало? 
Та байдуже. Поплакала 
Трошки, усміхнулась, 
Помолилась та й спать лягла. 
І тихо заснула. 
В гаю все покотом лежало — 
Пляшки і гості, де що впало, 
Там і осталось. Сам не впав, 
Остатню каплю допивав, 
Та й ту допив. Встає, не пада, 
Іде в покої... Скверний гаде! 
Куда ти лізеш? Схаменись! 
Не схаменувся, ключ виймає, 
Прийшов, і двері одмикає, 
І лізе до дочки. Прокиньсь! 
Прокинься, чистая! Схопись, 
Убий гадюку, покусає! 
Убий, і бог не покарає! 
Як тая Ченчіо3 колись 
Убила батька-кардинала 
І Саваофа* не злякалась. 
Ні, не прокинулася, спить, 
А бог хоч бачить, та мовчить, 
Гріхам великим потурає. 
Не чуть нічого. Час минає. 
А потім крик, а потім ґвалт, 
І плач почули із палат — 
Почули сови. Потім знову 
Не чуть нічого. І в той час 
Скирти і клуня зайнялись, 
І зорі зникли. Хоч би слово, 
Хоч би де голос обізвавсь. 
Пани в гаю не ворушились, 
А люде збіглись та дивились, 
Як дим до неба підіймавсь. 

Прокинулись вранці гості. 
Аж бачать, що лихо, 
Покинули свого князя 
Та любо та тихо. 
Так і ми його покинем, 
Так і бог покине. 
Тебе тілько не покине 
Лихая година — 
Княжно моя безталанна, 
Знівечений цвіте. 
Ти ще будеш покутовать 
Гріхи на сім світі, 
Гріхи батькові. О доле! 
Лукавая доле! 
Покинь її хоть на старість, 
Хоть на чужім полі 
На безлюдді. Не покинеш, 
Поведеш до краю, 
До самої домовини, 
Сама й поховаєш. 
 
В селі не бачили й не чули, 
Де вона поділась. 
Думали, на пожарищі 
Небога згоріла. 
 
Стоїть село. Невесело. 
На горі палати 
Почорніли. Князь хирів, 
Не здужає встати, 
А підвести нема кому,— 
Ніхто й не загляне 
До грішного болящого 
В будинки погані. 
Люде трохи очуняли, 
Господа благають, 
Щоб княжна до їх вернулась. 
А її немає 
І не буде вже, святої... 
Де ж вона поділась? 
У Києві пресвятому 
В черниці постриглась. 
 
Родилась на світ жить, любить, 
Сіять господнею красою, 
Витать над грішними святою 
І всякому добро творить. 
А сталось ось як. У черницях 
Занапастилося добро... 
 
Блукаючи по Україні, 
Прибивсь якось і в Чигирин, 
І в монастир отой дівочий, 
Що за пісками на болоті 
У лозах самотний стоїть. 
Отам мені і розказала 
Стара черниця новину, 
Що в монастир до їх зайшла 
Княжна якась із-за Дніпра 
Позаторік. Одпочивала, 
Та й богу душу оддала... 
«Вона була ще молодою; 
І прехорошая собою. 
На сонці дуже запеклась, 
Та й занедужала. Лежала 
Недовго щось, седмиці5 з три, 
І все до крихти розказала... 
Мені і Ксенії сестрі. 
І вмерла в нас. І де ходила, 
В яких то праведних містах, 
А в нас, сердешна, опочила. 
Оце її свята могила... 
Ще не поставили хреста». 

[Друга половина 1847, 
Орська кріпость]