12-го квітня в Чернігові після довгої хвороби помер Михайло Михайлович
Коцюбинський, один з кращих мистців нашого рідного слова.
Тяжко й боляче писати про цю втрату: вона вириває з історії української
літератури недописаний розділ, зміст якого такий самий яскравий і гарний,
якою була і та форма, в яку прибирав свої твори померлий письменник: Тягар
цієї втрати подвоюється і переживається тим гостріше, що в могилу зійшов
талант у повному розцвіті, який ще не виявив тих великих творчих можливостей,
що крилися в ньому.
Він був справжній мистець і співець краси, шукач правди і творець естетичних
цінностей.
Для всіх, хто стежив за творчістю Коцюбинського, кожний новий твір його,
особливо в останні роки, давав велику радість, і радість ця з кожною книжкою
«Літературно-Наукового Вістника», в якому звичайно з'являлись його -барвисті
новелі й повісті, зміцнювалась і поглиблювалась,. тому що радість ця була
не тільки радістю читача, але й радістю за письменника, художнє зростання
якого не тільки не падало, не тільки не виявляло утоми, але, навпаки, набувало
дедалі досконаліших рис розвитку. І давіть тоді, коли ми знали, що фізичні
сили його виснажуються і сам він прикутий хворобою до постелі, навіть і
в цей трудний і тяжкий для нього час він дарував нам цю радість і, сам
хворий та змучений життям, співав хвалу життю, співав гімни радощам його.
Ми читали з захопливим інтересом цю «книгу життя», що її опоетизував Коцюбинський,
і на власні очі переконувались на кожній сторінці її: допитливість мистця
зупиняється на нових, досі не порушуваних ним, темах, поширюються межі
його творчости, заповнюється вона новим і багатим змістом; образи, що їх
будує творча уява його, мають здібність викликати співзвучні переживання;
думка мистця невтомно працює, невтомно шумує, форма його творів удосконалюється,
стає дедалі гнучкішою, мальовничо рухливою і яскравою в своїй індивідуальності,
а мова авторова збагачується, набираючи досконалих, тільки йому одному
притаманних, рис музичности й образности. Все це свідчило про те, що запас
художніх вражень у письменника великий, і він обдарує рідну літературу
новими й новими цінностями, а також про те, яке глибоке у нього джерело
живого рідного слова, звідки він черпав і свої чудові образи, і свої слова,
що збагачували рідну мову.
Тепер нитка цієї прекрасної творчости обірвалась, і тим, що так багато
чекали від нього, доводиться підсумовувати письменницьку діяльність спочилого
та його художні заповіти.
Діяльність ця не була така плідна, як у інших великих мистців сучасної
української літератури. Зате в ній є щось інше, чого бракувало й часто
бракує побратимам пера Коцюбинського.
Це ясність та продумана зрілість думки і філігранна обробка форми. Коцюбинський,
як ніхто інший з українських мистців слова, мав талант до композиції своїх
творів: в цьому він залишається неперевершеним серед інших майстрів українського
слова. Нема в його творах велемовно-сти та зайвих вставних моментів, які
порушують архітектоніку твору, їх відмінна риса — симетрія частин, концентрування
уваги на головному і, як логічний вислід, досягнення ефекту. До цього додається
значущість змісту, цікава новизна тем, оригінальне розроблення їх, глибоке
розуміння психології героїв і, нарешті, яскрава барвистість, багатство
мови, що створили Коцюбинському славу найкращого стиліста серед українських
письменників.
Він сполучив у своєму таланті і глибокого психолога, що потрапить збагнути
глибини душевних переживань, що уміє якось обережно і
надзвичайно любовно дотикатись до ран душі, і яскравого пейзажиста, що
чутливо реаґує на красу природи і майстерно володіє таємницею відтворення
її. І коли такі твори його, як «Регяопа егаїа» дають підставу поставити
ім'я М. Коцюбинського поруч великих мистців-психологів світової літератури,
то, як творець у слові краси природи, Коцюбинський є чи не найбільша величина
в українській літературі: такі твори його, як «Intermezzo», «На камені»,
«Тіні забутих предків» або — з останніх — «На острові», це шедеври пейзажної
літератури, цінність яких підвищується ще тим, що до яскравости й барвистости
малюнку додається музичність, пестлива мелодійність стилю. Його, згадане
вже нами, «Іпїегтегго», крім змістовности, значущої і бадьорої з громадського
погляду, це симфонія звуків і симфонія барв.
Творчість М. Коцюбинського, що стала здобутком світової літератури (його
твори перекладені на французьку, німецьку, шведську, чеську, польську і
російську мови, до того в російській мові вони з'явились на сторінках грубих
журналів і окремо були видані видавництвом «Знание» в доброму перекладі
Михайла Могилянського), збагатила українську літературу, вписавши до неї
одну з найяскравіших сторінок. В ній, в цій творчості, якось гармонійно
злилося національне з загальнолюдським, одно одне перетворило і у висліді
дало живий доказ зростання української культурної творчости, поширення
її прагнень до загальнолюдських завдань і питань. Допитливість письменника
однаковою мірою зупинялась і на побутових явищах нашої сумної дійсности
останніх років, і на глибоких розколинах в свідомості українського селянина,
і на переживаннях революціонера, і на примітивних рухах серця людей натурального
господарства. Він заглядав у душі і маленької Хариті, і татарської дівчини,
і гуцула, чи молдаванина, людей з безпосередніми реакціями, і в душу людини
з витонченою психікою, з складними вимогами до життя і підвищеною чутливістю
до його вигинів. Він уміло брав зі своєї палітри фарби для освітлення психології
героїв і так само вміло й кольоритно відтворював те оточення або ті зовнішні
обставини, серед яких відбувалася дія. Будучи уважним спостерігачем, Коцюбинський
записав у «книгу життя» багато яскравого, глибокого й повчального так,
як воно переломлювалося в призмі його художньої свідомости.
Завдання української критики, після того як вгамується гострий біль втрати,—
з'ясувати і дати оцінку і його літературної спадщини, і його
мистецьких заповітів. І нам здається, що під час вивчення цієї спадщини
особливо яскраво повинна виявитися одна характерна риса, що кидає світло
на Коцюбинського не тільки як на письменника, але і як на людину. Це любов
до людини і глибока віра в неї. М. Коцюбинський, подібно до героя одного
з прекрасних творів Горького («По Руси»), «з ніжністю» думав про людину
і вмів знайти людське навіть там, де воно, здавалось би, викривлене і дійшло
до останнього ступеня падіння. Навіть у ката («Регзопа §гаїа»), який загубив
і моральне обличчя і рахунок тим, кого він замучив, чутливий мистець зумів
відкопати рештки якогось сумління, якоїсь майже зітлілої іскорки каяття
і можливість відродження. Ось ця віра в людину, будівничого і співця життя,
сповняє всю творчість згаслого письменника і робить посмертний образ його
ще більш привабливим.
У свідомості й пам'яті українського суспільства образ М. Коцюбинського
як мистця і майстра рідного слова буде тісно злитий з образом
письменника-суспільника, що будив цікавість до життя і був активним учасником
національного будівництва. Він глибоко вірив у збудження сил рідного
народу і в світле майбутнє землі, що його породила. Це пробудження надхнуло
творчі сили мистця, запліднивши його любов до рідного в створених його
творчою уявою образах, словах і думках. І ці образи, і думки, й слова такі
прекрасні, повчальні і цінні, як з естетичного, так і з суспільного погляду,
що ім'я Коцюбинського назавжди залишиться і в пам'яті його сучасників,
і в історії української літератури, як одне з тих, що знаходять признання
і робляться незабутніми.
