Make your own free website on Tripod.com
 
Сон
Комедія
 
Дух истины, его же мир не
может прияти, яко не видит
его, ниже знает его.
Иоанна глава 14, стих  17
У всякого своя доля 
І свій шлях широкий: 
Той мурує, той руйнує, 
Той неситим оком 
За край світа зазирає,— 
Чи нема країни, 
Щоб загарбать і з собою 
Взять у домовину. 
Той тузами обирає 
Свата в його хаті, 
А той нишком у куточку 
Гострить ніж на брата. 
А той, тихий та тверезий, 
Богобоязливий, 
Як кішечка, підкрадеться, 
Вижде нещасливий 
У тебе час та й запустить 
Пазурі в печінки,— 
І не благай: не вимолять 
Ні діти, ні жінка. 
А той, щедрий та розкошний, 
Все храми мурує; 
Та отечество так любить, 
Так за ним бідкує, 
Так із його, сердешного, 
Кров, як воду, точить!.. 
А братія мовчить собі, 
Витріщивши очі! 
Як ягнята; «Нехай,— каже,— 
Може, так і треба». 
Так і треба! бо немає 
Господа на небі! 
А ви в ярмі падаєте 
Та якогось раю 
На тім світі благаєте? 
Немає! немає! 
Шкода й праці. Схаменіться: 
Усі на сім світі — 
І царята і старчата — 
Адамові діти. 
І той... і той... а що ж то я?! 
Ось що, добрі люди: 
Я гуляю, бенкетую 
В неділю і в будень. 
А вам нудно! жалкуєте! 
Єй-богу, не чую, 
І не кричіть! Я свою п'ю, 
А не кров людськую! 

Отак, ідучи попідтинню 
З бенкету п'яний уночі, 
Я міркував собі йдучи, 
Поки доплентавсь до хатини. 
А в мене діти не кричать 
І жінка не лає, 
Тихо, як у раї, 
Усюди божа благодать — 
І в серці, і в хаті. 
Отож я ліг спати. 
А вже підпилий як засне, 
То хоч коти гармати, 
І усом не моргне. 
Та й сон же, сон, напричуд дивний, 
Мені приснився — 
Найтверезіший би упився, 
Скупий жидюга дав би гривню, 
Щоб позирнуть на ті дива. 
Та чорта з два! 
Дивлюся: так буцім сова 
Летить лугами, берегами, та нетрями, 
Та глибокими ярами, 
Та широкими степами, 
Та байраками. 
А я за нею, та за нею, 
Лечу й прощаюся з землею: 
«Прощай, світе, прощай, земле, 
Неприязний краю, 
Мої муки, мої люті 
В хмарі заховаю. 
А ти, моя Україно, 
Безталанна вдово, 
Я до тебе літатиму 
З хмари на розмову. 
На розмову тихо-сумну, 
На раду з тобою; 
Опівночі падатиму 
Рясною росою. 
Порадимось, посумуєм, 
Поки сонце встане; 
Поки твої малі діти 
На ворога стануть. 
Прощай же ти, моя нене, 
Удово небого, 
Годуй діток; жива правда 
У господа бога!» 

Летим. Дивлюся, аж світає, 
Край неба палає, 
Соловейко в темнім гаї 
Сонце зустрічає. 
Тихесенько вітер віє, 
Степи, лани мріють, 
Меж ярами над ставами 
Верби зеленіють. 
Сади рясні похилились, 
Тополі по волі 
Стоять собі, мов сторожа, 
Розмовляють з полем. 
І все то те, вся країна, 
Повита красою, 
Зеленіє, вмивається 
Дрібною росою, 
Споконвіку вмивається, 
Сонце зустрічає... 
І нема тому почину, 
І краю немає! 
Ніхто його не додбає 
І не розруйнує... 
І все то те... Душе моя, 
Чого ти сумуєш? 
Душе моя убогая, 
Чого марне плачеш, 
Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш, 
Хіба ти не чуєш людського плачу? 
То глянь, подивися; а я полечу 
Високо, високо за синії хмари; 
Немає там власті, немає там кари, 
Там сміху людського і плачу не чуть. 
Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш, 
Латану свитину з каліки знімають, 
З шкурою знімають, бо нічим обуть 
Княжат недорослих; а он розпинають 
Вдову за подушне, а сина кують, 
Єдиного сина, єдину дитину, 
Єдину надію! в військо оддають! 
Бо його, бач, трохи! а онде під тином 
Опухла дитина, голоднеє мре, 
А мати пшеницю на панщині жне. 
А он бачиш? очі! очі! 
Нащо ви здалися, 
Чом ви змалку не висохли, 
Слізьми не злилися? 
То покритка, попідтинню 
З байстрям шкандибає, 
Батько й мати одцурались, 
Й чужі не приймають! 
Старці навіть цураються!! 
А панич не знає, 
З двадцятою, недоліток, 
Душі пропиває! 
Чи бог бачить із-за хмари 
Наші сльози, горе? 
Може, й бачить, та помага, 
Як і оті гори 
Предковічні, що политі 
Кровію людською!.. 
Душе моя убогая! 
Лишенько з тобою. 
Уп'ємося отрутою, 
В кризі ляжем спати, 
Пошлем думу аж до бога: 
Його розпитати, 
Чи довго ще на сім світі 
Катам панувати?? 

Лети ж, моя думо, моя люта муко, 
Забери з собою всі лиха, всі зла, 
Своє товариство — ти з ними росла, 
Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки 
Тебе повивали. Бери ж їх, лети 
Та по всьому небу орду розпусти. 
Нехай чорнів, червоніє, 
Полум'ям повіє, 
Нехай знову рига змії, 
Трупом землю криє. 
А без тебе я де-небудь 
Серце заховаю 
Та тим часом пошукаю 
На край світа раю. 
І знов лечу понад землею, 
І знов прощаюся я з нею. 
Тяжко матір покидати 
У безверхій хаті. 
А ще гірше дивитися 
На сльози та лати. 

Лечу, лечу, а вітер віє, 
Передо мною сніг біліє, 
Кругам бори та болота, 
Туман, туман і пустота. 
Людей не чуть, не знать і сліду 
Людської страшної ноги. 
І вороги й не вороги, 
Прощайте, в гості не приїду! 
Упивайтесь, бенкетуйте — 
Я вже не почую, 
Один собі навік-віки 
В снігу заночую. 
І поки ви дознаєтесь, 
Що ще є країна, 
Не полита сльозьми, кров'ю, 
То я одпочину- 
Одпочину... аж слухаю — 
Загули кайдани 
Під землею... Подивлюся... 
О люде поганий! 
Де ти взявся? що ти робиш? 
Чого ти шукаєш 
Під землею? Ні, вже, мабуть, 
Я не заховаюсь 
І на небі!.. За що ж кара, 
За що мені муки? 
Кому я що заподіяв! 
Чиї тяжкі руки 
В тілі душу закували, 
Серце запглили 
І галичі силу — 
Думи розпустили?? 
За що, не знаю, а караюсь, 
І тяжко караюсь! 
І коли я спокутую, 
Коли діжду краю, 
Не бачу й не знаю!! 

Заворушилася пустиня. 
Мов із тісної домовини 
На той остатній страшний суд 
Мертвці за пзавдою встають. 
То не вмерлі, не убиті, 
Не суда просити! 
Ні, то людл, живі люди, 
В кайдани залиті. 
Із нор золото виносять, 
Щоб пельку залити 
Неситому!.. То каторжні. 
А за що? т.і знає... 
Вседержитель... а може, ще 
Й він не добачає. 

Онде злодій штемпований 
Кайдани волочить; 
Он розбойник катований 
Зубами скрегоче, 
Недобитка товариша 
Зарізати хоче! 
А меж ними, запеклими, 
В кайдани убраний 
Цар всесвітній! цар волі, цар, 
Штемпом увінчаний! 
В муці, в каторзі не просить, 
Не плаче, не стогне! 
Раз добром нагріте серце 
Вік не прохолоне! 

А де ж твої думи, рожевії квіти, 
Доглядані, смілі, викохані діти, 
Кому ти їх, друже, кому передав? 
Чи, може, навіки в серці поховав? 
О, не ховай, брате! розсип їх, розкидай! 
Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть! 
Чи ще митарство? чи вже буде? 
Буде, буде, бо холодно, 
Мороз розум будить. 

І знов лечу. Земля чорніє, 
Дрімає рсзум, серце мліє. 
Дивлюся: хати над шляхами 
Та городі: з стома церквами, 
А в городах, мов журавлі, 
Замуштрували москалі; 
Нагодовані, обуті 
І кайданачи окуті, 
Муштруються... Далі гляну: 
У долині, мов у ямі, 
На багнищі город мріє; 
Над ним хмарою чорніє 
Туман тяжкий... Долітаю — 
То город безкраїй. 
Чи то турецький, 
Чи то німецький, 
А може, те, що й московський. 
Церкви, та палати, 
Та пани пузаті, 
І ні однісінької хати. 

Смеркалося... огонь огнем 
Кругом запалало,— 
Аж злякаьсь я... «Ура! ура! 
Ура!» — закричали. 
«Цу-цу, дурні! схаменіться! 
Чого се ви раді! 
Що горите?» — «Экой хохол! 
Не знает параду. 
У нас парад! сам  изволит 
Сегодни гуляти!» 
«Та де ж вона, тая цяця?» 
«Бон видишь — палаты». 
Штовхаюсь я; аж землячок, 
Спасибі, признався, 
З циновими ґудзиками: 
«Де ты здесь узялся?» 
«З України». — «Так як же ты 
Й говорыть не вмиєш 
По-здешему?» — «Ба ні,— кажу,— 
Говорить умію. 
Та не хочу».— «Экой чудак! 
Я вси входы знаю, 
Я тут служу; коли хочеш, 
В дворец попитаюсь 
Ввесты тебе. Только, знаєш, 
Мы, брат, просвищенны,— 
Не поскупись полтинкою...» 
Цур тобі, мерзенний 
Каламарю... І зробився 
Я знову незримий 
Та й пропхався у палати. 
Боже мій єдиний!! 
Так от де рай! уже нащо 
Золотом облиті 
Блюдолизи; аж ось і сам, 
Високиіі, сердитий, 
Виступає; обок його 
Цариця небога, 
Мов опгньок засушений, 
Тонка, довгонога, 
Та ще р;а лихо, сердешне, 
Хита головою. 
Так оце-то та богиня! 
Лишенько з тобою. 
А я, дурний, не бачивши 
Тебе, цяце, й разу, 
Та й повірив тупорилим 
Твоїм в рщомазам. 
Ото дурний! а ще й битий! 
На каток повірив 
Москалеві. От і читай, 
І йми ти їм віри! 
За богами — панства, панства 
В серебрі та златі! 
Мов кабани годовані — 
Пикаті, пузаті!.. 
Аж потіють, та товпляться, 
Щоб то ближче стати 
Коло самих: може, вдарять 
Або дулю дати 
Благовонять; хоч маленьку, 
Хоч півдулі, аби тілько 
Під самую пику. 
І всі у ряд поставали, 
Ніби без'язикі — 
Анітелень. Цар цвенькає; 
А диво-цариця, 
Мов та чапля меж птахами, 
Скаче, бадьориться. 
Довгеніко вдвох походжали 
Мов сиіі надуті, 
Та щось нишком розмовляли 
Здалека не чути — 
О отечсстві, здається, 
Та нових петлицях, 
Та о муштрах ще новіших!.. 
А потім цариця 
Сіла мовчки на дзиґлику. 
Дивлюсь, цар підходить 
До найстаршого... та в пику 
Його як затопить!.. 
Облизався неборака 
Та меншого в пузо — 
Аж загуло!.. а той собі 
Ще меншого туза 
Межи плечі; той меншого, 
А менший малого, 
А той дрібних, а дрібнота 
Уже за порогом 
Як кинеться по улицях, 
Та й дівай місити 
Недобитків православних, 
А ті голосити; 
Та верещать; та як ревнуть: 
«Гуля наш батюшка, ґуля! 
Ура!..ура!..ура! а, а, а...» 
Зареготався я, та й годі; 
А й мене давнули 
Таки добре. Перед світом 
Усе те заснуло; 
Тільки де-де православні 
По углах стогнали 
Та, стогнучи, за батюшку 
Господа благали. 
Сміх і сльози! От пішов я 
Город озирати. 
Там ніч, як день. Дивлюся: 
Палати, палати 
Понад тихою рікою; 
А беріг ушитий 
Увесь каменем. Дивуюсь, 
Мов несамовитий! 
Як то ноно зробилося 
З калюжі такої 
Таке диво... отут крові 
Пролито людської — 
І без ножа. По тім боці 
Твердиня й дзвіниця, 
Мов тг швайка загострена, 
Аж чудно дивиться. 
І дзиггрі теленькають. 
От я повертаюсь — 
Аж кінь летить, копитами 
Скелю розбиває! 
А на коні сидить охляп, 
У свит — не свиті, 
І без шапки. Якимсь листом 
Голова повита. 
Кінь басує, от-от річку, 
От... от... перескочить. 
А він руку простягає, 
Мов світ  увесь хоче 
Загарбати. Хто ж це такий? 
От собі й читаю, 
Що на скелі наковано: 
Первому— Вторая 
Таке диво наставила. 
Тепер же я знаю: 
Це той  П е р в и й  що розпинав 
Нашу Україну, 
А  В т о р а я  доконала 
Вдову сиротину. 
Кати! кати! людоїди! 
Наїлись обоє, 
Накралися; а що взяли 
На той  світ з собою? 
Тяжко, тяжко мені стало, 
Так, мов я читаю 
Історія України. 
Стою, замираю... 
А тим часом — тихо, тихо 
Та сумно співає 
Щось такеє невидиме: 
 
«Із города із Глухова 
Полки виступали 
З заступами на лінію, 
А мене послали 
На столицю з козаками 
Наказним гетьманом! 
О боже наш милосердий! 
О царю поганий, 
Царю проклятий, лукавий, 
Аспиде неситий! 
Що ти зробив з козаками? 
Болота засипав 
Благородними костями; 
Поставив столицю 
На їх трупах катованих! 
І в темній темниці 
Мене, вольного гетьмана, 
Голодоч замучив 
У кайданах. Царю! царю! 
І бог не розлучить 
Нас з тобою. Кайданами 
Скованій зо мною 
Навік-віки. Тяжко мені 
Витать над Невою. 
України далекої, 
Може, вже немає. 
Полетів би, подивився, 
Так бог не пускає. 
Може, Москва випалила 
І Дніпро спустила 
В синє море, розкопала 
Високі могили — 
Нашу славу. Боже милий, 
Зжалься, боже милий». 
Та й замовкло; дивлюся я: 
Біла хмара криє 
Сіре небо. А в тій хмарі 
Мов звір в гаї виє. 
То не хмара — біла пташка 
Хмарою спустилась 
Над царем тим мусянджовим 
І заголосила: 
«І ми сковані з тобою, 
Людоїде, змію! 
На страішному на судищі 
Ми бог і закриєм 
Од очей твоїх неситих. 
Ти нас з України 
Загнав, голих і голодних, 
У сніг на чужину 
Та й порізав; а з шкур наших 
Собі багряницю 
Пошив жилами твердими 
І заклав; столицю 
В новій рясі. Подивися: 
Церкви та палати! 
Веселися, лютий кате, 
Проклятий! проклятий!» 

Розлетілись, розсипались, 
Сонечко вставало. 
А я стояв, дивувався, 
Та аж страшно стало. 
Уже вбогі ворушились, 
На труд поспішали, 
І москалі на розпуттях 
Уже муштрувались. 
Покрай улиць поспішали 
Заспані дівчата, 
Та не  з  дому, а додому! 
Посилгла мати 
На цілу ніч працювати, 
На хліб заробляти. 
А я стою, похилившись, 
Думаю, гадаю, 
Як то тяжко той насущний 
Люди заробляють. 
От і братія сипнула 
У сенат писати 
Та підписувать — та драти 
І з батька, і брата. 
А меж ними і землячки 
Де-де проглядають. 
По-московській так і ріжуть, 
Сміються та лають 
Батькін своїх, що змалечку 
Цвенькать не навчили 
По-німецькій,— а то тепер 
І кисни в чорнилах! 
П'явки! п'явки! може, батько 
Остатню корову 
Жидам продав, поки вивчив 
Московської мови. 
Україно! Україно! 
Оце твої діти, 
Твої квіти молодії, 
Чорнилом политі, 
Московською блекотою 
В німецьких теплицях 
Заглушені!.. Плач, Украйно! 
Бездітна вдовице! 

Піти лишень подивиться 
До царя в палати, 
Що там робиться. Приходжу: 
Старшина пузата 
Стоїть рядом; сопе, хропе, 
Та понадувалось, 
Як індики, і на двері 
Косо поглядало. 
Аж ось взни й одчинились. 
Неначе з берлоги 
Медвідь  виліз, ледве-ледве 
Переносить ноги; 
Та одутий, аж посинів: 
Похмілля прокляте 
Його мучило. Як крикне 
На самих пузатих — 
Всі пузаті до одного 
В землю провалились! 
Він вилупив баньки з лоба — 
І все затрусилось, 
Що осталось; мов скажений, 
На менших гукає — 
І ті в землю; він до дрібних 
І ті пропадають! 
Він до челяді — і челядь, 
І челядь пропала; 
До москалів — москалики, 
Тілько застогнало, 
Пішли в землю; диво дивне 
Сталося на світі. 
Дивлюся я, що дальш буде, 
Що буде робити 
Мій медведик! Стоїть собі, 
Голову понурив 
Сіромаха. Де ж ділася 
Медвежа натура? 
Мов кошеня, такий чудний. 
Я аж зісміявся. 
Він і почув, та як зикне,— 
Я перелякався, 
Та й прокинувсь... Отаке-то 
Приснилося диво. 
Чудне якесь!.. таке тілько 
Сниться юродивим 
Та п'яницям. Не здивуйте, 
Брати .любі, милі, 
Що не своє розказав вам, 
А те, що приснилось. 

8 іюля 1844, 
С.-Петербург

 

Ukrainian internet directory