Make your own free website on Tripod.com

ІВАН ЛИПА
ЖИВІ СВІДКИ
Оповідання.24/ІІ.1903. 
 
Червоний край неба догорає, а вже зі сходулетять на землю темні сумерки. 
Великий, як море, став почорнів, затушувалисядовгі тіні дерев, стихли в природі голоси, кожна рослина завмирає...  
Усе загортається в темряву й засипає-Крякнуву небі чорний ворон, упав на верхів'я старого дуба та й занишк.
Ще вітри злегка подихають, ледве чутно тріпотятьверхів'я старих верб, колихають голівками очерети над ставом.
Сонна трава шелестить: волочить своє важкетіло до дуба в дупло черепаха. Дряпає міцними кігтями могутнє коріння староговелетня...
— Легше! Не дряпай мого коріння — то кров,не коріння... то кров, не коріння...
— Все знаю... все знаю... Сливе я сама в сійкрові не втопилась — малою була. Нагнали колись козаків скілька тисяч сюди.
Мов діти стояли покірні, бо ж зброю забралив них, усіх роздягли наголо, усіх пов'язали докупи...
«Приймайте, схизматики, римськую віру! Вклонітесяпапі святому, його необорному вічно престолу!»
Гукали ченці-єзуїти.
«Кляніться! Давайте присягу на вірність іясновельможному крулю!»
Гукала озброєна шляхта.
«Нам легше померти усім, ніж віру свою потоптатий служити безладній Варшаві!»
Сказали козаки — усі безоружні.
«Так хай же дощенту загине весь рід сей проклятий!»
Гукали ченці-єзуїти; гукала озброєна шляхта.
І кров полилась неповинна...
Немов тих овець безоружних порізала шляхтавсіх до одного.
Мов стиглі жнива під косою валились додолувкраїнці.
Мов ліс молодий під сокирами падали трупи.
Річками текла отут кров. Жадібно пила тіїсоки сухая земля.
Я ледве втекла, трохи-трохи у крові не втопилась.
— Все бачив, все бачив! — шелестів дуб Тутпідо мною, тут крові людської... тут крові, тут крові...
Чорний ворон з дуба:
— Край — кров!.. Кров — край!..
Я теж бенкетував отут іще молодим: лиш очіпив та кров... кров...
На Жовтих Водах був, під Берестечком жив,Полтава — теж мій край... край...
Колись було життя! Тут усе було в крові, земляпила ту кров... кров...
Тепер тут скрізь орють і добрий урожай даєкозацька кров... кров...
— Все бачив, все бачив... Старий вже, старийя... Тут крові, тут крові...
Не ворон-віщун тепер кряче, а пугач пугиче.
Колись підо мною стояв тут козак із молодою.Вона з жалю умлівала, коріння моргала сльозами, а він так казав:
«Не судилось, моя вірна, нам з тобою у парістати: лютий пан додержить слова — нас обох живцем іспалить...
Прощай, доле!.. Прощай, зоре!..
Серце рветься, душа плаче—
Як з тобою ся розлука — та ж смерть, та ждомовина...
Та піду в степи привольні, пошукаю щастя-долі,загартую своє серце!..
Тоді бурею наскочу з бурлацтвом-товариством,тоді громом пана вдарю, тебе, щастя, відіб'ю я, візьму силою страшною!...
— Візьми зараз із собою! За тобою — на крайсвіту, за тобою — і в могилу!..
Темна нічка... Вони взялись за рученьки, подалисябур'янами та тернами.
А за ними пугач пугав...
Обгорнула землю нічна тиша, а став окутавчорний сум.
Ворон голодний настовбурчився, плакав безсліз. Холодна черепаха припала ниць до землі, а старий дуб тяжко замислився-Зійшладодолу тепла ніч. Заснув уже й вечірній вітрець. Загоряються одна по однійясні зорі...
Більше їх, більше...
Ціле небо миготить, грає переливами, оглядаєчорну землю своїми яскравими очима...
Черепаха спить у дуплі, ворон куняє на гілці,накрившись зеленим листям, сховавши стару голову під крило.
Усе вже заснуло.
Спить довго, міцно...
Спить і старий дуб—
Упала холодна роса на землю, туман прозорийліг на став, повітря дихає прохолодою.
Біліє небо.
Зорі, небеснії очі, утомилися — блякнуть,марніють, погасають одна по одній.
Передрозсвітня мла огортає землю—
Спить старий дуб...
Крутими, сміливими заломами кинув угору своєтовстелезне гілля, увесь потягся до неба, мовби здіймаючи руки до бога,благаючи світу, сонця праведного для грішної землі.
Тихо спить, не ворухнеться, не шелесне своїмзеленим покровом...
Над ставом із сірого туману встає, підіймаєтьсявгору велична постать Стрибога.
Зростає безсмертна тінь над сонною землею,розправляє по волі свої легкі крила...
Більшає... більшає —
Ось він коливається, мов прозорий туман, іледве тремтять його білі крила в тихому повітрі.
Вище.. вище — і загорнувсь у хмару.
Оглянув звідти нещасну землю, зітхнув.
Від того зітхання народився перший передсвітанковийвітрець і полетів геть по необмежених мертвих степах.
Наскочив на старого дуба, похитнув його зеленілисточки, збив з них перлисті сльози та й сховався у бір.
Старий спросоння ледве зашелестів листом —і знову спить...
У побілілому небі забриніла дзвінка пісняжайворонка. У темному ставі плеснулася риба.
Поранкова зоря загорялася-Розгорілася, розжеврілася,засвітила.
Зітхнув знову Стрибог із сірої хмари й новийдозорець полетів оглядати сонні села.
Раптово наскочив на дуба, ударив його з усієїсили по гілках, перескочив через став, захитав верби, очерети.
Старий ураз прокинувся, гнівно заскрипів,замахав гілками...
Простягає свої довгі руки в той бік, кудиполетів Стрибожий онук, грозить йому, хоче зловити —
А вітер гуляє уже в густому борі, свиститьпо соснах, регочеться...
На краю світу червоним полум'ям загораєтьсянебо. З-за обрію виглядає край жовтогарячого сонця.
Темний став виринає з пітьми й по його золотистійводі падають чорні тіні старого велетня дуба.
Стрепенувся чорний ворон:
— Чи вмер на віки край... край?.. Чи вже нета тут кров... кров?.. Знявся з дуба та й полетів за вітром... Виповзлаз дупла черепаха:
— Не знаю... не знаю-Обливається живою росоюу чистій  траві.
Сонечко пригріло зелені верхів'я; дуб ожив кожним своїм листочком —
Шумить молоде листя, скриплять старігілки:
— Все бачив, все бачив... Старий уже, старийя— Бурі і громи я пережив, бурі і громи... Триста раз листя умирало моє— я знову в нове зодягався —
Та хай листя пропада — було б тільки корінняздорове — коріння здорове —
Сонце жадібно пило із землі холодну росу,а їй посилало тепло.
По цівках товстого стовбура побігли тривкісоки від білих, найтонших корінців аж до зеленого листя.
У повітрі почулися тихі, людські голоси. З-закучерявих, сизих верб виплив човен. Тихо плескали весла. Човен ударивсяу берег.
Люди вийшли на землю і сховалися під накриттядуба.
— Отут ми розглянемо наші права, обміркуємостан наш сучасний —
— Сучасний — сучасний — сучасний— Радісношепотіли молоді листочки. — Старі права... Старі права — Скрипіли корячкуватігілки.

— Тут підо мною, знов підо мною... Крові дай,крові!! Бурі і грому...
Пошук в бібліотеці ІнтерNетрів
ІнтерNетрi