Make your own free website on Tripod.com

ОЛЕКСАНДР КАТРЕНКО
ЛІСОВИЙ ДІД
Оповідання 
Олександр Катренко (КатрухінОлександр Михайлович) народився  27 (14)жовтня 1859 р. на Харківщині. Дата смертіневідома. 
Дід Кирило Похилий — лісовий дід. Лісовим дідом звуть його всі люди: ісусідні деркачівські, і всі мешканці всіх численних навколишніх хуторів.
Людина він із себе середнього зросту і не так то, щоб уже дуже й огряднимвін собі був. Голова в його вже сива, а широка і довга борода то й зовсімбіла. На око хоч чиє, то дід Кирило зовсім же, зовсім не похмурий аніскільки;ні, навпаки, вид у його ще навіть і веселий, та приємний же, приємний.В очах у його ласкавість та добрість так і світяться, так виразно і бачатьсякожному. Отож дід Кирило і повинен би був буцім тільки і всього, що прихилятидо себе самим собою кожду людину і ніяким робом не лякати нікого, коли
ні, коли ж воно з ним, та й навпаки: його дуже, ось як дуже, хоч може іне всі люди загально, але чомусь велика більшість їх бояться, обходятьйого, тікають від його, щоб і не стріватися краще з ним.
— Е! Той дід такий, що попадися тільки йому, не допусти боже, у лісі, тобудеш знати, які-то воно кислиці на вербі ростуть! — одноголосно кажутьтак усі, коли де про нього зчиняється якась балачка.
Дід Кирило така людина, що й народився і виріс він собі в лісі. Було, коливін ще в колисці пробував, то й тоді частенько заколихувала його не пісенькаматері або сестри-дівчини, а шумлява лісова. Ще батько його, старий Митро,то й той вік свій звікував лісничим в отсьому самому лісі, умираючи ж,ту свою посаду спадково передав своєму єдиному синові Кирилу. Ось уже йКирило доживає свого віку в тому самому лісі, в якому, кажу ж, він і світото був побачив. Дорогий для нього цей ліс, дорожчий він йому всього світу
божого, рідний він йому, любий він йому  найлюбішого. Він його єдинародина, він йому після батька і матері найрідніший. Певно, що якби дідаКирила взяв хто-небудь та й поспитав, що він більше любить — чи самогосебе, чи от той ліс свій, то він, ні мало не замислюючись, відповів би,що ліс йому дорожчий, ніж він сам собі.
Рідний йому ліс узагалі, але й кожде нарізане дерево в тому лісі теж йомурідне. Є там у діда Кирила такі дерева, на які він дивиться, як на своїхровесників, як на приятелів свого дитинства, є в його там і такі, якихвін поважає як найстарших себе, як таких, які, коли він ото тільки, тількище тюпав був, то тоді ще ласкаво вони його захищали біля себе то від спеки,то від дощу тощо, а далі потім то попускали йому лазити і на себе, і пособі, гратися і під ними, і на них. Не дивлячись на десятки тисячів у лісітих дубів різних: і велетенських, і великих, і малих, дід Кирило сливекождого з них знав, сливе кождого з них він на свойому віку по декількаразів бачив і, побачивши знову, деяких, він пригадував про них дещо. Уйого межи громадою великою тією лісовою існують, коли хочете, і так начетільки добрі знайомі, є й нелюби там у його, є навіть і такі мовби діти,кревні його, за яких він, лісовий дід, пальця собі дав би відтяти, абитільки їх, коли того треба від чого-небудь, від якої-небудь лихої лісовоїгодини заборонити.
Іде було дід Кирило бадьористо і жваво по всяк час по лісові і все йомубуло однаково там ходити, чи то в день соняшний, чи то й ніччю, нехай хочі безмісячною, що-найтемрявішою, то й тоді він нізавіщо з путі свого незіб'ється і куди забажає, то туди вже певно й вийде. Задере було він голову,йдучи по своєму тому царстві, що аж шапка в його немов на потилиці тілький держиться, та й зорить він по верховіттях тих, за якими де-не-де то йнеба не видно. Повсякчас у діда Кирила за плечима рушниця теліпається,лихенька собі, старенька, а все ж рушниця; мовляв, яка б не була, а всезброя, то якось із нею спокійніше й ходити. Отож ходить він отак, вартуєсвою німу громаду  і навесні, улітку, та й восени, коли в лісі буватак гарно задля кожного навіть, і взимку, коли там так неприємно, непривітно,сумно задля усіх, окрім діда.
Дід Кирило, коли він у лісі, тоді тільки, певно, він і живе на світі своїмсправедливим життям, він тоді впивається ним, він раює тоді, він тоді всеі всіх, що тільки не існує на світі нелісовому, забуває. Отак ходячи полісу дід, було, ніколи не мовчить, ні, він усе балакає, було, невпиннорозмовляє, що кождий з боку поклав би, що то він сам із собою, але тойпомилився б, бо то ж дід із дубами, липами, березами й осиками своїми,з кождим із них нарізно, бесіду веде. І здається дідові Кирилові тоді,що кожде ж із тих дерев його слухає, буцім кожде з них пильно прислухаєтьсядо його балачки і буцім усі вони тямлять його і радіють і горюють, дивлячисяпо тому, до якого як він балака:  чи хвалить його, чи гудить, а тонавіть як якого то й смертю, стратою пострашить.
— Е! Ти гарний, бойкий дубок: і рівнесенький, і несучковатий. Еге, ростиж, рости. Нехай тобі господь і зріст і товщу дає. Як виростеш, то будез тебе дуб до-о-брячий! Отаким товстим та гіллястим ти будеш! Рости ж собі.А цей бузівок, ач! А куди ти забрався, лобуряко?! Бач! Кращого місця іншогоне знайшлося йому! Е! Це вже, брате, ти зовсім гемонський! Так же не можнаробити! І сам уже почав кривитися так зарані, замолоду вже горбатіти йінших від себе ще молодших, собою портить. Негарний з тебе громадянин тут,зовсім шкідливий. Треба тебе геть відсіля, треба. Отож постривай, постривай!Діждемося ось осені тільки, то й зрубаємо тебе, коли ти такий. А ти, дубовийдіду! Уууууу! Та й старий же ти вже! Я уже, бач, старий, а ти ще й надмене не в приклад старший. Отже, пам'ятаєш, коли я ще дитиною був, то тище й тоді вже дідував у лісі. Бач через свою старість ти вже і хворієш.Ой-ой-ой, як гілля твоє у тебе сохне! А хворіючи, друже, погано на світіжити! Так же? Отож треба тобі, діду, на спокій вже. Ось-ось підожди доосені, то запобіжимо й тобі, заспокоїшся. А ти! Ти ж старий, а все бадьоришся,зеленієш усе та шумуєш? Хе-хе-хе! Здрастуй, здрастуй! Животій, животійще та товщай нівроку тобі! А ти, парубче, чого незнать як верховіттям похилився?Молодий, а вже поклінний робишся? Еге! Нам таких не треба, не треба намтаких кепських, бо коли ти дуб, то й стій прямо і не хилися ні перед кимі ні перед чим! Зрубаємо тебе!
Коли ось подмухнув невеличкий вітрець із заходу сонця і миттю досі тихий-тихийліс зашумував, зашелестів, загудів і заскрипів. Незважаючи на те, дід Кирилоспинився, став, як укопаний і насторожився. Старими своїми вухами, алевухами лісовими, чуткими в лісі, як задля інших людей, нелісових, то ажнавдивовижу чуткими, він серед буявої лісової, вельми голосної шумлявипочув якийсь побічний, чужий йому зовсім, навіть дуже неприємний задляйого нелісовий природний звук. Той звук робив його чутливому вуху великийдисонанс у спільній гармонічній, приємній для діда лісовій музиці. Аледід Кирило прислухався недовго; він скоро втямив, що то воно таке. Теперйому вже годі балакати, куди там! Тепер він уже ані пари з вуст. Ось якзамовк він.
— Угу!
Тихесенько, не розтуляючи й губ навіть, промовив дід Кирило сам до себе.І легко ступаючи, не потураючи на темряву нічну, густу, безмісячну, вінтвердо збочив праворуч та й подався; швидко він подався кудись туди в лісовудалечінь. Йшов він тоді таким робом, як тільки вміє так ходити по лісовілюдина, що виросла в лісі: ані шелесту в нього під ногами від сухого листу,що так і вкривав собою землю, ані одна суха гілка не тріснула під йогоступнею. Він тієї хвилини цілкома увесь був одна чутливість. Проте ж ішоввін, ані
на мить не спиняючись і без помилки прямував на той звук, який досягавдо нього відкілясь аж-аж іздалека. Той звук іноді задля дідового вуха той спинявся, іноді то він і зовсім замовкав, але те дарма було дідові, бовін уже впевнився, втямив, що то воно таке, від чого то воно так. Довгодід йшов, поки мало-мало спинився. Ось став він за дубом нерухомо. Он яквін напружився усієї своєю істотою. Бач, як витягнулася в нього шия, головасхилилася на ній набік, а очі! Очі старечі, але лісові вони в його, такі,що й пітьму
лісову пронизують. Ач як вони в нього гостро встромлені в темряву, аж немовблищать, як у вовка або в кітки. Дід зараз побачив уже те, що його таксколотило. Як удень він уздрів недалеко, он аж біля того дубка, злодіялісового. Той злодій стояв навколішки під дубком і підпилював його невеличкоюручною пилкою, яку звичайно вживають теслі у своїй роботі. Він, бач, попередубуровцем попровер-чував у дубкові тому дірки, а потім уже й пилкою. Чий не хитрий же з біса?!
Лісовий дід уже добре знає, що коли він оце піде до того злодія, якоговін оце бачить перед своїми очима, нехай навіть хоч і з рушницею у рукахвін буде, то все-таки воно вийде для нього небезпечно. Це певно, що той,побачивши його, піде на все своє завзяття і коли не кинеться на старогоз сокирою, яка неодмінно вже в нього є, то може запустити її йому навкидячкиу голову, а то може, хто його знає, може й рушниця там біля нього лежить.Отож вибухне, уб'є, то ніхто й не знатиме, хто то його так і як, бо ж улісі, ніччю,
один на один.
Е, ні, лісовий дід так не зробить! Лісовий дід знає, як у такому випадкуйому поводитися. Ні, він не дасться узнаки тому простим робом. Еге, ні,недаремне вже в лісі родився і виріс.
Свистіння пилки стихло. То, бач, той злодій, спинився пиляти і сторожкооглядається, прислухається, чи не вчув ненароком хто його і чи не чутнобува де чи шелесту від ступнів, чи такого чого іншого. Дід же, добре знаючи,чого той спинився, миттю притулився до найближчого дуба та й сховався заним.
Хвилина, дві — і заспокоєний злодій знову взявся до свого. Знов пилка вйого руках зашамотіла. Тоді й дід, як той кобець, стрепенувся і зовсімнечутно, птицею швидко перелетів до другого вже дуба, ще ближчого трохидо злодія, та швиденько і сховався уже за ним.
Чверть години минуло, упродовж яких ілодій декілька разів ще спинявся іщоразу все боязко ото оглядався навколо і впродовж яких дід усе перебігавіз-під дуба до дуба, все ближче і ближче наближаючись до свого ворога.Ось дід уже, не давшися тому й найменше узнаки досі, опинився як є білянього, не більше, як тільки на два кроки під сусіднім деревом уже він осьстоїть. Злодій же тут саме, як є, й управився, скінчив ту свою не зовсімто й легеньку працю, терпеливо довів її до кінця. Ось він уже хитнув тогодубка раз і вдруге і той, риплючи, прямісінько таки, немов стогнучи, спершутихенько, повагом, не хотячи, а нарешті і зо всього розмаху повалився наземлю, аж гегепнув.
Злодій ще стояв навколішки біля зваленого ним дубка, він ще не встиг іпідвестися, як іззаду нього, над самісінькою ж його головою раптом розітнулосястрашне, голосне і суворе:
— А що ти тут робиш?!
Це запитання своєю несподіваністю по тім'ю, по всіх нервах тяжко, ледвене смертельно, бебехнуло злодія. Він від голови до ніг, усією  своєюістотою затрусився, він усією своєю постаттю похитнувся й аж до землі чоломприпав.
Але лісовому дідові Кирилові таке невдивовижу, він на таке і сподівався.Дід Кирило вже зарання знав, що воно не інак, як от так із ним буде. Незлічністьот таких випадків із дідом виробили з нього, коли хочете, навіть невеличкогопсихолога, бач.
Поки ще злодій не схаменувся, дід ані на мить не ловлячи ґав, почав користуватисяхвилиною того ляку. Він миттю кинувся забирати все, що було в того білянього розкиданого тут на землі біля зваленого дубка і що годилося б злодієвізадля власної оборони. Дід побачив і підняв і бурова, підібрав він і сокиру,вирвав із рук у того і пилку ту, яку той ще держав у руках, нарешті дідуздрів на землі й рушницю ще, дробом набиту; не минула й вона дідових рук.
— Ну, чоловіче, вибачай, не знаю ще, як тебе й назвати, бо по ночі, тоне розглядів ще, годі тобі все навколішки стояти, піднімайся та ходімо,коли впіймався, до двору. Ну ж, підводься ж!
Той послухався, покірно підвівся і став перед дідом із винувато похиленоюголовою і з руками, зложеними на грудях навхрест.
— Простіть, діду! Більше ніколи не буду! — пробалакав він тремтливим голосом.
— Ааа! Та й гемонська ж ти людина! Та й гемонська ж! Ач, якого дубка меніти знівечив! Ач! Самого ж найкращого! Ну! йди ж, йди! Йди попереду мене,я вже за тобою, та в хаті вже й побалакаємо обо всьому. Та гляди мені ти!Ти мені не покладай сторчака давати і не коштуй, йди, як слід, та й незбочуй ще, а то хіба мене не знаєш? Я такий, що не побоюся гріха, та якщо, то з твоєї ж рушниці так тобі в потилицю і заліплю! Кате ти деревлячий!Ну, йди ж!
І злодій слухняно, покірливо, мов дитина та, пішов поперед діда, а дідКирило назирцем ступає позад його, та час від часу й озивається ще до його,керуючи, бач, ним.
— Гей! Збочив трохи! Невже таки дороги не знаєш? Хіба вперве в лісі цьому!Бери трохи праворуч! От тепер так. Тепер усе прямо!
Таким робом входять вони і в хату. Баба, дідова жінка, світить тоді світло,каганець. Піднімається з полу і діда Кирила син, парубок Гнат.
— Що, тату, соловейка впіймали?
— Упіймав, сину! Впіймав, та тільки не птаха, але це звір, коли хочеш,то цілий вовк, не знаю ось тільки й досі, який він буде на масть, але осьпобачимо.
Темнувате каганцеве світло несміливо мигаючи, осявало велетенську постатьсоромливо стоявшої біля порога людини. Він, той, визначився тепер аж сливене вдвічі вищим над діда. Страшним він здавався на вигляд, бо ж могучий,широкоплечий був. Здається, якби гегепнув був тоді там у лісі діда однимсвоїм кулаком тільки, то досить би було дідові вже ще й так, щоб більшевже й не вставати може.
— А йди-но сюди, трохи ближче до світла, то ми роздивимося на тебе.
Той слухняно підійшов і забалакав:
— Та що вже там роздивлятися! Ось хто я! Дивіться на мене! Я Юхим Краєнко.
— Так це ти, Юхиме?! Еге-ге який же ти! У злодії, бач, пошився! Ще ти можеще й не вперве?
— Ні, вперве на віку і більше й не буду! Простіть! Простіть і не кажітьнікому.
— Так, так! Як же ж це ти — задля себе чи на продаж? — кажи правду, небреши.
— Та що там брехати! На продаж! У Харків завтра хотів одвезти.
— Кепське, кепське діло ти зробив, зовсім негарне! Це ще гірше, ніж задлясебе б.
— Простіть! Не буду!
І велетень Юхим став навколішки перед невеличким дідом, нарешті ж він іщеприпав і головою до його ніг.
— Ну, цього вже й не треба б! Встань, Юхиме, та молись богові. Йому кланяйся,а не мені. Ось що! Встань та слухай, що я тобі казатиму: через те, що,як кажеш, ти вперве отеє  отак, то я тобі тепер простю. Тільки дивись!Боже хорони, не попадися мені вдруге, а то вся слобода, усі Деркачі освідчутьсяпро те, що ти злодій, та ще й тюрми покоштуєш!
— Ні, не буду більше.
— Ну, ото ж то й то, дивись! Йди ж собі з богом! Струмент же ввесь твійоцей злодійський і рушницю я тобі не поверну, все воно залишиться у мене.Нехай це буде тобі карою за цей первий твій гріх.
— Та нехай! Господь із ними! Нехай!
— Ну, йди ж, йди ж щасливо на цей раз. Юхим низько поклонився і пішов.
— Хе-хе-хе! — засміявся весело дід.
— Засунь, синку, двері! — сказав він синові і спокійненько поліз на пічспати.


Пошук в бібліотеці ІнтерNетрів
ІнтерNетрi