«Нащо мені коса-краса, 
Очі голубині, 
Стан мій гнучий... коли нема 
Вірної дружини, 
Немає з ким полюбитись, 
Серцем поділитись... 
Серце моє! серце моє! 
Тяжко тобі битись 
Одинокому. З ким жити, 
З ким, світе лукавий, 
Скажи мені... Нащо мені 
Тая слава... слава. 
Я любить, я жити хочу 
Серцем, не красою! 
А мені ще й завидують, 
Гордою і злою 
Злії люди нарікають. 
А того й не знають, 
Що я в серці заховала... 
Нехай нарікають, 
Гріх їм буде... Боже милий, 
Чому ти не хочеш 
Укоротить свої темні, 
Тяжкі мені ночі!.. 
Бо я вдень не одинока — 
З полем розмовляю, 
Розмовляю і недолю 
В полі забуваю, 
А вночі...» — та й оніміла, 
Сльози полилися... 
Білі руки простяглися, 
В подушку впилися. 

18 мая 1844, 
СПБ