У Оглаві... Чи по знаку
Та одчепись, божевільна... Дивись лишень: коси, Мов русалка, розтріпала... А чому ти й досі Ніколи не вплетеш кісники Оті, що тітка привезла?.. Якби пустили на музики, То я б кісники заплела, Наділа б жовті черевики, Червону б юпку одягла, Заквітчала б барвінком коси... Стривай, стривай, простоволоса! Дурненька, де б же ти взяла Того барвінку заквітчатись? А коло тину! там такий Поріс зелений, та хрещатий, Та синій! Синій-голубий Зацвів... Не будеш дівувати! А що ж, умру хіба? Ба ні, А снилось восени мені, Тойді, як щепи ми щепили,— Як приймуться... мені приснилось, Як приймуться, то восени Ти вийдеш заміж. Схаменись!! І щепи ваші поламаю... І як барвінок зацвіте... То я й барвінок позриваю. А од весілля не втечеш! Ба ні, втечу, та ще й заплачу! (Плаче). Дурна ти, Насте, як я бачу, І посміяться не даси... Хіба не бачиш, я жартую. Піди лиш скрипку принеси Та з лиха гарно потанцюєш, А я заграю... Добре, тату... Ні, трохи треба підождать. Воно б то так! та от що, брате: Літа не ждуть! літа летять, А думка проклята марою До серця так і приросла... А ти вже й скрипку принесла? Яку ж ми вчистимо з тобою? Е, ні! стривайте, цур не грать. А то не буду й танцювать, Поки барвінку не нарву Та не заквітчаюсь. Я зараз! Отже одна вже й увірвалась. Стривай, і другу увірву... «Якби мені крила, крила Соколинії, Полетіла б я за милим, За дружиною. Полетіла б у діброву, У зелений гай, Полетіла б, чорноброва, За тихий Дунай». З тим днем, що сьогодня! Боже помагай! Тату! тату! Петро! Петро! Із Києва прийшов! А, видом вида ти, слихом слихати! Чи по волі, чи по неволі? По волі, тату, та ще й богословом... Богословом?! Аж страшно! Дурна, чого ти боїшся! Боже тебе благослови, моя дитино! Настусю! поведи його в покої та нагодуй, бо він ще, може, й не обідав. Та таки й так. (Іде в світлицю з Настусею). І дарував же мені бог Таке дитя, такого сина! І богослов уже. Причина, Причина мудрая. Чого? Чого я думаю? У попи, А як не схоче, то на Січ, І там не згине вражий хлопець. Іти лиш в хату... От ще річ: Заставить треба богослова, Щоб дома байдиків не бив, Щоб він, гуляючи, навчив Настусю заповідь, щоб знову Не довелось дяка наймать, Як для покойної. А знаю, Без цього вже не повінчає Отець Хома... Піти сказать, А то забуду... Жить би, жить, хвалити бога, Кохатися в дітях, Так же ні: самому треба Себе одурити, Оженитися старому На такій дитині! Схаменися, не женися: І вона загине, І сам сивим посмішищем Будеш в своїй хаті, Будеш сам оте весілля Повік проклинати, Будеш плакать, і нікому Ті сльози старечі Буде втерти, не женися! І гич не до речі! Дивися: рай кругом тебе, І діти, як квіти; За що ж ти їх, молоденькі, Думаєш убити? Ні, старий мій чепуриться, Аж бридко дивиться! А Настуся з богословом Заповіді вчиться. Он дивіться: у садочок Вийшли погуляти, Удвох собі походжають, Мов ті голуб'ята. А старого нема дома, То їм своя воля Награтися. Дивітеся: Там коло тополі Стали собі та й дивляться Одно на другого. Отак ангели святії Дивляться на бога, Як вони одно на друге. І Петрусь питає: Чом же ти оце, Настусю, Справді не читаєш? А хіба я школяр, чи що? Не хочу, та й годі. Хоч одну невеличку заповідь сьогодні вивчи, хоть п'яту. І п'ятої, і шостої, ніякої не хочу. То піп і не вінчатиме ніколи, як не вмітимеш! Байдуже, нехай собі не вінчає. А зо мною? І з тобою нехай собі... Е, ні, нехай повінчає!.. Та читай же, а то... А то що ти зробиш? Поцілую, ось побачиш! Хоч як хочеш цілуй собі, а я таки не читатиму! Оце тобі раз! оце тобі два! Годі-бо вже, годі! Незабаром батько прийде, треба справді читать. А! тепер і читать! Діти, годі вже вам учиться! Чи не час обідать? Навчилась, нічого сказать! Оце дитина! Ні, Настусю, Я коло тебе заходжуся Тепер, лебедонько, не так! Поки сто раз не поцілує, Й читать не хоче! А бурсак! Собачий сину, знаєш смак. Ось я тебе попомуштрую Не так, як в бурсі!.. Помелом! Щоб духу в хаті не було! Великий світ наш, не загинеш! Дивися, пся його личина! Оце-то так, що богослов! У батька краде! Добре, свату! Які-то стали люде злі!.. А що-то діється у хаті? Там знову, знать, мої малі Читають... Треба розігнати. Отакі батьки на світі, Нащо вони дітям? На наругу перед богом. А шануйте, чтіте, Поважайте його, діти, Бо то батько сивий! Батько мудрий! Добре отим Сиротам щасливим, Що не мають отих батьків, То й не согрішають. Не дає і пообідать, В Київ проганяв. А боже мій милостивий, Що мені робити? Помандрую! (Дивиться в хату). Замірився! Ух! який сердитий! Та не вдарить... А я таки У Київ з Петрусем Помандрую, хоч що хочеш! Я не побоюся, Серед ночі помандрую... А відьма злякає?! Ні, не зляка. (Загляда знову). Сердешненький! Книжечки складає У торбину і бриль бере. Прощай, моє любе, Моє серце!.. Увечері?.. За царину?.. Буду! Ранше буду! Ось на, лови! Чуєш! дожидайся ж! «Не ходи, не нуди, не залицяйся, Не сватай, не піду, не сподівайся». А їй байдуже! мов не знає! Неначе та сорока скаче. Настусю! Чом же ти не плачеш? Адже ж Петруся вже немає. Дивітеся, яка печаль! То й плачте, коли жаль... Мені байдуже. А мені Ще байдужіше,— він не мій. А я вже заповіді знаю Усі до одної! Усі? Нехай хоч зараз сповідає Отець Хома ваш голосний! Сотник А повінчаємось в неділю? Авжеж! Так ми ще не говіли; Як одговіємось — тойді. Моя голубко сизокрила! Моя ти ягідко!.. (Танцює і приговорює). «У горох Вчотирьох Уночі ходила. Уночі Ходячи, Намисто згубила». Та годі вам уже з тим намистом. Ішли б швидше до отця Хоми та порадилися, от що! Правда, правда, моя квіточко! Побіжу ж я швидень- ко, а ти тут, моя любко, погуляй собі тихенько та заквітчайся. Та не жди мене, бо бути має, що я остануся і на вечеряю. Добре, добре, не ждатиму. Не ждатиму, не ждатиму, У свитину вдягатимусь. У намисто уберуся, Доганятиму Петруся. Обнімемось, поцілуємось, поберемося за рученьки та й підем удвох собі аж у Київ. Треба заквітчаться, може, в останній раз, бо він казав, що у Броварях і повінчаємося. «Ой піду я не берегом-лугом, Зустрінуся з несудженим другом. Здоров, здоров, несуджений друже! Любилися, та не побралися, Тілько жалю серцю набралися». Оце нагадала яку! Цур їй, яка погана! Побіжу лиш швидше. Оставайтеся здорові, мої високії тополі і хрещатий мій барвіночку. Іде додому уночі П'яненький сотник, а йдучи Собі, веселий, розмовляє: «Нехай і наших люде знають! Нехай і сивий, і горбатий, А ми!.. хе! хе! а ми жонаті! А ми!..» Насилу вліз у хату Та й ліг собі тихенько спати, Щоб Настю, бачте, не збудить Та сорома не наробить. Уже й Достойно' оддзвонили, Уже додому люде йдуть,— Не йде Настусенька, не чуть. Насилу сотника збудили Та розказали: так і так! Перехрестився неборак, Коня найкращого сідлає І скаче в Київ. В Броварях Уже повінчана гуляє Його Настуся молода! Вернувся сотник мій додому, Три дні, три ночі не вставав, Нікому й слова не сказав І не пожалувавсь нікому. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Турбується, заробляє, А того не знає, Що на старість одуріє І все занехаїть. Отак тепер і з сотником З дурним моїм сталось: Розігнав дітей по світу, А добро осталось, Немає з ким поділити. Довелось самому Розкидати, розточити, І добра нікому Не зробити ні на шеляг, І притчею стати Добрим людям, і охати У холодній хаті Під кожухом, і нікому Хату затопити І вимести... по смітнику Ходити, нудити, Поки пугач над стріхою В вікно не завиє, А наймичка холодного Трупу не накриє Кожушиною старою, А ключ од комори Із-за пояса украде... Отаке-то горе Із сотником оце сталось. Не минуло году, Як Настусеньки не стало, А вже на городі Не осталося нічого, Свині та телята Уже бродять... А барвінок! Барвінок хрещатий! Притоптаний, коло тину Засихає, в'яне! А сам сотник у кожусі, Одутлий, поганий, Коло клуні походжає. І стоги не вкриті, І покої не мазані, І сволок не митий, І челяді нема дома, Й худоби немає, А наймичка задрипана, Та й та помикає Старим паном... Так і треба: Не розганяй діток, Сивий дурню! Недовго жив На свій заробіток П'яний сотник. Ще минуло Літо коло світа, А восени на улиці Сотника убито! А може, вмер неборака, Од шинкарки йдучи? Байдуже кому питати. Забрали й онучі Добрі люди, а самого Гарно поховали У леваді. І хрестика Над ним не вкопали. Аж жаль його: був багатий, І рідня, і діти Єсть у його, а нікому Хрест постановити. Умер сотник, і покої Згнили, повалялись, Все пропало, погинуло. Тілько і остались, Що тополі на вигоні — Стоять, мов дівчата Вийшли з Оглава ватагу З поля виглядати. [Перша половина 1849, Косарал| |