Make your own free website on Tripod.com
 
Ми вкупочці колись росли , 
Маленькими собі любились, 
А матері на нас дивились 
Та говорили, що колись 
Одружимо їх. Не вгадали. 
Старі зарані повмирали , 
А ми малими розійшлись 
Та вже й не сходились ніколи. 
Мене по волі і неволі 
Носило всюди. Принесло 
На старість ледве і додому. 
Веселеє колись село 
Чомусь тепер мені, старому, 
Здавалось темним і німим, 
Таким, як я тепер, старим. 
І бачиться, в селі убогім 
(Мені так бачиться) нічого 
Не виросло і не згнило, 
Таке собі, як і було. 
І яр, і поле, і тополі, 
І над криницею верба, 
Нагнулася, як та журба 
Далеко в самотній неволі. 
Ставок, гребелька, і вітряк 
З-за гаю крилами махає. 
І дуб зелений, мов козак 
Із гаю вийшов та й гуляє 
Попід горою; по горі 
Садочок темний, а в садочку 
Лежать собі у холодочку, 
Мов у раю, мої старі. 
Хрести дубові посхилялись, 
Слова дощем позамивались... 
І не дощем, і не слова 
Гладесенько Сатурн  стирає... 
Нехай з святими спочивають 
Мої старі... «Чи жива 
Ота Оксаночка?» — питаю 
У брата тихо я. «Яка?» 
«Ота маленька, кучерява, 
Що з нами гралася колись. 
Чого ж ти, брате, зажуривсь?» 
«Я не журюсь. Помандрувала 
Ота Оксаночка в поход 
За москалями та й пропала. 
Вернулась, правда, через год, 
Та що з того. З байстрям вернулась. 
Острижена. Було, вночі 
Сидить під тином, мов зозуля, 
Та кукає; або кричить, 
Або тихесенько співає 
Та ніби коси розплітає. 
А потім знов кудись пішла, 
Ніхто не знає, де поділась, 
Занапастилась, одуріла. 
А що за дівчина була, 
Так так що краля! і не вбога, 
Та талану господь не дав...» 
А може, й дав, та хтось украв, 
І одурив святого бога. 
 
[Перша половина 1849, 
Косарал]
 

Ukrainian internet directory