Південна спека збудила втікачів. Тіні під скелею вже не було, і всі, як
могли, ховалися у тінь шатер. Четар, хоч усе ще був розбитий, не міг більше
спати. Заглянув до Фатіми і знову почав зміняти їй оклади. Фатіма не спала
і всміхалася до юнака. Хотіла щось питати, але четар просив її не говорити,
запевнив, що вони тут безпечні.
— Але ти не покинеш мене? — спитала неожидано Фатіма і так благально поглянула
на нього, що четар мусів їй обіцяти не лишати її без опіки. Це, очевидно,
було вимушення.
Геть із полудня подалися втікачі шукати Файзаля. їхали горі ваді Сафра.
Щохвилини стрічали зарінки зеленої трави і пальми. Ціле велике село Васта
складалося з таких заріночків, положених або на стрімких збіччах по обох
берегах річного русла, або на островиках із шутру поміж численними, глибокими
вижолобленими каналиками, з яких складалася ціла долина. Ціла долина чим
далі, тим більше була засіяна шутром і каменюками.
Спинилися на хвилину, щоби попасти верблюди на чудовій зеленій траві, що
покрила поясом на два-три метри широким плесо чистої води, яких двіста
метрів довге й три-чотири метри широке із чистеньким пісковим дном. Фатіма
сплеснула в долоні, так їй подобалась зелень, а четар мимохіть глянув догори,
чи не хмара, бува, набігла на сонце,— так благодатний був погляд на зелень
після немилосердних блесків білого іскристого піску. Верблюди довгенько
пили свіжу воду і, стогнучи. пішли дальше. Перейшли кілька
пальмових гаїв. В тіні пальм їхали попри звітрілий кам'яний мур. Бен Гуссеін
повернув у вузеньку вуличку попри такі маленькі домики, що зі сідла можна
було глядіти на їх глиняні дахи.
Їхали ввесь час над прозорим малим потічком, від якого направо і ліво розходилися
поміж коріння пальм маленькі рівчаки, може, на півметра широкі, так що
з головного русла можна було кожної хвилини повернути воду до кожного дерева
зокрема. Горішнє русло потічка належить до цілої громади, що по стародавньому
звичаю приділює мешканцям воду на мінути й години денно або тижнево. Вода
легко солена, тож удавалися там найкращі пальми.
— Так, сіді,— звернувся до старшини Бен Гуссеін,-те, що тепер бачите, те
руїна. Але перед тридцять роками (провідник сказав «перед одним родом»)
було тут понад тисячу домів. Аж ось одного дня наслав Алляг страшну воду,
що три дні й три ночі котилася долиною. Знесл;! всі греблі, забрала всі
пальми, розмила острови, на яких від непам'ятних часів стояли доми. Повінь
розмочила глії ну, з якої були доми побудовані, стіни розсілися, а нещасні
мешканці потопилися. Доми можна було поставити нові, та й люди ще найшлися
би, але найгірше було те, що вода забрала всю родючу землю, зібрану протягом
віків по звичайних дощевих повенях. Ось як високо сягала вода тої повені!
Гуссеін під'їхав до стрімкої стіни ваді та показав рукою лінію майже три
метри над поземом потічка.
Минули базар, вулицю із крамницями, майже порожніми. На кожнім кроці бідність
і занепад, сумний вид для тих, що бачили тут колись красу і багацтво. На
кожнім кроці стрічали узброєних арабів, видно, що до /табору не було вже
далеко. Поза селом долина розширилася на- якого півкільометра, а зимові
дощі занесли рінь дрібним піском і вирівнали гладенько. Чорні й червоні
стрімкі бічні стіни були вигладжені, немов вістря ножа, та відбивали світло,
як зеркало. Очі з розкішю дивилися на зелень трави і дерев. Араби проводили
гурти верблюдів на пасовисько, а за кожною скелею, під кожним деревом розложилися
без ладу і складу воїни. Знайомі весело поздоровляли Бен Гуссеіна, що й
сам оживився, махав рукою і відплачував дотепами за дотепи, часто масні,
та поганяв верблюди. Повернули до сільця ель Гамра, сотні ліп'янок, похованих
поміж городами і широкими земляними валами, на яких сім метрів високими.
'Перебрили потічок, виїхали мурованою стежкою до широких воріт в однім
валі й казали верблюдам клякнути. Бен Гуссеін поговорив коло варти з одним
вартовим, що, немов ангел Гавриїл, тримав у руці шаблю зі сріблом оббиваною
рукояткою. Вартовий покликав мурина, що завів обидвох старшин на середнє
подвір'я. По противній стороні поміж стовпами темних дверей стояла величня
біла постать. Старшини поздоровили. Файзаль попровадив їх і Фатіму досередини
темного, але зате холодного покою. Всі посідали на м'ягкім дивані. По звичайній
каві запитав Файзаль тихим голосом, що задумують робити? Чи не схотів би
четар остати в нього хоч деякий час? Четар згодився вишколити відділ стрільців
і скорострілів та літати на літаку.
— Коли їх будемо мати? — всміхнувся Файзаль.
Маулюда приняв Файзаль як свого кревняка за ад'ютанта, і. Маулюд поцілував
Файзаля у руку. Фатіма при найближчій нагоді мала податися до Мекки, на
двір шеріфа. Фатіма також поцілувала Файзаля в руку. Маулюд подарував бені-алі
верблюди, на яких приїхали,
і вони прилучилися до відділу четаря. Фатіма мала за два дні від'їхати
з гінцями до Рабег над морем. Маулюд і четар узялися ревно до своїх нових
обов'язків. Знайомилися передусім з новим, так різним від турецького, окруженням.
Обидва старшини скоро довідалися, що турки мали дійсно причину погорджувати
повстанням.
Залізниця з Дамаску правильно довозила військо й табори — все вказувало
на те, що турки ось-ось вирушать на Мекку. Араби здовж дороги зле узброєні,
бед крісів, без скорострілів, а головно без гармат — безмовно, не стримають
турецького летючого відділу, злож( ного з усіх родів оружжа, навіть панцирних
самохо дів.
Шейк племени Рабег-Гарб, проворний Гуссейн Мабеіріг, обчислив собі, шо
турки переможуть, і мав до них прилучитися, як тільки турки вирушать.
— Що залишиться тоді робити мойому батькові? — похнюпився Файзаль.— Він,
напевно, стане на чолі свого народу і згине в боротьбі в обличчі святого
міста.
Файзаль був вельми змінливий; надія й розпука були від нього ближче, ніж
права й ліва рука. Хоч ледви по тридцятці, виглядав куди старше, очі, дещо
скісні, підбігли кров'ю, щоки запалися й покрилися зморщками. Не любив
твердо думати, волів крилате діло, тому при всяких публичних виступах імпонував
жестом.
Нарада шейків вирішила, що, помимо всього, требатриматися в горах, але
коли б турки хотіли наступати Файзаль був думки, щоб радше відступати,
бо араби хоч і були ближчі в турків, але якось про це ніхто не думав. Шеріф
давно був у зв'язку з англійцями. В Джідда, пристані недалеко від Мекки,
постійно перебував полков ник Вільзон, зв'язковий уряду в Каіро. Як довго
турки сиділи в Дарданелях,
араби мало цікавили англійців, зате як тільки виступила 4-та турецька армія
на здобуття Єгипту, англійці повели рішучу політику^ Рішили використати
суперечности поміж турками і арабами, підняти останніх, дещо узброїти й
воювати проти турків до останнього араба. Але ж бо англійці добре знали,
що араби незвичайно змінливі, й поки що не найшли ні одного довіреного
шейка, на якого могли вповні покладатися, що й турків різатиме, а їх не
битиме їхньою зброєю. Тим часом позискали собі шеріфа.
— Дістати гармати! —зітхали одноголосне араби.
А гармат могли достарчити тільки англійці. Файзаль з дня на день, з години
на годину очікував післанця від Вільзона, й коли невільник зголосив приїзд
якогось англійця, незвичайно оживився; це, зрештою, відбилося й на всіх
присутніх, бо живо порушилися. Файзаль вийшов аж на подвір'я й припровадив
за хвилину людину середнього росту, худощаву, що поверх однострою хакі
накинула білий арабський плащ і гаік на голову. Коли обидва сіли, а Файзаль
ближче коло дверей, очі пришельця поволі привикали до сутінку. Всі сиділи
непо-ворушно, тільки вп'ялили очі в англійця і Файзаля. Файзаль, перед
хвилиною схвильований до крайности, нервовий, задав спокійним, тихим голосом
кілька загальних питань англійцеві про погоду, їзду та спеку. Англієць
відповідав по-арабськи. Четар з дива не міг вийти, бо ніякої, навіть найменшої
різниці не міг помітити в вимові поміж арабами та пришельцем. Врешті Файзаль
спитав:
— А як тобі подобається наше становище тут, у ваді Сафра?
— Добре, але задалеко від Дамаску.
Немов меч, впали ці слова на арабів. Здригнулися, неначе під впливом електричної
струї. Так, Дамаск! Давня і світла столиця арабів! Було за що проливати
кров. Сповнення найтайніших мрій!
Тиша залягла хату.
Всі мовчали, немов зачаровані. Нечутним кроком зблизився невільник з кавою.
Файзаль підніс очі, усміхнувся й сказав:
— Турки, Богу дякувати, є й ближче від нас.
Всі усміхнулися.
Цей англієць був професором розвідчої школи в Каіро й називався Льоренс.
Фатіма скоро прийшла до себе під ніжною опікою обидвох старшин, так що
навіть не знати було, котрий з них ревніше нею опікується. Коли один приносив
їй шовкову матерію, другий садився на найм'якшу мату, яку міг дістати на
базарі. Остаточно й Селім не міг залишитися позаду та достарчав своїй пані
найкращі в Арабії дактилі — свіжі, сочисті й солодкі. А Фатіма приймала
це все з вдячним усміхом. За кілька днів виїздила з обома на довші навіть
поїздки, що провадили до сусідніх сіл. Четар збирав свій відділ та
беззупинно робив з ним вправи. Маулюд збирав вісти про сусідні і чимраз
дальші племена, провадив записки, радів, коли з моря приходив транспорт
зброї, пінився, коли четар оповідав йому, що шеріф знов прислав нікуди
не годящі японські кріси, поржавілі й такі слабкі, що ломалися в руках
жвавих арабів. У всіх тих поїздках терпіли обидва від арабської спеки.
Врешті Фатіма і ще кілька дівчат, доньок шейків, відбули якусь довгу й
таємну нараду з Фай-залем, у висліді якої за кілька днів закликав Файзаль
оби-двох юнаків до себе.
— Як там погода? — спитав вожд.
— Прегарна спека! — відповів четар.
— Не докучає?
— Радше навпаки! — сказав четар.
— Гм, гм... А може, ви обидва перебралися б в арабський одяг? — кинув знечев'я
Файзаль.
— О, з цілою приємністю! Наші уніформи придадуться взимі,— згодився Маулюд
дуже радо за обидвох.
В дійсности їх мрією було мати гарний арабський одяг, бо араби бачили уніформи
тільки на турках, тож відносилися до обидвох з недовір'ям, і все треба
було тратити багато слів і часу на пояснення.
Файзаль плеснув у долоні, й обидва його чорні невільники внесли на руках
прегарну мекканську ношу: білі довгі сорочки, румбаз, широченні шаравари,
гаіки, легкі пантофлі, які скидаються при кожній нагоді, та завої. Все
це з шовкового мусліну, бавовни і вовни, багато переткане золотими нитками.
Дарунок був дійсно королівський. Коли обидва переодяглися, зробилися так
не подібні до себе, що шейки, які ввійшли до кімнати, зробили великі очі,
розглянулися уважно і спитали:
— Веін ель фаренгані — де чужинці?
А як тішилася Фатіма! Як плескала в долоні. Вкінці вона й ще дві дівчата
виконали арабські танки під звуки тамбуринів, а Фатіма заспівала дзвінким
голосом пісню про Гутне — Квіт Бавовни.
Одначе справи на боєвищі стояли зле. Турки поволі, але систематично натискали
з Медіни, а їх під'їзди доходили до гір. Але й турки з Джанбо, пристані
над Червоним морем, не дармували також і тиснули з заходу. В Рабег були
англійці, що мали там постійно доставляти зброю і харчі з Єгипту. Також
через Рабег ішли гроші з Мекки від великого шеріфа. Але всі ті достави
йшли так довго, що ані руш не могли дійти. Післанця за післанцем посилав
Файзаль і його брат Алі до Рабег. Усе даремно. Файзаль наповнив велику
скриню старим залізом, дуже старанно її запечатав, поставив коло неї варту,
беріг у походах окремою сторожею, переховував дуже обережно, голосно називав
«нашою касою;» і в той спосіб, неначе опилки коло магніту, втримував укупі
своє військо, яке, міцно знеохочене, починало розлазитися. Вже другий місяць
не одержали від шеріфа місячної платні — на квоту тридцять тисяч фунтів.
З дванадцяти тисяч армія швидко дійшла до дев'яти. Ще трохи, а ціле повстання
піде внівець! А прецінь, англійці не тільки доставляли поживу та ввесь
виряд, але й платили: воякам по два, за верблюд по чотири фунти місячно.
Крім цього, доставляли родинам, яких члени служили чинно, частину поживи.
Та й добича на грубих турках була несогірша. Одним словом, таких добрих
часів гори ще не бачили. Тільки в той спосіб можна було пояснити собі чудо,
що армія Файзаля трималася ось уже півроку. Але в цілім війську були безупинні
зміни. На цілу родину припадала звичайно тільки одна рушниця, і кожний
з синів служив по черзі по кілька днів у таборі. Жонаті все старалися сидіти
довше коло жінки, ніж у таборі. Приходили і відходили, очевидно, коли самі
хотіли, нікому не зголошувалися і за ніяку ціну не позволяли провадити
які-небудь реєстри. Деколи знудилося цілому родові, і він брав собі необмежену
відпустку. Вісім тисяч люда на верблюдах поділив Файзаль на десять корпусів
їзди, і ті вершники творили ядро армії. Решта — це були піхотинці, головно
гірняки, що служили тільки під своїми шейками, і то впоблизу своїх сіл,
звідки самі доставляли собі харчі. З одної тисячки такої збиранини мав
четар створити щось «європейське». Поділив їх передусім на куріні і сотні,
заосмотрив у найліпші кріси, які тільки міг дістати, заборонив відходити
без дозволу, опірних гостро карав, за тяжчі провини посилав до Файзаля,
який без милосердя казав їм всипати від двадцяти до сто буків. За дезертирів
відповідала ціла родина, якій за кару відбирано цілу худобу. Карність швидко
зросла, впоряд ішов гладко, араби радо вчилися орудувати зброєю, наставляти
мірник, стріляти, творити розстрільну, йти приступом та відступати в порядку.
Одушевлення поміж ними росло, заєдно твердили, що коли б тільки гармати,
то поб'ють турків, як струсів. Раз на тиждень відбували параду, і араби
машерували чвірками та поздоровляли старшину, зібрану на горбку. Як тільки
полковник Вільзон здобув Джанбо, подався до нього Файзаль особисто, й той
обіцяв йому післати батерію гірських гармат під командою сотника Нафі-бея
та кілька скорострілів Люіза. Арабів, на вид артилерії, не можна вже більше
було втримати, і Файзаль підготовив наступ. Як гураган, неслися араби з
гір, заняли без труду гюлеві турецькі сторожі та станули перед бльокгавзами.
Але Факрі-бей пильно берігся: негайно кинув на загрожене Бір Аббас ще три
тисячі піхоти з гавбицями й полевими гарматами. Араби йшли бравурно, особливо
піхота, під проводом четаря, розвивала розстрільні, немов на вправах. Файзаль
особисто провадив наступ кілька годин, але зімлів, і його мусіли віднести
до шатра. Незабаром прийшов до себе, але вже було запізно -турки несподівано
обложили арабів гранатами і шрапнелями. Одна граната впала коло шатра Файзаля,
де саме зібралися шейки на нараду. Завізвано Нафі-бея, щоби згнобив турецькі
батерії. Тут Нафі-бей мусів признатися, що його старі гарматки Круппа б'ють
усього на чотири кільометри, а їх обслуга навіть мріяти не може, щоби з
тими пукавками посунутися на отверте місце. А між тим турки били з віддалі
дванадцяти кільометрів. Розлючені шейки голосно називали англійців обманцями
і нездарами, а Файзаль, міцно знеохочений, наказав відворот. Потерпів важкі
втрати, а його люди були виснажені. Подався ще дальше в гори, а проходів
наказав пильнувати кільком меншим племенам гірняків. Вони мали й дальше
грабувати запаси турків та безупинно їх непокоїти нечайними нападами. Така
під'їздова війна була якраз у дусі арабів.
Одначе фізична неміч Файзаля йшла дивно в парі з твердою волею і його незвичайною
відвагою. Для окру-ження, помимо всяких невдач, усе був просто чаруючий,
і всі прикмети його гордого характеру зробили з нього якогось бога для
арабів. Холодний розум значно перевищав його нагальність і запальчивість.
Армії Файзаля ще й з другого боку грозила небезпека, й то не менша від
турецької. З Рабег не доходили ніякі припаси. Вправді, кривава ворожнеча
в области шеріфа втихла, в чім була велика заслуга шейка Бені-Алі, й віковічні
вороги Біллі й Джугеіна, Атеіби й Агеіль мусіли жити і боротися рука в
руку в армії Файзаля, але все-таки поодинокі племена відносилися до себе
недовірчиво, а навіть члени того самого племени береглися одні перед одними.
На випадок невдачі відпадали цілі племена та старалися при тій нагоді вирівнувати
давні кривди. Скористав тепер з цього Гуссеін Мабеіріг та відмовив послуху.
Рушили на нього Алі і Зеід з Джідда на чолі двох корпусів верблюдників.
Оба війська станули проти себе на рівнині перед Рабег. Четареві здавалося,
що ось-ось блиснуть шаблі, грянуть вистріли і закипить кривавий бій. Нараз
з рядів армії Файзаля висунувся вперед велитенський верблюд, що двигав
на свойому хребті високу лєктику на взір вежі. На ній стояли чотири арабські
красуні, одягнені в коштовні строГ, заручниці, нараменники та перстені,
які тільки могли вмістити. Це все з ними разом мало бути здобичею переможців.
Четар з зачудуванням пізнав між ними Фатіму. Що мали дівчата робити там
поміж обома військами? Не допустити до бою? Верблюд затримався перед військом
Мабеіріга, а Фатіма заспівала дзвінким голосом:
Сором вам з мосяжними набіикицями,
Сором вам з крицевими шаблями,
Ганьба, бо на бистрих їздите конях!
Ви служите туркам, що палять ваші намети,
Ваші шаблі вас самих кладуть трупом!
А ваші коні ваші топчуть жінки й немовлята!
Нараз рушили файзалівці і вдарили на ворога. Але ворога не було. Гуссеін
Мабеіріг, з черги підкуплений турками, одначе давно непевний свого війська,
втікав у гори, а військо прилучилося до файзалівців, які в тріюмфальнім
поході ввійшли до міста, що складалося радше з двох сіл. І чого тільки
не найдено в домівках зрадливого шейка! Всю зброю, яку від кількох місяців
посилали англійці, припаси, що для цілої" армії Файзаля могли вистарчити
на два місяці.
Алі та Зеід замешкали в Рабег і не хотіли більше рушатися з теплого гнізда,
де так розкішно танцювали дівчата, а Фатіма співала, немов біль-біль-соловейко.
Четар чимскорше відіслав зброю та частину припасів до Файзаля й сам рушив
з останнім транспортом. А нелегко було йому відходити від Фатіми. На прощання
останнього вечера танцювала й співала про Гутне — Квіт Бавовни. Слова ілюструвала
танковими рухами. Танцювали то всі чотири, то Фатіма сама, в спів-речітатів
супроводили звуками бандур.
В арабській пісковій пустині,
Де тиша царює німа,
Ні в горах скелястих, друзійських,
Там квітів розкішних нема.
Лише у долині, де води
Євфрата до моря пливуть,
Рожевії квіти бавовни
Розкішнії пахощі ллють.
І Ґандж свою доню єдину
Без вагання кликав Гутне,
Бавовняний квіт — бо над нього
Що ж краще на світі цвите?
Очиці — глибока криниця.
Що воду в оазі дає,
Волосся, як небо, де місяць
В пустині піски вже зайде.
Пригадалася четареві інша красуня, геть там далеко, на півночі.
Коли четар питав пізніше Файзаля, чи оповідання про Гутне правдиве, потвердив
Файзаль і інші шейки, що це все було ще не так давно. Ще живуть люди, що
бачили Гутне, що мають близни від ран, з яких текла кров за очі Гутне чорнопишні.
