В Бреславі на з'їзді Німецької (Германської) Соціял-Демократичної Партії
робітники завзято протестували проти тенденції соціялістичних белетристів
кормити їх, робітників, малюванням утоми, нужди, пригноблення і т. д.
Робітники заявили, що вони більше люблять старого Шіллера. Інтелігент-поет,
навіть і той, що хоче стати на стороні пролетарія і йти поруч з ним у боротьбі,
якось збивається з шляху і, замість ступати в одну ногу з невтомним борцем,
плентається десь позаду, а замість веселої войовничої пісні йому вириваються
з уст хлипання і страшенна нудота; коли ж часом такий поет і намацає дужі,
поривчасті акорди своєї ліри,— сили тієї ненадовго стане йому, і за смілими
закликами поллється тиха уміркована річ про «болі душі», про «втому життя»,
про сум і нужду, про потребу й поезію спочинку.
Не диво, що німецький пролетаріят протестує проти такої інтелігентської
поезії, проти закликів: «Назад у тиху пристань, де спочивають натомлені
руки, наболілі душі».
Ніякого спочинку у пролетарія! І вічно вперед! Туди, де усміхається робітникові
нове щастя,— щастя вільної, постійної і радісної праці, звідки чуються
звуки гармонійного бурхливого руху, вічно невгомонної і революційної думки!
Хай затямлять це і наші українські поети і не присипляють народні маси
проповіддю байдужости, хай не кличуть їх туди, в оті затишні пристані,
звідкіль вони випадково визирнули на широкі простори народніх змагань,
та зараз же і всп'ять повернули, коли побачили, якої сили і волі постійної
треба, щоб залишитись там назавше.
Треба справді бути інтелігентом психікою, вдачею, цілою природою своєю,
щоб тішити себе марними надіями і кликати:
Дужі! волю прекрасну віддайте.
Ситі! землю Господню верніть.
Хижі! чулими, добрими станьте
І століттів гріхи іскупіть!
Наче справді це можливо? Наче д. Олесь не знає, що всі подібні заклики
і апеляції «до серця» хижих, дужих і ситих кінчались нічим? Наче український
поет, вірші якого так купує українська інтелігенція і не знає український
пролетаріят, не може пригадати з історії, що всі такі сердечні заклики
виявляли лише слабосилість і власне духовне банкрутство тих, що звертались
з подібними закликами?! Це все одно, як звернутись до моря, щоб воно оддало
назад і живим потопаючого, або до вовка, щоб оддав ягня не зарізаним!..
І це не тільки в Олеся. Візьміть інших сьогочасних письменників українських,
навіть тих, кого звичайно кличуть «молодими талановитими», або «по-дающими
надії», розгорніть твори Винниченка, Пахарев-ського, Філянського, у всіх
у них, за виїмком, може, Капель-городського, ви з перших же рядків почуєте
жалі на болі, на втому; замість поезії стріл із криці, войовничої, живої,
бадьоро'Г— інтелігентські стогнання, поезію втоми, поезію нудьги, розпачу
і песимізму. І цей песимізм навіть чується і тоді, коли поет-інтелігент
хоче співати гімн «живому життю». Гімни ці «не виходять» у Пахаревського.
Суть цього життя-боротьби не може зрозуміти навіть і Винниченко.
І той, хто оцінює факти літератури, твори естетичні з погляду громадянина,
хто шукає в них пожиточного, здорового і цілющого бальзаму од ран життя,
хто хоче запастись од цих творів новими надіями, новою вірою-силою,— або
одкине ці твори, та довго блукатиме серед хворих або одноманітних і неяскравих,
як небо восени, виявів інтелігентської творчости, поки знайде якесь здорове
зерно, з котрого незабаром виросте рослина з буйним-пишним колосом справді
живого і вічно невтомного життя.
І мимоволі якось в такі хвилини перед очима вирисовуєть-ся похмура, але
й лагідна постать — геніяльного мужика-поета, а в пам'яті воскресають величні
твори Шевченкової поетичної фантазії, наскрізь пройняті духом протесту,
духом борні, ідеєю радісного страждання за щастя всіх поневолених страдальців
землі., Коли читаєш Шевченка, серце обливається кров'ю і стискається од
болю за горе людське,— але разом з тим чується, як в те серце наливається
горюча маса активного бажання знищити те горе, вирвати з ґрунту і з корінням
ті терна, які ранять нам душі і не дають можливости втішатися щастям життя.
Коли читаєш Шевченка, почуваєш бадьорість, прилив якогось романтизму, як
після читання Шіллера, почуваєш, як виростають крила, а думка стає сміливішою,
і в мозкові плодяться «дерзкі» наміри!
До життя — тисячу разів падать і знову підніматися! — кличе Шевченко. «Сонце
йде і за собою день веде!» — каже він в одному із своїх віршів і цілою
своєю творчістю поетичною наближує ранок «народнього дня». Він певен, що
день цей настане і тільки тоді «спочинуть невольничі руки», а правда оживе.
Надхне, накличе, нажене
Не ветхеє, не древле слово
Розтленнеє, а слово нове
Меж людьми криком пронесе
І люд окрадений спасе...
Поки ж настане цей ранок, всіма силами своєї геніяльної душі і великого
свого страдальчеського серця він звертається до долі, аби вона призначила
Роботящим умам,
Роботящим рукам
Перелоги орать,
Думать, сіять, не ждать
І посіяне жать...
Тарас Шевченко був ворогом байдужости, розпачу, нудного стогнання і нервового
хлипання, т. є. -[себто] ворогом всього того, що тепер виспівують і апотеозують
сучасні «тарасики» — поети розбитих ілюзій, хвилевих нервових настроїв
і тих вогнів, що лише раз піднялися полум'ям, та й погасли в ту ж мить.
Яка користь нам од попелу їхньої поезії?
Порівняйте поезію їхню з поезією «геніяльного гореми-ки», і вивід з цього
порівняння проситься сам собою: у «геніяльного мужика» — незломна енергія,
бурхливий протест проти застарілих форм життя, боротьба за волю думки,
життя; у сучасних нервових поетів-«нитиків» — зневір'я, підупад. Вивід
з порівняння: у першого звуки живого життя, у других похоронні дзвони з
симфонії смерти; там — весна, вічноюна і в квітках, а з другого боку —
засохле листя плаксивої осени!
Хай прочитає «Кобзаря» Шевченкового перший-лшший робітник український,
хай візьме потім у руки який-небудь твір Винниченка, ну, приміром, хоч
«Дисгармонію» або «Великого Молоха», де для змалювання революціонерів у
автора тільки знайшлись одні фарби, що чорні та сірі, і мало яскравих та
світло-радісних; дайте, кажу, йому книжки в руки, і ви почуєте од нього
те, що почули німецькі соціялістичні письменники од німецьких робітників:
нудно од нових творів. Краще «Кобзаря» читати...
І так буде через те, що робітник — не прихильник па- сивного настрою, не
любить він гнути шиї своєї, а думка його колективна звичайно не знає втоми:
вічно ширяє в царстві широких просторів вільної праці. Робітник шукає і
в штуці, все одно, чи буде це пластика, малярство, музика, чи красне письменство,
чи театр,— руху, світлих фарб, смілих ліній, невпинної дії, романтизму.
Все це він знайде в поезії Шевченка і даремне шукатиме у сучасних українських
хлипунів-тарасиків. От через що Шевченко дорогий, любий серцю українського
робітника, от через що і українські письменники новітні, коли хотять, щоб
твори їхні приносили певну користь (естетичну) для громадянства взагалі
і для передового класу його пролетаріяту, зокрема і особливо, повинні частіше
заглядати до «Кобзаря» і не забувати того, що сказав Кавтський про Шіллера:
«В той час, коли творив Шіллер, з жагою шукали боротьби і бистрого розвитку
дії, а не пасивного настрою. Ні один поетичний геній не йшов у такій мірі
назустріч цій потребі, як Шіллер. От в цьому-то й джерело могутнього впливу
й популяр-ности поета»... Минуло вже сто років, як помер Шіллер, а він
усе ще залишається для пролетаріяту «вічно юним» навіть тоді, коли він
-[пролетаріят] здійснить свої соціяльно-політичні ідеали, а не' тільки
до цього моменту, як думають філістери, бо життя — постійний рух наперед,
динамічний, невпинний і бурхливий. І цього не повинні забувати українські
письменники. Повинні вони йти назустріч потребі громадського розвитку,
а не кликати в затишні кутки міщанських пристаней. В противному разі їх
творчість буде «тепличною», непотрібною ні до чого, хіба тільки для того,
щоб скрашати собою в «красивих» палітурках столики, шафи українських знервованих
інтелігентів та завдавати зайвого труду записним бібліографам, примушеним
з професіонального обов'язку заносити такі твори в реєстри «новинок» української
літератури.
