Make your own free website on Tripod.com
 
В казематі
Моїм соузникам посвящаю

Згадайте, братія моя... 
Бодай те лихо не верталось, 
Як ви гарнесенько і я 
Із-за решотки визирали. 
І, певне, думали: «Коли 
На раду тиху, на розмову, 
Коли ми зійдемося знову 
На сій зубоженій землі?» 
Ніколи, братія, ніколи 
З Дніпра укупі не п'ємо! 
Розійдемось, рознесемо 
В степи, в ліси свою недолю, 
Повіруєм ще трохи в волю, 
А потім жити почнемо 
Меж людьми, як люде. 
А поки те буде, 
Любітеся, брати мої, 
Украйну любіте 
І за неї, безталанну, 
Господа моліте. 
І його забудьте, други, 
І не проклинайте. 
І мене в неволі лютій 
Інколи згадайте. 
 
[1847, Орська кріпость] 
 

І 

 Ой одна я, одна, 
Як билиночка в полі, 
Та не дав мені бог 
Ані щастя, ні долі. 
Тілько дав мені бог 
Красу — карії очі, 
Та й ті виплакала 
В самотині дівочій. 
Ані братика я, 
Ні сестрички не знала, 
Меж чужими зросла, 
І зросла — не кохалась! 
Де ж дружина моя, 
Де ви, добрії люде? 
їх нема, я сама. 
А дружини й не буде! 

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, 
С.-Петербург] 

II

За байраком байрак, 
А там степ та могила. 
Із могили козак 
Встає сивий, похилий. 
Встає сам уночі, 
Іде в степ, а йдучи 
Співа, сумно співає: 

«Наносили землі 
Та й додому пішли, 
І ніхто не згадає. 
Нас тут триста, як скло! 
Товариства лягло! 
І земля не приймає. 
Як запродав гетьман 
У ярмо християн, 
Нас послав поганяти. 
По своїй по землі 
Свою кров розлили 
І зарізали брата. 
Крові брата впились 
І отут полягли 
У могилі заклятій». 

Та й замовк, зажуривсь 
І на спис похиливсь. 
Став на самій могилі, 
На Дніпро позирав, 
Тяжко плакав, ридав, 
Сині хвилі голосили. 
З-за Дніпра із села 
Руна гаєм гула, 
Треті півні співали. 
Провалився козак, 
Стрепенувся байрак, 
А могила застогнала. 

(Між 17 квітня і 19 травня 1847, 
С.-Петербург] 
 

III
 
Мені однаково, чи буду 
Я жить в Україні, чи ні. 
Чи хто згадає, чи забуде 
Мене в снігу на чужині — 
Однаковісінько мені. 
В неволі виріс меж чужими, 
І, не оплаканий своїми, 
В неволі, плачучи, умру, 
І все з собою заберу, 
Малого сліду не покину 
На нашій славній Україні, 
На нашій — не своїй землі. 
І не пом'яне батько з сином, 
Не скаже синові: «Молись, 
Молися, сину: за Вкраїну 
Його замучили колись». 
Мені однаково, чи буде 
Той син молитися, чи ні... 
Та не однаково мені, 
Як Україну злії люде 
Присплять, лукаві, і в огні 
її, окраденую, збудять... 
Ох, не однаково мені. 
 
[Між 17 квітня і 19 травня 1847, 
С.-Петербург] 
 
IV
 
«Не кидай матері!» — казали, 
А ти покинула, втекла. 
Шукала мати — не найшла, 
Та вже й шукати перестала, 
Умерла плачучи. Давно 
Не чуть нікого, де ти гралась; 

Собака десь помандрувала, 
І в хаті вибито вікно. 
В садочку темному ягнята 
Удень пасуться. А вночі 
Віщують сови та сичі 
І не дають сусідам спати. 
І твій барвіночок хрещатий 
Заріс богилою, ждучи 
Тебе неквітчану. І в гаї 
Ставочок чистий висихав, 
Де ти купалася колись. 
І гай сумує, похиливсь. 
У гаї пташка не співав — 
Й її з собою занесла. 
В яру криниця завалилась, 
Верба усохла, похилилась, 
І стежечка, де ти ходила, 
Колючим терном поросла. 
Куди полинула, де ділась? 
До кого ти перелетіла? 
В чужій землі, в чужій сем'ї 
Кого ти радуєш? до кого, 
До кого руки приросли? 
Віщує серце, що в палатах 
Ти розкошуєш, і не жаль 
Тобі покинутої хати... 
Благаю бога, щоб печаль 
Тебе довіку не збудила, 
Щоб у палатах не найшла... 
Щоб бога ти не осудила 
І матері не прокляла. 
 
[Між 17 квітня і 19 травня 1847, 
С.-Петербург] 
 

V
 
«Чого ти ходиш на могилу? — 
Насилу мати говорила.— 
Чого ти плачеш ідучи, 
Чому не спиш ти уночі, 
Моя голубко сизокрила?» 
«Так, мамо, так». І знов ходила, 
А мати плакала ждучи. 
Не сон-трава на могилі 
Вночі процвітає, 
То дівчина заручена 
Калину саджає, 
І сльозами поливає, 
І господа просить, 
Щоб послав він дощі вночі 
І дрібнії роси. 
Щоб калина прийнялася, 
Розпустила віти. 
«Може, пташкою прилине 
Милий з того світа. 
Зов'ю йому кубелечко 
І сама прилину, 
І будемо щебетати 
З милим на калині. 
Будем плакать, щебетати, 
Тихо розмовляти, 
Будем вкупочці уранці 
На той світ літати». 
І калина прийнялася, 
Віти розпустила. 
І три літа на могилу 
Дівчина ходила. 
На четверте... Не сон-трава 
Вночі процвітає, 
То дівчина з калиною 
Плаче, розмовляє: 
«Широкая, високая 
Калино моя, 
Не водою до схід сонця 
Поливаная. 
Широкії ріки-сльози 
Тебе полили, 
Їх славою лукавою 
Люде понесли. 
Зневажають подруженьки 
Подругу свою, 
Зневажають червоную 
Калину мою. 
Повий мою головоньку, 
Росою умий 
І вітами широкими 
Од сонця закрий. 
Вранці найдуть мене люде, 
Мене осміють. 
Широкії твої віти 
Діти обірвуть». 
 
Вранці-рано на калині 
Пташка щебетала; 
Під калиною дівчина 
Спала, не вставала: 
Утомилось молодеє, 
Навіки спочило- 
Вставало сонце з-за могили, 
Раділи люде встаючи. 
А мати й спати не лягала, 
Дочку вечерять дожидала 
І тяжко плакала ждучи. 
 
[Між 17 квітня і 19 травня 1847, 
С.-Петербург] 
 
VI
 
Ой три шляхи широкії 
Докупи зійшлися. 
На чужину з України 
Брати розійшлися. 
Покинули стару матір. 
Той жінку покинув, 
А той сестру. А найменший 
Молоду дівчину. 
Посадила стара мати 
Три ясени в полі. 
А невістка посадила 
Високу тополю. 
Три явори посадила 
Сестра при долині... 
А дівчина заручена — 
Червону калину. 
Не прийнялись три ясени, 
Тополя всихала, 
Повсихали три явори, 
Калина зов'яла. 
Не вертаються три брати. 
Плаче стара мати, 
Плаче жінка з діточками 
В нетопленій хаті. 
Сестра плаче, йде шукати 
Братів на чужину... 
А дівчину заручену 
Кладуть в домовину. 
Не вертаються три брати, 
По світу блукають, 
А три шляхи широкії 
Терном заростають. 
 
[Між 17 квітня і 19 травня 1847, 
С.-Петербург] 
 
VII
 
Н. Костомарову

Веселе сонечко ховалось 
В веселих хмарах весняних. 
Гостей закованих своїх 
Сердешним чаєм напували 
І часових переміняли, 
Синємундирих часових. 
І до дверей, на ключ замкнутих, 
І до решотки на вікні 
Привик я трохи, і мені 
Не жаль було давно одбутих, 
Давно похованих, забутих, 
Моїх кровавих тяжких сльоз. 
А їх чимало розлилось 
На марне поле. Хоч би рута, 
А то нічого не зійшло! 
І я згадав своє село. 
Кого я там коли покинув? 
І батько й мати в домовині... 
І жалем серце запеклось, 
Що нікому мене згадати! 
Дивлюсь: твоя, мій брате, мати 
Чорніше чорної землі 
Іде, з хреста неначе знята... 
Молюся! господи, молюсь! 
Хвалить тебе не перестану! 
Що я ні з ким не поділю 
Мою тюрму, мої кайдани! 
 
[1847, мая 9, 
С.-Петербург] 
 

VIII
 
Садок вишневий коло хати, 
Хрущі над вишнями гудуть, 
Плугатарі з плугами йдуть, 
Співають ідучи дівчата, 
А матері вечерять ждуть. 
 
Сем'я вечеря коло хати, 
Вечірня зіронька встає. 
Дочка вечерять подає, 
А мати хоче научати, 
Так соловейко не дає. 
 
Поклала мати коло хати 
Маленьких діточок своїх; 
Сама заснула коло їх. 
Затихло все, тілько дівчата 
Та соловейко не затих. 
 
[Між 19 і 30 травня 1847, 
С.-Петербург] 
 
IX
 
Рано-вранці новобранці 
Виходили за село, 
А за ними, молодими, 
І дівча одно пішло. 
Подибала стара мати 
Доню в полі доганяти... 
І догнала, привела; 
Нарікала, говорила, 
Поки в землю положила, 
А сама в старці пішла. 
 
Минули літа, а село 
Не перемінилось. 
Тілько пустка на край села 
Набік похилилась. 
Коло пустки на милиці 
Москаль шкандибає. 
На садочок позирає, 
В пустку заглядає. 
Марне, брате, не вигляне 
Чорнобрива з хати. 
Не покличе стара мати 
Вечеряти в хату. 
А колись... Давно колись-то! 
Рушники вже ткались, 
І хустина мережалась, 
Шовком вишивалась. 
Думав жити, любитися 
Та бога хвалити! 
А довелось... ні до кого 
В світі прихилитись. 
Сидить собі коло пустки, 
Надворі смеркає, 
А в вікно, неначе баба, 
Сова виглядає. 
 
[Між 19 і 30 травня 1847, 
С.-Петербург] 
 
Х
 
В неволі тяжко, хоча й волі, 
Сказать по правді, не було. 
Та все-таки якось жилось. 
Хоть на чужому, та на полі... 
Тепер же злої тії долі, 
Як бога, ждати довелось. 
І жду її, і виглядаю, 
Дурний свій розум проклинаю, 
Що дався дурням одурить, 
В калюжі волю утопить. 
Холоне серце, як згадаю, 
Що не в Украйні поховають, 
Що не в Украйні буду жить, 
Людей і господа любить. 
 
[Між 19 і 30 травня 1847, 
С.-Петербург] 
 
XI
 
Косар

Понад полем іде, 
Не покоси кладе, 
Не покоси кладе — гори. 
Стогне земля, стогне море, 
 Стогне та гуде! 
 
Косаря уночі 
Зустрічають сичі. 
Тне косар, не спочиває 
Й ні на кого не вважає, 
Хоч і не проси. 
 
Не благай, не проси, 
Не клепає коси; 
Чи то пригород, чи город, 
Мов бритвою, старий голить 
Усе, що даси. 
 
Мужика, й шинкаря, 
Й сироту-кобзаря. 
Приспівує старий, косить, 
Кладе горами покоси, 
Не мина й царя. 
 
І мене не мине, 
На чужині зотне, 
За решоткою задавить. 
Хреста ніхто не поставить 
І не пом'яне. 

[30 травня 1847, 
С.-Петербург] 
 

XII
 
Чи ми ще зійдемося знову 
Чи вже навіки розійшлись? 
І слово правди і любові 
В степи і дебрі рознесли! 
Нехай і так. Не наша мати, 
А довелося поважати. 
То воля господа. Годіть! 
Смирітеся, молітесь богу 
І згадуйте один другого. 
Свою Україну любіть, 
Любіть її... Бо время люте, 
В остатню тяжкую минуту 
За неї господа моліть. 

[Між 19 і 30 травня 1847, 
С.-Петербург)

 

Ukrainian internet directory