Давно те діялось. Ще в школі, 
Таки в учителя-дяка, 
Гарненько вкраду п'ятака — 
Бо я було трохи не голе, 
Таке убоге — та й куплю 
Паперу аркуш. І зроблю 
Маленьку книжечку. Хрестами 
І візерунками з квітками 
Кругом листочки обведу 
Та й списую Сковороду 
Або   Т р и    ц а р і є    с о  д а р и. 
Та сам собі у бур'яні, 
Щоб не почув хто, не побачив,
Виспівую та плачу. 
І довелося знов мені 
На старість з віршами ховатись, 
Мережать книжечки, співати 
І плакати у бур'яні. 
І тяжко плакать. І не знаю, 
За що мене господь карає? 
У школі мучилось, росло, 
У школі й сивіть довелось, 
У школі дурня й поховають. 
А все за того п'ятака, 
Що вкрав маленьким у дяка, 
Отак господь мене карає.
 
Ось слухай же, мій голубе, 
Мій орле-козаче! 
Як конаю я в неволі, 
Як я нуджу світом. 
Слухай, брате, та научай 
Своїх малих діток,
Научай їх, щоб не вчились 
Змалку віршовати. 
Коли ж яке поквапиться, 
То нищечком, брате, 
Нехай собі у куточку 
І віршує, й плаче 
Тихесенько, щоб бог не чув, 
Щоб і ти не бачив. 
Щоб не довелося, брате, 
І йому каратись, 
Як я тепер у неволі 
Караюся, брате.
 
Неначе злодій, поза валами 
В неділю крадуся я в поле. 
Талами  вийду понад Уралом 
На степ широкий, мов на волю.
І болящеє, побите
Серце стрепенеться,
Мов рибонька над водою,
Тихо усміхнеться
І полине голубкою
Понад чужим полем,
І я ніби оживаю
На полі, на волі.
І на гору високую
Виходжу, дивлюся,
І згадую Україну,
І згадать боюся.
І там степи, і тут степи,
Та тут не такії —
Руді, руді, аж червоні,
А там голубії,
Зеленії, мережані
Нивами, ланами,
Високими могилами,
Темними лугами.
А тут бур'ян, піски, тали...
І хоч би на сміх де могила
О давнім давні говорила.
Неначе люде не жили.
Од споконвіку і донині
Ховалась од людей пустиня,
А ми таки її найшли.
Уже й твердині поробили, 
Затого будуть і могили, 
Всього наробимо колись! 
О доле моя! Моя країно! 
Коли я вирвусь з ції пустині?
Чи, може, крий боже,
Тут і загину.
 
І почорніє червоне поле... 
«Айда в казарми! Айда в неволю!» 
Неначе крикне хто надо мною. 
І я прокинусь. Поза горою 
Вертаюсь, крадуся понад Уралом, 
Неначе злодій той, поза валами.
 
Отак я, друже мій, святкую 
Отут неділеньку святую.
 
А понеділок?.. Друже-брате! 
Ще прийде ніч в смердячу хату, 
Ще прийдуть думи. Розіб'ють 
На сто крат серце, і надію, 
І те, що вимовить не вмію... 
І все на світі проженуть. 
І спинять ніч. Часи літами, 
Віками глухо потечуть. 
І я кровавими сльозами 
Не раз постелю омочу.
 
Перелічу і дні, і літа. 
Кого я, де, коли любив? 
Кому яке добро зробив? 
Нікого в світі, нікому в світі. 
Неначе по лісу ходив! 
А малась воля, малась сила, 
Та силу позички зносили, 
А воля в гостях упилась 
Та до Миколи  заблудила... 
Та й упиваться зареклась.
 
Не поможе милий боже, 
Як то кажуть люде. 
Буде каяння на світі, 
Вороття не буде.
Благаю бога, щоб світало, 
Мов волі, світу сонця жду. 
Цвіркун замовкне; зорю б'ють. 
Благаю бога, щоб смеркало, 
Бо на позорище ведуть 
Старого дурня муштрувати. 
Щоб знав, як волю шанувати, 
Щоб знав, що дурня всюди б'ють.
 
Минають літа молодії, 
Минула доля, а надія 
В неволі знову за своє, 
Зо мною знову лихо діє 
І серцю жалю завдає. 
А може, ще добро побачу? 
А може, лихо переплачу? 
Води Дніпрової нап'юсь, 
На тебе, друже, подивлюсь. 
І, може, в тихій твоїй хаті 
Я буду знову розмовляти 
З тобою, друже мій. Боюсь! 
Боюся сам себе спитати,
Чи се коли сподіється?
Чи, може, вже з неба
Подивлюсь на Україну,
Подивлюсь на тебе.
А іноді так буває,
Що й сльози не стане;
І благав би я о смерті...
Так ти, і Украйна,
І Дніпро крутоберегий,
І надія, брате,
Не даєте мені бога
О смерті благати.
 
[Друга половина 1847, 
Орська кріпость]