Make your own free website on Tripod.com
І ІІ ІІІ IV V VI VII VIII IX X XI XII XIII XIV XV XVI XVII XVIII
Петро Франко
ВІД СТРИПИ ДО ДАМАСКУ
«Сплелась із видумкою правда»

Чотири години йшов отой четар через ліси та пустарі, в темну безмісячну ніч, заки добився до села, де жила його кохана. Але тим разом невесела була то стріча. Зажурена й маломовна була панночка в великому білому панамському капелюсі. Ледви так або ні відповідала на питання четаря,'' а вісім літ назад безповоротно полонила серце того стрільця саме при нагоді посвячення пам'ятника М. Шашкевича в Підлисю, де, щоправда, ледви кілька слів до себе промовили. Олов'яно-важко волікся вечір, а ніч не принесла
полекші. Важкий сон утоми зложив стрільця на білі подушки, але, може, вже за кілька хвилин пробудився з почуванням, що хтось, і то неприхильний, перед ким треба берегтися, находиться в його кімнаті. Здавалося йому, що це якась рука сягнула під його подушку. Що вона там шукала? Хотіла, мабуть, позбавити його чогось дорогого. А він же ж під подушку не положив нічого. Сягнув мимохіть рукою. Кусник паперу. Коли засвітив черкальце, побачив, що це був доволі важкий лист. Лихе прочуття справдилося. В листі були три перстінчики, що їх колись подарував він своїй судженій. І кілька слів: «Не можу бути твоєю». Не було чого довго залишатися. Ліжко факірів — дошка, вибита гострими цвяхами, певно, було м'якше, ніж та сніжно-біла постіль.

Досвіта був стрілець на ногах, і ще сонце не сходило, коли вийшов за ворота хати отої химерної панночки, яка в ту хвилину стояла там, за занавіскою, і своїми сірими очима гляділа за відходячим, її серце вагалося поміж двома старшинами, й хтозна, чи не переміг би січовий стрілець, коли захотів би терпеливо облягати оцю твердиню. Але стрілець цього не знав, і його серце кривавилося, немов пробите оцим гарним боєвим кубанським кинджалом, найденим в бою над Стрипою, що його колись також подарував отій химерній панночці з малиновими устами.

Було ще дуже-дуже рано. Проміні сонця ще десь там дрімали за обрієм, і стрілець ніяк не міг припускати, що цей прохід потриває кілька літ та заведе його в чужі краї, де не один залишив свої кости. Зранена гордість гнала його все дальше й дальше від пригоди до пригоди, веліла шукати все нових небезпек, та все-таки стрілець, з печатю любих уст на своїх і в коханні й ненависті, все мусів думати і згадувати любу примховату суджену.

Короткий прохід від судженої перемінився в кількалітню мандрівку по всіх боєвих фронтах. Полк Січових Стрільців засів надовго над Стрипою. Четар, щоб заглушити сердечні болі, брався за всяку роботу. То був при скорострілах, то на стрілецькому курсі старшин у Трускав-ці, то при літаках у Райловац коло Сараєва, де вельми вподобав собі прегарні босняцькі, а особливо мостарські спеки, що доходять до 50° в тіні! Де всі інші лежали покотом і стогнали, любив проходжуватися по соняшних площах або грати ситківку. При
тому всьому завзято й скоро вчився по-сербськи й турецьки, й то часто з уст до уст. Але москалі не дали довго спочивати. Як тільки австрійці звикли до спокою, зробили несподіваний наступ, розбили корпус Гофмана, й армія всі сили кинула вперед, щоб залатати пролом під Сосновом. Мало що цілий український легіон не попав у полон. Пробився щасливо отаман Ду-динський. Пішов у полон поручник Чмола, як говорили, за Степанівною. Пізніший пролом під Семиківцями залатали знову Стрільці — в тридневому розпучливому наступі, де впала чи не третина корпусу Гофмана. Четар провадив до наступу дві сотні отамана Горука й довів справу до кінця: москалів відперли й багато полонили. Відперли, хоч гармати били з-за Стрипи барабащим вогнем, хоч скоростріли кидали в ряди стрільців цілі рої рвучих ос. На третій день опинився четар з одним тільки стрільцем Островерхою, інші полягли, згубилися або були ранені. А стрілецькі рови, що немов ножем покраяли цілу долину, були завалені трупами. Людина в такий час не'представляє вартости. Задрімав утомлений стрільчик у рові й дістав кулю з сусіднього рова просто поміж очі. Вихилився інший поза рів і дістав кулю в живіт, щоби конати ще два тижні в жахливому спротиві смерти. «Я не хочу вмирати!» — кричав і плакав молоденький десятник, і др. Білозор рвав собі з голови волосся та зробив нещасному впорскнення морфію!

А ось у темну ніч посувалася лінія вперед на лінії москалів, що жевріли безупинним вогнем крісів та скоро-стрілів. Посередині йшов четар, направо від нього хорунжий Берегуляк зі Станиславова, наліво хорунжий Домарадський — обидва хлопці, як оріхи, і шибайголови. Підбігали й знову лягали, щоб дати змогу москалям вистріляти якнайбільше набоГв, а кулі грали та тріскали зі всіх боків. Щохвилини хтось відходив у вічність або попадав у лічницю. Щоякийсь час наступала тиша: це москалі крок за кроком відступали, щоб з дальших ровів пражити здвоєним вогнем. Під час одної з таких передишок вирвалися Берегулякові згірдливі слова: «Хіба це наступ? Та це...» В тій хвилині схопився слабо рукою за груди й приник головою до землі.

— Де дістав? — запитав четар.

— В живіт... Ой, мамо!

І юнак замовк навіки. Дістав зрадливу кулю просто в серце. Москалі почали стріляти кулями дум-дум, щоби за всяку ціну спинити стрілецький і німецький проти-наступ. Геть-геть дальше направо наступав поручник Яри-мович, перший лицар в легіоні, і москалі відходили за Стрипу. А на світанку засіла розстрільна й окопалася. Враз ударили австрійські гармати й градом важких стрі-лен засипали шанці москалів. У російських окопах гамір, крики. Рушили сотні до останнього наступу на багнети! І москалі піддалися. А
в повітрі вивівали білі й сірі дими шрапнелів. Поручник Воєвідка бив і бив зі своїх гав-биць, що видавали такий приязний для нас басовий гомін, кров плила в землю, й труп загачував проходи. Слаба стрілянина тривала ще цілий день, аж під вечір майже все успокоі'лося. Коли вечором ішли отаман Горук, Дудин-ський і четар позад допливом Стрнпи, безпечною долиною під ослоною гори, ще якась спізнена куля прилетіла звідкись з-поза гори, з жалібним свистом перелетіла попри самі голови старшин і тихо
плюснула в затишну воду. Всім, мабуть, перебіг мороз по тілі, а отаман Дудинський сказав:

— От, якби йшов сам і куля поцілила б, впав би у воду, і хоч би навіть був тільки приголомшений, пропав би безслідно. Все треба ходити принай менше вдвійку.

Четар дуже зле заспівав стрілецьку пісеньку: «Летіла куля через гору та й поцілила у грудь мою...»

— Не фальшуйте! — сказав отаман Горук.— Лишіть це радше поручникові Нестайкові.

— Що ж, такий молодий, а вже Нестайко,— говорив про нього сотник Носковський.

Ні люті бої, ні довге затишшя з безупинною важкою працею не втишували сердечного горя четаря. Не спав ночами, помимо батьківських порад Дудинського, й думав тільки про зміну.

Ліворуч стрільців долучили турків, їх прихід заповідали давно. Це була якнайсердечніша співпраця союзників на всіх фронтах. В бою турки були вельми хоробрі, що приписувано їх вірі в кісмет. Але по селах рабували, як у ворожому краю. Нарікання йшли на них за наріканнями, й їх мали знову відправити до Туреччини. Раз одна чи дві турецькі сотні, ні сіло ні впало, покинули свій відтинок, залишили без ніякого догляду простір кількасот метрів, долинку, що аж просилася на нічний пролом. Цілісіньку ніч ні стрільці, ні мадяри не могли найти зв'язку — ніч турка! Тільки чудом москалі тої ночі не зробили наступу — пролом був би запевнений. За таке недбальство дістали турки догану від корпусу. Та й самі турки покарали винних. Уставили сотню, яка провинилася, в ряд, і легко та зручно кат (а в турків їх, мабуть, було немало) зчесав їм усім голови. Алляг керім! Кісмет! Не побачить мила свого судженого.

Четар постановив дістатися до турків і дістав відпустку тим лекше, що позасівав усі простори цибулею, часником та всякою яриною й подався з чурою Василем до Константинополя. Василь був із німецьких кольоністів коло Коломиї, умів по-румунськи, бо нераз працював у буковинських маєтках, умів по-німецьки та по-сербськи. Вмів на безлюдді добувати харчі та взагалі був меткий. Не одна господіца з-над Босни таки не крадьком очима за ним кидала. По дорозі вступив до Відня, де в Союзі Визволення України
одержав поручення нав'язати контакт з Молодотурецьким комітетом, про який тоді взагалі багато говорилося, бо в короткому часі зумів опанувати цілу турецьку політику й Европа мала вражіння, що турки таки опанують положення та не допустять до дальшого розвалу Османської імперії. А через короткозорість, манію вели-кости й крайній консерватизм утратили вже чи не половину колишньої держави. Трохи-потрохи з наймогутнішої держави світу зійшла Туреччина до ролі «недужої людини», з якою дещо пізніше європейські потуги навіть говорити не хотіли. Але й Молодотурецький комітет не спинив дальшого розвалу імперії. Завеликі були внутрішні роз-біжности. Таких великих різниць не в силі була покрити навіть однота віри. Надто вже мало числилися турки з національними вимогами слов'ян, греків, арабів, вірмен. Турки навіть не припускали якогось іншого, відбіжного від державного націоналізму, якого не можна би викурити кількома ударами батога. І тим батогом били направо і ліво... Націоналізм інших зрозуміли турки аж тоді, коли на них станув чобіт іншого народу. Але тоді вже було запізно: імперія пропала. Різні вірмени, замість скріпити, тільки ослабили турецьку державу зісередини. Араби, джерело мусульманської релігії, здавен-давна втрималися в майже самостійних державах, які не відпадали від Туреччини тільки тому, що завзято самі між собою воювали — в чому їм турки допомагали. Спільнота віри творила цемент, що витримав довгі віки просто через інерцію, але перший міцніший вихор розвалив той штучний мур. Довго-.довго загравали турецькі паші одним арабським шейком проти другого. Турецькі дипльомати все вміли ширити непорозуміння поміж арабськими емірами, шейками і шеріфами, так що серед безупинних міжусобиць ані не могли схаменутися та подумати про якусь тіснішу злуку поміж собою, ні про відпір туркам взагалі. І туркам могло здаватися, що ці самі способи, так наївно-дипльоматичні, й надалі втримають великанські простори, принайменше під їх номінальною зверхністю. Всі заходи багатих і хитрих англійців в Арабії, а захланних французів у Сирії розбивалися об родове лінивство арабів та святу віру.

Ось які вісти зібрав четар, участи вже у Відні. Тут познайомився четар з двома єгипетськими студентами, що студіювали торговлю. Зразу дуже.недовірчиві та в розмові обережні, дедалі стали більше щирі. Преса, ласа на сензації, повідомляла дуже часто про повстання в Єгипті та жорстокі репресії англійців. Кілька дрібних прислуг та спільних проходів, і єгиптяни вийшли зі своєї резерви.

— Чи це правда,— запитав четар,— що ваші моло-доєгиптяни потопили одного дня діти англійських урядовців у Німо?

— Коби! — відповів Махмуд.— Коли випадково якась англійська дитина втопилася, це напевно англійці використали, щоби мати нагоду до нових, без того зовсім не-оправданих репресій.

— А от цивільні урядовці, перелякані, опустили Єгипет! "

— І це тільки частинно правда. Бачите, половину цивільних урядовців вдягнено відразу в мундури хакі, решта мусить перейти військовий, це значить шпигунський курс десь в Англії.

— З цього виходило би, що кожний англійський урядовець — шпигун.

— О ні, куди там! — відповів Махмуд.— Не кожний урядовець — кожний англієць це шпигун. Тільки що англійці беруть це як спорт, а на чим більшу наражаються небезпеку, тим для них «гра» цікавіша.

— Цікаво! — сказав четар.— Коли ми закладаємо пласт для нашої молоді, то ніколи в шпигунських цілях.

— В такому разі дуже помиляєтеся. Шпигунську службу називають англійці інтелідженс сервіс, бо не тільки вимагає інтелігенції, але й виробляє її. Шпигунство — це для англійця національний обов'язок, це праця для добра батьківщини, бо Англія мусить знати про все, що діється на цілому світі, щоби зі всього скористати, коли прийде до цього слушний час. О, Англія вміє чекати на нагоду.

— Скажіть дещо про Єгипет! — просив четар.

— Єгипет хоче розвиватися, і, вірте мені, англійці нас у тому не стримають. Будемо боротися до повної самостій-ности. Не вдоволить нас автономія з англійським військом і англійськими урядовцями. І військо, й урядовці мусять бути наил! — докінчив завзято, а очі йому іскрилися.

— Чи не думаєте, що тепер була би добра нагода до повстання? — спитав четар.

— Не думаю. Англійці згромадили надто великі сили в Єгипті. Бояться, бачите, втратити Суезький канал. Там, мабуть, не все в порядку.

— Ну, що якби так ваші організації одержали поміч?

— Від кого? Хіба від турків? Але турки падають. Викликали кілька заворушень в Тунісі і горішнім Єгипті, але це їм нічого не поможе. Та й турків маємо досить. Хочемо бути єгиптянами.

Махмуд заходив повільними кроками по кабінетному пансіоні, де вони жили. Видно було, що думками рвався далеко — там, до палкого Єгипту.

— Чи думали ви вже про Австрію? — спитав четар.

— Тому саме ми тут. Думаєте, що нам легко було дістатися до Відня? Але вчимося пильно, мусимо енергійно використати час, бо тільки тим способом поможемо собі. Очевидно, що союзники могли би нам помогти. Англійці почали натиск на Дарданелі, німці зачнуть тиснути на канал Ля Манш. Але воліли би тиснути на канал Суез.

Четар слухав уважно. Це була думка, яку можна було використати.

— І от що, треба нам приятеля, щоби помагав нам не із-за наших гарних очей,— в Махмуда були великі випуклі очі, і він міг це брати навіть особисто,— тільки, щоби шкодити англійцям.

— Ви, може, числите на Німеччину?

— Мабуть, так як і ви! — відпалив Махмуд.

— Бачите, Україна має велитенські засоби харчів, яких бракує Німеччині. Відірвання України від Росії може спасти осередні держави від голоду.

— Велика гра, й ледви чи вдасться, але, знаєте, й Єгипет має дещо до вивозу,—скільки самих англійців могли би ми вивезти! — додав з усміхом.

Обидва засміялися сердечне, хоча четареві здавалося, що це далеко не жарт.

— Чи не маєте якого знайомого в Константинополі? — спитав четар.— їду туди доучуватися по-турецьки.

— А навіщо ж здалася вам турецька мова?

— Бачите, мову сусідів треба знати. Ми з Туреччиною вже від століть у зв'язку.

— Але ж маю єгипетські знайомости, що приймуть вас дуже радо. Найкраще поінформує вас про Туреччину мій старший друг, вірменин Гуссеін Джагід; до нього дам вам поручаючий лист. А по-турецьки найкраще' вчитися з уст до уст.

— Так, як ви це тут учитеся по-німецьки,—додав четар.

До кімнати влетіла солодка віденочка: «Schatz, zur Rutschbahn?» «Скарбе, підемо на тобоген?» )

У Відні четар ходив по міністерствах, їздив до Райх-стадту до табору полонених, взагалі хотів наклонити військові й політичні круги до утворення з полонених українців узброєного легіону проти спільного ворога. Помітив він тоді, що хтось за ним слідить. Коли раз сидів у Пратері в маленькім затишнім ресторанчику та попивав правдиву ерзац-мокку, мабуть, з кори, кукурудзи та жолудів, при-сівся до нього старший уже сотник, представився коротко «Бенеш», четар сказав своє назвисько з поданням легіону. Сотник спитав з віденською роззброюючою ввічливістю, чи позволяє четар йому присістйся, на що четар не міг, очевидно, не згодитися.

— Бачите,— сказав сотник добірною Німеччиною, без відтінку віденського діялєкту,— я маю тут стрічу зі своєю донькою. За хвилину прийде зі своїм нареченим, і тоді звільню тебе від свого товариства, бо, напевно, чекаєш на молодше.

І весело, по-віденськи розсміявся.

Четар з обов'язку почервонів дещо, і розмова про фронт, Галичину, воєнні вигляди поплила свобідно. Ги ворив більше четар, сотник кидав якби нехотя самозрозумілі питання.

— Ну, а де ж мої дгги? - сказав сотник.— Загубилися мені в Люна-парку, побігли на ручбан чи «різенрад». Ага,—додав за хвилину,—ти вчишся по-турецьки.— І почав перекидувати картки книжки, що лежала перед четарем.— Важка мова через оцю граматику, таку різну для слов'ян і герман, та зате вимова не представляє таких труднощів, як ось німецька мова для слов'ян, французька або англійська. Там кожний пізнає чужинця, хоч би той і як говорив граматично. А може, якраз і тому. Якими ж ти, майн лібср, володієш ще мовами? — При тім його сірі, веселі очі дрібочку уважливіше спочили на обличчі че таря.

Четар вичислив зехс маль слявіш (шість слов'янських мов), німецьку, англійську та французьку мову.

— Але тими двома останніми володію дуже слабо, бо не маю вправи.

— Де тепер український легіон? — дещо несподівано спитав сотник.

Четар так привик до подібних запитів, що відповів зовсім механічно:

— Якщо не пішов вперед, то стоїть на старих становищах над Стрипою.

А фронт Стрипи, про яку писали всі звідомлення, тягнувся на кількасот кільометрів.

Очі сотника аж звузилися від усміху на таку дипльо-матичну відповідь.

— Не потребуєш бути такий таємничий,— сказав добродушно.—Стоїть тепер коло Конюхів. Ах! Ось і наші! — додав безпосередньо.

В тій хвилині задзвенів за четарем»срібний, дзвінкий сміх і тупіт скорих ніг.

— А, гер айсрайсер!*(Пане втікачу!) Ти вже найшов собі свіжу жертву?

— Але ж, Гільдо! — заперечив сотник дрібочку нез-а-доволений.—Це ніяка жертва, це пан четар з хороброго українського легіону,— представив сотник,— а це моя наймолодша доня Гільда.

— Тому наймолодша, бо -одинока,— докинула панночка, тип веселої віденки з сірими очима, що так скоро вміють брати в полон і так скоро вміють переходити з предмету на предмет, і то не конче неорганічний.

— А це,— представляв дальше сотник, — наречений моєї доні, поручник...

— О, таж ми знаємося! — скрикнув поручник.— Ми стрінулися рік тому вчасною весною в Карпатах...

— Так, так,— додав четар.— Де то було... ага, на горі перед Маківкою. Гострий Верх чи щось подібного...

— Ти бомбардував Маківку своїми двома мерзерами 30.5 цм зі Сколього.

— Ганц ріхтіг! О, там було гарячо. Коли вже москалі зрушилися по проломі під Горлицями, перекинула команда й мене, й мої мерзери геть-геть на південь, ба аж у Туреччину; вони вже в дорозі, а я мушу ось-ось за ними...— додав сумно, з пестотливим поглядом на панночку, що засипувала уданими докорами батька та просила його нічого не говорити мамусі, бо вона також оповість про любовні пригоди татка в Пратері.

— А знаєш, прецінь, яка мутті заздрісна і скільки це тебе може коштувати...

Скоренько заключено обопільну угоду, і розмова стала загальна.

Пригадали собі старшини спільні переживання в Карпатах, де стояли часто з німецькими частинами, що правильно одержували з запілля ферштеркунг (підмогу) в виді товстопузих бочок пива. Скільки разів везено дорогою пиво, стрільці сміялися:

— Наступ ворога відперто, німці дістають підмогу...

Але Гільда радше любила сучасне, ніж якісь там спомини. Вона не на те мала солоденькі ямочки на щічках, щоби не показувати їх щохвилини.

— Да кіс гір(— Ось поцілуй тут! ), Еді,— сказала до свого гарматчика, що той, очевидно, негайно виконав.— А тепер лиши спомини. Скажіть ліпше, панове, куди би то піти: чи на човни на старий Дунай, чи на польо у луги?

Гільда засипувала питаннями, часто сама піддавала відповіли і сміялася безжурним сміхом жайворонка у розквіті весни. Чи вона звертала увагу на відповіди? Тоді четар міцно про це сумнівався. Четар довго ще був ворогом жінок взагалі, а особливо молодих, гарних, з мальованими устами, що навіть у сні мучили розкішними, солодкими споминами. А прецінь, і четар аж надто скоро уляг чарові солодкої віденки, тим більше, що Сепль, як називала Гільда свого ігареченого із-за його походження з Грацу, на від'їзді тепло поручив йому свою наречену. За тих кілька днів, що четар був ще у Відні, були з Гільдою всюди: в музеях оглядали давнину, і на Калєнбергу оглядали протилетунські гармати, на старім Дунаю їздили човнами, в арсеналі подивляли невсипущу працю робітників. З батьком Гільди стрінувся ще кілька разів. Раз у міністерстві війни, коли даремно переконував військових референгів про потребу утворення помічного легіону з полонених українців. Вся вимова чстаря розбилася об висказ відповідального чинника: 9

— Під психічною депресією полонені обіцюють, що хочете, але як тільки прийдуть на фронт, перейдуть зі зброєю до ворога.

Так, якби чехи не переходили цілими гуртами до москалів, так, якби не було чехо-словацьких легіонів у Франції!

Коли четар вийшов та стояв перед міністерством, щоби придивитися тим людям, що входили і виходили, підійшов сотник, який прислухувався цілій розмові в міністерстві. і приязно поклепав четаря по рамені:

— Я сондував справу легіонів, як ви мені тільки про це згадали. Ви, українці, маєте тут багато ворогів. Ви хотіли би прилучити Україну до Австрії як третю державу, але тоді мали би ви непереможний вплив на цілу державу, а вплив інших, досі могутніх чинників, вельми змалів би. Тут нічого не вдієте, бо ніхто не стане копати собі гробу власними руками. Казала мені Гільда, що за кілька днів їдете до Туреччини,—докінчив тим самим тоном, не звертаючи ніякої уваги на те, що це, прецінь, новий розділ.

Четар не пригадував собі напевно, чи говорив про це Гільді.

— Тут треба ждати на зміни в вашу користь, а за той час ви висвідчнли би мені велику прислугу там, у Стамбулі.

— З великою приємністю!

— Получите з корисним...— вуси сотника дрібку піднеслися, так що між устами показалися кінчики міцних ще зубів.— Ви мусите ще більше берегтися перед молодими гарними жінками...

Сотник мав дещо прикрий звичай безупинно зміняти тему й лучити розділи, що, здавалося, не мали нічого спільного між собою.

— Думаю, що бережуся,— пробурчав четар і хотів додати, що тут, у Відні, ледви кілька осіб знає про його поїздку до Туреччини, але завчасу стримався — це, прецінь, було тайною сотника.

— Гут, гут!—задобрив сотник.--Ви любите пригоди, й я хочу вам піти в тім на руку. Англія і Франція насилають нам шпигунів головно через Стамбул. Кожний з наших старшин, вже не говорю про курієрів або дипльома-тів, коли їде в якій-небудь важній місії, дістає ангела-хоронителя.

— Розумію,— сказав четар,— вважає, щоби йому що не сталося.

— Вважає радше пасивно,—пояснив сотник.— Стягає увагу на себе й про всі свої спостереження доносить, куди треба. Тільки тим способом, може, вдасться нам найти їх у Стамбулі. Шпигунів є тисячі, але розумних дуже небагато.

— Я, як слов'янин, до цього зовсім не надаюся,— сказав четар.

— Але ж ні! — живо заперечив сотник.— Цим не журіться, ви не будете самі. Одержите отверту військову місію. Мусите кількома необережними словами стягнути на себе увагу.

— О, це я потраплю,— сказав четар.— Маю, отже, бути ліхтарнею?

— Назвіть це ліхтарнею,— сказав весело сотник.

Обидва старшини подали собі руки. Четар згодився, бо це зовсім не перешкоджало ного місії. Мав стягнути на себе увагу ворожих розвідчиків, а ті мали бути сліджені власними спецами, на те тільки, щоби власний курієр міг безпечно переїхати Балкан. Завдання було легке, а інструкція, яку одержав від сотника до прочитання,— докладна. Хто буде ловцем ловців — це четаря не обходило зовсім. Інструкцію по прочитанні зараз спалив і пустився в дорогу, сердечне прашании панством сотниками, а особливо Гільдою, яка так, як і пристало на родовиту віденку, особисто передала кілька поцілунків для нареченого зі строгим приказом доручити їх в неушкод-женім стані по адресі. Четар обіцяв відшукати в Стамбулі батерію свого товариша та, крім того, доручити йому письмо й кілька дарунків.

В ДОРОЗІ
По вказівках виїхав четар не на Будапешт з державного двірця (штатсбангоф), тільки з південного на Вінер Найштадт та Брук. Льокомотива з трудом, здавалося, дотягнула поїзд до Семерінгу. На гарнім стаційнім будинку, на узбіччю високої гори, висів образ інженіра Гега, що побудував ту сміливу залізничу лінію. В дорозі через Альпи начислив четар — хоч сам не знав пощо — 15 тунелів і 16 віядуктів. Шлях стрімко підносився аж до середини довгого на півтора км тунелю. Вже у Відні на двірці четар пильно, хоч непомітно (для себе самого), стежив за всіма пасажирами. В однім з тунелів мав дозволити на крадіж свого дипльоматичного портфелю, але нічого подібного не сталося. Всі подорожні поводилися цілком звичайно, читали, нав'язували знайомства, курили або й дрімали. Четар побоювався, чи, часом, не переборщив в обережности, і йому дійсно вдалося надто добре перешварцувати портфель з кабінету міністріяльного радника. Може, зачасто хапався за портфель, вдаючи стурбованого. Четар став одним оком голосно подивляти краєвид, а тільки знечев'я зиркав другим за портфелем, що лежав на поличці. Поїзд швидко скочувався у долину. Хоч як уважно приглядався четар своїм товаришам подорожі, але ніяк не міг догадатися, хто це якраз «той». А може, ця неспокійна дама,

повненька і кругленька, яка щохвилини зривалася з місця — то подивляла краєвид, то папіроску закурювала, то добувала харчі — взагалі, все за чимсь шукала. Але, мабуть, досвідна розвідчиця так не поводилася би. Але чи ж мусіла бути якраз «досвідною»? Може, це їй тільки на початок дали перевести легеньку пробну «роботу» — от потягнути в курієра його портфель, її сірі, чомусь зрадливі очі доволі-таки часто спочивали, а радше перебігали по четареві і його багажі! Чим більше й обережніше четар їй приглядався, тим більшого набирав переконання, що це «вона». Щоби ліпше її обсервувати, вдався четар у живу розмову з сусідкою, панною Реука, яку скоро позискав ' кількома наївними анекдотами, так що та жіночка сміялася, як дитина, й просила оповідати ще й ще, й то якнай-масніші анекдоти, але конче лиш їй одній на вушко. Четар скоро помітив, що це, прецінь, дуже милий німецький спосіб оповідання, і надто вже часто наближався до її рожевого вушка, при чім Реука заразливе сміялася, часто й без причини.

Місточко Брук лежить над славною рікою Мурою. Стільки й знав четар з географії. Дальше знав, що Мура славна. Не знав тільки, чому. Висів на хвилину в Бруку, купив часописи та запитав портієра, чим Брук славний, мабуть, там вродилися великі люди.

— Де там,—відповів добряга,—тут родяться тільки малі дгти.

Поїзд весь час мчав серед такої розкішної природи, що четар просто не знав, на що дивитися: чи на гірські краєвиди, чи на п. Реуку. Згодом знудили його і краєвиди, і наївна Реука. Перед самим Грацом неспокій дами зріс ще більше, наскільки це було взагалі можливе. Вона чи не десятий раз перешукувала вже свою маленьку торбинку, врешті звернулася до всіх присутніх, доволі несподівано:

— На підставі мойого двадцятьчотирогодинного досвіду раджу вам не женитися.

— Пропало! — сказав добродушно якийсь уже жонатий.

— Прикрий досвід? — спитав четар спочутливе.

— Ми пібралися вчора в Загребі, поїхали в пошлюбну подорож до Відня, накупили всякого добра для крамниці, й ось, уявіть собі, чоловік посадив мене в поїзд, а сам кудись зник.

— Ну, це нічого. Ви рекордова щодо часу солом'яна вдовичка.

— Так, але без сотика в кишені. Кондуктор чомусь досі не питав мене про квіток, але в Грацу ревізія, а я не маю ні квітка, ні грошей. Дуже прошу, допоможіть мені!

Положення дами було дійсно прикре. Опинилася без виказки й грошей. А одно й друге під час війни могло мати прикрі наслідки. Це вповні вияснювало її поведінку.

Четар знову прикріпив портфель сталевим ланцюшком до полички й радив присутнім зробити збірку для нещасної солом'яної вдовички. Публика кривилася, кожний вимовлявся тим, що не знає її особисто.

Поїзд з гуркотом заїздив на стацію і затримався. Четар кинув останній погляд на портфель, що не хотів зникати, і вибіг з вагону. За кілька хвилин подав дамі квіток до Загребу. Портфель усе ще був на місці, а подорожні пращалися і висідали. Висіла й п. Реука. Дама з Загребу була зпочатку мило здивована, принайменше так четаре-ві здавалося, подякувала й обіцяла в якнайкоротшім часі звернути позичку.

Поїзд покотився- у темну ніч. Дрімота мало-помалу охопила вагони. Турецька граматика погрузила четаря у глибокий сон.

— Штайнбрік! Жідані мост!

Надворі починало світати. Четар простягнувся й передусім зиркнув на поличку. Ну, знаменитої Успіх! Успіх! Портфель зник. Отже, перша частина завдання виконана. Шпигун злакомився на портфель з фальшивими інфор-маціями.

Жідані мост має дійсно прегарний кам'яний міст, околиця дико мальовнича, серед високих гір.

Четар ходив по пероні, гордий своїм успіхом.

— Молодий чоловіче! — сказала при сніданку молода дама, тепер спокійна. Видно, менше журив її брак чоловіка, ніж брак грошей на дорогу, тож виглядала щонайменше на день молодша.— Ви так смачно спали, що я не хотіла вас будити й переховала ваш цінний портфель. Він зовсім не був прив'язаний до штаби полички.

— Санкта сімпліцітас! — пробурчав четар.

— Що це значить? — допитувалася дама.

— Це така українська подяка за цінну прислугу. Поїзд мчав долиною Сави. Гори зникали в далині, а по обидвох боках шляху плила безконечна рівнина. Помимо буйної рістні, четареві грозив напад мелянхолії. Переїлися не тільки розмови, але й цукорки, чеколяда, книжки, і всі з радістю повитали Загреб. Подорожні знайомства скоро нав'язуються, але ще скорше забуваються. Бувають й виїмки. Коли четар проходжувався по Єлячіч-трг у Загребі, не могла йому не впасти в очі струнка, але повненька дама з жагучими чорними очима. По деякім проході вулицями Іліца, а далі по Тушкане-парку опинився четар з мадяркою в гарній каварні напроти бронзового пам'ятника поета Костіча. До виду, що розкривався перед їх очима, надався чудово лікер шері бранді і ванілеве морожене. Вже по всім просила гарна мадярка че-таря передати лист її знайомому в Стамбулі. Очевидно, четар не міг їй такої дрібнички відмовити й прирік, що листа точно доручить. Очевидно, що лист ніколи не дійшов на місце призначення завдяки одній обставині, і ціла пригода, як і багато інших, пішла би в забуття, якби не той лист, який все ще находиться у зборі четаря. Вельми нецікава рівнина і ще нецікавіше товариство купців, що говорили тільки про товари, завели поїзд до Білгороду. Купцям дуже подобалися літаки, що їх недавно бачили, та їхні акробатичні вичини у воздусі. З літаків зійшла розмова на гармати.

— Чта є ево сільніє — топове іли попове?(Що сильніше - гармати чи священники?) — кинув один глибоко фільософічне питання.

— То — гоо? Мислім, што попове! — рішив другий.

— Мабуть, ні,— сказав четар.— І топове, і попове творять усе одну силу.

Це всім подобалося, і розмова стала загальною. Четар говорив по-сербськи, й, як йому здавалося, добре, «акі срб».

— Ось бачите,— сказав словенець,— як наші мови подібні, я вас зовсім добре розумію, хоч ви говорите по-українськи.

В Білгороді оглянув четар Калямегдан, гарний парк побіч старосвітської твердині, яку важкі гавбиці та мер-зери добре таки пощербили. З парку в далині розлягався прегарний вид на Саву і Дунай, але сам парк по своїй красі уступав, напр., Стрийському парку у Львові. Дуже подобалися четареві симетрично уставлені погруддя сербських учених і поетів. Усі вони поза межами Сербії мало відомі, але самі серби незвичайно їх поважають та шанують, бо вони — серби і зробили, що тільки могли, для піднесення свого хоч би й малого народа.

— Коли то ми,— подумав собі четар,— замість комітетів і безконечних проектів матимемо вулиці своїх діячів та поетів?

Четар збіг по 147 сходах до ріки Сави, де переїхався човном. Голодний, пообідав за 2 дінари в ресторані готелю «Рускій Цар». Четар давно помітив, що серби великі русофіли. Казав собі подати передусім національні джеванчі-чі, на обід сарма, джувече і зелянік. Неготінське'вино розвів наполовину содовою водою, бо було заміцне.

Від Білгороду їхав четар з кількома старшинами; з них один добре грав у шахи, і дорога незвичайно скоротилася, тим більше, що тепер міг слухати, а сам додавав лиш небагато.

Товариство було дібране і засіло вигідно цілий переділ. Розмову звів лікар-сотник Гайнке на свій колишній побут у Білгороді.

— Чи вірите, панове, в чуда? — спитав якось так, без зв'язку.

— Між нами нема, мабуть, неграмотних,— буркнув згірдливо поручник Штробль, зі звання професор історії та географії.

— Очевидно, чуда і забобони дуже посвоячені, все ж таки так безоглядно, насправді, тільки рідкі одиниці позбавлені тих вражінь. Але й висококультурні люди вірять у чуда.

— Розуміється, оскільки не можуть або не хочуть повірити в пояснення, основане на законах природи.

— Хіба ви всі явища поясните? — не без легенької іронії спитав лікар.

— Ну, щодо мене особисто, то під ніякою умовою не повірю у чудо, волію гіпотезу, але научну,— не уступав Штробль.

— А ось що мені притрапилося,— нав'язав знову лікар.— Ви знаєте Білгород?

— Перебув там чи не півроку,— відізвався скромно четар.

— А були в дільниці Ятаган-Малі?

— Ятаган-Малі? — мала шабля. Ні, я не чув про таку дільницю,— засоромився четар.

— А це немала дільниця, тягнеться чи не на три кільометри по міських пустарах, без вулиць, навіть без домів.

— Цікава дільниця, навіть без домів?! — перепитав поручник.

— Стоять, а радше похилюються там малі кучки з болота і двох-трьох дощок кожна. Мешкає в них сама, очевидно, аристократія: свіжо випущені з в'язниць, ті, які ще не попали до в'язниці, безробітні, цигани, качаки, волохи, альбанці — збиранина з цілого краю. І от у тім чеснім зборі жила трилітня Руша Саріч, свого рода знаменитість. Допоміг їй до цього язик.

— П власний? — спитав сотник Реш, що віз батерію полівок (полевих гармат).

— Так, так.

— Кількома мовами говорить? — спитав четар.

— Белендичить, і то тільки одною. Вона, бачите, показувала язик. І ось помічено, що на язиці дівчинки виступають усякі букви: латинкою, кирилицею, грецькі, ба навіть арабські. Чудо! Чудо!

— Очевидно, це все ствердили неграмотні мешканці того Ятагана? — спитав Штробль.

— В цілім Ятаган-Малі аж загуло. Всі говорили про те, щоби записати всі оці букви, що змінялися щодня, бо це, напевно, нове божеське об'явлення. Але одна біда—ніхто з них не вмів писати,—тож звернулися до мене за поміччю. Ну, і як поясните це чудо? — звернувся лікар до Штробля.

— Одно лиш знаю, що як тільки звернулися до вас — чудо зникло.

Лікар засміявся.

— Ха-ха! Слушно! Знаки, очевидно, залишилися, хоч, може, вже й вилічилися, але чудо зникло дійсно. Ці знаки могли бути буквами тільки в очах тих, що не вміли писати й читати. Це було запалення слізної" оболони, т. зв. лінгва географіка.

— І чим це все скінчилося?

— Думаєте, що ятаганяне повірили в мої небилиці? В їх очах я затверділий грішник, що не хоче вірити в те, що бачить наглядно, а іменно в чудо. Таж циганки в і'х очах куди мудріші. І ось мала Руша, свідома своєї всесвітньої ваги, довго ще, мабуть, сиділа та показувала знаки на язиці старим циганкам. Може, навіть витворився новий

— Так, так. Кому подобається чудо, а кому научне пояснення. І одних і других дуже важко переконати.

— Особливо тих других,— воркнув Штробль. Білгород — Палянка — Ніш — Софія — Філіпополь зійшли на веселій гутірці, сні, їдженню, запиванню вином та кільканадцяти матах. Поїзд мчав берегом славної ріки Маріци, про яку четар пригадав собі, що вона «нещасна шумить скривавлена, а дєвіца плаче люто ранена».

— А ось тут, у Македонії,— сказав сотник Реш,— трапилася ось яка пригода. Цілком таки балканська. Та і в Европі правна розв'язка була би, мабуть, доволі важка. Недалеко сербської границі в селі Маревац, коло Глілян жив собі був рільник Айруля Байряновіч. Ціла його заслуга полягала в тому, що мав гарну, й то, вірте мені, дуже таки гарну жінку.

— Хоч що хоч — а це таки заслуга! — зажурився четар.

— Остаточно всі жінки цілого світу мають одну спільну прикмету,— зауважив Штробль цинічно. Всі притакнули.

— Отож недовго нею тішився. Приходить раз утомлений до своєї «кучі», а жінки нема. «От заковика»,— подумав четар.

— Втікла,— вставив поручник.

— Куди там, це ж не Европа! Прийшли сусіди Ме.\и т Ахметовіч і Шабан Сінановіч та й жінку зрабували.

— Го-го, таж це кривава обида. Зараз буде й кров! зауважив лікар.

— Ще прошу хвилинку зачекати, обійшлося, маб\п, без медичної допомоги. Подумав-подумав Айруля шкода жінки — та ранком післав сусідів до тих двох б;і шибожуків.— Віддавайте, мовляв, жінку, бо біда буж

— Ну, і як?

— Нема в нас його жінки, кажуть, це не для нас бул.і Пашія. Ми її вкрали для брата Мемета, для доброді/. Мурада. А той Мурад мав уже одну жінку.— Ідіть, кажі Айруля, до Мемета і Шабана, хай приведуть жінку назад. бо біда буде. Пішли, просять — куди там!

Підстеріг їх Айруля та й положив гарненько у полі Побіг до хати, захопив молодшого брата, щоб охоронит' від кривавої пімсти, та й у ліси. Але бо головного ще н сповнив. Совість його гризла. Так довго ходив ночами колі хати Мурада, аж той опинився йому перед цівкою рушни

ці. Світив прегарний місяць, можливо, що и соловейко співав любовні пісні, а з хати дзвенів срібний голос Пашії_ Здригнулася рука в Айрулі, хотів поправити з другої цівки, але вибігла перша жінка й прилягла свого чоловіка. Схопили Айрулю і засудили.

— На смерть?

— Куди там? На дві смерти з» обох убитих і половину.

— Як-то половину?

— Коли за половину смерти почислити п'ятнадцять років в'язниці за намірений злочин.

— А Пашія?

— Не згадували про неї в суді.

— Отже, той Айруля з любови до жінки поповнив ті морди? — зацікавився четар.

— З любови до жінки? Ледви. Тут відіграла ролю обида його особи.

— В такім випадку ті дикуни нічим, мабуть, від нас не різняться,— буркнув Штробль.

Вскочили до Адріянополя. Штробль до кожної місце-вости зумів додати дотепне та вчене слово, і всі слухали його дуже радо і дуже радо всі вчені слова забували.

— Це все є в підручниках історії і географії, отже, пощо це все пригадувати,— боронився четар.

А чей же це ж там, на фортах Адріянополя, на полях Кіркіліссе, коло Лілє Бургас, Чорлю кривавились геройські болгари та відтиснули невірних турків і їх кількасто-літнє ярмо аж по лінію Чатальджі. Здавалося, що сповниться чиясь там ворожба, що півмісяць знову перепливе Босфор та поселиться в Азії, звідки прийшов, а на Агія Софії знову засяє предковічний хрест. Та колесо історії дещо стрималося. Адріян.опіль — хоч добутий ціною крови, та ще значна область занятого вже краю від устя Маріци в Егейському морі аж по Светі Степан на Чорному морю — залишились при Туреччині. Сп-асення європейських земель завдячують турки виключно прегарно розбудованій лінії Чатальджі. Сотник фон Реш знав цю лінію, як свою кишеню, бо відбув тут свої бої враз з болгарами.

— Здовж багнистої Кара Су вже від 1877 року розбудували підзорливі турки оцю жахливу лінію, довгу тільки на ЗО км, від озера Деркос над Чорним морем до другого озерця Біїк Чекмедже над морем Мармара. Тут не помогла ні велика численна перевага болгар, ні їх хоробрість. А, мабуть, шкода — зітхнув сотник.— Болгари — це такий гарний нарід!

Четар з подивом глядів на німця, який хвалив слов'ян.

— Це сентимент з мого боку,— додав сотник у формі оправдання.— Але ж, бачите, я з доброї волі пішов помагати гнобленому народові проти тих зарозумілих турків.

— Чому ж ви, пане сотнику, пішли на війну, якщо можна знати? — відважився четар.

— Ех! Родинні справи. А попри це, ніщо вже мене не бавило, навіть кіно,— втомлено усміхнувся сотник. Його обличчя раптом постаріло. Коло уст лягла прикра зморшка.

— Але скажіть, чому ви радше не пішли до турків, де вже служило кількох німців та де умовини служби були куди кращі?

— Я, бачите, на ордери і на дзвінку монету не звертаю уваги. Мене цікавила й тепер ще цікавить тільки війна.— Його обличчя знову оживилося.— Війна й тільки війна родить почування і пристрасти, не знані нідеінде. А турків я не любив здавна. Вони горді, чванькуваті і крайньо некультурні — очевидно, старшини. Нарід ще дурніший — адже в Туреччині всі анальфабети.

— Є й виїмки,— зауважив Штробль.— Правда, болгари вчаться запопадливо, але й турки, коли б позбулися своїх муллів, тих усіх своїх священиків, то скоро пішли би вперед. В турків релігія виключає всякий поступ.

— Турки дійсні азіяти. Вирізали цілі купи вірмен, ще й гніваються, коли про це говорити,— це, бачите, в них самозрозуміле.

— Тих кількох дійсно європейських турків, яких знає Европа, просто заперечують всякі звірства або їх не знають.

— Знаю турків,— продовжував сотник,— які просто посуджують вірмен. Це, бачите, вірмени самі себе вирі зали, щоб вину звалити на нещасних турків.

— Ну, ось і доїздимо до Стамбулу, найкращої столиці світу,— закінчив Реш.

— Тут наші дороги розходяться,—додав з жалем лікар.— Як би там не було,— звернувся до всіх,— в гарячім краю найрадше вбирайтеся і їджте, як автохтони, в противнім разі захворієте дуже скоро.

— Ага, це гігієна тропів,— буркнув Реш.

— А так, тубильці вміють приноровитися до обставин через традицію, ми мусимо через науку. Коротко: не

вживайте алькогольних напитків, їджте в спеку якнайменше, ходіть і думайте якнайповоліше; а найрадше, якщо можете, не ходіть і не думайте цілком.

— Четар, мабуть, привик до того традиційно,— добродушно зауважив Реш, раз тому, що недолюблював слов'ян, а друге,- що любувався в афоризмах.

На двірці зголосився четар в австрійській команді, одержав кватиру і того ж самого дня кинувся до полагод-жування всіх справ. Експрес, яким приїхав, об'їздить великим луком Стамбул від сторони моря, від Жеді Кілє. Одначе з поїзду міста не видно. Вже перед самим Сіркед-жі-Іскелєссі (головним двірцем) залишає наліво Серай з величезним парком та шпиталь Гіль Хане. Вигідна араба (фіякер) завезла четаря через новий міст понад про-ливом Золотий Ріг до стисненої Гадяти. Четареві пригадалася «Гамалія» Шевченка. Далі вгору видрапалася араба до європейської дільниці Пера. Кватиру одержав у німецькім клюбі Тевтонія при вул. Велика Пера. Умився, причепурився і створив свій курієрський портфель. Замість своїх фальшивих докуметів найшов записку: «Не орієнтуєтеся. Такої наївности ще не стрічала. Ваша Р.». Четар ніколи не довідався, хто це встругнув йому такий дотеп, чи наївна Реука, чи хто інший. Як би там не було, але мав причину почервоніти, хоч ніхто цього не бачив. Все-таки написав коротенький звіт до сотника.

Щоби нав'язати знайомства і повіддавати листи, треба було звидіти ціле місто, розкинене мальовничо на півостровах. А скільки питомих українських споминів в'язалося з тим мільйоновим містом, що кипіло життям і воєнним одушевленням! Ось тут йшли на торг тисячі невільників і невільниць. Сюди припливали на чайках завзяті запорожці під проводом Сагайдачного, Хмельницького і інших полководців, що шарпали береги Анатолії:

заїздили до Царгороду запалити з пожару люльку. Але й пізніше зв'язки України з Туреччиною не вривалися. Четар пильно придивлявся містові.

Властиве турецьке місто стиснулося на Золотім Розі, і визнатися в тих усіх крутих та тісних вуличках дуже важко. Четар поглянув чергового дня з Пери на Галяту і Стамбул та подумав, що, ледви знаючи турецьку мову, багато часу стратить, щоби порозносити оці листи. А часу мав небагато. Треба було збирати всі відомости про Туреччину, її засоби, можливости постачання запасів людей та воєнного остаткування, притім треба було вірити тільки власним очам, і то обережно. Коли Туреччина мала стати союзником визволюваної України, то наперед треба було ту Туреччину докладно пізнати. Особливо і"і' провідних, чільних людей.

— Кануджі! — звернувся четар до придверника готелю, правдивого героя, що вигідно сидів на стільчику коло входовоГ брами та вигрівався на сонічку.

— Молім, господіне! — несподівано відповів кануджі по-сербськи.— Аг, ентшульдіген зі,— додав по-німецьки,— зі віншен?..

— О, то ви серб! — сказав четар по-сербськи.— Дуже приємно! Ви, напевно, знаєте тут якого хлопця, що опро-вадив би мене по Стамбулі. Очевидно, з винагородою.

— Але ж розуміється, господіне? — відповів врадуваний кануджі.— Ось ходи сюди, Селіме! — звернувся до одного хлопчика, що стояв по противній стороні вулиці.

Селім, чорноокий хлопчина, жваво прибіг.

— Говорить дещо по-англійськи, французька ну і, очевидно, по-турецьки,— представив його кануджі.— Злодій лиш тоді, коли має що вкрасти, поза тим сповнить усяке ваше поручення й піде з вами, куди хочете. А Стамбул знає, як свою кишеню.

Могутній кануджі у всій своїй величі положив свою правицю, якої' не повстидався би Геракль, на волосся хлопця. Широкі шаравари, золотом ткана камізолька та панчохи творили мальовничу цілість. Кануджі по сповненню такого важкого завдання знову сів на стільчику, що чомусь не завалився, щоби дещо відпочити, а Селім попровадив четаря долі вулицею в напрямі моста. Та не витримав, і як тільки опинився поза досягом руки кануд-жія, заспівав пісоньку:

Крісло мене запросило,

Сідай кануджі,

Але ж сідай,—

День бо такий довгий.

Ти замолодий, щоби так важко працювати,

А нема нічого кращого, як сплячий сторож.

Кануджі люто схопився, витягнув з-за пояса страшенний кинджал та загрозив Селімові різнею всієї' родини, від «майки» починаючи. Четар ледви вспівав за не дуже,

мабуть, зляканим Селімом. Скоро перед очима четаря розкинувся розкішний вид на Золотий Ріг. Проливом снувало безліч кораблів з вітрилами, пароходів та каяків. Декуди, немов дельфін, поров синє море скоробіжний моторовий човен. А сонце сяло з блакитнього неба і розливало свій чар на цілу природу. Там на Заході греміли громи: гук корабельних гармат і фортів доходив аж до Стамбулу. Місто жило в непевності. Великі транспорти війська ки-нено на Галіполі. Всі батерії розсіяно здовж європейського й азійського берега Дарданелів. Помимо англійських та французьких воднолетів (гідроплянів), життя у місті кипіло. Дещо наліво від нового двірця блестіла розкішна Аджа Софія, давня церква Софії — Божої мудрости, світло яко? плило й на Україну. Четар стояв і глядів, як очарований.

— Ха-ха! Одушевляйтеся! — сказав за ним відомий голос.— Е, бо й є чого!

— От, як ми скоро знов стрінулися, пане сотнику,— сказав четар, щоби щось сказати.

— Світ спільних інтересів такий маленький,— запевнив Штробль.— От там із чотирьома мінаретами — Агія Софія — брилянт східньоі" віри, алмаз могаметан-ськоГ — і хтозна, чи внедовзі знов не засяє на ній золотий широкий хрест.

Але четар і собі хотів докинути якесь слово:

— Чи не звідси пішов знак могаметанського світа півмісяць із зіркою?

— А так, уже за Павзанія в 2-гім ст. по Хр. був це знак міста. Маленька осада дорійців у 6 ст. перед Хр. росла й росла вглибину. Переросла поза первісні мури давнього Бізантіону, далі Септіма Севера, Константина і тепер виривається поза мури Теодозія. Всі оті мури,

3 найстарших тільки сліди, заховалися й до сьогодні. А от там направо від Софії' — прегарна мошея султана Ахмеда. Пізнати її по шістьох струнких мінаретах. Зараз за мостом Ені-Валіде-джамія (мошея) дальше вгору джамі султана Баєзіда.

— А як називається ота висока біла вежа, ще дальше направо?

— О, це славна вежа араскірів, а коло неї довга будівля -- це міністерство війни. Направо від міністерства, а ближче до Золотого Рога величезна Сулєйманіє-мошея із двома високими і двома низькими мінаретами. Решту

доповніть собі з автопсії й от того провідничка. Ну, до побачення!

Сотник пішов горі вулицею, а четар поспішив за Се-лімом униз Галятою на новий міст. Вже на мості стрінув їх такий натовп, що четар боявся безупинно згубити Селіма, але малий драбцюга незвичайно проворно всі відшукував свого пана, щоби за хвилину знов пропастг в натовпі і виринути із цілком неожиданої сторони.

Попри стрункого черкеса мовчки протискалися му ринки, одягнені в чорні шовкові, міцно протерті шати Звідки взялися в Стамбулі? Чи, може, це потомки давні' невільників, яких зганяли до Стамбулу зі всіх сторін сві та? А кілько тут було українців і українок? Четар зара постановив собі відвідати гріб Роксоляни, що в ніжних руках так довго зуміла втримати віжки наймогутнішої держави світа. Великим голосом захвалював вуличнин продавець свій дешевий крам. Поважні, огрядні перси вельми різнилися від галасливих грецьких недоростків. що взялися попід руки і в безличний спосіб із якоюсь го лосною піснею вельми масного змісту пхалися вперед та відштовхували всіх набік, навіть жінки. Серединою вулиці їхала поволі фіра, наладована вщерть кримськими татарами в зелених, червоних та синіх каптанах. А ось! Дві жінки! І що за жінки. Це левантинки з чорними очима, смаглявими личками, розкішним станом, чаруючий усміх на тлі останньої моди шовкового плаття. Ноженята в білих черевичках ледви торкаються землі.

Четар мимохіть задивився на ті крас'авиці. Красу виду псував жахливий вірменський жебрак із покривленими руками і ногами, що простягав руку на краєчку моста. Кілька дервішів із високими білими фезами пройшло поважно, далі громада брудних циган у пестрих строях, повоз-ка якогось паші з прегарними кіньми трохи не черкнула четаря. Товпа гула і переливалася, неначе вода через ло-токи великого млина. А всюди військові: піші, кінні, вози, запряжені мулами, гармати. Те все спішило на всі боки, здавалося, без ладу й порядку.

Коли так четар стояв без власної гадки, відчув на собі чийсь погляд. Це неприємне вражіння усім відоме. Звичайно люди відповідають на нього так, що півсвідо-мо звертаються убік, куди то притягає чужий міцний зір. Одначе четар уникнув тої похибки. Удав, що спокійно розглядає Золотий Ріг та могутній німецький панцирник

«Гебен», що його англійська фльота загнала аж у Дарда-нелі. Про подвиги «Гебена», як потім показалося міцно переборщені, писали всі звіти. Турки перемінили назву того могутнього панциря на «Султан Джавус Селім», на що Селім гордо звернув увагу четаря. Панцир, окружений товпою торпедовців, що крутилися довкруги нього, наче песики коло дика, робив усякі звороти, тож цілком природно очі четаря, що слідили всі його рухи, повернулися поволі туди, звідки вийшов зоровий удар. Байдуже посунулися очі по товпі турченят і на коротку хвилину спинилися на гостроначертанім профілю поставного добродія з чудовою льорнетою у руках, що спокійно повертали наставник скол. І добродій пильно дивився на турецьку фльоту. Одначе час від часу кидав бистрий, наче. потрібний погляд довкруги. Все оль райт? Четар оперся на поруччя мосту і через маленьке зеркальце в лівій руці невпинно слідив •усі рухи незнайомого. Ось! Права рука поволі опустила скла, ліва відлучила від дальновиду якусь частину і сховала в кишеню. Не було сумніву: ліва половина цайсів-ського скла це був маленький світливний апарат. Тільки звідун мав потребу робити таємні знимки.

— Селіме, поклич скоренько тайного агента! Тут є ворог твого султана.

Селім метнувся у товпу, а четар не спускав ока з чужинця, по вигляді грека або лєвантійця. За хвилинку до четаря зблизився непомітно добродій, що потайки показав на кляпі сурдута знак тайноі" поліції.

— Де? — запитав по-німецьки.

Четар показав очима.

Поліцай свиснув у свиставку, але звідун мався на обережности: кинув у воду щось, що мав у кишені, й, наче заяць у лісі, зник у товпі. Агент і кількох поліцистів кинулися прожогом за ним. Селім і собі хотів бігти, але четар затримав його і сказав:

— Айван Серай (дільниця у Стамбулі).

— Еввет, ефенді,— так, пане,— відповів хлопець і повів четаря здовж берега Золотого Рога на північний захід, в противнім напрямі, як побіг шпигун.

Помимо війни, рух у пристані був оживлений. Особливо воєнна пристань, з якої саме вибігало кілька старих панцирів та кружляків, притягала товпи цікавих.

На вид фльоти Селімові очі заясніли гордістю, але права рука затиснулася у кулак.

— Прокляті англійці!

— А що ж завинили тобі англійці? — запитав четар.

— Ефенді, тут була англійська військова місія, що мала нас учити обходитися з кораблями і всі кораблі зіпсувала.

— Добрі вчителі!

— Ми вибудували в Англії два великі кораблі за наші пара, зібрані з цілого народу, й от, хоч війни ще не було, англійці забрали собі обидва кораблі.

— Це дійсно негарно.

— Аж німці дали нам кілька гарних кораблів та навчили нас плавати на них. Я також хочу йти до фльо-ти,— закінчив гордо Селім.

На яких 12 км тягнулися здовж протилежного берега Золотого Рога морські арсенали. Селім помітив, що четар звернув увагу на величаву будівлю із білого мармору.

— Це Діван Хане — міністерство плавби,— сказав Селім,— зараз направо касарні, за ними парк пті шамп і ось видно звідси вершки англійського посольства. Але там нема англійців, вони всі вже забралися і хочуть тепер силою знов тут дістатися, щоби все в нас позабирати.

— Го-го! Німецька пропаганда не спить! — подумав собі четар.

Здовж берега тягнувся мур. Коло муру ліпилися бідні хати, переважно жидів і христіян. Сонце починало пригрівати, і робилося душно. Запахи були цілком неро-жеві й нагадували прямо канал. Скоро минули кілька брам, колись гарних, тепер доволі обдріпаних. Зацікавила четаря тільки болгарська церква уся з заліза. В дільниці напроти жило багато греків і всюди чути було грецьку мову. Селім знов нахмурився, видно, не любив греків. Повернули в кілька крутих, брудних вуличок і з трудом віднайшли конак (дім), поданий єгиптянином на листі. Тут жив нестарий ще вірменин Гуссеін Джагід. Мовчки завів четаря до світлиці (впрочім доволі темної) та запитав про причину відвідин.

— Прошу вибачити,— сказав четар,— що осмілююся зас турбувати. Я в Стамбулі чужинець, а наш спільний знайомий у Відні пан Н. передає вам ось того листа.

В міру, як вірменин читав листа, обличчя його розпогодилося.

— Можете на мене числити, молодче,— сказав приязно.— Пише наш приятель, що досліджуєте турків.

— Так,— сказав четар,— і коли б ви захотіли послужити мені інформаціями...

— Але ж дуже радо, і то якими тільки хочете. Я тепер, бачите, на двомісячній відпустці. Виздоровлюю по черевнім тифі, якого набавився в Арабії.

— Ох, вибачте,— і четар представився найпослуш-ніше.

— Але ж, прошу, я запасний сотник, а в цивілю я професор, університет кінчив у Відні на праві. Але що вас цікавило би найбільше?

— Передусім сучасний стан молодотурків і їх вигляди.

— Го-го, багато нараз жадаєте. Але попробую скоротитися...

— Тільки прошу вибачити, чи це з мойого боку не буде недискреція...

— Але ж я вірменин. Турки кілька років тому вирізали цілу мою родину... Для того, як бачите, я вступив до турецької армії... Нус, старий Абдул Гамід II, легенько довів до революції. Ха-ха! До цього довели корупція і шпіонажа,— а одно і друге це ми — вірмени. Так військо,— чуєте, військо! — домагалося скликання парля-менту. Але старий лис не пустив так легко. Купив собі заскорузле духовенство, отих перших шпигунів держави, і почав протиреволюцію. Повісив, очевидно, кількох. Але перечислився. Вже за 10 днів Магмут Шевкет паша стояв із македонською армією перед Стамбулом. Ми тут у місті захопили в свої руки шеік іль ісляма — ха-ха! — турецького папу і ніжно сказали: підпиши або шибениця! І Абдул пішов, а його брат Магамед V прийшов, і прийшов Молодотурецький комітет Іттігад-і-Тереккі, це, знаєте, значить єдність і поступ. Але для нас, вірмен, і інших меншостей мало що змінилося. Тут, у Стамбулі, думають добре, але там, на узберіжжі, валі (президенти провінцій) роблять, що хочуть.

— Але, вибачте, прецінь, султан є рівночасно головою церкви,— як міг його шеік іль іслям усувати.

— Правда, правда, султан рівночасно й каліф і іменує шеіків іль іслям, але коли вже зробив вибір, тоді в релігійних справах він старший, а коли султан присягнув на коран і зложив присягу,— певно, що за згодою того ж самого шеіка іль іслям,— але вже була ключка. Іттігаді прийшли до влади. Міністри виконують тільки волю того комітету. Всюди є місцеві комітети, що висилають своїх представників раз у місяць до Стамбулу, де вони радять під проводом Таляат-бея. О, то хитрий лис! Але тісніший виділ радить безпереривно, і це є тепер ціла влада Туреччини. Замість одної деспотичної особи маємо тепер десять, а в дійсності панує Таляат-бей, бо султан мусить підчинитися волі комітету. Ось що сказав секретар комітету др. Назім-бей: «Ніхто поза нами не сягне по владу. Сила султана це наша сила, в хвилині, коли б хотів піднятися понад комітет, упаде, бо опиниться сам один».

З повною головою і записником вийшов четар від вірменина, якого так легко позискав. І дійсно, добродушний вигляд четаря, його сині очі, повний брак усякої наду-тости, якою частенько грішили австрійські, а особливо німецькі та турецькі старшини, скоро з'єднювали йому симпатію, особливо гарного пола. За той час Селім гарненько пообідав і виспався в огороді вірменина.

— Хитрі оті вірмени,— говорив Селім.— У нас їх усюди повно. Усі банки в їх руках. Один жид ошукає десятьох турків, один грек ошукає десятьох жидів, але один вірменин ошукає сто греків.

Четар не хотів уже вертати пішки, тому Селім повів його до беріжка Айван Серай, де сіли на малий пароплав, що за годину завіз їх до пристані коло нового моста. Четар не міг налюбуватися розкішним видом блискучого міста в західнім сонці. В Галяті сіли до линвової підземної колійки, що за десять хвилин доставила їх наверх коло самої великої Пера вулиці. Четар купив Селімові горіхів, але не радив кусати їх зубами, і Селім розбивав їх собі каміньчиком, де тільки міг на хвилинку пристати. Селім порадив ще четареві вийти на близеньку вежу Га-ляти, звідки відкривається чи не найкращий краєвид на розлогий Стамбул. Збігли скоренько кільканадцять кроків униз і почали входити на вежу.

Четар випередив сторожа, якого Селім хотів було кликати, і посвітив собі електричною ліхтаркою. В тій хвилині хтось почав скоро бігти сходами догори. Очевидно, четар і Селім кинулися й собі сходами догори й задихані вбігли до просторої кімнати, де саме сиділо двох людей від огневої сторожі, що, перелякані, схопилися на вид старшини.

— Де він? — кричав Селім.

— Побіг нагору! — відповів один із сторожів, і четар із Селімом пігнали ще вище; хоча, властиво, не знали, чому саме біжать. Але така вже вдача людини: кривдить слабшого і біжить за тим, хто втікає.

Голосні кроки задудніли горі сходами, й обидва вибігли ще три поверхи вище. Ціла вежа на 41 м знімається понад зеркало моря.

— Де він, де він? — кричав дальше Селім, мабуть, для того, щоби додати собі відваги.

Але нагорі нікого не було. А прецінь, у воздух ніхто не міг полетіти. Четар казав Селімові станути коло входу, а сам із пістолею у руці почав обходити горішню плят-форму вежі. Знизу дочулися голоси. Четар вихилився, щоби поглянути вниз, і помітив людину, що розпучливо трималась горішнього берега каменя, а цілим тілом повисла над пропастю. І руки, й обличчя були цілком близько до четаря, і четар відразу пізнав ранішнього шпигуна. Це ж аж досі гонили його по цілім Стамбулі. Очі нещасного зраджували безнадійну тривогу, а уста наче шептали і просили ласки. Четар зрозумів мову очей загнаного звіря і крикнув до Селіма:

— Біжи вниз сходами і кажи, що шпигун спустився на шнурі вниз. А кричи голосно!

Цього Селімові не треба було повторяти. Як буря, помчав униз, а кричав, що аж дудніло. За той час четар витягнув шпигуна, що вже почав омлівати. Без слів повернувся четар, щоби йти, але шпигун втиснув йому щось до руки, промимрив сенкс (дякую) й осунувся на підлогу. Коли четар зійшов до вартівні, побачив, що вона по-рожна. Навіть обидва вартові прилучилися до погоні. Доволі легкий предмет всунув четар до кишені й, коли зійшов вниз, не застав уже погоні: побігли всі вниз Галя-тою.

В готелі викінчив четар звіт і передав через консулят до Відня. З пращ" одного дня був задоволений, тому спав сном праведного.

На другий день довідався в двірцевій команді про місце постою важкої батерії й сказав до Селіма, якого винагородив он гурушом, себто десятьома п'ястрами, вартости яких 2 австр. корон понад тарифу.

— Ну, Селіме, Гду до Чанак Калєссі, бувай здоров!

— Ах, ефенді! Там стоїть з батерією мій батько. Візьміть мене зі собою.

— Це неможливо,— сказав коротко четар.
Але не знав ще Селіма.

— Ефенді, я переберуся за вашого чуру, я це вже пробував. Ми однакового росту. Як тато втішиться, коли мене побачить.

Четар усе ще вагався, але коли Селім прибіг за хвилину перебраний, згодився, бо Селім про все по дорозі міг цікаво оповідати. Коло нового моста сіли на малин торпедовець, що весело побіг по зелених лагідних хвилях. Із Чорного моря тягнула міцна струя, а крім того, знявся вітрець і малим корабликом міцно кидало. Досвіта минули острів Мермер Адассі (Мармара), що, як пояснив Селім, надало морю свою назву.

— Ну, а хіба острів мраморний? — запитав четар.

— А так, там зломи чудового білого мрамору. Вивозять його ще й тепер на всі сторони.

— А що це за місто там, на північ?

— Це Текір Даг, або, як кажуть франки, Родосто. Кілька років тому знищив його землетрус.

— А чому ж Родосто франків називається у вас Те кір Даг? — зацікавився четар, хоча не знав, чому воно називається Родосто.

— А то, бачите, ефенді, через оцю високу гору коло міста, вона ціла з лупака, а лупак по-нашому й називається Текір,— вив'язався Селім.— Не тільки Родосто, але й інші міста знищив землетрус,— зітхнув хлопець.

Торпедовець скоро поров зелені й голубі хвилі моря і докотився до просмику Дарданелів. По обидвох боках та дорога відмежовує Европу від Азії ледви на 1—7 км широка. Береги горбуваті, високі на 200 — 300 м. На протязі довгих століть тут родилася історія. Майже кожний закуток берега плекав історичні перекази. Міцна струя зі сходу ревно помагала торпедовцеві. Четар через далековид розглядав пильно обидва береги в надії, що відкриє добре поховані в ярах батерії, а за той час Селім, як правдивий чічероне, широко оповідав про Великого Олександра, Ксерксеса, хрестоносців. Скоренько минули Галіполі, нужденне містечко, знищене ще 1912 р. землетрусом. Здалека могло здаватися, що торпедовець, хоч і як малий, не перетиснеться через найвузче місце Дарданелів, але коли наблизилися, русло було все-таки на 1300 м широке. Тут плавали Геро, Лєандер і Байрон. Котрий з них утопився, а котрий вмер пізніше й на яку недугу, четар не знав, а навіть Селім не міг собі пригадати. Дальше по обидвох боках проливу розсипалося дев'ять фортів, розбудованих сучасно. Десь далеко на заході гуділи зрідка важкі гармати. Це могутні фльоти антан-ти бомбардували зовнішні укріплення Дарданелів у надії добитися до Стамбулу. Дальша дорога була заложена полями мін, і без військового лоцмана плисти було неможливо. Ториедовець причалив скоренько до Чанак Калєссі, або Дарданелів, містечка, від якого названо пролив. На європейському березі пишався мальовничий Кілід іль Бар із мурами і високою баштою, на якій повівав червоний півмісяць. Це був шпиталь.

В пристані, де висіла сотня піхоти та виладовувано скоро скрині набоїв, довідався четар, що мерзери поміщено в батерії Гамідє, недалеко від форту тої ж назви. Це був всього кільометр дороги. Командаьт двірця додав жартом, що коли хоче доручити листи Бравнерові ще на цім світі, то нехай поквапиться, бо батерія уже раз розліталася і грозить нове бомбардування. Четар рішив поквапитися. Все ж таки краще, коли його приятель вилетить у воздух або «розлетиться» у нових рукавичках та теплій вовняній камізольці (спека грозила порядна), над якою працювали білі ручки п. Гільди. До батерії везли гарматні стрільна, і четар прилучився до транспорту. Селім побіг до Кале і Сультаніє, де, як казав, находиться його батько.

Старшини привиталися незвичайно сердечно. Коли четар виладував свою торбу та передавав дарунки, помітив ще один лист. Обгортка розклеїлася, -і коли поручник читав листа від Гільди, четар не міг стриматися, шоби не прочитати листа своєї короткої знайомости. «Дорогий чоловіче! Ти так негарно покинув мене, а я користаю з кожної нагоди, щоби передати тобі вістку про себе. Вже четвертий лист передаю тобі через четвертого .любчика. Напиши, як він тобі подобається? Бачиш, як тебе люблю! Твоя Марішка».

І то той лист мав четар доручити особисто заздрісному, може, отаманові. Ну, на такі дотепи здібні хіба тільки огнисті мадярки, палкі в любові й ненависті.

Поручник скінчив свого листа і скинув з ока сльозу.

— Не знати, чи побачимося. Рукавички придадуться цілком певно, особливо вовняник,— додав уже весело.— Але найцінніша, очевидно, чоколяда. Велике спасибі за доставу.

— Ну, скажи, яке тут положення? — цікавився четар.

— О, тримаємося знамените, то значить ті, що остали в живих. Вбитих дуже багато. Але знаєш, ті турки витримують спокійно навіть найгірший вогонь. Вправді, гар-матчики ще нас точно не «вимацали», але кілька прикрих гранатів ми вже обірвала.

І дійсно, турецькі гармаші й сапери скоренько кінчили направу розвалених примурків і визорів. Сипано і втов-кано свіжу землю та закладано бетони. В глибину землі вели лисячі нори, глибокі на 20 м.

Бравнер спроваджував четаря по всіх усюдах та показував усе цікаве.

— Бачиш, я примістився тут зі своїми двома мерзера-ми і жду на нагоду, щоби пописатися. Б'ють мої пукавки на 20 км, і я уже помагав у боях. Тільки...— тут говорив шепотом, хоч ніхто з посторонніх не міг цього чути,— маю мало набоїв, бо довіз дуже важкий.

— Але ж у пристані...— перервав четар.

— Так, це, знаєш, порожні скринки, а радше повно в них каміння і цементу. Добре для шпигунів. "

Старшини заїдали шоколяду, грали в шахи, четар всюди говорив по-турецьки. А вид на Дарданелі був прямо розкішний. Сади пишалися у повнім розквіті й різко відтиналися на блакиті неба та синеві моря. Тільки щебетання пташок переривало повну тишу. Спокій і мир. І ось протяжний свист, рев вибуху, і чорний велит підняв чорну бовдуристу голову, десь серед саду. Старі турецькі форти не представляли великої боєвої вартости, особливо на велику віддаль сучасних далекобійних гармат. Більше грізні для ворогів були мінові поля, заложені під проводом німецьких інженерів. Щовечора підкрадалися англійські та французькі травлєри, виловлювали та розстрілювали міни — мостили великим панцирям дорогу. Турки ловили ті кораблики в сітку рефлекторів і не випускали, аж прибережні батерії, зручно поховані в проваллях і садках,-- діравили їх на сито. Щовечора гинуло кілька травлєрів та міноносців. День у день важкі корабельні гармати вишукували оті прикрі поховані батерії і старалися утихомирити їх навіки. Батерії мусіли часто зміняти свої стоянки. Тільки бідні мерзери мусіли триматися свого місця, бо вимагали мурованих підстав.

Четар користав із поміжбоєвої передишки, ходив по всіх довколичних фортах, купався у морі, знайомився зі

ЖЮЛЬ ВЕРН
ЗАМОК В КАРПАТАХ
>Далі>>
.
І ІІ ІІІ IV V VI VII VIII IX X XI XII XIII XIV XV XVI XVII XVII