Make your own free website on Tripod.com

Маркіян Шашкевич  
Поезії
Digital Ukrainian Library

Слово до чтителей руського язика
Дайте руки, юні други,
Серце к серцю най припаде,
Най щезають тяжкі туги,
Ум охота най засяде.
Разом, разом, хто сил має,
Гоніть з Русі мраки тьмаві;
Зависть най нас не спиняє,—
Разом к світлу, други жваві!
Вірна
Зашуміла дубровонька, листом зашуміла,
Затужила дівчинонька, серцем затужила.
Тужить нічку, тужить нічку, тужить і день білий,
Бо із війни за три роки не вертає милий.
На могилі-верховині милого спращала,
Біле личко цілувала, слізьми проводжала.
« Не плач, не плач, ластівонько, дасть бог звоювати —
До твоєї соколеньком я прилечу хати.
Не плач, не плач, голубонько, не плач, не журися,
Подай ручку біленькую, додому вернися».
Вдарив коник у копита, задзвонив станлями,
Лишилася сиротонька з журними гадками.
Вдарив коник у копита, на вітр пустив гриву,
За лісами, за горами лишив чорнобриву...
Край діброви на горбочку сипана могила,
Там дівчина із зорями щодень виходила.
Виходила із зорями, стояла до ночі,
Свої чорні за миленьким видивила очі.
Ой ходила, ой бродила зимами, літами,
Витоптала биту стежку білими ногами.
* * *
Місяченько круглоколий закрився хмарою;
Чи так тобі зо мнов любо, як мені з тобою?
Ой лісами, берегами білі сніги спали,
Очі мої сивенькії сльозоньки залляли.
Вихор дикий, студененький лопотить гілками,
Тяжко, тяжко мому серцю з сумними гадками.
Ой як тяжко, побратиме, тверд камінь глодати,
Ой ще тяжче бездольному в світі пробувати.
В гробі сумно, в гробі тихо, сумрак студененький,
Ой як ляжу серед него, тогди я щасненький.
О Наливайку
Що ся степом за димове густо закурили?
Чи то мрачка осідає, стеляться тумани? —
Не мрачка то осідає, не туман лягає,
Гей, то ляхів сорок тисяч в поход виступає.
А в неділю на розсвіті полк козацький скорить,
Тоді молод Наливайко до коня говорить:
«Ступай, ступай, ворон коню, бистрими ногами,
Недалеко Біла Церков, йдуть ляхи за нами».
Гей, по степі віє вітер по густих бур'янах,
Гей, там блищать довгі списи в сивеньких туманах!
У Гуманю дзвонять дзвони і мир б'є поклони:
Надлетіли з чужих сторон чорнії ворони.
Збиралися козаченьки, радитися стали,
По далекій Україні посли розсилали,
А у місті Білій Церкві лиш звізди згасали,
Ударили з самопалів, і коні заграли.
Тоді постиг Наливайко, під ним кінь іграє.
«Гей, молодці, за свободу!» —до них промовляє.
Вздовж списами городили зелені байраки —
Уставляються по степі молодці-козаки.
Гей, там ляхів сорок тисяч — дим в'єсь по болоні,
Від розсвіту аж до смерку ржуть бистрії коні.
Гей, там гримлять з самопалів, орють копитами,
Та степ кровця сполокала, зволочен трупами.
Гей, на степу густа трава, степом вітер віє,
Не по однім козаченьку стара неня мліє.
Гей, на степі сивий туман, кургани курились,
Не по однім козаченьку вдовиці лишились.
Тоді молод Наливайко зачав утікати,
За ним в погонь вражі ляхи — не могли здігнати.
А на Дніпрі на порогах плине чайків триста...
Вертайтеся, вражі ляхи, з соромом до міста! 
Хмельницького обступленіє Львова
(Строєм народної пісні)
Ой у чистім полі да близько дороги,
Там стоїть наметець великий, шовковий,
А у тім наметці стоїть стіл тисовий
Да гетьман Хмельницький сидить конець стола,
Молодці-козаки стоять доокола.
Да гетьман Хмельницький пише дрібні листи,
По всей Україні розсилає вісти...
Військо куренноє в поход виступало,
Ляхи розроняло да Львів обступляло.
Як гетьман Хмельницький кіньми навернув —
Та й Львів ся здвигнув;
Як гетьман Хмельницький шаблею звив —
Та й Львів ся поклонив.
На розсвіті з замку із рушниць стрілєли,
А смерком козаки замок підпалили
Да раненько доокола весь Львів обступили.
Ударили з самопалів — двори погоріли.
А гетьман Хмельницький посли посилав,
Словами промовляв:
«Як будете миритися,
На окуп винесіть три миси червоних,
На окуп виведіть сто коней вороних.
Як будете битися,
Мечами рознесу мури високії,
А кіньми розорю двори біленькії...»
А у Львові рано всі дзвони заграли,
А високі ворота остіжом упали.
Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139
Не згасайте, ясні зори,
Не вій, вітре, зниз Дністра,
Не темнійте, красні звори,
Днесь, Галиче, честь твоя!
Бо хто русин — підлітайте
Соколами на врага!
Жваво в танець, заспівайте
Піснь веселу: гурра-га!
Побарися, облак тьмистий,
Ще годинку, ще постій:
Тобі прийде розповісти
Славний руський з ляхом бій.
Од Бескида аж до моря
Піснь весела загула,
Від запада аж де зоря Чути голос: гурра-га!
Покрай Дністра, край бистрого,
Ясний сокіл там жене —
Ярополка київського
Скоропадний кінь несе.
Гей, хто русин — за ратище,
В крепкі руки — меч ясний,
Шпарка стріла най засвище,-
Гордий ляше, день не твій!
Не оден ти город красний
Лютим мечем розметав,
Руки не оден нещасний
По родині заломав!
Нині щезла пуста слава,
Скверний розірвавсь вінець,
Сорок восьма крвава справа
Гидкий дала ти конець.
Бач, Болеслав гордовитий
Поклоном низеньким впав,
Враг, напасник сановитий,
На чужім коні втікав.
Радость, радость, галичани:
Не загостить більше враг!
Грими, Дністре, шуми, Сяне,-
Не прискаче вовком лях!
* * *
Споминайте, братя милі,
Славнії часи старі!..
Ніби Прута бистрі хвилі,
Плили руські лицарі.
Блискали шеломи в сонці,
Червонилися щити,—
Славні Русі оборонці
Йшли на ворога в світи.
Чи на Дон той каламутний,
Чи на Литву, на ятвяг,
Чи на Краків баламутний,
Вічно скорий до зневаг.
Від копит шляхи стогнали,
Від прапорів нісся шум,
Аж до неба підлітали
Гомони лицарських дум!
Споминаймо, братя милі...
Може, спомин спосіб дасть
Воскресити в новій силі Руську славу, руську власть!
 
Згадка
Заспіваю, що минуло,
Передвіцький згану час,—
Як весело колись було,
Як то сумно нині в нас!
Святовида лиця ясні
За Лабою слов'ян чтив.
Купайловий танок красний
Царинами вітром сплів.
Гай ся на честь гарной Лади
Піньом дівиць розлягав,
Мир в подяці для Коляди ,
Веселячись, снопи клав.
Над ярою Волтавою
Суд Любушин мир давав;
Над Дніпром-Славутицьою
Так Ярослав ся вславляв .
Поза білими водами
Білий гніздо орел вив,
А руськими сторонами
Дзвін вічовий гомотів.
Новгорода сила й слава
Світом цілим зголосла,
Києва золота глава
Під небеса ся звела.
Слави дочка величана
На світ цілий сіяла,
Піснь Люмира, піснь Бояна
Голосніше їй гула.
Нині думка йде сумненько,
Темним лісом гомонить,
За Дунай, за Дніпр туженько
Згадка журна лиш летить.
Понад Дністра берег крутий
Гамор галич розлягат,
Там сум душу хапле лютий,
В безвість гадка пропадат.
Городища де бували —
Днесь могили ся звели,
Богів храми де стояли —
Грехіт мохи поросли.
Поза води, поза тихі
З Славов гаразд пробував,
Загудівши, вихор лихий
І сліди їх позмітав.
Красна Ретра з Арконою
Пилом вічним припали,
Діти вірні з матерьою
Десь в безвістях ізчезли...
Де ворони ся злітають,
Колись славний стояв тин,
Тяжкі мраки днесь лягають,
Як на ногах татарин .
Щастя, гаразд з-під могили
Гомоном лиш залітат;
Як слов'яни колись жили —
Журна думка лиш згадат.
Із русина щирой груди
В нобратимий летить край.
Побратимі де суть люди.
Поза Волгу, за Дунай.
 
* * *
Чом, козаче молоденький,
Рониш слізоньки дрібненькі,
На всхід сонця поглядаєш
І так тяженько вздихаєш?..
Ой я, козак молоденький,
Роню слізоньки дрібненькі,
На Вкраїну поглядаю,
За Вкраїною вздихаю,
Бо там моя родинонька,
Бо там мила дівчинонька.
На Вкраїні буйнесенькій
Мої други милесенькі,—
Як за ними не тужити,
Коли з ними мило жити?
Ах, найліпше при родині
В своїй рідній Україні!
Там-то світить сонце ясно,
Там-то цвітуть цвіти красне,
В степах буйні вітри віють
І травоньки зеленіють,
Небо чисте — все погода
І чистенька в Дніпрі вода;
Чистіша вода в Дунаю,
Як ту, в пустім, скучнім краю.   
* * *
Поза тихий за Дунай,
Де мій сокіл пробував,
Лети, гадко, в чужий край,
Де го туга обгортає.
Неси душу там мою,
Легкокрилий вітроньку,
Руську пісню неси му,
Щиру брата пісоньку.
Тужно, тужно там тобі,
Милий брате рідненький,
Но по студеній зимі
Вітрець дихне тепленький.
Серед луга край води
Зацвіла калина;
Будь веселий, щаслив ти,
То щаслива й родина.
Веснівка
Цвітка дрібная Молила неньку,
Весну раненьку:
«Нене рідная!
Вволи ми волю —
Дай мені долю,
Щоб я зацвіла,
Весь луг скрасила,
Щоби я була,
Як сонце, ясна,
Як зоря, красна,
Щоби-м згорнула
Весь світ до себе!»
«Доню, голубко!
Жаль мені тебе, Гарная любко:
Бо вихор свисне,
Мороз потисне,
Буря загуде,—
Краса змарніє,
Личко зчорніє,
Головоньку склониш,
Листоньки зрониш,—
Жаль серцю буде».
 
Підлисє
Шуми, вітре, шуми, буйний,
На ліси, на гори,
Мою журну неси думку
На підлиські двори.
Там спочинеш, моя думко,
В зеленій соснині;
Журбу збудеш, потішишся
У лихій годині.
Там ти скаже дуб старенький
І єден, і другий,
Як там жив-єм ще маленький
Без журби, без туги.
Там ти скаже та соснина
Й всяка деревина,
Як там грало серце моє,
Світала година.
У садочку соловійчик
Щебетав пісеньки,
Розвивав ми пісеньками
Літа молоденькі.
Там колодязь студененький,
А дуб воду тягне;
Не так щастя, як той води
Моя душа багне.
Підлисецька горо біла!
Як тебе не бачу,
Так ми тяжко, так ми сумно,
Що трохи не плачу.
Веселая сторононько!
До серця сь припала;
Душа тебе, як милого
Мила, забажала.
Там-то любо, там солодко,
Весело і мило!
З миленькою у любощах
Вік би ся прожило!  
Над Бугом
Гей, річенько бистренькая,
Гей, стань, подивися,
Як я плачу, як горюю! —
Зо мнов пожурися.
Твої води веселенькі,
В них рибонька грає;
Моє серце розпукаєсь,
Від журби ся крає.
Трава к тобі з любощами
З берегів ся хилить,
Вовня Ті поцілує —
І наперед стрілить.
Моє серце бідненькоє
Радощів не має,
Лиш розлуку із долею,
Лиш сльозоньки знає.
Рано встану та й заплачу
І вечером плачу;
Доле ж моя веселіша,
Коли ж тя обачу?
Журбо, тяжка розлучнице,
Чом не пропадаєш? Доле ж моя, зоре моя,
Коли ж засвітаєш!?
Ой річенько бистренькая,
Ой стань, подивися,
Як я плачу, як горюю! —
Зо мнов пожурися.
Бандурист
(Уривок з піснетвору «Перекинчик бісурманський»)
Пісенька
Присів на царинці — молодь обступила,
Як цвіточку пчоли, а старшина сіла.
І вийняв бандурку, і обтер полою,
І став ї строїти, і повів рукою
По струнах злегенька — струни згаморили.
Півець розуміє — бо з ним говорили;
Вже літ сорок і два їх бесіду знає.
І вдарив сильніше, і скорше тру чає:
І стали гриміти та бескидським громом,
І стали шуміти та степовим шумом;
То знов заскипіли, як води старого
Отця Славутиці — бо о нім думає
Півець і мислію честь єму співає;
То знов злебеділи, як би галич много,
Стадами злетівши, чисте поле вкрили;
То знова злегенька, стиха гомоніли.
Мов згадка літ давніх і минувшой долі.
Щораз то тихше і тихше бриніли,
Розлетілись за півця думкою по полі.
А потому зглох[л]и—зовсім заніміли...
Побратимові,
посилаючи єму пісні українські (Дума)
Отак, Николаю, вкраїнські вірлята
І веселять душу, й серце загрівають;
Отак, Николаю, руські соколята
То вголос, то стиха матері співають.
Аж мило згадати, як то серце б'ється,
Коли з України руськая пісенька
Та мило-солодко вколо серця в'ється,
Як коло милого дівка русявенька.
Так го обнімає, так до себе тисне,
Пригортає, і любує,
І голубить, і цілує,
І плеще, і тішить,
І медочком дишеть,
Що трохи не скажеш: пусти мене, пісне!
Аж тут і небавком буйний вітер повине,
Гостинець вже інший — от вже думку несе.
Несе й каже: «Сю ніч степами гуляв я,
Нагулявшись доволі, по могилах лягав я
Буцімто спочити, а то підслухати,
Як то стара бувальщина буде розмовляти
Про давні літа,
Про давні часи,
Як слава гула
Світом вокруги;
Про руських батьків,
Боярів. князів,
Про гетьманів, козаків».
І стане повідати зразу так мило,
Стиха й величаво, мов над морем цвіла
Цвіт-доля любенько; потім голосніше
Застогне, заплаче — щораз то сумніше,
Сумніше, страшніше гукне, засковиче,
З-під могил, казав би-сь, старих людей кличе,
Щоби поспитати
Про спис, про шаблюку,
Щоби розвідати
Про орду-канюку:
Як руським тілом згодувалася,
Як руськов крівлев напувалася,
Як руська шаблюка все її вітала,
Як кривим зубом серце добувала,
В пущі вигідненько на нічліг стелила,
В воду під могилу спати кладовила.
І знов згомонить ти нишком, мило-немно.
Як в сумерк вечерній, півсонно, півтемно,
І луну розпустить ген-ген долинами,
І гомоном шибне ген-ген дубровами;
Ні. то комусь-то десь там повідає,
Як-то колись-то красою засяє,
Як при Чорнім морі
Себе заквітчає,
В степах на просторі
Весело заграє,
Як в водах-Дніпрі
Змиєсь, прибереся,
Легеньким крильцем
На Дністр занесеся;
В тихенькім Дністрі
Собі прилягнеся,
Крилоньками сплесне,
Стрясе, злопотить,
Під небо, до сонця
Ген-ген полетить,
Під небом, край сонця
Сонечком повисне:
І буде літати,
І буде співати,
І о руській славі
Скрізь світу казати!

Маркіян Шашкевич  Поезії  
Пошук в бібліотеці ІнтерNетрів
ІнтерNетрi