СИМОН ПЕТЛЮРА Статті і документи

СИМОН ПЕТЛЮРА
СТАТТІ і ДОКУМЕНТИ

«СКОРОЧЕНЕ» ВИКРИВАННЯ УКРАЇНСТВА ПАНОМ ЩОҐОЛЕВИМ

Автор недавно виданої книги «Современное украинство, его происхождение, рост й задачи» не є незнайомець для читачів нашого журналу. Сторінки «Украинской Жизни» достатньо рясніють прізвищем пана С. Щоґолева. З науковим вантажем цього експерта в українських справах, з яскраво виявленими методами його в галузі літературного подвижництва, спрямованого на викривання українства, з уже окресленою ролею цього профілактика в боротьбі з українськими бацилями достатньо познайомив читачів п. С. Єфремов (див. «Украинская Жизнь», 1912, кн. 4, ст. 53—65; кн.7—8,ст. 105—107; 1913 р., кн. 1,ст. 97—98, кн. 2, ст. 85—98). Після того, на основі ст. 12-ї додатку до ст. 144-ї Уставу Цензури., з'явився перед нами і сам п. Щоґолев, який захотів нав'язати безпосереднє знайомство з авдиторією «Украинской Жизни» і виступив із спростуванням статті С. Єфремова.

Таким чином, пана Щоґолева усі ми добре знаємо «і в очі і поза очі». І якщо я збираюсь у цій нотатці зробити кілька зауважень про новий літературний подвиг нашого спільного знайомого, то тільки з метою, щоб багатогранна літературна індивідуальність його показалась з дещо іншого боку і виявила нові риси, які досі залишалися мало помітними. Він гідний цього — оцей працьовитий «дослідник» українства, цей «вишукувач» профілактичних заходів проти нього, ця невтомна рука, що накреслила: а) «прекрасну» доповідь про діяльність київської Просвіти, в наслідок чого її було закрито; б) цілу низку статей у «Киевлянине», що викривають українство і накликають кари на нього; в) велику монографію «Украинское движение, как современньж зтап южнорусского сепаратизма», яку «Россия» назвала «прекрасною і щедро ілюстрованою документами», а фейлетон «Речи», ознайомившись з характером цих документів,— «блакитною книгою», що призначена для теоретичної і практичної допомоги панам жандармам; і г) нарешті, книгу, що ми її тут рецензуємо і що їй можна дати ту ж назву, яку автор ужив для книги «Украинское движение, как совре-менньїй зтап южно-русского сепаратизма» погоджуючись з С. Єфремовим, що ця книга його, можливо, і є «доносом», хоч він і скерований до російських інтелігентних читачів.

Нехай не поремствує читач на нас за те, що ми в цій нотатці почастуємо його «порцією» п. Щоґолева: коли труд бджіл, що збирають меД з квітів, гідний признання, то чи ж можна відмовити уваги людині, що вперто і злонамірено тче павутиння, в яке згодом потрапить не одна легковажна муха!

Працьовитій людині притаманна скромність. Про неї говорить і п. Щоґолев, застосовуючи її до своєї особи:

«Наше скромне бажання полягає лише в тому, щоб піднести питання про справжнє підґрунтя українського руху». Але признання п. Щоґолева не дуже відповідає дійсності: здійснення його бажання не таке вже й скромне і, власне кажучи, переходить усякі межі скромности. Перш за все і найголовніше — цей автор зі «скромними бажаннями» з літературного погляду невихований. Він не має такту, не є безстороннім, не вміє спокійно рахуватися з небажаними для нього фактами, ані об'єктивно аналізувати їх. Пан Щоґолев через усю книгу «сердиться» і «лається», вживаючи недозво-лені засоби і методи боротьби зі своїми ідейними супротивниками. Це ті ж засоби, що ними користуються усі, хто, почуваючи хиткість зайнятої позиції і безсилля висунених арґуменгів, що, як у даному випадку, пов'язане з упередженням і нечистотою намірів, підсилює свою аргументацію quasi-іронічними вихватками, «міцними» словами, приписуючи своїм .супротивникам чужі для них цілі й думки та намагаючись за всяку ціну очорнити, дискредитувати і накинути на них можливі й неможливі, ймовірні й неймовірні тіні підозри. Ось ця риса є найхарактернішою для літературного обличчя п. Щоґолева. її він не може позбутися навіть тоді, коли намагається зберігати спокій і безсторонність: «міцні» слова, скеровані уявним вістрям іронії або частіше лайки на ненависний йому український рух і на його представників вилазять, як шило з мішка, на більшості сторінок його книги.

Усе, що є зіпсутим, упередженим, деморалізуючим у співжитті і людських стосунках — характерне для українців. І якщо вірити панові Щоголеву, то українське суспільство — це якесь вмістище злих намірів, зіпсованости, нечесности, а його діячі — якась банда підозрілих людей, яку треба обходити здалека, як заразу — чуму або проказу. Якщо такі діячі творять культуру, то яка ж тоді ця культура? Звичайно, усі її здобутки нікчемні, мізерні, позбавлені вагомости. Бездарність панує серед українців,— думає п. Щоґолев,— усі вони, без вийнятку, сірі, як коти серед ночі і як коти мають вади, властиві зіпсутим вдачам. Відомо, що коти пестливі, котів люблять і пестять. Але довіряти їм не слід: вони хижі і зіпсовані. Те саме треба мати на увазі і в стосунках з українцями, їм співчувають, їх підтримують, поділяють їх скорботи й скарги, але тільки тому, що достеменно не знають, що це за звір. А не знають тому, що в пізнанні українства ішли хибними шляхами, що їх самі українці умисне заплутали. І ось для того, щоб не заблукати в лябіринтах і «манівцях» українського руху, пан Щоґолев винаходить sui generis Бедеккер із описом не лише вартих уваги місць на Україні («осередків зарази»), а й відомих своєю шкідливою діяльністю людей України.

Ходімо ж деякий час за цим путівником і понанизуймо те своєрідне намисто, що він ним обмотав українство і його діячів як в історії, так і в сучасності. Багато труду пішло на нанизування цього намиста, але зате ми тепер знаємо, що це за люди — оті українці. З усіх боків розглянув їх п. Щоґолев, і те, що досі було таємним, стало явним; те, чого не могли розпізнати і оцінити люди науки та великого знання, віднині цілком певно усталив Щоґолев, який усе знає, наскрізь всюди бачить і всіх і все виправляє.

Узяти хоч би Шевченка. Критика, і не тільки російська та українська, а й німецька, визнала за творчістю українського поета світове значення. Щоґолев з цим не погоджується. Для нього Шевченко є «пасквілянтом» і «брудним циніком». Щоґолев твердить, що «Шевченко при складанні тенденційних творів значною мірою жив чужим розумом». Шкода, що в той час не було п. Щоґолева, в якого Шевченко міг би запозичити те, чого йому бракувало! Куліш «робив у тексті дум зміни, доповнення й цілі вставки тенденційно-політичного характеру», а «в своїх літературно-історичних працях дозволяв собі чисто політичні засоби». «Провідні статті балакливого Куліша дихали явним обскурантизмом». І про це говорить освічений Щоґолеві Костомаров — «третій член Кирило-Методіївської трійки — був найталанови-тішим і найпоряднішим із усієї цієї компанії». Про ступінь порядности у Шевченка й Куліша Щоґолев не говорить, але, в усякому разі, її треба вважати сумнівною.

Під великим сумнівом та підозрою стоїть проф. М. Гру-шевський. Через усю книгу п. Щоґолев неодноразово повертається до українського вченого, вішаючи на його шию, як кажуть, усіх «дохлих собак», в багато дечому його обвинувачуючи, багато чого йому приписуючи і багато чого викриваючи.

Проф. Грушевський, як відомо, написав багатотомову історію України (ще не закінчену), наукову вартість якої оцінили компетентні особи. Зі схемою цієї історії рахуються тепер російські професори при читанні лекцій з російської історії, Академія Наук в Петербурзі вшанувала «Краткий очерк истории украинского народа» проф. Грушевського . Уваровською нагородою, а Харківський університет надав українському вченому вищий науковий ступінь доктора російської історії honoris causa. Але хіба ж це може переконати п. Щоґолева? Адже до нього усі помилялися, і він

тепер єдиний, хто може виправляти помилки наукових установ. Так колись гальорка Одеської опери, обурена високою оплатою за вступ на гастролі Баттістіні, поправила «світову помилку» і висвистала його. Свище на адресу проф. Гру-шевського і п. Щоґолев: Грушевський — «гастролер», «заморочує в своїх спробах писати «рідною» мовою не лише читачів, але й себе разом з ними», «у своїх працях не гребує вдаватися до негарних засобів, що звуться фальшуванням», при чому «описувані ним факти і події набирають дуже часто характеру фантазії на історичні теми». Інколи Щоґолев щиро жаліє Грушевського, і в такі хвилини вій каже:

«В смішне становище ставить себе людина, що з великою працьовитістю намагається скрутити мотуза з піску», натомість в інші хвилини він може оповісти, що «через ввічливість до німців і, можливо, з вдячности до Бісмарка за проект київського королівства професор видав частину своєї праці (з історії України) в німецькому перекладі». Наведене пояснення робить честь проникливості автора до наукових задумів українського історика, але було б тоді вже не зайвим і відповісти на таке питання: чи не з вдячности до Столипіна проф. Грушевський видав російською мовою «Очерк истории украинского народа», а може, в цьому випадку він керувався якимись іншими, не менш підступними та підозрілими міркуваннями. До речі, щодо цього «Очерка». Щоґолев не вагається повідомити читачів, що «більшість рецензентів «Очерка» не можуть погодитися з висновками автора». Ви, звичайно, шукаєте .підтвердження і посилань на цю «більшість». Очікуєте, що автор назве її? Дарма! «Більшість» репрезентована одним рецензентом «Вестника Европм», до того в питаннях української історії не надто й авторитетним. Читач взагалі повинен вірити Щоґолеву на слово і відкинути, після прочитання його книжки, не тільки усі свої сумніви, але й те, що він досі вважав за усталені факти. Наприклад, досі ви були певні, що Академія Наук є науково компетентною установою і що там сидять люди, яких не можна запідозрити в науковій легковажності. Виявляється, ви фатально помилялися: у вищій науковій установі Росії членами є люди, що інколи самі не знають, що роблять; вони можуть верзти таку нісенітницю, такий «дивовижний» і навіть «апокрифічний» документ виготувати, що «своєю необдуманістю чи упередженням він буде суцільним непорозумінням». Цей кримінальний документ — «Записка Академии Наук об отмене стеснений малорусского печатного слова». Над складанням її довго працювала спеціяльна комісія, до складу якої входили такі спеціялісти-філологи, як Корш, Фортунатов, Шахматов,— усе люди з визначними іменами, що викликають визнання й повагу. Але ось_при-ходить зі своєю книжкою п. Щоґолев і викриває людей науки, людей з європейськими іменами, заявляючи, нібито вони поставилися до свого завдання легковажно, не продумали його, і вийшов тільки конфуз для Академії.

І Корш, і Фортунатов, і Шахматов натворили в «Записко» «филологических красот», при чому ці філологічні «красоти» бліднуть перед спробою авторів «Записки» «зійти з шляху висновків та експериментів», а «науковий заклад (Академія) наш відкрив цей істинно хрестоносний похід проти елементарної педагогіки». З молодецтвом джигіта чи кавалерійського юнкера скаче п. Щоґолев по заголовках наукових праць, розкриваючи кількома реченнями «легковажність» академіків, необґрунтованість тих висновків, до яких вони дійшли внаслідок вдумливої роботи. І коли ви читаєте ці вихватки проти авторитетних учених, коли ви вчитуєтеся у цей блазенський тон, яхим насичена книга, вам здається, що чуєте грізний вигук візника: «Відступисьі Ушкварю!» А ця хвацькість, це намагання «бути зухвалим і сміливим» та кількома реченнями зводити нанівець, до ге$ пиііит визнані наукові принципи і культурні цінності так яскраво висловлені, з такою послідовністю проведені, що ви не можете збагнути: чи тут автор, який не здає собі справи з того, про що він пише, а чи такий, що свідомо спекулює на необізнаності читача.

Наприклад, був такий журнал «Киевская Старина». За 25-річне існування на сторінках цього видання було поміщено багато цінного матеріялу у вигляді монографій, статей, досліджень, нотаток і документів з історії України, археології, етнографії, літератури і т. д. До співпраці в журналі були притягнені кращі знавці з питань українознавства. Жодний дослідник України, і взагалі півдня Росії, не може обійтися без книжок «Киевской Старинн», при чому для зручнішого користування різноманітним матеріялом Полтавська Архівна Учена Комісія складає до нього спеціяльні показники. І виявляється, що все це даремно. За словами п. Щоґолева, в журналі лише «зрідка поміщувано вельми цінні монографії, та це були тільки оази серед тенденційної української писанини». Хай читач вірить на слово такій оцінці журналу.

Далі, українці, домагаючись українізації школи, підсилюють цю вимогу самого життя, між іншим, посиланням на авторитети в галузі педагогіки. Серед них називають і покійного харківського професора, видатного вченого, Потебню. Але хто такий, в очах п. Щоголева, Потебня? Він дійсно був талановитий філолог (цього не може заперечити навіть Щоґолев), але одночасно він належав до українофілів: «Його напади на російське викладання у південній школі, його проповіді заміни цього викладання малоросійським виходили головним чином з ненависти до «кацапів»; ну, а потім ще один надзвичайний аргумент, що має вселити повне недовір'я до авторитету Потебні: «він виховувався у Польщі, а його брат брав участь у польському повстанні». Ця аргументація мало чим відрізняється від тієї, до якої вдаються перекупки на базарі:

«Я її знаю, у неї і батько такий самий, і брат шахрай, і мати курей крала!»

Покликаються українці і на Ушинського, і на Весселя. Та й тут «не тяжко переконатися, що такі посилання — обмовні». І головно тому, що коли б Ушинський і Вессель знали, що «малоросійська література почне вбиратися в одяг жарґонно польського фасону», вони б ніколи не висловилися за запровадження української мови до народ-ньої школи. Вони, бідні, не підозрівали, який вжиток зроблять з їх слів українці, і, звичайно, тим гірше, так би мовити, для них, що у них не вистачило догадливости для такого, здавалося б, нескладного завдання. Так, якби люди знали раніше, що ножем різатимуть пальці, вони б ніколи не додумались до винаходу ножа!

Людина всесторонніх знань, що всюди почувається як у себе вдома, всюди є своєю людиною, спростовуючи відомих філологів, виправляючи помилки істориків, по-своєму тлумачачи педагогів, Щоґолев виявляється знавцем і в галузі статистики. Та ще й яким! Він уміє не лише робити підрахунки згідно з усіма правилами аритметики, але й говорити про методу в статистиці і протиставити випробуваній та загальноприйнятій — свою власну, до якої, як гоголівський персонаж, «своїм розумом» дійшов. Загальний перепис 1897 року і земські досліди усталили, що відсоток письменности на Україні низький, а українці пояснюють це явище значною мірою тим, що навчання на Україні по народніх школах відбувається чужою для учнів мовою. Усе це — «підтасування статистики»,— заявляє Щоґолев,— яке просто можна пояснити тим, що українці «люблять робити з мухи величезного слона» і використовують обстеження статистиків півдня, непридатні як матеріял для висновків за порівняльною методою. Щоґолев вигадує колонку цифр, яка повинна знищити всі роботи й усі статистичні підсумки всіх статистиків півдня!

Повернімося до українців, вони не лише «з мухи люблять робити величезного слона», але взагалі народ підозрілий.

«Я їх знаю всіх,—повідомляє Собакевич Чичикова,— це все шахраї; усе місто там таке: шахрай на шахраєві сидить і шахраєм поганяє. Усі христопродавці. Там одна лиш порядна людина — прокурор, та й він, правду кажучи, свиня».

Приблизно в такому ж дусі атестує п. Щоґолев українців, з тією лише різницею, що атестація його не без поетичних вигадок і порівнянь, запозичених переважно зі світу тварин, птахів, гадів та комах. Ось, наприклад, опис перетворень українських видань: «Від 1907 року в Києві видавали соціял-демократичну гусінь «Слово», із неї вийшла, під опікою М. Грушевського, лялечка «Село», що її перейменовано на «Засів»; нинішнього року із лялечки вилетів щомісячний метелик «Дзвін». Хіба ж не живопис, і чи не маємо ми рації, коли жалкуємо, що талант публіциста убиває у Щоголева талант поета, який так чудово оперує образами зі світу комах? Подекуди українці переносяться зі світу комах до світу тварин і гадів, і тоді вони, за описом автора, «хочуть з жаби роздутися в бика», Марне старання: хоч як дулись, до бика не роздулись, та в процесі цього своєрідного заняття накоїли бозна-чого. Розпочали з того, що створили «ковану мову». Звичайно, від народження, а може, й від свого зачаття, вона була «дикою і самовільною» і терпіла від «вроджених вад»,— одне слово — як злочинець за теорією Льомброзо. Створивши мову, українці почали нею писати,— само-зрозуміло, що нічого путнього написати не могли. Та най-обурливіше те, що незабаром вони стали вживати цієї мови для перекладів з російської мови. Цей факт, на думку Щоґолева, свідчив про крайнє нахабство українців («нахабство горекультурників дійшло до того, що з'явились навіть переклади з російської мови»). Опісля створили пресу, літературу, наукову й популярну, при чому, не говорячи вже про першу, остання вся, за незначними вийнятками, просякнена «тенденціями полум'яного сепаратизму» і спотворена «тенденційно-фонетичною ортогра-фією». А створюючи пресу і літературу, загубили людський вигляд, почали жити ніби в світі галюцинацій, привидів, взагалі, в світі фантастики і одночасно робити непорядні справи кримінального характеру, як, наприклад, плягіяти, фальшування і т. д.

У світі примар живе популярний журнал «Маяк». Сама його назва, за тлумаченням Щоголева, «відповідає не реальній будові, що прикрашає обкладинку, а поняттю — привиді». «Усе в цьому журналі примарне: і статті, і завдання. Лише співробітники часом бувають цілком реальні:

коли вони перестають бути сновидами і спускаються на грішну землю,— о, тоді вони показують, на що вони здатні. Вони ж бо спроможні «займатися плягіятами» і видавати російські прислів'я за українські.

Одні живуть у світі примар, другі страждають невиліковними хворобами. Отакий наш журнал,— що від народження свого «страждає від своєрідного національного далтонізму і при цьому, правдоподібно, в невиліковній формі», а в додатку до цієї органічної вади захворів на ще одну страшну хворобу — «расову сліпоту». Та «хворий і невиліковний» наш журнал, виявляється, може звеселяти птахів і помішувати статті «курам на сміх».

Треті, наприклад, «Літературно-Науковий Вістник»,— «левіятан української журналістики»,— кульгають на непорядність і сумнівну етику, останнім часом він пішов навіть «на шантаж». Четверті в своїй діяльності виходять «із злочинної засади» («Світло», «Молода Україна») і «штовхають на шлях підпільної служби антидержавній культурі». П'яті — просто якісь диваки: «кохаються в штуці», тобто, згідно з неповторним виясненням Щоґолева, обіцяють «одягти старогрецьких муз у плахти і запаски». Отже, з одного боку клініка, з другого боку — мало не в'язниця з її мешканцями! Роля прокурора випала на долю «Рідного Краю» і марксистського «Дзвону».

Якщо хвора преса, недужа література, то так само безнадійні і українські науковці, журналісти, письменники, нема нічого здорового, природного і в тій справі, яку вони створюють і до творення якої притягають щораз нові сили. А якщо справа розвиватиметься без перешкод, то зараза охопить увесь південь Росії і, можливо, доведеться каятися, що переочили цю епідемію, та тільки буде запізно. Про це треба подумати, треба увійти в суть справи, а тоді — дати відсіч. Правда, ще до пана Щоі'олева про все це і роздумували, і входили в суть справи, і, як могли, зупиняли. Ми й досі пам'ятаємо незабутній Указ 1876 року та ряд інших розпоряджень державних мудреців у дусі Валуєва, які пробували заморозити й припинити живе діло відродження нашого народу. Пам'ятаємо і засуджуємо. На хвилину нашим однодумцем виявляється і пан Щоґолев; він теж засуджує, та тільки з інших міркувань: не за антидержавну систему заборон українського слова, а за непослідовне переведення її. Отак і тепер, у наш час, старий кріпосник засуджує уряд за звільнення селян, так і досі ще чуємо розмови «зубрів» на з'їздах об'єднаного дворянства з закликами до старих добрих часів та осудженням нових порядків. Пан Щоґолев, який під цим оглядом має багато спільного з психологією «зубра», гадає, що минуле не втрачене, поховане можна викликати до життя, а помилки, яких допустився уряд, можна направити в дусі 1876 року. Та одночасно він знає, що повторення експериментів 1876 року в наші часи неможливі без санкцій законодавчих установ та громадської думки. І саме для того, щоб зменшити, знесилити, послабити і отруїти силу нових чинників суспільного й державного життя нашого часу, ми — панове Щоґолеви — починаємо агітувати їх і виготовляти спеціяльні джерела для ознайомлення з порочним українством, що мають розкрити перед усім російським світом, яку гадюку, яку ґанґрену він гріє на своїх грудях, ставлячись до українства зі злочинним потуранням. Воно мало авреолю, на нього наклеїли ярлики, які так любить суспільство. Геть їх! Треба роздирати й викривати цю «панургову отару», це «чорне гніздо приблуд із заходу», «що одурманюють темний люд облудною освітою та облудними пророцтвами». І ось Щоґолев «викриває».

Кажуть, що українство демократичне і радикальне. Але «високопробність соціяльного радикалізму» в українській програмі сумнівна. П. Щоґолев убивчо для українців доводить це посиланням^ на вірш в одному українському виданні: «вірш із далеко не соціялістичними гаслами».

В українському русі рушійним чинником є прагнення до культури? Балакайте... «якби українофілам дали волю господарювати в країні або якби підтримали їх почини чи допомогли їм... то таке господарювання затримало б культурно-економічний розвиток південної Росії на цілі десятиріччя», а самі українофіли уподібнились би і до євангельського раба, що закопав свій талан у землю, і до старообрядців, «які погоджуються молитися тільки перед іконами старовинного письма» та відіграли б ролю... «шкловських євреїв, що ще недавно змагалися один з одним у відрощуванні клясичних пейсів».

Українство — стихійне? Це все «безсоромне обдурювання»,— заявляє Щоґолев. Він пояснює, що українство «вже через те не може претендувати на стихійність, що воно цілком не демократичне». Щоправда, за ного ж словами, виходить, що «свідома українська інтелігенція дійсно завжди горнулася до народніх мас, але це не робить її справді демократичною: інтелігенція тільки залицялась до народніх мас, а таке залицяння нічого спільного не має зі справжнім демократизмом». Це каже п. Щоґолев, який вимагає для українства баранячого рогу і одночасно виявляє схильність приєднатися до поглядів ортодоксальних марксистів. Яка гнучкість і елястичність там, де цей погляд є зручним для цілей, від яких з жахом і ненавистю відвернеться марксисті Але п. Щоґолев може прийняти який завгодно погляд в українському питанні, байдуже чи його висловлює Столипін, Струве, Поґодін, «вшехпо-ляк» Равіта-Ґавронський, марксист, радикал, просто обиватель чи поліційний «околоточньгіЬ: він може з усяким побрататися і тимчасово опинитися в першому-ліпшому таборі, аби лишень із того табору було зручно обстрілювати ненависний йому український рух. «Все повинно служити людині!» — Бо «людина все може». І цю «всемогутність» людини П. Щоґолев ілюструє на прикладі свого викривання українства. Він до згаданих уже вад українства додає нові, при чому і тут метода викривання та сама, що була досі. Українство є: 1) обскурантне, 2) некультурне, 3) псевдостихійне, 4) псевдофедеративне, 5) псевдопро-гресивне, 6) наскрізь пройняте русофобством і тому хворіє на бузувірство, 7) його підтримують «прусські марки», 8) одночасно воно насичене польонофільством, сполученим з «льокайською підлесливістю і пропонуванням маклерських послуг». Усі ці викриття, і багато інших, для переліку яких у нас не вистачить місця, мають показати українство в його справжньому вигляді та об'єднати проти нього усіх приятелів російської культури. Один з цих «приятелів», сам п. Щоґолев, в одному місці своєї книжки якось прохопився мудрим словом: «російська культура краще охороняє цілість держави, ніж гармати і багнети». Але потім він понизив її І споганив, звівши до такого рівня, на якому вона вже не в стані без допомоги «гармат і багнетів» подолати на Україні свого молодого конкурента. В ім'я її, цієї сильної культури, що дала світові Пушкіна, Лєрмонтова, Турґенєва, Толстого, що висунула Герцена до лав великих поборників культури, яка знає своїх подвижників і мучеників, п. Щоґолев вимагає драконівських заходів проти молодої української культури, мотивуючи свій наступ проти неї такими словами: «Обмежуватися ідейною боротьбою (з українством) ми не маємо права, щоб не уподібнитися до кухаря з байки Крилова». Яким треба бути справді некультурним, щоб, ховаючися за метафору з байки, виправдувати ті «багнети і гармати», до лиття й кування яких він закликає російське суспільство та уряд! Я не знаю, можливо, і в цьому п. Щоґолев несе «нове слово» і нищить усталені поняття культурної поведінки, як знищив він одним розчерком пера, з лайкою та неправдою, усе, що дотепер створив і нині творить український національний рух. Але я насмілююсь думати, що стосовно приятелів російської культури типу п. Щоґолева цілком на місці слова: «Визволи нас. Господи, від приятелів, а з ворогами я й сама дам собі раду».

Не будемо зупинятися на тих місцях книги «оборонця» російської культури, де він, в 'ім'я її, закликає до н а-сильства над нами і до придушення всіма засобами (які він докладно перелічує), що є в розпорядженні держави та суспільства, самоусвідомлення українського народу і його культурної творчости. Хоч ці сторінки, можливо, найцінніші в розвідці п. Щоґолева і найхарактерніші для його громадського обличчя, та читач не погнівається на нас за те, що ми не познайомимо його детально з цим переліком драконівських заходів відносно українців: занадто вже соромно робиться за автора, коли читаєш такий виклад, і просто не хочеться передавати читачеві тієї огиди, що викликають реляції про «залізну руку закону», яка повинна карати плоди та починання українських культурних прагнень.

Немає також ніякого сенсу починати полеміку з автором цих проектів приборкання українства: тут не можна знайти ні спільної мови, ні спільних вихідних засад, потрібних для дискусії. Тим більше, що по суті уся так звана теоретична частина дослідження п. Щоґолева, усі викриття українства в його різнорідних проявах та видах притягнені за волосся до кінцевої частини книги. Вона нітрохи не програла б, а навпаки, виграла б щодо ясности ¦¦ й стислости, якби автор обмежився тільки викладом запобіжних та каральних заходів, конечних для придушення українства, додавши до цього викладу детальний довідник, на зразок адрес-календаря, про родовища української зарази та про осіб, що винні в її розповсюдженні на півдні Росії. В такому вигляді праця п. Щоґолева, можливо, мала б більший успіх у певних колах і створила б славу авторові її, подібну до тієї, яку мають нині деякі відслужені генерал-майори чи «статські» радники не при справах, що на дозвіллі виготовлюють проекти рятування Росії. Будемо сподіватися, що, укорочуючи свою працю про український рух утретє, п. Щоґолев зупиниться на запропонованих межах скорочення і цим позбавить себе тих епітетів, що їх не можна визначити, як надто похвальні, але яких не можна оминути, коли автор запроваджує до літератури чужі, а тому й неприйнятні засоби. Вважаючи неможливим, зі згаданих вище причин, полемізувати з п. Щоґолевим по суті справи і вважаючи також зайвим заперечувати наклепи та вигадки його на адресу українства, ми обмежили своє завдання тільки викладом деяких інформативних моментів книги автора. Тон і форма цих інформацій безперечно яскраво висловлені, з кожної сторінки ви можете назбирати цілу китицю своєрідного літературного квіття з неповторним запахом.

Авторові цих рядків доводилося чути, що книзі п. Щоґолева судилося відіграти дещо нову ролю в посиленні репресій супроти українського руху, що на цю книгу вже звернули увагу сфери й особи, впливові за нинішніх націоналістичних часів. Можливо, ці побоювання та чутки і не безпідставні, можливо, сувора дійсність загрожує нам новими експериментами і репресіями. Та досягти своєї мети, тієї, до якої рветься автор книги, вони не спроможні. Українству не вперше звикати до репресій: вони загартували його, створили в ньому вже досить велику відпорну силу та гнучкість, що допоможуть нам витримати без особливої шкоди для розвитку нашого національного руху нові спроби войовничого російського націоналізму, увесь його галас і свист. Навпаки, нам здається, що поява таких книг свідчить про безсилля наших «ідейних» противників. Вичерпавши у боротьбі з нами убогі «ідейні аргументи», вони гарячкове хапаються за «залізну руку закону» і під звуки лайки та галасу, сердитого гримання та іронічних вигуків, усіма засобами намагаються зупинити те, що стихійно рухається і стихійно ж змете з свого шляху всі загородження, поставлені руками панів Щоґо-левих. Бо ж правду каже в закінченні своєї книги її автор: «Сміється море над вутлими загородженнями рук людських, а гладенькі валуни метушливо шумлять».

СИМОН ПЕТЛЮРА СТАТТІ і ДОКУМЕНТИ

Пошук в бібліотеці ІнтерNетрів

ІнтерNетрi