СИМОН ПЕТЛЮРА 
СТАТТІ і ДОКУМЕНТИ  
Digital Ukrainian Library
 Статті та документи

ПАМ'ЯТІ ІВАНА ТОБІЛЕВИЧА (КАРПЕНКА-КАРОГО)

Смерть Карпенка-Карого — значна втрата для української драматичної літератури і української сцени. Не стало справжнього талановитого письменника, справжнього драматурга і артиста. Ми підкреслюємо слово справжньо-г о, бо Карпенко-Карий, і як драматичний письменник, і як сценічний діяч, був визначною, помітною величиною, що полишила після себе замітні сліди в українському драматичному письменстві і на українській сцені. Ні історик нашої літератури, ні історик нашого театру не мине фігури Карпенка-Карого: його драматична творчість, що стала вже вартістю нашої літератури, придбає собі визначне місце серед здобутків останньої і довго ще служитиме за матеріял для студіювання з боку наших критиків та істориків літератури;його діяльність на українській сцені, як одного з корифеїв нашого театру, як талановитого артиста, творця багатьох типів нашої драматичної літератури, має також всі дані на те, щоб привабити до себе увагу історика нашого театру і безпосередніх діячів останнього — українських акторів. Таким чином, смерть Карпенка-Карого не є повним забуттям його ймення, його пам'яті і літературної сценічної спадщини. Ні! І перше, й друга, й остання сходять на сторінки історії і зберігатимуться — одна довше, інші менше — в пам'яті нашій і тих поколінь, що прийдуть слідком за нами. Карпенко-Карий не може боятись, як «Человек» із драми Андреєва «Жизнь Человека», що його скоро забудуть і він згине з пам'яті людської. «Твори, події переживають це нікчемне старе дрантя, що ми звемо його тілом»,— зауважує той самий «Человек» із видатної драми видатного письменника, повторюючи невмирущого Петрарку, що «душу» свою хотів залишити в великому «ділі», і інших геніїв думки людської, що протягували руки і всміхались іншим велетням і титанам її, на яких вони сподівались, яких вони народження передбачали і пророкували. Ту ж саму думку, тільки інакше зформульовану, висловлює Мирон в одному з гарних драматичних малюнків Карпенка-Карого — «Понад Дніпром»: «Люди умирають — ідеї вічні». Звичайно — не всі. Одні, зазначені печаттю генія,— довше і часто сумежать з безсмертям: інші — менше. Але характерною рисою кожного таланту є те, що його ідеї не умирають разом з ним, а залишаються поміж людьми і, намагаючись втілитись в живі форми, прибрати реального змісту, нагадують їм про того, хто їх витворив, кому вони завдячують своєю появою на світ і тим чи іншим впливом на життя людське. Так і з Карпенком-Карим. Ідейний бік його життя, по-скільки він виявлявся в його драматичній творчості і сценічній діяльності, переживе його. Інше питання, до якої категорії, щодо довговічности, зарахувати ідеї нашого письменника, котрого такий гострий критик, як І. Франко, назвав «першим нині майстром на полі української драматичної літератури». Відповідь на це запитання можна дати тільки після докладного і строго об'єктивного аналізу цілої твор-чости Карпенка-Карого і такої об'єктивної оцінки його діяльности на українській сцені як артиста, як творця артистичного, що по загальному признанню театральної критики стоїть в одній лаві з такими корифеями нашої сцени, як Заньковецька, Саксаганський, Кропивницький, Садовський. І ми певні, що безстороння наукова критика «без зерна неправди за собою», виконає свій обов'язок перед пам'яттю померлого письменника, подавши вірну характеристику його драматичній творчості і встановивши вартість та життьову цінність тих ідей, якими керувався наш драматург і якими пройняті всі його твори. Присвячуючи ж свою посмертну сильветку пам'яті небіжчика, написану агі Ьос, під враженням самого факту смерти його, ми не можемо ставити собі широких завдань і обмежимось лише тим, що нагадаємо в загальних рисах літературний образ Карпенка-Карого і те позитивне значення, яке має його драматична творчість в історії нашої літератури, а сценічна діяльність — в історії нашого театру.
Коли правдою є той погляд на штуку, що вона повинна одбивати в собі життя, організуючи в собі це одбивання, ідеалізуючи життя в його дійсності і, таким чином, організуючи повсякденний побут, повсякчасний лад його, то, власне, про драматичну творчість Карпенка-Карого можна сказати, що вона була реальним одбитком життя нашого народу, його інтересів, його психології і широкого комплексу вподобань,— живим одбитком живого життя. На великий жаль, не всього. Рами своєї палітри Карпенко-Карий не роздюнув так широко та просторо, щоб на ній одбилось усе життя нашого народу, різних соціяльних груп його та клясів. Але в тих межах, які вподобав собі драматург, його малюнки, іноді оброблені до найдрібніших деталів, іноді тільки з ледве зазначеними контурами, але і в тому і в другому разі виконані сміло, з знанням тайн художньої творчости і соціяльно-психологічних рис самих об'єктів останньої,— ці малюнки вийшли з-під пензля справжнього майстра й художника слова.
Межі і об'єкти драматичної творчости Карпенка-Каро-го — то наше село, бідне, обшарпане село з тисячами злиднів, що визирають з кожної хати, з темною хмарою темноти, що заставляє собою і душу, і мозок селянина. Перечитуючи драми нашого письменника, бачиш, які чорні духи звили собі кубло в селянському житті і зробили з нього пекло, якийсь прямо-таки зачарований круг, з якого так тяжко вийти селянинові, в якому він часто гине і від мате-ріяльних злиднів, і від власної несвідомости та непорад-ности, що, як рослина з землі, виростають з тих злиднів. Панорама селянського жит-тя, намальована Карпенком-Карим, тяжка, повна чорних фарб. Злий геній села втілився в різних «аблакатів», сільських, волосних писарів, заможних дуків, крутіїв-експлуататорів і інших п'явок в подобі людській. Вони ссуть селянина; міцним, дужим кільцем вони обвивають все його життя; на кожному кроці він здибає їх, і треба надзвичайною силою володіти, щоб відчути в собі смілість підняти протести проти цих духів тьми. Своїм отруйним подихом вони псують здорове повітря села, прищеплюють йому деморалізацію — і село де Генерує, витрачаючи свою силу марно, часто без тями, без розуміння того, що ще один крок, один мент такої залежности од генія зла — і воно опиниться в безодні, в тій самій пащі, відкіля вороття вже немає. Іноді здається, що просто якийсь фатум тяжить над селом, і коли ви починаєте читати драматичний твір письменника і розгортаєте перші сторінки його — ви передчуваєте, що ось зараз ви надибаєте на якусь темну фігуру, знайому вам з життя і похожу на якусь многолику мару, що лежить незримо біля кожного нашого села, чатує на нього і дивиться своїми страшними баньками, щоб затьмарити промінь світла, який дивись блисне несподівано серед села, часто-густо тільки на те, щоб закритись тією хмарою, яку пильно і старанно насувають герої ночі і темряви. Карпенко-Карий майстерно змалював цих «духів тьми», і їх фігури вирисовуються нам в більш конкретних образах, ніж позитивні типи його драм та комедій. Самим життям, реалізмом віє од них: вони не такі штучні, якими часом виступають типи з позитивними рисами. І в цьому велика заслуга нашого драматурга. Ще ніхто з українських драматичних письменників не вмів так реально, з таким знанням психології села, його інтересів, його боротьби і найдорожчих мрій, підійти до тих, кого найбільше на нашій Україні, чиє життя та інтереси надають домінуючий тон життю нашого народу. Ми не помилимось, коли скажемо, що творчість Карпенка-Карого в сфері нашої драми — то резонатор нашого села, то талановитий і здебільшого правдивий малюнок його, а п'єси автора «Бурлака», «Розумний і дурень», «Чумаки», «Сто тисяч», «Мартин Боруля», «Суєта», «Хазяїн», «Понад Дніпром» — артистичні, історичні пам'ятники з життя нашого села, по яких історик зможе студіювати життя наших селян в останніх десятиліттях XIX ст., постільки, звичайно, поскільки він може користуватись в своїх студіях матеріялом з красного письменства.
Але користуючись продуктами драматичної творчости нашого письменника, як цеглами для збудування історії тих психічних типів, що виросли з матеріяльного життя нашого села, історик літератури мусить, як і кожен архі-тект, не піддаючись ілюзіям першого враження, обережно і вдумливо піддати критиці той літературний матеріял, який міститься в творчості Карпенка-Карого, і вже після «испм-тания» вживати його для будівлі історії нашої літератури. І от, переглядаючи галерею психічних типів, змальованих нашим драматургом, ми, в становищі історика літератури, здивовано констатували в ній брак цілого ряду топічних фігур, створених останніми десятиліттями. Це фігури селянської голоти, як кляси, як цілої соціяльної групи, з властивими їй психологією, психічними рисами, соціяльними і політичними змаганнями. Карпенко-Карий якось не звернув уваги на цю групу, не дивлячись на те, що вона за останнє десятиліття давала про себе знати іноді в бурхливих і грізних і, в кожнім разі, в помітних для об'єктивного спостерігача формах. Лише епізодично, між іншим, він згадав про неї в своєму «Хазяїні». Стати за тему, за самостійний об'єкт драматичних концепцій в творчості нашого драматурга вона не стала. Не привабила також до себе творчої уваги письменника і та боротьба, яку веде робоча кляса за здобуття нових умов життя, в якій концентрується весь зміст її життя і яка дає так багато вдячного матеріялу, ледве тільки зачепленого в світовій драматичній літературі, для драматично-літературних будівель і концепцій. Сфера інтересів Карпенка-Карого лежала поза межами нових інтересів села і нових настроїв його. Він не цікавиться симфонією могутніх масових звуків з боротьби селян за землю, масових змагань і колективних заходів. Коли іноді і зустрічається в його творах цей елемент, то він має, як ми сказали вгорі, епізодичний характер, а ті, з чиїх грудей вириваються ці звуки, наділені рисами такого безсилля, такої малої актив-ности, що, здається, наче ті звуки так і замруть в їхніх грудях і ніколи не стануть звуками побіди і сили живої («Бурлака», «Чумаки», «Хазяїн»). Більше цікавить нашого драматурга індивідуальне життя селянина, його психіка, його інтереси, його індивідуальні змагання і переживання різномаїті, що створюються зовнішніми обставинами. В цій сфері автор дійшов до такого ступеня, що його справді можна вважати «бытописателем» селянського життя, досвідченим знавцем головних психічних моторів останнього і досконалим майстром в змалюванні різномаїтих його виявлень,— «бытописателем» більш правдивим, більш реальним, ніж всі попередні драматурги, без тих сантимен-тально-романтичних тенденцій, якими так грішили останні. Власне, в тому, що автор прищепив нашій драмі реалізм, здоровий життьовий реалізм, міститься заслуга Карпенка-Карого перед нашою драмою. Як реаліст у змалюванні типів, Карпенко-Карий не міг також не звернути уваги на ті соціяльні і економічні обставини, серед яких доводиться чинити і виявляти своє «я» його героям, матеріяльне «бытие» котрих накладає свій могутній одбиток на їх психіку, на свідомість, на цілий комплекс їх переживань і інтересів. До Карпенка-Карого цим моментом гребали наші драматурги, а коли й допускали його в свої твори, то занадто в мікроскопічних дозах. Карпенко-Карий пішов далі їх щодо введення соціяльно-економічних мотивів в драматичний твір, взявши за зразок в данім разі західньоевропейських драматургів. П'єси Карпенка-Карого є спробою пояснити в артистичній формі причини особистих незгод чоловіка, поскільки останні залежать од соціяльно-економічної структури громадянства. І хоч спроби ці не дають часто бажаної відповіді на запитання про причини тих незгод, все ж вони дають імпульс до думання, до визначення і установлення того шляху, по якому мусить прямувати думка, щоб дійти, як «ниточка до клубочка», до першої причини, до джерела болючих психічних переживань героїв п'єси. Дякуючи цьому, і читач і глядач п'єси Карпенка-Карого легко і, звичайно, цілком логічно робить висновок з моралі «Бурлаки», що незгоди героя цієї п'єси тісно зв'язані з тим соціяльним ґрунтом, з тим політичним ладом, де мають можливість здебільшого безкарно виявляти свою злую волю соціяльно-політичні п'явки в особі «старшин» і інших живих атрибутів сучасного соціяльно-політичного ладу. Роблячи такий висновок щодо першої причини тернистих кроків героїв «Бурлаки», глядач разом з тим наділяє цих героїв більш позитивними рисами, ніж наділив їх сам автор, і, напр., фігура самого бурлаки виростає в його уяві до розмірів узагальненого символа протестанта проти соціяльних кривд, проти утиску, не дивлячись на те, що Карпенко-Карий наче й не хоче допустити до цього, примушуючи бурлаку шукати захисту од старшин та правди у осіб такої ж самої категорії, до якої належить і «старшина», тільки на ранґ вище від останнього.
Не менше помітною заслугою реаліста-драматурга є також і те, що він не пішов у своїй творчості утертою дорогою стопцьованих шабльонів у змалюванні кохання, котре не займає в його драмах, особливо останніх років, так багато місця, як у інших драматургів, де цей момент був головним елементом драми, пегуиа гегит останньої, виростаючи часами до тих величезних розмірів і набираючи таких санти-ментальних рис, що поривалась всяка можливість уявляти їх чимсь можливим і нормальним. Сантиментальні драми з довгими діялогами на тему про кохання мали величезне негативне значення для розвитку нашої драми, глушили, вбивали її, і коли, нарешті, остання позбулась шкідливого елементу, то мусить в цьому завдячувати тому ж таки Кар-пенку-Карому. Не дивлячись, однако ж, на це, образи кохання, а особливо жіночого, різноманітні гами емоціяльних переживань залюблених істот змальовано автором в деяких п'єсах (напр., «Безталанна») так гарно, вірно і з таким чуттям художньої міри, що образи ці стають символами, типовими фігурами, яких годі знайти в інших творах нашої драматичної літератури. До таких образів треба зарахувати Софію, з її ніжною, вірною любов'ю подружнього життя, і антипод її Варку — живе втілення гарячого, як полум'я, і бурхливого кохання, яке, щоб дійти до свого логічного кінця, не зупиниться ні перед якими жертвами, зв'язаними з стражданням і горем других.
Чудово змалював Карпенко-Карий образ «Наймички», і хоч психологічні процеси в поведінці цієї героїні не завжди в'яжуться з логікою і розвоєм дії, але пластичністю оброблення, виразністю деяких рис з переживаннів любовного почуття до Панаса і тих життьових умов, в які кинула її доля нещаслива, Харитина залишиться одним із кращих жіночих типів, не тільки з галереї Карпенка-Карого, а й цілої української драматичної літератури. Та геніяльна інтерпретація цієї ролі з п'єси нашого автора, яку надає їй Заньковецька, ще більше приваблює увагу до страдаль-чеського образу «нещасного кохання», одкриваючи всю силу таланту і уміння драматурга заглядати глибоко в душу своїм героям.
Нам довелося б довго спинятись над так зв. родинним елементом в драмах Карпенка-Карого, коли б ми схотіли, хоча б у загальних рисах, згадати про ті правдиві малюнки, які він подав з родинного життя. Межі нашої посмертної сильветки не дозволяють нам цього. І через це доведеться тільки обмежитись констатуванням самого факту, що в особі Карпенка-Карого українська драматична література мала найкращого знавця родинних відносин і різноманітних нюансів родинного життя. Особливо гарно й тут, як і в інших сферах, авторові пощастило на змалювання негативних осіб сім'ї, як-от «свекрух» тощо (напр., в «Безталанній»).
Беручи матеріялом для своєї творчости факти з сучасного життя селянина, з психічних його переживань, зв'язаних, як ми казали вгорі, з матеріяльними обставинами цього життя, Карпенко-Карий звертався також і до нашого минулого, де так багато великих драматичних моментів, де ці моменти, звиваючись одне до одного, створюють одну велику трагедію — історію нашого краю. На сторінках її записано багато кривавих жертв і героїчних зусиль, що кінчилися нашою політичною руїною і катастрофою. Ця історія — надзвичайно вдячна тема для національної драматичної штуки. На превеликий жаль, ніяка галузь нашої національної штуки, ні в сфері красного письменства, ні в сфері малярства, пластики, ні в сфері музикальної штуки, не кори-стувала з цієї невичерпної криниці як слід для свого творчого надхнення. Те, що ми маємо справді цінного в сфері чистої поезії — належить тільки Шевченкові, в сфері музики — Лисенкові, в сфері драми — Старицькому і Карпенко-ві-Карому. «Що було — те мохом поросло», «Сербин» — або «Лиха іскра поле спале, слід оставе» і «Сава Чалий» — ось п'єси нашого драматурга, матеріялом для котрих були події з давнього більш-менш «бмлого» нашої історії. Найбільш вартою з боку літературного — є остання п'єса, мабуть, чи не найкраща з усіх історичних п'єс нашого убогого театрального репертуару. Але те, що вона є однією з найкращих п'єс театрального репертуару, не заважає їй мати великі дефекти з погляду чисто літературного. Головного героя трагедії Карпенка-Карого змальовано в ній трохи несуцільно. Фігура його вражає суперечностями. Конфлікти, що виринають в душі героя, кінчаючись катастрофою його плянів і мрій, не викликають в душі читача і публіки театральної глибоких психологічних процесів, звернутих симпатичним своїм боком до Сави. Центральну фігуру трагедії змальовано, таким чином, невдало і незахоплююче. Зате інші персонажі трагедії, як Гнат Голий — цю стихійну силу нашого народу, що так її багато таїлось у нього, та тільки, на жаль, вибухаючи в гострих формах, а часто в нестямі, вносила деструктивний елемент в його історію і часто була причиною трагічних для нього подій,— цю, кажемо, фігуру змальовано в цілий могутній свій зріст, пластичне, кольоритно і вірно до історичної правди. Та як би там не було, проби драматичної творчости нашого драматурга в сфері історичних художницьких композицій можуть зайняти визначне місце серед нашої історичної драматургії, а в порівнянні з іншими творами останньої їх можна поставити навіть на першому пляні.
Звертаючись до драматичної творчости померлого драматурга, взятої в цілому, ми мусимо скваліфікувати її як високо талановиту і відповідаючу основним вимогам драматичної штуки. Драми Карпенка-Карого — справді дії, з логічним розвитком їх, з умілою колізією дієвих осіб і життєвою правдою тих мотивів, якими керувався автор при написанні своїх творів. Вони сценічні, як ніякого іншого автора, коли не рахувати Старицького. Вони живі, актуальні, як живими і актуальними в повсякчасному житті є ті події, ті психічні явища, артистичною відбудівлею котрих вони являються. Вони народні, бо темами для них є життя народне з його радощами і злиднями, що мають місце в житті нашого народу і переважно селянських мас його. Цій «народності» драм Карпенка-Карого в значній мірі допомагає метода автора вводити в них силу етнографічного і побутового матеріялу, одначе з почуттям художницької міри без надмірного накопичування останнього. Все це робить з продуктів драматичної творчости Карпенка-Карого цінне придбання для української драматичної літератури, а самого автора — визначною фігурою серед галереї українських драматичних письменників. Та роля, яку відограв Карпенко-Карий в розвої нашого драматичного письменства по заслузі може бути оціненою тільки згодом, в світлі об'єктивної критики. Можна не згоджуватись з напрямком творчости письменника; можна закинути йому, що ті ідеали, до яких стремлять його герої («Суєта», почасти «Понад Дніпром»), не широкі, часто буржуазні і обмежуються лише індивідуальними інтересами власного добробуту та щастя; можна відчувати невдоволення з письменника за те, що він не відгукувався на численну силу важливих питань того ж самого селянського життя, яке він так укохав, що він пройшов мимо того, що кричало про себе, що вимагало чуйної творчої уваги; можна, нарешті, зробити закиди, що деякі фігури п'єс змальовано занадто тенденційно, неправдиво або однобічно (так, напр., неприємно вражають фігури євреїв, які сливе чи не у всіх п'єсах виступають шахраями, визискувачами, взагалі наділеними неґативними рисами),— але разом з тим не можна не признати, що автор в зазначених і укоханих ним межах драматичної творчости досяг справжнього майстерства, як ніякий з сучасних драматургів українських. В цих межах він справді був художником з великим драматичним талантом, майстром слова і знавцем того, про що писав. От через ці-то причини твори Карпенка-Карого і стали одними з найкращих п'єс нашого репертуару театрального. Та, певно, ще й довго будуть такими, хоч, звичайно, не всі і не однаково довгий час.
Але смертю Карпенка-Карого, як драматурга-письменника, не вичерпується все значення його втрати для громадянства вкраїнського. В особі небіжчика зійшов в могилу заслужений діяч української сцени, один з організаторів-піонерів нашого театру, талановитий, досвідчений актор, що сливе добру половину свого життя оддав рідній штуці. Для історика нашого театру ім'я Карпенка-Карого має сливе однакову ціну, як і імена інших наших театральних корифеїв: Кропивницького, Старицького, Садовського, Занько-вецької і Саксаганського. Коли він менше потрудився в справі організації театру, то все ж таки він має однакове значення із згаданими діячами, як один із творців нового українського театрального репертуару, як один із тих каменярів, що вміло клав міцні артистичні цегли під будівлю нашої театральної штуки і сам своєю гарною талановитою грою давав живі зразки різноманітних ролей. Як артист Карпенко-Карий займає місце трохи нижче, ніж більш талановиті його брати: Садовський, Саксаганський або ж Кро-пивницький та Заньковецька. Але все ж він — визначна, імпозантна фігура серед українських акторів. І власним безпосереднім, природним талантом, і довгим досвідом та працею над самим собою він створив з багатьох ролей українського репертуару цілу галерею типів, що стали зразком для наслідування з боку акторів української сцени. Головна риса акторського таланту Карпенка-Карого — це простота інтерпретації, вдумливість у психологію персонажа і гнучкість. Хоч більш відповідають йому комічні амплюа, здебільшого побутового характеру і людей старшого віку, але не менш вдатно і талановито виходять у нього і ролі ліричні, особливо ж ті, в яких є елемент гумору. Той, хто бачив Карпенка-Карого в ролі Калитки або Мартина Борулі, ніколи не забуде враження од його чудесної гри в цих ролях. Ми не помилимось, коли скажемо, що власне оці ролі були найкращими з усіх, в яких тільки він виступав. Але справедливість вимагає од нас признати, що печать таланту і справжнього артистичного надхнення лежала і на таких ролях Карпенка-Карого, як граф Потоцький («Сава Чалий»), Виговський («Богдан Хмельницький»), Возний («Наталка-Полтавка»), Михайло («Бурлака») та інші.
Таким в загальних рисах виступає перед нами образ померлого драматурга і те позитивне значення, яке мала вся його літературна діяльність для української драматичної літератури, а сценічна — для української сцени. Як бачимо з поданого нами короткого нарису, образ цей досить імпонуючий і носить в собі риси таланту і творчої сили. І здається дивним, що він належить чоловікові, що скінчив тільки городську школу, довший час був чиновником поліцейського управління, не мав формальних дипломів освітніх і всіми умовинами свого життя засуджений був борсатись за канцелярськими столами і ніколи не досягти тієї слави та по-пулярности, що випала на його долю. Біографія Карпенка-Карого дає ще один доказ, що справжній талант вміє вибирати собі дорогу, торує шлях для свого розвитку і тією великою силою, що таїться в ньому, нищить всі ті перепони, які кидає йому під ноги мачуха-доля.
В кінці нашої замітки ми не можемо не згадати, що Карпенко-Карий був співробітником «Київської Старини», що виходила перед «Україною», і умістив на її сторінках дві свої п'єси: «Понад Дніпром» і «Сава Чалий».

 
 СИМОН ПЕТЛЮРА  СТАТТІ і ДОКУМЕНТИ 
Пошук в бібліотеці ІнтерNетрів
ІнтерNетрi