Я ознайомився з проспектом Вашої праці, долі нашої військової справи присвяченої.
Проспект цей вважаю укладеним правильно. Нічого я не міг би добавити до
нього. Коли Вам пощастить відповідним чином опрацювати той матеріял, який
мається у Вас, то наша література історична матиме корисне джерело для
майбутньої історії нашої новітньої державности. Та які б широкі завдання
Ви собі не поставили, яким би різноманітним історичним мате-ріялом для
теми своєї не володіли, я радив би Вам надати своїй праці характер мемуарів
без претенсій на написання «об'єктивного нарису» пережитих нами років державної
боротьби. Якщо Ваша праця носитиме мемуарний характер, якщо вона не претендуватиме
на більше, ніж те, що сьогодні можна дати, то значення її буде куди більшим
для історичної правди, в порівнянні з такими quasi історичними працями,
якими, скажімо, «обдарував» нашу літературу Винниченко («Історія відродження
нації»). Завдання авторів, що сьогодні пишуть про недавні часи нашої боротьби,
подати якнайбільше фактів про неї, зберегти якнайбільше документальних
матеріялів, дотичних галузів та сторін нашого державного будівництва. Очевидна
річ, що спогади, в формі мемуарів опрацьовані, учасників цієї боротьби
[є] також цінним джерелом, з якого пізніш історик буде користуватись для
ширшої об'єктивної оцінки ще не закінченого процесу в житті нашої нації.
Моє побажання продиктоване, як бачите, поважними мотивами, бо я хочу, щоб
книжка Ваша не була історичним памфлетом, тенденційним нарисом чи відгуком
засліпленого партійністю чи гуртківством світогляду, а правдивими, «неліцепріятними»
мемуарами активного учасника боротьби за нашу державність; тоді її будуть
читати охоче і охоче користуватись будуть нею пізніші історики.
Ясна річ, що Ви повинні дати в своїй праці не тільки сухі факти, а і пояснення-освітлення
їх, може, їх генезис, розвиток, може, логіку подій — такою, якою вона здавалась
Вам, такою, якою вона повинна бути на Ваш погляд. Це — діло вже Вашого
світогляду і Ваших думок на нашу державну справу.
В світлі цього світогляду певні факти будуть мати і певне значення,— позитивне
чи неґативне. І нав'язувати тут Вам м о ї власні думки було би непотрібним
і недопустимим. Очевидна річ, що і в оцінці моєї персони Ви повинні бути
правдивим: що було чи є в моїй особі, в моїй діяльності неґативне, те треба
так і освітити, не замазувати, а на світло денне витягти. Коли Ви знайдете
щось в моїй діяльності доброго слова варте, то і тут будьте вірним правді,
своїй власній совісті. Не прибільшуйте, але і не зменшуйте. Залишайтеся
вірним правді, як Ви її розумієте. Хочу тут тільки одне зазначити. Для
мене почався вже суд історії. Я його не боюсь, бо маю в Бозі надію, що
мене і мою діяльність пізніш краще і вірніше зрозуміють, як сучасники.
Не хочу я виступати ні з полемікою, ні з спростуванням проти тих глупих,
тенденційних закидів, які поробив, скажімо, Винниченко або Христюк в своїх
«працях», історії нашого відродження присвячених. Не час це робити, та
й автори їх о д і й ш л и од боротьби і ледве повернуться до активно-відповідальних
ролей, тоді як я ще залишаюсь на сторожі і не швидко з своєї варти уступлю.
Отже, дечого я ще й не можу нікому сказати, бо це було би несвоєчасним,
а в дечому, може б, і пошкодило справі. А проте, я вважаю потрібним кілька
пояснень до пережитого вже нами подати для того, щоб за допомогою їх деякі
етапи нашої боротьби були представлені відповідно їх значенню, щоб мені
не приписували того, чого я не мав або [в] чому я не винен. Отож, не нав'язуючи
Вам, як автору задуманої Вами праці, нічого персонального, власного, я
хочу тільки дати для Вашого зрозуміння кілька уваг, які, може, не зайвими
будуть для Вас там, де йде річ у Вас про певні історичні вже події, в яких
я ту чи іншу ролю відогравав.
Тяжко і боляче мені повертатись до пережитого. Але це треба робити в інтересах
історичної правда.
А. Для мене вже з початку нашого руху ясним було, що наші національне державні
змагання повинні перейти д о в-г і щодо терміну і тяжкі своїми пробами
митарства, поки ці змагання в певні державні форми скристалізуються. Всі
з'їзди українські, в тому числі і військові, були для мене показником не
сили (реальної і зорганізованої) нашого народу, а демонстрацією національних
емоцій, які ще треба було мільйонним масам в собі усвідомити і які повинні
шляхом послідовної боротьби перетрансформу-вати [ся] в певні вольові рухи
української нації, в певні акти боротьби за свої національно-державні змагання.
Спочатку я мав ілюзію, що ці з'їзди можна використати для організації національної
сили. Але швидко переконався, що вони тільки «празиикова одіж», і що треба
шукати тих, хто чорною роботою державною уміє творити певні реальні цінності.
їх, таких елементів, було дуже мало. Наші тодішні лідери були або фантасти,
або демагоги, або наївні люди, що вірили в силу революцій, в чудотворність
їх. Вони партійні інтереси ставили вище державних, персональні моменти
вище загальних. Відшукати середню лінію — «равнодей-ствующую» — тут було
дуже тяжко, бо засліпленість партій і гуртків ставала на перешкоді цьому,
заважала працювати, а часом пригноблювала так, що хотілось не раз скинути
з себе ярмо одповідальної праці і перейти до звичайної ролі рядового учасника
боротьби. Обставини, незалежно од моєї участи і волі, склались так, що
коли я попробував одійти на бік і взятись до цієї чорної праці в земстві,
з мого святого бажання нічого не вийшло, бо діалектика української боротьби
непереможною силою примусила мене знову взятись за роботу. Партійна засліпленість
все заздрила, все запідозрювала: дишло до того, що мені не давали грошей
на організацію Коша Слобожанської України.— Я бачив, що українські партії
мають силу революційну, деякі розкладену, а творчої, організаційної не
мають. Я бачив, що вони не усвідомили собі головного: чи Україна, як самостійна
держава, повинна в своїй закордонній політиці спиратись на Европу чи на
Москву — Азію? Виявилось, що азійська спадщина в нас — занадто ще сильна:
с.-р., частина с.-д. (Винниченко) перевагу давали Москві, а не Европі.
Спиратись треба було на Европу, яка, до речі, нас не знала і не розуміла,
одночасно треба було творити власну силу. Чим скоріше у народу нашого скристалізуються
почуття не-залежности од Москви, тим скоріше ми матимемо самостійну Україну.
Б. Від того часу, коли до світової війни ув'язалась Америка, я був переконаний,
що війну виграють не німці, а Антанта. А хотів створити фронт, хай би він
був розбитий мілітарне тимчасово, все одно ми виграли б потім політичне.
Але «божевільство», недалекозорість, недержавність наших тодішніх політиків,
як-от: Грушевський, Винниченко і абсолютна нікчемність Голубович, направили
наш курс на іншу дорогу... Ми досі покутуємо за цей блуд, бо альянти і
досі ще не можуть намзабути «зради» нашої... Змагаючись провести
іншу борозну нашої політики, я не міг спиратись тільки на військо, а і
на громадянство, але останнє було дезорганізоване Грушевським і не підготовлене
до того, щоб зрозуміти вірно інтереси народу свого в міжнародніх авспіціях.
У зв'язку з цим, наше порозуміння з поляками в 1920 р. треба розглядати
як тактичний хід для встановлення зв'язку з Европою, незалежно од
того, що цей акт був актом спасіння для дальшого провадження нашої боротьби.
Ризький мир зробив антракт в останній, але логіка подій доведе до анулювання
цього миру і до дальшої боротьби за нашу самостійність. Тимчасове визнання
нас німцями було штучним, і переворот Скоропадського з актами, що потім
відбулись (порозуміння з Красновим, федерація з Росією), доказали, оскільки
це визнання було нещирим і нетривалим. Я думаю, що взагалі орієнтація деяких
наших кіл на Німеччину є великою помилкою, яка ще дорого нам коштуватиме:
Німеччині потрібна ціла Росія, а не Україна.
В. Для мене важним було схоронити ідею державносте і повагу до ідеї уряду.
Хай останній несовершенний, хай робить помилки, але зміняти його шляхом
переворотів було би помилкою. Той, хто піднімає меч, од меча гине. Я кілька
разів міг бн успішно «розганяти уряди», але не робив цього, бо гадаю, що,
особливо в молодій державі, це привело би до внутрішньої деморалізації.
В зв'язку з цим, я вважаю абсолютно недопустимими генеральські деякі чи
отаманські інтенції до переворотів. Це зробило би армію цяцькою, сліпою
зброєю в руках окремих осіб і розклало б її. Через це я задавив болбочановщину,
оскілковщину, розоружив Божка, усунув Ом [еляновича] -Павленка і, очевидно,
і далі так буду поступати, хоч думаю, що почуття державної дисципліни досить
вже засвоєно командним складом і до якихось мір крутих звертатись не прийдеться,
хоч, звичайно, не одмовлюсь од них, коли в інтересах державних цього треба
буде вжити. В справі організації армії я все керувався мотивами державними,
бажаючи створити національну силу, на яку міг би опертись народ в своїх
державних стремліннях. Мені заважали і ще заважають створити цю силу і
наші політичні партії, і деякі генерали, «по нерозумінні своєму». Перші
мавпують французький зразок, забуваючи, що розмежування функцій Головного
Отамана від президента може наступити лише після замирення України. Другі,
не маючи правильної уяви про методи будівництва держави, ігнорують аксіому:
талановитий генерал може командувати операцією, може виконувати і пропонувати,
але повести «душу» козака, армії до бою не може, бо для цього він не має
в собі одної риси: він не персоніфікує собою душі нації і волі її державної.
Непомітно, твердо і послідовно я все-таки йду до підпорядкування армії
державній дисципліні і думаю, що доведу цю справу до кінця. Вважав би найщасливішою
хвилиною мого життя передати своєму заступникові армію національну, дисципліновану,
опору і підставу держави.
В минулому я керувався різними прийомами, щоб створити цю силу. Може, декому
ці прийоми здавались незрозумілими, недоцільними: як-от інспектура чи випадкові
формування (отаманів), але в той момент, при певних історичних обставинах,
при даних обставинах, ці засоби, на мій погляд, були єдиними, за допомогою
котрих можна було певну програму в життя переводити. Коли я бачив, що отаманщина
свою службу відслужила, свою ролю виконала, я з легким серцем її нищив,
як «пережиток», одрізав її, як відрізують сліпу кишку. Те саме можна сказати
і про інспектуру. Часто серед певних навіть наших генералів і старшин мені
доводилось чувати неправильну оцінку згаданих явищ в житті армії і в моєму
керуванні нею. Це пояснюється тим, що вони не засвоїли собі національної
доктрини в організації молодої армії, якої не можна творити трафаретами
регулярщини та певних зразків, забуваючи про вимоги часу і історичні ситуації.
Тільки маючи це на увазі, можна більшменш вірно оцінити мою позицію в певних
питаннях нашого військового життя, які сьогодні загубили свою вагу, але
в минулому на певних етапах нашої боротьби відогравали своє значення. Ясна
річ, що не завжди і не всі, навіть ближчі мої співробітники, розуміли мене
і виконували та здійснювали мої пляни. Дехто формально або механічно розумів
мої принципи, мої директиви. Дехто використовував їх для персональної амбіції
або для власних цілей (Волох), але в умовинах моєї праці не було фізичної
можливости паралізувати шкідливі наслідки в діяльності окремих підвладних.
Це звичайне явище, яке повторюється в історії: до чистого пристає брудне,
річка виносить намул: коли пригадаємо паралелі нашої історії, то побачимо,
що Хмельницький мав свого Хведоровича, який, будучи наказним гетьманом,
підняв бунт проти Хмельницького. Якщо Ви захочете провести ці паралелі
в своїй книжці, можете скористуватись з праці Липинського. Ви побачите,
оскільки Болбочан, Божко, Мор-далевичі, навіть Ом [елянович] -Павленко
і просто Павленко (авіятор, що літає ввесь день в минулому), навіть Сальський
мають своїх прототипів і не можуть зрозуміти великої ідеї будівництва нашої
держави, не можуть збагнути, як тяжко вести вперед її, якої обережности,
розважности треба додержуватись, щоб провести її серед лябіринту неоформленої
волі народу, складних обставин міжнароднього характеру і неповаги до тих,
хто оддає їй і свій мозок і душу свою. Ці люди часто за деревами не бачать
лісу, задовольняються сьогоднішнім днем, не хочуть побачити перспективи
завтрашнього дня і заздалегідь приготуватись до несподіванок. Та проте,
я певен, що й з цією завадою впоратись і дати собі раду пощастить.
Г. В справах територіяльно-державних я керувався і керуюсь принципом соборносте
України. Основою державносте повинна бути Центральна Україна — Наддніпрянська,
а не периферія, частина її. Коли об'єктивні обставини складаються так,
що сьогодні соборности, етнографічно-територіяльного принципу нації не
можна здійснити, було би божевільством в угоду максималізму територіяльного
од-мовлятись од державної самостійности на тихземлях, де цю самостійність
можна зреалізувати. Якби таким шляхом, яким хотів іти Грушевський в цій
справі, йшла Італія, Румунія, Югославія, то вони ніколи б не створили своєї
дер-жавности. Державні мужі цих країн рахувались з реальними силами нації,
з тим, що вони можуть зробити, а у нас хотіли або все, або нічого, хотіли
волю політиків Галичини (3,5 мільйони) накинути цілому українському народові.
Я був і е прихильником реальної політики — можливих осягнень, а не фантастичних
інтенцій. Це не значить, що я одмовляюсь од ідеалу нації. Він буде здійснений,
не може не бути здійснений, але реальну підставу для цієї муравлиної національної
праці, розрахованої на кілька десятиліть, повинні дати не політичні діти,
до яких я причисляю і деяких сивих професорів, а люди діла і реальних осягнень.
Коли ці уваги не забувати, то в світлі їх можна справедливо оцінити, якою
непращою є та груба лайка і тенденційні обвинувачування, що їх, як «з рога
ізо-білія», сипалось і сиплеться на мою голову з боку галицьких політиків.
Засліплені парафіяльним провінціялізмом, вони не відають, що творять. Очевидна
річ, що я маю досить в собі опорної сили не зважати на брехні і інсинуації
і йти далі дорогою випробуваного реалізму і наддніпрянського централізму,
який врешті-решт, раніше чи пізніше, приведе до об'єднання українських
земель, себто до фактичної собор-ности. Мені тяжко згадувати деякі непоправні
факти, що нанесли тяжкий удар не тільки ідеї нашої державносте, але загальмували
і справу спеціяльно галицьку. Факти ці стались супроти моєму бажанню. В
марті місяці 1919 року я од відав наш галицький фронт. Ознайомившись з
ситуацією, я прийшов до висновку, що фронт заломиться, бо Галичина за-бльокована
з усіх боків. Довідавшись, що я прибув в Галичину, антантська комісія в
Варшаві приїхала, щоб побачитись зо мною. На чолі з генералом Бартелемі
вона приїхала до Ходорова, де в штабі відбулось побачення. Комісія пропонувала
певну роз'ємчу лінію. Хоч вона не відповідала в цілому інтересам галичан,
але я настоював на прийнятті її, бо цим досягли би ми: а) фактичного визнання
України з боку Антанти; б) отримали би можливість створити бази для підвозу
амуніції з Европи; і в) оперлися б фактично на Европу в нашій тодішній
боротьбі з большевиками, себто з Москвою. Галичани за допомогою Омеляновича-Павленка,
який ніколи не орієнтувався в державних справах, відкинули ці умовини,
хоч я їх і попереджав про корпус Галлера, що формувався у франції. Галицька
Армія потерпіла поразку. Біля Тернополя уже по моїй пропозиції, після переговорів
ген. Делібіча, Польська Армія затрималась і готова була розпочати переговори,
але провокаційна «офензива» Греко-ва знову попсувала справу. Результати
її відомі, і коли тепер Греков редагує провокаторську «Україну», то його
роля виясняється. І я мав свої дані, коли взагалі не мав віри до цього
підозрілого генерала, якого мені політичні партії з такою настирливістю
все накидали. Я пригадую ці факти постільки, поскільки хочу ними ілюструвати
не тільки розбіжність української політичної думки, але й те тяжке становище,
в якому спеціяльно я від кількох літ перебуваю, намагаючись прищепити українському
громадянству певну політичну концепцію.
Д. Це справа незвичайно тяжка. Приходиться мати діло з невиробленою державною
ідеологією нашого суспільства, яке лише в тяжких катастрофах, в пробах
різних може, як в горнилі страждань, її вияснити собі та засвоїти. Що ж
говорити про початки нашого руху 1917—1919 рр., коли «кожен молодець на
свій образець» думав, і коли я мав до діла з масою, що не знала чого вона
хоче, за що боротись буде. Мені здається іноді, що, воюючи за самостійну
Україну на Україні, часом при «невтралітеті» самого українського народу,
ми, як ті біблійські жиди, лише в цих войовничих митарствах врешті пізнали
самих себе, пізнали, чого ми хочемо і за що боремось. Політика москалів
на Україні, з їх «чрезвичайками», «продналогами», допомогла нашому народу
до певної міри себе самоопреділити. В неясних контурах я передбачав ще
в 1917 році цю тяжку долю, яка, очевидно, ще не скінчилась, але більшу
частину котрої ми вже пережили. Я свідомо пішов на цю невдячну дорогу,
думаючи, що тільки вона одна може привести нашу націю до її державного
«Ханаана». В цій подорожі, коли місяць можна вважати за рік, можна було
б дещо скоротити, зменшити, але я залишаюсь при тій думці, що приспішувати
щось — це значить нереально робити, «всякому овощу є свій часі». Накидати
народові передчасно форми держав-ности було б небезпечним, вони не витримали
би іспиту, а сама ідея державности скомпромітувати себе могла б на довгі
роки! Я передбачаю ще деякі нові ускладнення в реалізації нашої державної
ідеї, але, готовлячись витримати їх, не гублю ні віри, ні надії на те,
що ідеал нації буде здійснений. Тільки прийдеться його здійсняти вже за
допомогою народу, який пізнав свої помилки, а також за допомогою певної
військової сили, здорові в цілому кадри котрої ми маємо в особі невеликої,
але цінної армії (за дротом перебуваючої) .
Ясна річ, що вивчення, освітлення пройдених нами етапів боротьби — дуже
потрібна річ. Треба уникати тільки тих скороспілих епітетів та висновків,
яких допустився в оцінці подій і окремих осіб ген. Капустянський. Нам потрібна
література історична — книжок багато, багато, за допомогою котрих могли
б не тільки про пережите нами згадати, але й уникнути помилок в майбутньому.
Ставте до своєї праці суворі вимоги, і тоді вона виграв щодо змісту і цінности
своєї.
А взагалі хай Бог України помагає Вам у Вашому намірі нашу військову боротьбу
за ці роки представити якнайширше та найправдивіше.
