Make your own free website on Tripod.com
 І  ІІ  ІІІ  IV  V  VI  VII  VIII  IX
Іван Франко
ЗАХАР БЕРКУТ
Digital Ukrainian Library
 
IX
— Як думаєш, боярине? — спитав нараз Бурунда Ту-гара Вовка.— Що буде з нами?
— Всі погинемо,— відповів Тугар Вовк спокійно.
— І я так думаю,— потвердив Бурунда.— І що найдужче мене лютить, так се те, що погинемо без бою, без слави, мов коти, кинені в ставок!
Боярин нічого не відповідав на се. Нові події звернули всіх увагу на себе. Тухольці, очевидно, не хотіли дожидати, аж поки вода настільки прибуде, щоб спокійно витопити нужденні останки монголів, їм квапно діялося доконати ворога. В лісі повище потоку їх молодці рубали грубі ялиці, заострювали їх з обох кінців, мов палі, прив'язували до обрубаних із гілля пнів важке каміння, щоб ті новомодні стіноломи плили попід водою, і, виждавши відповідну хвилю, коли серединою озера зробилася від водопаду прудка течія просто до монгольських становищ, почали долі потоком пускати ті пні. Зараз перший із них із страшною силою своїм острим рогом ударив об одну купу на якій стояли монголи. Загуркотіло під водою каміння а, натиснене зверху монгольськими ногами, зрушене зі свойого становища, розсунулося. З голосним криком попадали монголи в воду. Два чи три з них напали в воді на зрадливу ялицю і вчепилися за неї. Течія хопила їх Ураз із ялицею і понесла геть на широку воду, поки не попала на вир, який закрутив ялицею і поставив її сторчака. Монголи попадали в воду і вже більше не показувалися. А інші монголи, що їх так нечайно зопхнуто з їх становища, метушилися на місці, толочили одні одних у воду або просили у інших рятунку. Два чи три, очевидно, добрі пливаки, пустилися вплав до берега, але й тут не минула їх смерть: кілька великих каменів, кинених із берега зробили конець їх плавбі. Тільки немногих прийняли товариші на сусідні становища. Але недовго й тут вони були безпечні. Тухольці, бачачи добру вдачу своєї першої проби, почали пускати таран за тараном. Та вже ті тарани не робили ніякої шкоди монголам: течія проносила їх поуз монгольських становищ.
Тоді нову раду дала їм Мирослава: збивати по кілька таких пнів докупи, спускати таку плоть на ужві долі водопадом, а потім, притягнувши до берега, ставити на кожду по десять щонайсильніших і добре узброєних молодців, а двом довгими жердками кермувати плотину проти монгольських становищ. Живо готові були дві такі плоті, спущені вниз водопадом, котрий тепер зробився опо-ловину нижчий, ніж був при низькім стані води. Вже двадцять сміливих молодців стало на плотях і виплили до бою з монголами. Се був легкий, хоч і рішучий бій. Перша купа монголів, на яку вони вдарили, була майже безоружна, залякана, безсильна. Вони живо дрюками поспихали тих нещасних у воду, а тих, що опиралися, поз-шибали стрілами та списами. Жалібно заревли монголи на інших становищах, видячи неминучу загибель. Бурунда, побачивши ворогів і таке їх войовання, аж зубами заскреготав і за зброю вхопився, але його гнів був даремний:' навіть затроєні стріли його туркоманів не могли досягнути смілих тухольців. Приходилось завзятому бегадирові без діла стояти по груди в воді і дивитися, як тухольці становище за становищем розбивали останки монгольської сили. А тухольці тим часом бушували по воді. З за-тисненими зубами, присідаючи на своїх плотях, наближалися вони до монголів. Декуди стрічали завзятий опір;
кров плила, зойки лунали з обох боків, трупи падали з плотин і з кам'яних башт, але сила монголів була зламана, їх опір був короткий. Немов огонь, пущений по скошеній сіножаті, повзе покіс за покосом і злизує копицю сухого сіна за копицею,— так тухольці спихали монголів з одного становища за другим у воду, в холодні обійми смерті. Всі погибали, до остатнього; з купи чорних острівців насеред озера не лишилось ані сліду. Тільки віддалік, наприбоці, недалеко берега, стояла ще одна купа, немов остання чорна скала, вистаючи з-посеред повені. Се був відділ Бурунди. Сотня туркоманів, Тугар Вовк і Максим — се був єдиний останок великої монгольської сили, що мала тухольським шляхом іти в угорську землю і тут, серед гір, знайшла холодний гріб у водах, хоч пере-плила Яїк і Волгу, Дон і Дніпро. Остатня жертва смерті, ота сміла горстка, стояла серед води без надії рятунку, з одиноким бажанням — дорого продати своє життя в бою.
Вся тухольська громада зібралася тепер перед тим остатнім ворожим становищем. Спустили ще дві плоті, щоб, окружаючи ворогів, турбувати їх іззаду стрілами; але і спереду, з берегів, градом летіли тухольські стріли й каміння на ворогів. Та більша часть тих стріл не долітала навіть до становища Бурунди; інші, хоч і долітали, не могли зробити туркоманам ніякої шкоди. Ближче ж підступати тухольці боялися задля затроєних стріл, а швидко, видячи нешкідливість свойого стріляння, покинули тоту роботу і стояли спокійно. Високо на скалі стояв старий Захар, не зводячи очей із свого сина, що стояв між ворогами і зручними рухами обминав густі стріли та каміння. А віддалік, серед тих, що стріляли, стояла Мирослава, а погляди її летіли бистріше, ніж її стріли в ворожу купу, серед якої тепер стояло все, що було найдорожче їй у життю: батько й Максим. За кождою пущеною з ту-хольських луків стрілою завмирало її серце.
Навкучило молодцям, що стояли на плотях, стріляти звіддалік даремно. Вони зібралися на відвагу й рушили ближче. Туркомани стрінули їх своїми стрілами і ранили кількох; але живо тухольці завважили, що у ворогів не стало вже того страшного оружжя, і з грізним криком кинулися на них. Мовчки дожидали туркомани їх нападу, тісно збиті один при другім, опираючись і тухольцям, і водяним валам. Але тухольці, наблизившись до них на два сажні, кинули своїми рогатинами, прип'ятими у кож-дого довгим ремінним припоном до руки. Десять ворогів зойкнуло в один час; десять тіл повалилося в воду. Знов кинули молодці свої рогатини, і знов упало кілька ворогів.
— Прокляття на вас! — кричав Бурунда.— Вони так і всіх нас видзьобають, хами погані!
Але його гнів був тепер як пустий вітер, що шумить, а нікому не шкодить. Тухольські молодці з криком, мов ворони, кружили довкола становища ворогів, то тут, то там разячи одного або другого добре виміреним покидом рогатини. Оборона сталася для монголів неможливою. Приходилось їм стояти спокійно, мов зв'язаним, і ждати смерті.
— Бегадире,— сказав до Бурунди Тугар Вовк,— чи не можна нам як-небудь спасти своє життя?
— Нащо? — сказав понуро Бурунда.
— Все ж таки життя краще, ніж смерть!
— Правду кажеш,— сказав Бурунда, і очі його заблищали не жадобою життя, але радше жадобою помсти,— Але що ж нам діяти? Як рятуватися?
— Може, схочуть тепер за свого полоняника дарувати нам життя і вольний вихід?
— Спробуймо? — сказав Бурунда і, вхопивши рукою за груди Максима, витяг його перед себе. Біля нього став Тугар Вовк і почав махати білою хусткою.
— Тухольці! — закричав він, звертаючись до берега. Тихо стало довкола.
— Кажи їм, що коли хотять мати сього раба живого між собою, нехай дарують нам життя і пустять свобідно! Коли ж ні, то ми зуміємо загинути, але й йому, тут-таки перед їх очима, смерть буде.
— Тухольці! — кричав Тугар Вовк.— Начальник монголів обіцяє вам віддати вашого полоняника живого й здорового і жадає, щоб ви за те нас, кілька нас іще лишилося, випустили живих і здорових із сеї долини! В противнім разі жде вашого сина несхибна смерть.
Немов хотячи доочне показати їм усю правдивість тої погрози, Бурунда підняв свій страшний топір над головою безоружного Максима.
Вся громада стала мов без духу. Затремтів старий Захар і відвернув очі від того виду, що різав його серце.
— Захаре,— сказали старі тухольці, обступаючи його,— ми думаємо, що можна прийняти се предложення. Сила монгольська знищена, а тих кілька людей не можуть нам бути страшні.
— Не знаєте ви, браття, монголів. Між тими кількома людьми є їх найстрашніший начальник, і сей ніколи не дарує нам загибелі свойого війська. Він наведе нову силу на наші гори, і хто знає, чи ми тоді, другий раз, розіб'ємо її.
— Але твій син, Захаре, твій син! Уважай, що його жде загибель! Глянь, сокира над його головою!
— Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю!
З плачем наблизилася Мирослава до старого Захара.
— Батьку? — ридала вона.— Що ти думаєш робити? За що ти хочеш погубити свого сина і... мене, батьку? Я люблю твого сина, я присягла з ним жити і йому служити! Хвиля його смерті буде й моєю смертю!
— Бідна дівчино,— сказав Захар,— що я можу тобі порадити? Ти знаєш тільки чорні очі та стан хороший, а я дивлюсь на добро всіх. Тут нема вибору, доню!
— Захаре, Захаре,— говорили громадяни,— всі ми уважаємо, що досить того знищення, що сила ворожа зламана, і громада не бажає смерті тих остатніх. У твої руки складаємо долю їх і долю твого сина. Змилуйся над своєю власною кров'ю!
— Змилуйся над нашою молодістю, над нашою любов'ю! — ридала Мирослава.
— Можеш обіцяти їм на словах усе, щоб лише віддали тобі сина,— сказав один із загірних молодців.— Скоро тільки Максим буде свобідний, ти лише кивни на нас — а ми всіх інших пішлемо на дно раків годувати.
— Ні! — сказав обурений Захар.— Се було б нечесно. Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров'ю! Досить, діти, тої бесіди! Заждіть, я сам пішлю їм відповідь своєю рукою!
І, відвернувши своє лице, він пішов до машини, на якої варесі лежав величезний камінь, і сильною, недро-жачою рукою взяв за ужовку, що придержувала тоту ва-реху в плоскім положенню.
— Батьку, батьку! — кричала Мирослава, рвучись до нього.— Що ти хочеш робити?
Але Захар, мов не чув її крику, спокійно намірював вареху на ворогів.
Тим часом Бурунда і Тугар Вовк дарма ждали на відповідь тухольців. Похиливши голову, спокійно, рішившись на все можливе, стояв Максим під піднесеною сокирою Бурунди. Тільки Тугар Вовк, не знати чого, тремтів цілим тілом.
— Е, що нам так довго ждати! — скрикнув наостанку Бурунда.— Раз мати родила, раз і гинути прийдеться. Але поперед мене гинь ти, рабе поганий!
І він із страшенною силою замахнувся, щоб сокирою розлупати Максимову голову.
Але в тій хвилі блиснув меч Тугара Вовка понад Максимовою головою, грізна вбійча рука Бурунди враз із топором, відтята одним замахом від рамена, впала, оббризкана кров'ю, мов сухе поліно, в воду.
Ревнув з лютості і з болю Бурунда і лівого рукою стис Максима за груди, а його очі з виразом пекельної ненависті звернулися на зрадливого боярина.
Але в тій самій хвилі Максим похилився і з цілою можливою натугою вдарив страшного туркомана головою і плечима в лівий бік так, що Бурунда від сього удару стратив рівновагу і покотився в воду, потягнувши за собою й Максима.
А в слідуючій хвилі зашуміло повітря, і величезний камінь, кинений з тухольської метавки руками Захара Беркута, з лускотом грюкнув на купу ворогів. Бризнула аж до хмар вода, загуркотіло каміння, роздираючий серце зойк залунав на березі,—і за кілька хвилин гладка й тиха вже була поверхня озера, а з Бурундової дружини не було ані сліду.
Мов мертва, без духу стояла над берегом тухольська громада. Старий Захар, досі такий сильний і незламний, тепер тремтів, мов мала дитина, і, закривши лице руками, ридав тяжко. При його ногах лежала зомліла, непорушна Мирослава.
А втім, радісний крик залунав із долу. Молодці, що плавали на плотях, наблизившись до того місця, де потонув Максим з Бурундою, разом побачили Максима, як виринав із води, здоровий і сильний, і повітали його веселим криком. Радість їх живо уділилася цілій громаді. Навіть ті, що потратили своїх синів, братів та мужів, і ті радувалися Максимом, немов з його поворотом повертали всі дорогі серцю, страчені в бою.
— Максим живий! Максим живий! Гурра, Максим! — залунали громові окрики і понеслися широко по лісах і горах.—Батьку Захаре! Твій син живий! Твій син вертає до тебе!
Тремтячи з глибокого зворушення, з сльозами на старечих очах, піднявся Захар.
— Де він? Де мій син? — спитав він слабим голосом.
Весь мокрий, але з лицем, роз'ясненим радістю, вискочив Максим із плоті на берег і кинувся до ніг батькові.
— Батьку мій!
— Синку, Максиме!
Більше не міг сказати ні один, ні другий. Захар захитався і впав у могутні Максимові обійми.
— Батьку мій, що тобі такого? — скрикнув Максим, бачачи смертельну блідість на його лиці і чуючи ненастанну дрож, що потрясала його тілом.
— Нічого, синку, нічого,— сказав потихо, з усміхом Захар.— Сторож кличе мене до себе. Чую його голос, синку. Він кличе до мене: «Захаре, ти зробив своє діло, пора спочити!»
— Батьку, батьку, не говори того! — ридав Максим, припадаючи коло нього. Старий Захар, спокійний, усмі-хаютась, лежав на мураві, з лицем проясненим, зверненим до полуденного сонця. Він легко відняв руку свойого сина від своєї груді і сказав:
— Ні, синку, не ридай за мною, я щасливий! А глянь лише тут обіч. Тут є хтось, що потребує твоєї помочі.
Озирнувся Максим і задубів. На землі лежала Мирослава, бліда, з виразом розпуки на прегарнім лиці. Вже молодці принесли води, і Максим кинувся відтирати, свою милу. Ось вона дихнула, створила очі і знов зажмурила їх.
— Мирославе! Мирославе! Серце моє! — кликав Максим, цілуючи її руки.— Прокинься!
Мирослава мов пробудилась і здивованими очима вдивлялася в Максимове лице.
— Де я? Що зо мною? — спитала вона слабим голосом.
— Тут, тут, між нами! Коло твойого Максима!
— Максима? — скрикнула вона, зриваючися.
— Так, так! Гляди, я живий, я свобідний! Довго-довго мовчала Мирослава, не можучи прийти до
себе з дива. Втім, разом кинулася на шию Максимові, а
гарячі сльози бризнули з її очей.
— Максиме, серце моє!.. Більше не могла нічого сказати.
— А де мій батько? — спитала по хвилі Мирослава. Максим відвернув лице.
— Не згадуй про нього, серце. Той, що важить правду й неправду, важить тепер його добрі і злі діла. Молімося, щоб добрі переважили.
Мирослава обтерла сльози з своїх очей і повним любові поглядом глянула на Максима.
— Але ходи, Мирославе,— сказав Максим,— ось наш батько, та й той покидає нас.
Захар глядів на молоду пару ясними, радісними очима.
— Клякніть коло мене, діти,— сказав він потихо, слабим уже голосом.— Доню Мирославе, твій батько по-ляг,— не судім, чи винен, чи не винен,— поляг так, як полягли тисячі інших. Не сумуй, доню! Замість батька доля дає тобі брата...
— І мужа! — додав Максим, стискаючи її руку в своїй.
— Нехай боги дідів наших благословлять вас, діти! — сказав Захар.— В тяжких днях звела вас доля докупи і злучила ваші серця, і ви показалися гідними перестояти й найстрашнішу бурю. Нехай же ваш зв'язок в нинішню побідну днину буде порукою, що й наш народ так само перебуде тяжкі злигодні і не розірве свого сердечного зв'язку з чеснотою й людяним норовом!
І він холодними вже устами поцілував у чоло Мирославу й Максима.
— А тепер, діти, встаньте і підведіть мене крихіточку! Я хотів би ще перед відходом сказати дещо до громади, якій я старався щиро служити весь вік. Батьки і браття! Нинішня наша побіда — велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тільки? №. Чи нашою хитрістю тільки? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас. Але я знаю, браття, і чує се моя душа, що се не був остатній удар на нашу громадську твердиню, що за ним підуть інші і вкінці розіб'ють нашу громаду. Погані часи настануть для нашого народу. Відчужиться брат від брата, відмежиться син від батька, і почнуться великі свари і роздори по руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде весь народ у неволю чужим і своїм наїзникам, і вони зроблять із нього покірного слугу своїх забагів і робучого вола. Але серед тих злиднів знов нагадає собі народ своє давнє гро-мадство, і благо йому, коли скоро й живо нагадає собі його : се ощадить йому ціле море сліз і крові, цілі століття неволі. Але чи швидше, чи пізніше, він нагадає собі життя своїх предків і забажає йти їх слідом. Щаслив, кому судилося жити в ті дні. Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного! Передавайте ж дітям і внукам своїм вісті про давнє життя і давні порядки. Нехай живе між ними тота пам'ять серед грядущих злиднів так, як жива іскра не гасне в попелі. Прийде пора, іскра розгориться новим огнем! Прощайте!
Важко зітхнув старий Захар, зирнув на сонце, всміхнувся, і по хвилі вже його не стало.
Не плакали за ним ні сини, ні сусіди, ні громадяни, бо добре знали, що за щасливим гріх плакати. Але з радісними співами обмили його тіло і занесли його на Ясну поляну, до стародавнього житла прадідівських богів, і, зложивши його в кам'яній контині, лицем до золотого образа сонця, вміщеного на стелі, потім привалили вхід величезною плитою і замурували. От так спочив старий Захар Беркут на лоні тих богів, що жили в його серці і нашіптували йому весь вік чесні, до добра громади ви-мірені думки.
Багато змінилося від того часу. Аж надто докладно збулося віщування старого громадянина. Великі злигодні градовою хмарою перейшли понад руською землею. Давнє громадство давно забуте і, здавалось би, похоронене. Та ні! Чи не нашим дням судилось відновити його? Чи не ми се жиємо в тій щасливій добі відродження, про яку, вмираючи, говорив Захар, а бодай у досвітках тої щасливої доби?
Нагуєевичі, дня 1/Х—151ХІ 1882.
Іван Франко  
 ЗАХАР БЕРКУТ
Кінець
І  ІІ  ІІІ  IV  V  VI  VII  VIII  IX.
Пошук в бібліотеці ІнтерNетрів
ІнтерNетрi