СИМОН ПЕТЛЮРА Cтатті і документи

СИМОН ПЕТЛЮРА
СТАТТІ і ДОКУМЕНТИ

ДО ДРАМИ ШЕВЧЕНКОВОГО ЖИТТЯ (З нагоди 51-ої річниці смерти)

Історію життя Шевченка — вона така відома, від народження аж до могили,— можна назвати тяжкою, болючою драмою; історію його думки й творчости — драмою не менш трагічною. Особиста драма Шевченка тісно сплітається з його драмою, як геніяльного виразника сподівань і таємних ідеалів рідного йому народу. Проте, чи не найдраматичнішою сторінкою в житті і творчості українського поета є його самотність не як людини, а як мистця. Адже Шевченко, крім звичної для геніїв долі — передбачувати силою інтуїції те, до чого значно пізніше дійде сила думки, знання та суспільного розвитку, був позбавлений можлмвости скористатися хоч би тими несміливими вказівками, з якими інколи приходять до поета сучасники, помагаючи критикою та оцінкою його творчости з'ясувати собі самому створювані ним художні образи і збагатити їх новими та досконалішими, деколи поширити обрії творчости, скерувати творче «я» на нові шляхи та до нових художніх досягнень.

Шевченко був позбавлений можливосте користуватися такими вказівками. Його муза, його творчість, уся його поетична діяльність стояла над колискою української громадської думки, коли вона, квола, не обґрунтована наукою, тільки пробувала формулювати свій зміст, базуючись, головним чином, на національних емоціях і на романтичному інтересі до етнографічних особливостей рідного народу та роблячи щойно перші несміливі кроки в напрямку до вияснення національно-політичних ідеалів України.

Згадуючи ці ідеали, бо вони були втілені в програмі Кирило-Методіївського Братства і в «Книзі битія українського народу», та порівнюючи їх зі світоглядом Шевченка, виявленим у «Кобзарі», не можна не бачити величезної, разючої різниці: поет значно випереджує прагнення Кирило-Мето-діївського Братства, залишаючи позаду ідейних виразників сучасного йому українського суспільства і стоїть самотньо, значно перевищуючи крайні, найновіші досягнення національно-громадської думки. Від неї часто йому нема чого узяти. Навпаки, більш рішуче формулювання деяких питань У програмі «братчиків» залежить, як про це, не без підстав, говорить сучасний дослідник, від Шевченкового впливу . Він у поетичних творах і художніх образах ніби втілює ідеї Кирило-Методіївського Братства, служить тим самим цілям, ставить ті самі завдання, але одночасно по відношенні до «Братства» виявляється «єретиком», бо охоплює його ідеї ширше, проводить їх послідовніше. Він створює галерею художніх образів, внутрішня логіка яких становить зиі еепегіз програму, що значно перевищує програму «братчиків» і не вкладається в організаційні рамки Кирило-Мето-діївського Братства. Це програма художніх образів з палким закликом до боротьби за потоптані права людини, нації, людства,— образів, що втілюють боротьбу проти хаосу життя, його дисгармонії, його зла, що проявляється чи то в соціяльних, політичних, національних, чи в родинних стосунках. Оце ж та програма, художні носії якої не знають роздвоєння, непослідовности ідеалів Кирило- Методіївського Братства і є суцільними, закінченими образами демократичної послідовности та активного протестантства.

Шпигун Андрузький у своєму наклепі на братчиків характеризує Шевченка як «непоміркованого представника малоросійської партії у Слов'янському Товаристві» .

У цій оцінці шпигуна є правда, є влучно схоплена риса, підтвердження якої дає Костомаров у своїй автобіографії, коли каже, що Шевченко, виявляючи готовість вступити до Кирило-Методіївського Братства, «поставився до його ідей з великим запалом і з крайньою нетерпимістю».

І дійсно, порівнюючи зміст творчости Шевченка з ідеалами братчиків, бачимо, що Шевченка характеризує глибший і ширший погляд на життєсприймання, більший радикалізм і послідовність у формулюванні назріваючих вимог життя.

Особливо це треба сказати про соціяльний момент у творчості українського поета, який посідає значно більше місце, ніж звикли думати, і більше, ніж йому приділено уваги в програмі братчиків.

Правдиво звучить заувага В. Семевського, що у ставленні Шевченка до Костомарова, як до одного з головних провідників та засновників Кирило-Методіївського Братства, «не історик поривав поета до радикальніших поглядів, а поет — історика». Ще з більшим правом це зауваження компетентного дослідника можна поширити на характер ідейних взаємин між Шевченком і тодішнім українським суспільством.

Що дав українському суспільству його геніяльний поет і що взяв він від суспільства?

Відповіддю на це перше питання є національне відродження українського народу, вісником, співцем, поетичним виразником і покутною жертвою якого був Шевченко. З ним українське суспільство пов'язане, його він зміцнив, виправдав і вивів на широкі, відкриті та правильні шляхи. Він — український поет, неперевершений донині, але який перевершив усіх своїх попередників. Його постать така близька, така дорога кожному, хто знає ціну «покутних жертв», хто у відродженні народу бачить перемогу живих прагнень, які пориваються до розвитку, бувши здавлені мертвими формулами і тенденціями, що-суперечать життю, та що їх силою нав'язують; його постать дорога кожному, хто радіє радістю людства, в сім'ю якого повертається багатомільйонна частка його із багатством ще невиявлених сил, насичених ферментом розвитку.

Із Шевченком пов'язана уся новіша українська література, і якщо говорити про її демократичну тенденцію, як про головну ознаку, що вирізняє її з ряду інших, про її перейнятість дійовою любов'ю до народніх мас, то джерелом цього буде той самий Шевченко, і шевченківський первень у цій літературі позначить початок руху, протесту в ім'я свободи й відродження людини,— відродження можливого і здійсненного у великому колективі людей, об'єднаному солідарністю, але соціяльно пригніченому.

Що взяв Шевченко від українського суспільства? Ледве чи багато, коли брати до уваги ті запозичення в галузі політичних і національно-суспільних цінностей, що помагають поетові розширювати межі своєї творчости, розвивати свій світогляд і питому вагу яких завжди можна усталити при аналізі творчости поета і суспільно-літературній оцінці створених ним образів. Прекрасні слова одного з перекладачів «Кобзаря» на російську мову, М. Славінського, який дає відповідь на це питання: «Усе, що свідомо чи несвідомо жило й ховалося в народньому почутті, все, що плакало, раділо й стогнало в серці народньому,— усе злилося в поезії Шевченка в один акорд, палкий, сумний, приголомшливий. Шевченко все одержав від народу і все віддав народові, повернув проясненим, перетвореним у вогнищі думки, почувань та страждання» . Та ці слова, власне кажучи, свідчать про м а т е р і я л творчости поета, про джерело, з якого він черпав своє надхнення, свої найглибші ідеали, своє ставлення до речей і явищ. За всім цим залишається таки невирі-шеним питання про питоме значення тих елементів у творчості поета, які треба зарахувати до впливу українського суспільства і які не можуть не цікавити історика української громадськосте. Це питання тим цікаве, що у сучасників

Шевченка, принаймні у декого з них, здавалось, були дані для такого впливу. Адже в тій групі українських діячів, які увійшли до складу Кирило-Методіївського Братства, були люди, що своїм знанням та освітою перевищували Шевченка. І, незважаючи на це, наслідків їх впливу ми не бачимо. Ставлення до Шевченка його сучасників, навіть найви-датніших, які залишили свої сліди в російській та українській науці і які мали європейську освіту, було таке, що виключає можливість навіть найменшого такого впливу. Ось кілька свідчень-ілюстрацій до вищесказаного.

Твори Шевченка видалися Кулішеві «одкровенням з неба»; сам поет представ перед ним не як кобзар, а як «національний пророк», а «сяйво духа Шевченкових творів було чимось надприродним». Костомарова «огорнув страх», коли він вперше почув ще не надруковані твори поета. «Я побачив,— каже історик,— що Шевченкова муза роздирала завісу народнього життя. І страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було туди заглянути!.. Тарасова муза прорвала якесь підземне склепіння, що вже протягом кількох віків було замкнене за багатьма замками, запечатане численними печатями».

Максимович, за словами поета, «просто благоговіє перед моїм віршем; Бодянський — також».

Для молоді того часу Шевченко був «небесним світочем», і коли вона,— за свідченням Куліша в його «Хуторній поезії»,— почула пісні Шевченка, вона сприйняла їх, як архангелову сурму воскресіння .

За такого ставлення сучасників бракує місця для об'єктивної оцінки з їхнього боку творчости поета; таке ставлення виключає можливість навіть несміливих вказівок, що часом потрібні поетові, хоч би й геніяльному, для вияснення обраних ним шляхів творчости і перевірки їх правнльности. А такі вказівки Шевченкові, без сумніву, були потрібні.

Вивчення «Кобзаря» навіває враження надзвичайної скромности поета в оцінці своєї творчости і суспільного служіння його музи. Він нібито не певний своїх сил, він, що чув навколо себе похвали сучасників, що бачив прояви великої пошани до свого таланту, не заспокоюється на лаврах, не піддається почуттю самовдоволення. Ви ніде не прочитаєте в нього жодного слова, яким би він виявив своє почуття зверхности над іншими чи певність, що його муза поетично сильна і що він пишається силою свого полум'яного слова. Навпаки, у нього виривається гаряче благання: .

Ридаю, Молю ридаючи: пошли,

Подай душі убогій силу, Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

І на Украйні понеслось...

У цім палкім благанні поета, що приковує до себе якоюсь трагічністю почуття, звучать нотки ніби якогось усвідомлення безсилля здійснити своє призначення. Поет цим благанням кидає яскравий промінь світла на характер тих хворобливих переживань, що їх він зазнав, з одного боку, через незадоволення своєю поетичною діяльністю, а з другого — через брак допомоги чи підтримки, якої він чекав від сучасників.

З цього погляду надзвичайно цікавим є признання поета, яке свідчить, що він не дочекався «святої правди ні од кого»,— звичайно, правди, щодо його діяльности, як поета. Далі поет розкриває, що саме він розуміє під цією правдою:

Либонь, уже десяте літо,

Як людям дав я «Кобзаря»,

А їм неначе рот зашито:

Ніхто й не гавкне, не лайне,

Неначе й не було мене.

Не похвали собі, громадо!

— Без неї, може, обійдусь,

— А ради жду собі, поради;

Та, мабуть, в яму перейду

Із москалів, а не діждусь!

Мені було аж серце мліло,

— Мін Боже милмиї як хотілось,

Щоб хто-небудь мені сказав

Хоч слово мудре; щоб я знав,

Для кого я пишу? для чого?

За що я Вкраїну люблю?

Чи варт вона огня святого?..

Бо хоч зостаріюсь затого,

А ще не знаю, що роблю.

У цих словах, що вирвалися у поета на засланні (1849 р.), коли він особливо боляче відчував відірваність від рідного народу та брак спілкування з близькими людьми, не можна бачити лиш нарікання на те, що він забутий своїми друзями, однодумцями, про яких ще раніше в одному зі своїх листів каже: «Колись, бувало, кинеш у собаку, а попадеш в приятеля, а як трапилася мені біда, так святий знає, куди поділись друзі». Значення признання поета сягає, звичайно, глибше і свідчить про тривалий процес тяжких переживань, пов'язаних із очікуванням «поради», з палким бажанням, щоб «хоч хто-небудь» сказав поетові «мудре слово» про його творчість, про напрямок і зміст її, щоб поет знав, «для кого» і «для чого» він творить і чому в основі цієї творчости лежить його полум'яно-свята любов до України. Можливо, поет, залишений у своїй творчості на самого себе, позбавлений систематичної освіти і завжди з пориванням до книги, до знання, до світла науки, бачив у «Кобзарі» відбиток особистої недосконалости і боявся, що його слово не має достатньої сили для того впливу, який воно покликане мати, рідний народ не так зрозуміє це слово, і воно не принесе очікуваного «дорогого жнива». Може, йому хотілось почути те, що можна назвати об'єктивною критикою його творчости, зі зверненням уваги на її недотягнення і з аргументами, що переконали б поета внести поправки до цієї творчости? Хто його знає. Занадто широка гама психологічних переживань міститься у наведеній вище скарзі-признанні Шевченка, щоб, розклавши п на окремі складники, вичерпати її суть. Важливіший той факт, що очікуваної «поради» і «слова мудрого» поет так і не дочекався — ні від критики з боку земляків, що їх суспільно-національні ідеали щойно формувалися, ані від великоросійської критики, яка реагувала на творчість українського поета «мертвими словами». Щоправда, вже після повороту з заслання, коли, за виразом Жем-чужнікова, «щира любов і повага до Шевченка оточували нас»,— «мертві слова» Бєлінського перетворились на визнання за Шевченком величезного таланту, визнання, що його висловили і Чернишевський, і Добролюбов. Та це було запізнене визнання, що прийшло вже тоді, коли «неволя проковтнула» не тільки «літа» поета, але і його здоров'я, його силу і,— що найголовніше,— надщербила силу його великого таланту. В період розвитку поетичного хисту Шевченка, "в роки зросту його поетичної сили, коли він творив свої безсмертні образи, коли він «співав» свою незабутню «пісню», коли він закладав могутню основу для української літератури і вливав чудотворний бальзам у «розриту могилу», запалюючи свідомість українського суспільства вірою в силу нації і певністю, що вже «день іде і за собою світ веде»,— в цей час він був самотнім, «одиноким». І це слово — одинокий — що зустрічаємо у нього в «Кобзарі» і що звичайно не залишається глибоко в нашій пам'яті, набирає у зв'язку з наведеними признаннями поета якогось особливого змісту, хворобливо врізується у свідомість читача і сприймається як знак, як ключ до розуміння одного з найдраматичніших моментів у житті та творчості українського генія. Це слово ніби відхиляє завісу, що закривала страждання Шевченка не лише як людини, але і як творця, який не міг знайти тієї оцінки своїй творчості, на яку розраховував і на яку зважає кожний поет-творець, беручи з неї цінне і відкидаючи непотрібне. І хто знає, можливо, у тій чаші страждань, яку довелося випити за свого життя «гені-яльному сіромасі», найгіркішими краплями були саме ті, що отруювали уражену свідомість «самотнього» і зданого на самого себе в своїй творчості поета. І, можливо, перед цими стражданнями бліднуть і притемнюються ті, яких довелось зазнати поетові, як людині, що пережила на собі увесь жах Миколаївської епохи, усе прокляття кріпацької неволі, усе страхіття примусової солдатчини, всі важкі переживання борця, що відчуває величезну силу зла і своє безсилля у боротьбі з ним. Це ж усі ці страждання, в додатку до тих, що ранили серце поета з неменшою силою, джерелом яких була ідеально глибока любов до рідного краю, до цієї «розритої могили», з якої вийняли дорогі кості і насміялися над ними,— все це були муки, на які Шевченко реаґував просто, як людина. Ці переживання не були чужі його сучасникам, хоч і в меншій мірі і в меншому обсязі. Вони надщерблювали сили Шевченка, інколи його виснажували, знижували життєву діяльність, створюючи всю ту суму рефлексів, що творили складники особистої драми його як людини взагалі і як людини даної епохи, покоління та нації зокрема. Та до цієї Шевченкової драми додається іще душевна драма його, як генія і як поета, бо ж «немає муки сильнішої над муку слова» і немає гострішого і більш гнітючого усвідомлення, як усвідомлення своєї самотности.

Повна історія Шевченкового життя ще не написана і не иасвітлена, не вивчена в деталях, незважаючи на багатий матеріял, що його зібрав у біографії поета покійний О. Ко-ниський та інші. Але той, хто колись подолає цю важку, та вже назрілу потребу українського суспільства, той майбутній біограф Шевченка, спиняючись на драматичних моментах у житті поета, насвітлить і з любов'ю розкриє одне із найболючіших, довготривалих його переживань. І, треба думати, вивчення цього аспекту в житті Шевченка ще глибше пояснить нам зміст пережитої ним драми й додасть до неї Щось нове, що ще більше зміцнить наше почуття любови до геніяльного співця України, який, хоч давно вже від нас відійшов, ще довго житиме і серед нас, і серед тих поколінь, Що прийдуть нам на зміну.

СИМОН ПЕТЛЮРА СТАТТІ і ДОКУМЕНТИ