Make your own free website on Tripod.com
 
Ну що б, здавалося, слова... 
Слова та голос — більш нічого. 
А серце б'ється — ожива, 
Як їх почує!.. Знать, од бога 
І голос той, і ті слова 
Ідуть меж люди! ..... 
Похилившись, 
Не те щоб дуже зажурившись, 
А так на палубі стояв 
І сторч на море поглядав, 
Мов на Іуду... Із туману, 
Як кажуть, стала виглядать 
Червонолицяя Діана... 
А я вже думав спать лягать — 
Та й став, щоб трохи подивиться 
На круглолицю молодицю, 
Чи теє... дівчину!.. Матрос, 
Таки земляк наш з Островної , 
На вахті стоя, 
Журився сам собі чогось, 
Та й заспівав,— звичайне, тихо. 
Щоб капітан не чув, бо з лиха 
Якийсь лихий, хоч і земляк. 
Співа матрос, як той козак, 
Що в наймах виріс сиротою, 
Іде служити в москалі!.. 
Давно, давно колись 
Я чув, як, стоя під вербою, 
Тихенько дівчина співала, 
І жаль мені, малому, стало 
Того сірому-сироту, 
Що він утомився, 
На тин похилився, 
Люде кажуть і говорять: 
«Мабуть, він упився». 
І я заплакав,— жаль малому 
Було сіроми-сироти. 
.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  . 
Чого ж тепер заплакав ти? 
Чого тепер тобі, старому, 
У цій неволі стало жаль — 
Що світ зав'язаний, закритий! 
Що сам єси тепер москаль, 
Що серце порване, побите, 
І що хороше-дороге 
Було в йому, то розлилося, 
Що ось як жити довелося,— 
Чи так, лебедику?! «Еге...» 
 
[Друга половина 1848, 
Косарал]
 

Ukrainian internet directory